Глава 7 Особливої частини квк визначає порядок виконання цього виду покарання.

Ухилення від виконання цього виду покарання тягне відповідальність за ст. 389 ч. 1 КК.

Дії посадової особи, пов'язані з ухиленням від виконання вироку суду щодо звільнення з відповідної посади особи, відносно якої набрав законної сили вирок суду, утворюють склад злочину, передбачений ст. 382 ч. 1 КК.

Громадські роботи (ст. 56 КК) - новий для кримінального законодавства вид покарання, Він полягає «у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування».

Громадські роботи призначаються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більше як чотири години на день (ст. 56 ч. 2 КК).

Громадські роботи не можуть призначатись інвалідам першої та другої груп, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, та військовослужбовцям строкової служби (ст. 56 ч. З КК).

Порядок та умови виконання цього виду покарання передбачені КВК (глава 8 Особливої частини).

Виконання покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживання засудженого. Воно повинно розпочатись не пізніше десятиденного строку після набрання вироком законної сили і здійснюватись безперервно, за винятком настання випадків соціального та медичного характеру (хвороба, смерть близької людини і т. ін.).

Порушення порядку виконання покарання тягне за собою винесення письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Ухилення від відбування покарання у вигляді громадських робіт утворює склад злочину, передбаченого ст. 389 КК України.

Данин вид покарання передбачений у санкціях багатьох норм Особливої частини КК, які встановлюють відповідальність за злочини невеликої тяжкості. Як правило, він є альтернативним поруч з іншими видами покарання.

Виправні роботи (ст. 57 КК) - це вид покарання, давно і добре відомий національному кримінальному законодавству. Однак КК 2001 р. вніс суттєві корективи в порядок цого виконання.

«Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків» (ст. 57 ч. 1 КК).

Порядок відбування покарання у виді виправних робіт закріплений главою 9 Особливої частини КВК.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ст. 57 ч. 2 КК).

Строк виконання цього виду покарання включає в себе час, протягом якого здійснювалось відрахування визначеного вироком суду відсотка із заробітної плати засудженого в дохід держави. Разом з тим у цей строк може зараховуватись час, протягом якого засуджений не працював із поважних причин.

У випадку, якщо після постановления вироку засуджений став непрацездатним, суд може замінити йому виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених державою неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один день виправних робіт (ст. 57ч.4КК).

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК). Даний вид покарання вперше знайшов своє законодавче закріплення в чинному кримінальному законодавстві. Він є спеціалізованим видом покарання для військовослужбовців, призначеним бути аналогом виправним роботам для цієї категорії громадян.

Цей вид покарання застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ст. 58 ч. 1 КК).

Зміст цього виду покарання полягає у неможливості під час його відбування здійснення підвищення військовослужбовця за посадою та у військовому званні. Визначений судом строк покарання не враховується в строк вислуги для присвоєння чергового військового звання.

У період відбування покарання із грошового забезпечення військовослужбовця в дохід держави за вироком суду здійснюється відрахування в розмірі від десяти до двадцяти відсотків (ст. 58 ч. 2 КК).

Конфіскація майна (ст. 59 КК). «Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються» (ст. 59 ч. 1 КК). Чинне кримінальне законодавство суттєво обмежило кількість випадків застосування цього виду покарання, передбачивши можливість конфіскації лише при вчиненні вузького кола визначених тяжких та особливо тяжких злочинів, як правило, майнового характеру.

Застосування конфіскації майна, навіть у випадках, коли цей вид покарання прямо передбачений як обов'язковий у санкції відповідної кримінально-правової норми Особливої частини КК, залишається на розсуд суду, який має право не застосовувати його з обов'язковим наведенням у вироку мотивів такого рішення.

Як випливає зі змісту ст. 59 ч. 1 КК, це покарання існує в двох видах:

повна конфіскація майна засудженого;

часткова конфіскація майна засудженого.

При призначенні часткової конфіскації майна суд зобов'язаний в обвинувальному вироку зазначити, яка саме частка (відсоток) майна засудженого, або які саме предмети підлягають конфіскації.

Слід наголосити, що конфіскація майна застосовується виключно щодо особистого майна засудженого і частки належного йому майна, що перебуває у спільній частковій власності.

Кримінальний кодекс містить у додатку перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Конфіскацію майна як вид покарання слід відрізняти від випадків спеціальної конфіскації предметів, що використовувались як знаряддя і засоби вчинення злочину. Це положення визначено ст. 81 ч. 1 КПК України, яка, зокрема, визначає: «Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються».

Спеціальна конфіскація передбачена і деякими нормами Особливої частини КК. Скажімо, ст. 201 КК передбачає обов’язкову конфіскацію предметів контрабанди, ст. 204 КК - конфіскацію обладнання, яке використовувалось для незаконного виготовлення підакцизних товарів, ст. 208 КК - конфіскацію валютних цінностей, які перебувають на незаконно відкритих за межами України валютних рахунках і т. ін.

Порядок реалізації цього виду покарання визначений главою 11 Особливої частини КВК.

Арешт (ст. 60 КК). Даний вид покарання вперше з'явився в кримінальному законодавстві з прийняттям КК 2001 р. Він полягає «у триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців» (ст. 60 ч. 1)».

Порядок виконання цього виду покарання регулюється КВК (гл. 12). Особи, засуджені до цього виду покарання, відбувають його, як правило, за місцем засудження в спеціальних арештних домах (ст. 100 ч. 1 ВТК). Військовослужбовці відбувають покарання у виді арешту на гауптвахті.

На цю категорію засуджених поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законодавством для осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі (ст, 50 КВК).

Згідно із ст. 60 ч. 2 цей вид покарання не поширюється на осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Обмеження волі (ст. 61 КК). Цей вид покарання фактично замінив відомий законодавству позбавлення волі з відбуванням в колоніях-поселеннях. Згідно зі ст. 61 ч. 1 «покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці».

Цей вид покарання встановлюється строком від одного до п'яти років.

Порядок його виконання визначається гл. 13 КВК. Згідно із ст. 56 ч. 1 КВК «особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження».

Виправно-трудове законодавство встановлює порядок організації праці засуджених до цього виду покарання, умови їх праці, соціально-побутового забезпечення, заохочення та накладення стягнень.

Відповідно до ст. 61 ч. З цей вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої І другої групи.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) — це спеціалізований вид покарання, виділений для військовослужбовців строкової служби, які вчинили, як правило, злочини невеликої або середньої тяжкості.

Стаття 62 ч. 1 КК визначає, що «покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк».

Військовослужбовці строкової служби направляються в особливу військову частину для відбування призначеного їм покарання. Строк перебування в дисциплінарному батальйоні не зараховується в загальний строк військової служби, і тому після його відбування військовослужбовці направляються для продовження проходження строкової військової служби у свою частину. Разом з тим у випадку виправлення і перевиховання, бездоганного продовження військової служби, за клопотанням командування військової частини за основним місцем служби строк перебування в дисциплінарному батальйоні рішенням командуючого військами регіону або флоту може бути зарахований у загальний строк військової служби.

Цей вид покарання не може застосовуватись до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Порядок застосування цього виду покарання регламентується нормами глави 14 Особливої частини КВК України.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) «полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи» (ч. 1).

Позбавлення волі - найжорсткіший вид покарання з кола передбачених кримінальним законом. Він пов'язаний з найбільшими правовими обмеженнями прав та свобод особи. Винний ізолюється від суспільства, родини та близьких на тривалий строк, він позбавляється права вільного пересування, обрання місця постійного проживання, роботи. Він позбавляється права на щорічну відпустку, строк перебування в місцях позбавлення волі не зараховується в стаж роботи для призначення пенсії за віком і т. ін.

Особа, засуджена до позбавлення волі, перебуває в умовах постійного нагляду та виховного впливу, який визначається режимом відбування покарання.

Відповідно до ст. 63 ч. 2 КК строк позбавлення волі встановлюється від одного до п'ятнадцяти років.

КК України 1960 р. детально регламентував режими відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Чинний КК не містить таких регламентацій. З моменту вступу в силу КК 2001 р. суди при постановлені вироків не визначають режим відбування покарання. Це є прерогативою органів Державного департаменту виконання покарань.

Порядок та умови виконання покарання у виді позбавлення волі регламентуються КВК України (Розділ III Особливої частини).

Позбавлення волі відбувають у виправно-трудових установах, якими є (ст. 18 КВК):

виправні колонії;

виховні колонії.

Повнолітні засуджені відбувають покарання у виправних колоніях. Неповнолітні засуджені до позбавлення волі на певний строк відбувають покарання у виховних колоніях.

Виправні колонії поділяються на (ст. 18 КВК):

мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання;

мінімального рівня тримання із загальними умовами тримання;

середнього рівня безпеки;

максимального рівня безпеки.

Довічне позбавлення волі (ст. 64). Кримінальний кодекс України відповідно до рішень Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. не передбачив можливості застосування як вид покарання смертної кари (розстрілу), яка допускалась як тимчасова міра покарання ст. 24 КК України 1960 p., оскільки його застосування суперечило Конституції України. Ще 22 лютого 2000 р. були внесені відповідні зміни в КК 1960 p., якими ст. 24 КК була виключена, а КК доповнений ст. 25, яка передбачала застосування довічного позбавлення волі.

Стаття 64 чинного КК України фактично повторює положення ст. 25' КК попередньої редакції і передбачає, що «довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк».

Чинний КК передбачає можливість застосування цього виду покарання виключно у випадках вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах (статті 112 «Посягання на життя державного чи громадського діяча», 115 ч. 2 «Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах», 258 ч. З «Терористичний акт» та ін.).

Особи, засуджені до цього виду покарання, відбувають його у тюрмах.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, до осіб віком понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності на момент вчинення злочину чи постановления вироку (ст. 64 ч. 2).

Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі врегульовано Розділом IV КВК України (глава 22),

РОЗДІЛ 17 ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ 17.1. Загальні засади призначення покарання

Призначення покарання фактично є підсумком всієї діяльності по кримінальній справі, яка здійснювалась тривалий час працівниками органів досудового слідства та суду. При цьому суд, зважаючи на всі зібрані по справі докази, з урахуванням всіх обставин, які характеризують вчинений злочин та особу винного, обирає покарання, яке повинно бути адекватним ступеню суспільної небезпеки діяння та особи, що його вчинила.

Отже виходячи з цього процес призначення покарання повинен базуватися на відповідних засадах, які його визначають.

Загальні засади призначення покарання - це встановлені кримінальним законом правила, якими керується суд, постановлюючи вироку кримінальній справі та обираючи винному міру покарання. Ці засади закріплені в ст. 65 КК України.

Частина перша цієї статті визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання.

«Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання».

Зміст цих засад полягає у такому:

Л Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Виходячи з виду санкцій кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу, які, в більшості, належать за своєю характеристикою до відносно-визначених, суд, постановляючи обвинувальний вирок, правомочний обирати покарання, яке не перевищує вищої і не знаходиться нижче нижньої межі, яка передбачена санкцією відповідної норми

КК. Це загальне правило, яке, однак, потребує деякого тлумачення. У більшості випадків немає проблем із визначенням цих меж, тому що більшість санкцій прямо й передбачає і нижню і верхню межу покарання (див,, напр., санкцію ст. 336 КК «Ухилення від призову по мобілізації», яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п'яти років). Разом з цим норми КК містять санкції, які визначають лише верхню межу відповідного виду покарання (див., напр., санкцію ст. 146 ч. 1 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», яка передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк). У цих випадках нижня межа визначається відповідною нормою Загальної частини, яка регламентує даний вид покарання і вказує на його нижню межу. Скажімо, для виправних робіт (ст. 57 КК) вона становить шість місяців, для арешту (ст. 60 КК) - один місяць, для обмеження волі (ст. 61 КК) - один рік, для тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК) — шість місяців, для позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - один рік.

Чинне кримінальне законодавство знає два випадки, коли суд правомочний вийти за ці межі. Перший з них - це застосування ст. 69 КК - «Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом», другий - визначення загального строку покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК), коли суд має право вийти за верхню межу покарання. Ці випадки будуть розглянуті окремо при аналізі відповідних норм КК.

2. Суд визначає покарання відповідно до норм Загальної частини КК. Ця засада скеровує суди на необхідність глибокого аналізу норм Загальної частини КК при призначенні покарання. Це не стосується питання про наявність чи відсутність складу злочину і необхідності врахування кримінально-правових норм, які визначають його наявність у конкретному діянні. Йдеться про норми, які тим чи іншим чином визначають покарання. До них, зокрема, належать норми, що визначають правила призначення покарання при вчиненні незакінченого злочину, при вчиненні злочину в співучасті, при уявній обороні, при сукупності злочинів. Постановляючи обвинувальний вирок, суд повинен враховувати положення норм Загальної частини, які зобов'язують його, у відповідних випадках, застосувати правило про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі, надають права звільнити особу від покарання і т. ін.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність. Слід зазначити, що вид та розмір покарання, визначеного законодавцем при конструюванні відповідної норми Особливої частини КК, великою мірою вже враховує тяжкість вчиненого злочину, що знаходить свій прояв у тих видах покарання, які передбачаються за його вчинення та їх межах. Разом із цим індивідуальність кожного злочину вимагає відповідної конкретизації покарання у визначених межах. Це передбачає необхідність врахування рівня суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння в сукупності з рівнем суспільної небезпеки особи, яка вчинила це діяння.

У зв'язку з цим не можна погодитись з точкою зору авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які фактично пов'язують ступінь тяжкості із ст. 12 КК. Ця стаття лише класифікує злочини за ступенем суспільної небезпечності залежно від розміру покарання. Ступінь тяжкості конкретного злочину знаходить свою оцінку в конкретному покаранні, обраному судом у межах альтернативного відносно-визначеного покарання, передбаченого конкретною санкцією норми Особливої частини КК. При цьому враховуються суспільна цінність об'єкта та предмета посягання, спосіб, знаряддя, обстановка вчинення злочину та інші його характеристики. Особливої уваги заслуговує особа винного і, передусім, ступінь його десоціалізації.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» акцентував увагу судів на необхідність всебічного аналізу всіх обставин, що характеризують вчинене діяння та особу винного.

Обов'язковому врахуванню підлягають обставини, які пом'якшують або обтяжують відповідальність винного. При цьому (і про це докладніше далі) гуманістичні засади вітчизняного кримінального законодавства націлюють суди на щонайширше тлумачення пом'якшуючих та обмежене тлумачення обтяжуючих обставин, Що суттєво впливає на загальну оцінку ступеню тяжкості конкретного злочину й особи винного.