19. Економічній розвиток українських земель у складі Польської та Литовської держав.

Кін XI – сер XIII ст. увійшли в історію Київ Русі як період феод роздробленості, причому характер. рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер¬жава досить швидко розпадається і на Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й екон. характеру. Однією з найважл. із них було зростання та зміцнення великого феод землеволодіння. Базуючись на натур господарстві, в основі якого лежала замкну¬тість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе¬редумови екон. самостійності та політ відокремлено¬сті давньоруських земель.

Не менш важливою причиною був за¬непад торгівлі, особливо торгів шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торг шляхи до Чорного та Каспійського морів. Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політ ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Новгорода, Смоленська тощо.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політ та екон життя — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігра¬вала важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, постійне втру¬чання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій держа¬ві.

Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслав¬щина, Поділля. Руські землі з екон та культ погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східно-¬слов'ян. народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояс¬нює відносно мирне приєднання україн земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він спри¬яв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Держ. мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрян¬щина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

В середині XIV ст. землі Галичини були захопле¬ні Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою від¬кривала можливості для польської шляхти поширити свої володін¬ня та вплив на всі україн землі, але остаточно цієї мети Поль¬ща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали україн. землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на воло¬діння землями з правом експлуатації селянства, яке тут прожива¬ло. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литов¬ських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних приві¬леях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феод земельна власність була фундаментом усієї систе¬ми експлуатації. З розвитком великого феод землеволо¬діння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачен¬ня селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залеж¬ним від феодала, був змушений віддавати йому частину вироб¬леного ним продукту. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський ста¬тут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння ру¬хомим майном, необхідним для виконання повинностей на земе¬льних наділах, якими вони користувалися.

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панамшляхті. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. “Устави на волоки”. Було визначено розмір волоки. Залежно від повинностей селяни селіни поділялися на три категорії:

- тяглі селяни;

- ремісники і службові селяни;

- чиншові селяни або данники.

“Устава на волоки” поділили усі землі на категорії, в залежності від їх родючості.

Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлена тривалість робочого дня та відпочинку).

Отже, як висновок можна підкреслити, що в період Литовської держави сільське господарство було досить розвинутим, але все це було результатом поневолення селянства.