39. Суть, принципи побудови та основні етапи розвитку кредитної системи.

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин, їх форм, видів, методів реалізації та кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позичкових капіталів, здійснюють акумуляцію і використання позичкового капіталу. Завдяки цим кредитно-фінансовим інститутам у кредитній системі відбувається реалізація кредитних відносин.

Сучасна кредитна система являє собою всю сукупність кредитно-розрахункових та платіжних відносин, що пов'язані з рухом позичкового капіталу у вигляді різних форм, видів кредиту, методів кредитування. Другою складовою кредитної системи є сукупність функціонуючих кредитно-фінансових інститутів, які здатні акумулювати вільні грошові кошти, а потім надавати їх у позичку. Тобто ці кредитно-фінансові інститути обслуговують реалізацію кредитних відносин.

Кредитна система функціонує як кредитний механізм, що означає:

- систему відносин з акумуляції та мобілізації грошового капіталу між кредитними інститутами та різними суб'єктами економіки;

- відносини, що пов'язані з перерозподілом грошового капіталу в межах існуючого ринку капіталів між різними кредитними інститутами;

- відносини, що виникають між кредитними інститутами та конкретними позичальниками з приводу умов надання позички, її використання, повернення.

На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік. Разом з цим існують деякі загальні принципи побудови кредитних систем на сучасному етапі розвитку:

- розподіл функцій центрального та всіх інших банків;

- контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального;

- центральний банк не бере участі у конкуренції на грошових ринках усередині держави.

Етапи розвитку:

Найпростіші форми кредитних відносин, що реалізуються між кредитором і позичальником без участі посередників. За цих умов кредитна система відсутня, а у кредитних відносинах домінує елемент випадковості щодо кожної конкретної кредитної угоди. Виникнення посередників, що виконують банківські функції, акумулюючи тимчасово вільні кошти і надаючи їх у позику, а також здійснюючи розрахунки між різними суб'єктами ринкових відносин. Домінуючою формою кредитних відносин поступово стає банківський кредит. Поява й розвиток спеціалізованих фінансових посередників, що здійснюють обслуговування тих сегментів ринку, які не зайняті банками. Створення єдиного регулюючого органу, кредитної системи - центрального банку, що виконує функції управління процесами організації кредитно-розрахункового й фінансового обслуговування господарства.

№40 Структура кредитної системи.

Кредитна система складається із декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції по акумуляції і розподілу грошових коштів.

Сучасна кредитна система включає 2 основні групи:

- банківська система

- парабанківська система

В групу банківських інститутів входять:

- комерційні банки;

- центральний банк

-інвестиційні банки;

-ощадні банки;

-іпотечні банки та інші.

До парабанківської системи відносяться:

-страхові компанії;

-пенсійні фонди;

-інвестиційні компанії;

-позико-ощадні асоціації;

-фінансові компанії;

-ломбарди;

-кредитні спілки;

-благодійні фонди.

Банківська система – центральні(емісійні) банки та комерційні(універсальні, спеціалізовані: інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні)

Парабанківська система – СКФІ( лізингові, факторингові, фінансові, страхові компанії, брокерські і дилерські фірми, пенсійні фонди) та поштово-ошадна система( поштові відділення, поштово-ощадні установи) Основне завдання банку - здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників. Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, Банків. с-ма виконує 3 ф-ції: 1)трансформаційну-базується на аналогічній ф-ції комбанків.;2)створення платіжних засобів та рег-ня грош. обороту (емісійна) - полягає в тому, що БС оперативно, відповідно до зміни попиту на гроші, спроможна управляти пропоз.грошей; 3)забезп-ння стабільності банк.дія-ті та грош. ринку (стабілізаційна). Банків. дія-ть є високоризиковою і окремий банк не може виконувати стабілізаційну ф-цію. Навіть, навпаки може дестабілізувати як власну дія-ть так і спровокувати кризу на грош. ринку. Парабанківська система (небанківська) Небанк кр. установи – фін. посередники гр. ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у ЦП та кредити (довгострокові). Спільне з банками: 1) функціонують у секторі опосередкованого фінансування; 2) формують свої пасиви, випускають боргові зобов’язання 3) розміщують ресурси в активи, купують боргові зобов’язання, створюючи власні вимоги 4) зобов’язання більш ліквідні. Відмінності: 1) не пов’язані з базовими банк. операціями 2) не впливає на пропозицію гр., не створює депозити, не має обов’язкового резервування 3) вузькоспеціалізовані, здійснюють дія-ть за хар-ром коштів кредиторів, та за своїми додатковими послугами. Особливість: депозитні кошти не можуть вільно використовуватись небанк. фін. установами. Вони поділяються на договірних фін. посередників, які залучають кошти на підставі дог з кредитором: страх. компанії, ПФ, ломбарди. на кредитні та інвестиційні операції. Кредитні – надання і погашення банк. позичок на принципах строковості, цільового хар-ру, платності кредиту на певних умовах і вимогах зг нормативів НБУ. Інвестиційні операції – вкладання кошт. в ЦП під-в (держ, колективних, приватних) на тривалий період часу.

№41 Характеристика банківської системи.

Головною ланкою кредитної системи будь-якої країни є банківська система.

Банківська система - це законодавчо визначена чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють кредитні і фінансові операції на професійній основі і функціонально взаємопов´язані в самостійну економічну структуру.

Розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

— однорівневу;

— дворівневу.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинутих країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для країн з ринковою економікою. Вона складається з двох рівнів. Верхній рівень — центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути й урядові структури. Нижній рівень — комерційні банки. їх клієнти — підприємства, організації, населення.

За дворівневою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — це відносини підпорядкування між центральним банком як керівним органом усієї банківської системи і комерційними банками. По горизонталі — відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Основні функції банківської системи:

1. Трансформаційна — зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають змогу їх трансфор-мовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3. Функція забезпечення сталості банків і грошового ринку (стабілізаційна), яка виявляється у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків, у створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів і за діяльністю банків загалом.

№42 Парабанківська система

Парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу, та функціонує в межах єдиного фінансового механізму. Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських наявністю вузької спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських.

До складу парабанківської системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням на цій основі інших фінансово-кредитних установ та держави.

Основними видами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо.

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном.

Інвестиційні компанії бувають двох типів: відкритого і закритого.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди утворюються за рахунок внесків працюючих та роботодавців, і володіють досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Фінансові компанії є кредитними інституціями, що спеціалізуються на наданні споживчих позик, кредитуванні дрібних та середніх підприємств, оформленні чеків та залученні строкових вкладів. Крім того, фінансові компанії можуть здійснювати торгівлю нерухомістю, факторингові операції, страхування тощо.

Ломбарди - це фінансові установи, виключним вилом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу рухомого майна на визначений строк під визначений відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг.

Кредитні товариства - це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів (кооперативів, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб) у кредитуванні. Капітал цих фінансових організацій формується шляхом купівлі членських паїв та сплати спеціального внеску учасниками. Основними вилами діяльності кредитних товариств є падання коротко- і середньострокових кредитів, а також здійснення посередницької діяльності.

Кредитні спілки - це громадські організації, створювані на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Засновниками кредитних спілок є група фізичних осіб, об'єднаних спільними ознаками.

№43 Центральний банк в загальній системі державного регулювання економіки.

Центральний банк - це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент кредитно-грошової політики держави. Головне його призначення - управління грошовим оборотом для забезпечення стабільного функціонування національної грошової одиниці та неінфляційного розвитку економіки. В ринковій економіці центральний банк, як правило, своїми операціями не націлений на комерційну діяльність і отримання прибутку, є юридично незалежним від виконавчих органів влади, в практичній діяльності керується лише державними інтересами й чинним законодавством. Він самостійно розробляє конкретні заходи щодо реалізації визначених урядом пріоритетів грошово-кредитної політики, бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, здійснює емісію готівки.

Як емісійний центр банківської системи центральний (національний) банк забезпечує професійний нагляд над усією кредитною системою і є провідним інструментом реалізації кредитно-грошової політики держави. Концентруючи тимчасово вільні чи обов´язкові резерви інших банків, його структури здійснюють емісію готівки так, щоб ефективно реалізувати урядові програми і стимулювати економічну кон´юнктуру в країні.

Функції: емісійний центр, банк банків, грошово-кредитне регулювання, банкір уряду.

Емісія банкнот - найдавніша функція центрального банку, його монопольне право на організацію і регулювання готівкового грошового обігу. Хоч готівковий обіг у країнах з ринковою економікою становить лише 5-10% загальної грошової маси, але грошова одиниця посідає особливе місце в грошовій системі як єдиний законний платіжний засіб на території країни.

У функції банку банків центральний банк забезпечує касове, розрахункове й кредитне обслуговування комерційних банків. Якщо у комерційних банків з´являється потреба у поповненні каси готівкою, то вони отримують її в обмін на безготівкові резерви, переважно векселі. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції двома способами: 1) прямого, якщо кредит він надає безпосередньо банкові, який звернувся з кредитною заявкою під фіксований процент; 2) тендерного (аукціонного) методу, коли на основі кредитних заявок комерційних банків організовуються торги. Тендери бувають кількісні, коли банки у заявці вказують лише кількісну суму кредиту, і умовні - у заявках вказується не тільки сума кредиту, а й процентна ставка. Останнім часом значно зросла роль рефінансування комерційних банків на основі операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Вона означає, що комерційний банк для збільшення свого кредитного потенціалу продає цінні папери центральному банкові і, водночас, бере зобов´язання викупити їх у вказаний термін або на вимогу другої сторони.

Здійснення грошово-кредитного регулювання означає використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, рівень процентної ставки, ухвалу положень нормативних актів, інструкцій і директив, застосування превентивних і протекціоністських заходів для уникнення негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації, затвердження нормативів ліквідності банків, диверсифікації банківських ризиків. З цим пов´язаний нагляд за діяльністю банків. Центральний банк уповноважений регулювати розумний доступ до банківської системи, регулярно отримувати від банків звітність, здійснювати інспекцію, застосовувати заходи примусового впливу, призупиняти діяльність банків, організовувати їх реорганізацію та ліквідацію. Для цього центральний банк використовує політику врахування векселів (дисконтну політику), операції на відкритому ринку, регулювання обов´язкових резервів і селективне регулювання кредиту.

У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Зокрема, йому належить провідна роль у організації касового виконання державного бюджету, в тому числі у надходженні грошових коштів до бюджету і їх видачі в процесі виконання бюджету. В умовах незбалансованості бюджету уряд може звертатися до фінансування дефіциту трьома методами: 1) податковим фінансуванням; 2) борговим фінансуванням; 3) емісією. Податкове фінансування на грошову базу не впливає. Боргове фінансування не справляє помітного впливу на грошову базу, за виключенням випадків купівлі державних боргових зобов´язань центральним банком. Фінансування емісією грошей означає купівлю державних боргових зобов´язань центральним банком, а, отже, стає емісією неотовареної маси грошей, що спричиняє зростання пропозиції грошей і здатне провокувати інфляційне зростання цін. В сукупності взаємопереплетення і взаємодія функцій центрального банку роблять його провідником монетарної політики країни і ключовим елементом всієї грошової системи. В Україні провідником монетарної політики є Національний банк України.

№44 Грошово-кредитна політика та основні методи її реалізації.

Грошово-кредитна політика — політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:

1) політика облікової ставки;

2) операції на відкритому ринку;

3) зміна норм обов'язкових резервів.

Політика облікової ставки -- це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції.

За проведення політики «дорогих грошей» центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що надаються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.

За політики «дешевих грошей» метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв'язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання (рис. 15.2).

Зміна офіційної облікової ставки є також свого роду орієнтиром для комерційних банків. Ця подія свідчить про перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює комерційні банки вносити корективи у процентні ставки щодо власних кредитів. Проте такий метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміною облікової ставки як інструментом грошово-кредитної політики центральний банк найчастіше користується у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводять операції на відкритому ринку, є казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов'язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найчастіше центральні банки використовують державні боргові зобов'язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відбивається на розмірах грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

Політика обов'язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв'язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв'язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тім, щоб створити за цих умов зону рівноправної банківської конкуренції.

Обов'язкові резерви -- це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських пасивів або тільки до окремих видів банківських зобов'язань.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикцінної політики центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що відповідно зменшує грошову масу в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслідок чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.