[Ред.]Становлення та зростання

Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки виявилися вже на початкуXI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає запрошувати князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орешці, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.

У XII—XIII століттях до складу Новгородської республіка входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з серединиXIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. В XII—XIIIстоліттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.

Політичний устрій

Новгородська республіка у XII—XVстоліттях.

Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.

З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь запрошувався з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.

[Ред.]Господарство

Основою господарства Новгородської республіки в XII—XV століттях були землеробство та скотарство. Широке поширення мали полювання, бортництво (збір меду), рибальство. У більшості районів промисли поєднувались із землеробством. Районами винятково промислового господарства були лише північно-західне узбережжя Білого моря та найбільш віддалені землі карелів і саамів. На узбережжі Фінської затоки добували залізо. У Старій Руссі та деяких інших місцевостях Новгородської землі займалися солеварінням. Важливе господарське значення мали льонарство та розведення хмеля. Продукти селянських промислів — хутро, віск, мед, риба,ворвань, сало, льон, хміль — значною частиною йшли на ринок, вивозилися до руських міст та за кордон. Новгородські купці вели торгівлю зі Швецією та з ганзейськими містами Німеччини і Данії. До XIV—XV століття 30—40 іменитих боярських родин зосереджували у своїх руках більше половини новгородських приватновласницьких земель. Величезні земельні володіння служили матеріальною базою, що забезпечувала політичне панування боярства.

З боярами суперничав новгородський Будинок святої Софії — головна церковна установа Великого Новгорода. Його вотчини розташовувалися в економічно найбільш розвинених районах Новгородської землі. Великими землевласниками були привілейовані монастирі: Юр'єв, Аркажський, Антонієв та інші. Дрібнішими, ніж бояри, феодальними власниками були «житьї люди». Непривілейовані дрібні вотчинники називалися «своєземцями». В усіх категоріях феодального землеволодіння основною формою експлуатації безпосередніх виробників служила оброчна система. Власницьке господарство було невелике і обслуговувалося переважно холопами, кількість яких постійно скорочувалася. До другої половини XV століття поряд із натуральним оброком істотне значення стали здобувати грошові платежі. Однак процес розвитку товарно-грошових відносин торкнувся лише окремих сторін феодального господарства (переважно промислів). Феодали прагнули юридично прикріпити селян до землі. До початку XIV століття з середовища залежного селянства виділилися окремі категорії (давні люди, ополоники, поручники), які втратили право відходу від своїх власників. Бояри та монастирі прагнули обмежити право переходу селян інших категорій.

Розвиток феодальних відносин у Новгородській республіці супроводжувався безперервною класовою боротьбою. Джерела відзначають близько 80 великих виступів городян, що нерідко виливалися в збройні повстання. Найбільш великі міські повстання (1136, 1207, 1228-1229, 1270, 1418, 1446—1447 років) охопили також і селянські маси. Втечі, відмова від сплати феодальних повинностей, окремі локальні виступи та інші форми антифеодального протесту були частим явищем XII—XV століть. У Новгородській землі виникли перші єресі в Росії.

ПАРИКИ

Перуки (др.-греч. Pároikos - поселенець, прибулець) - категорія залежних спадкових власників землі феодала-землевласника, імператора чи скарбниці у Візантії в IX-XV вв. У XIII столітті в деяких районах Візантії були закріпачені.Належали феодалу перуки платили йому натуральну та грошову ренту, несли відробіткові повинності. Державні перуки тримали державну землю, несли специфічні державні повинності (поставка продовольства імператорського двору, обслуговування державних кінних заводів і т. п.). [Правити] Особливості Спочатку термін з'явився в IV столітті, і ставився тільки до робочої сили співробітник послуг. Потім так стали називати селян, які жили на державних землях (δηνοσιακοὶ πάροικοι - demosiakoi paroikoi) або передана у володіння проніару. Остання система передбачала, що земля перебувала в тимчасовому управлінні в обмін на військові послуги, Проні не міг відчужувати ці володіння і передавати у спадок. Проня була зобов'язані платити податки і виставляти збройні загони на вимогу імператора. Становище селян в обох випадках було Одинокова: вони залежали від волі приватного особи або государя. Перуки були розділені на різні категорії (zeugaratoi, voidatoi або aktèmônes pèzoi) залежно від розміру власного багатства і, отже податкового тягаря. [Правити] Відмінності порівняно з кріпаками Дана система часто порівнюється із західним феодалізмом: сильна влада держави у Візантійській імперії врівноважувалася відсутністю присяги на вірність. Крім того, статус перуки до 1079 не був спадковим. [Правити] Роль в структурі візантійської армії Під час правління Комнінів, Проні отримали особливий статус, оскільки їх видавали аристократії в обмін на обіцянку військової підтримки імператора під час воєн. Така система армійського набору, в додаток до вербування іноземних найманців, забезпечувало основу візантійської військової потужності. Вважається, що проніари на додаток до особистих зобов'язаннях, були зобов'язані забезпечити певну кількість воїнів, залежно від вартості отриманого земельного наділу. Георгій Острогорский прийшов до висновку, що перуки повинні були слідувати за своїм господарем (можливо складаючи основу "приватних армій") у військових походах, в яких він був зобов'язаний надавати збройні послуги Візантійської імперії. Через це було послаблено податковий тягар для частини перук.

БІЛЕТ № 16

ОСОБЛИВОСТІ ФЕОДАЛЬНОГО РОЗВИТКУ.В НІМЕЧЧИНІ

Верденський договір вручив Людовіку Німецькому землі за Рейном, частково – за Рейном та його правими притоками, Баварію. Ця Східно-франкська держава і стала називатися “країною тевтонів”.

На території, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями, аллеманами, баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тим, що тут не було римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі н.е., та й тільки в західній частині країни. Отже, тут не було синтезу розкладаючогося рабовласницького устрою з германськими елементами. В Німеччині зберігалась на протязі століть вільна община – марка, що свідчило про живучість пережитків первіснообщинного устрою. Зберігалось також на протязі століть вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише з кінця середньовіччя. Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно. Таким чином, південна Німеччина йшла попереду за складанням великого феодального землеволодіння, тоді як в Саксонії цей процес був уповільненим.

Основою феодального устрою була феодальна власність на землю та відмінна степінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика поміщицька власність на землю поєднувалася з малим хазяйством безпосереднього виробника – селянина.

Центром феодального устрою, його основним осередком, став маєток феодала. З IX ст. розвивалось будівництво замків, в Німеччині вони перший час були дерев`яні, потім стали будуватися з каменю. Замок став осередком феодального володіння (сенйорії), сам феодал господарював над округою з десятками деревень.

Навколо замка ліпилися селища феодально залежних селян, зобов`язаних пану барщиною, оброком, воєнною службою в ополченні; для них пан був суддею, воєенним начальником; він розпоряджався працею, майном та життям селян.

В XI ст. почався найважливіший процес в житті феодального світу – почалося відділення ремесла від сільського господарства. В результаті дещо повільного, але відчутного підйому виробничих сил (розвитку металургії та шахтарства, текстильного, гончарного, деревооброблюючого промислів, успіхів коневодства, селекції сільськогосподарських тварин, збільшенню врожайності тощо) ремісництво мало більше сировини, кращого та більш дешевого, ніж раніше. Відбувається скачок, розриваючий рамки поміщицького, барського ремісництва; ремісництво відділяється від сільського господарства та зосереджується в центрах товарного хазяйства – в містах. Міста, що були на початку феодалізму воєнними, адміністративними або культурними центрами, набувають інших рис – вони становляться осередком виготовлення товарів для обміну – товарного виробництва.

В Німеччині міста почали рости як центри товарного виробництва з XI ст. Раніше всього піднімалися міста на водних артеріях країни – на Рейні, Дунаї, Одері.

Політичний устрій Німеччини відзначався своєрідністю. Характерно було довге зберігання герцогств, що були продовженням племенних князівств. Територія німецьких герцогств була територією племені (союзу племен) і влада феодальних герцогств – результат еволюції племенних князів, що перетворилися на феодальних володарів. Цими герцогствами були – Швабія (земля древніх свевів), Баварія (земля баварів), Франконія (земля східних франків), Саксонія (земля саксів). На початку Х ст. до цих феодальних державних утворень приєдналось п`яте – Лотарінгія.

Влада герцогів була великою. Вони тільки іноді підтримували королів – там, де заходи, що проводились короною співпадали з їх інтересами, або там, де корона забезпечувала їх привілеї та господство над населенням герцогства. Влада герцогів призвела до того, що королі стали возводитися на трон лише зі згоди герцогів, і німецька корона стала обраною. Лише сильним та великим королям вдавалось зламати могутність герцогів та й те лише на деякий час. Розвиток феодального устрою призвів до того, що в Німеччині значення і авторитет корони впали, і країна врешті перетворилась в комплекс багатьох князівств. Герцогів оточував натовп вассалів- середніх і малих феодалів. Поступово складалася феодальна ієрархія.

Каролінги правили країною до 911р., коли помер, не залишивши потомства, король Людовік Дитя, і з`їзд німецьких князів вирішив зі свого середовища нового государя. Вибір пав на герцога Франконії Конрада, який став першим обраним королем Німеччини. Принцип обраності королівської влади зберігався дев`ять століть. Віднині вступ короля на трон залежав від згоди могутніх феодальних володарів. Тільки тимчасово сильним і енергійним монархам вдавалося закріпити трон за членами своєї родини, при житті добиваючись згоди князів та церкви на це та роблячи сина соправителем королівства.

Конрад І вісім років провів в боротьбі з герцогами, які не визнавали ані його влади, ані його інтересів. Очевидно, що до кінця правління намітився компроміс короля з його супротивниками, так як перед смертю Конрад рекомендував герцогам обрати на престол свого найзаклятішого ворога – герцога Саксонії. Князі вважали за благо дотриматися пораді і обрали Генріха І Птахолова (919 – 936)*

* Його дивне прізвисько неясне. Легенда про те, що посланці герцога застали Генріха за ловлею зябликів, була придумана з тим, щоб пояснити, це прізвисько.

БІЛЕТ № 17

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК УГОРСЬКОЇ РАННЬОФЕОДАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ В ХІ – ХІІ СТ.

Венгри (мадьяри) належать до фіно-угорської мовної групи. Жили вони у передгір‘ях Південного Уралу, де об‘єднались в союз семи племен, кочували в причорноморських областях. Під натиском печенігів в кінці ІХ ст. венгри рушили на захід і завоювали дунайську рівнину, заселену слов‘янами та іншими етнічними групами – залишками східно-германських племен аварів. У Х ст. вони перейшли до осідлого землеробства і скотпрства. Багато що в агрокультурі угорці запозичили у слов‘ян.

В першій половині Х ст. угорці здійснили грабіжницькі походи в сусідні країни – Німеччину, Північну Італію, Східну Францію. Тільки після поразки на Лесі (Леха) у 955 р. їх набіги припинились. У Х ст. під впливом підкорених народів в угорців почали розвиватися класові відносини, піднялась князівська влада. Цьому сприяло і прийняття християнства. Князь Іштван з роду Арпадів об‘єднав під своєю владою всі мадьярські області і близько 1000 р. із згоди папи Сільвестра ІІ прийняв королівський титул. Він завершив християнізацію мадьяр.

Країна була поділена на судово-адміністративні округи – комітати, на чолі яких стояли ішпани (слов‘янське жупани). Вони збирали податки для короля і від його імені здійснювали владу. Ішпани селились в замках і мали в своєму розпорядженні гарнізони кінних воїнів.

В ХІ ст. в Угорщині вже склались феодальні відносини. Найбільшим землевласником був король, який володів величезним доменом, єпископства і монастирі, були і світські феодали.

Значну частину населення складали вільні селяни. Найбільш експлуатовані – серви і лібертіни – вільновідпущеники і їх нащадки, які несли панщинні повинності. В королівських помістях було багато замкових людей – посаджених на землю воїнів, які виконували натуральні повинності на користь короля. Чисельною була верства королівських міністеріалів – удврників, які несли двірцеві служби.

Повстання селян проходили під гаслом відновлення старих порядків і язичництва. Ці повстання використала родова аристократія, позбавлена влади. У 1041 р. в результаті народного повстання був скинутий король Петр, син венеціанського дожа і сестри Іштвана, і на престол став Аба Шамуель, один із нащадків родових старійшин, який хотів відновити общинну власність на землю. Багато представників феодальної знаті були страчені. Феодали закликали в країну германського імператора Генріха ІІІ, який придушив повстання. Аба Шамуель був захоплений в полон і страчений. Споба відновити на престолі Петра викликала ще одне повстання (запросили Андрія з Києва). Король Белла І змушений був у 1061 р. скликати народні збори з представників міст і сіл і скоротити податки. Він же наніс поразку повсталим. В країні були відновлені католицька віра і феодальні порядки.

У ХІІІ ст. оформилися класи феодального суспільства, поширилась грошова рента. Але селяни ще мали право переходу.

Все більше посилювалася феодальна знать, слабшала влада короля. Король сам роздавав землі із свого домена і привілеї. Особливо багато пожертвувань зробив Ендре ІІ (1205 – 1235).

Посилення знаті викликало невдоволення дрібних дворян, які домагались зрівняння в правах із знаттю і захисту від її свавілля. Скориставшись поразкою короля у війні за Галицьку Русь і народними повстаннями, дворянство у союзі з однією з груп знаті змусили Ендре ІІ підписати у 1222 р. Золоту буллу (указ із золотою печаткою), що закріпляла дворянські привілеї. В ній містилися обіцянки берегти вольності всіх вільних людей. Король обіцяв щорічно скликати сейм, в якому могли вільно брати участь великі і дрібні феодали. Дворян не можна було кинути у в‘язницю “на догоду магнатам”. Дворянство і духівництво звільнялись від податків. За участь у воєнних походах за межі держави король був зобов‘язаний сплачувати винагороду. Представникам королівської влади заброрнялось вступати на територію дворянських володінь без запрошень.

Золота булла нагадувала Велику хартію вольностей англійських баронів і рицарства. Остання її стаття була буквально тотожною. Декларувалося право феодалів на опір королю, якщо він порушить дані обіцянки. Але Золота булла, на відміну від Великої хартії вольностей, не надавала жодних прав городянам. У 1235 р. була видана нова булла, що стверджувала привілеї вищого духівництва.

У ХІІ – ХІІІ ст. Угорщина стала сильною державою. На заході вона стримувала натиск Священної Римської імперії, а на сході сама була загарбником. В ХІ ст. вона підкорила Трансильванію, Захопила Закарпаття, воювала за Галицьку Русь. У 1105 р. король Кальман підкорив Хорватію і об‘єднав її з Угорщиною. Була встановлена верховна влада над далматинськими містами, які зобов‘язались платити данину. А зіткнення з Візантією закінчилось поразкою і певний час Угорщина платила їй данину.

Боротьба з печенігами і половцями зближала Угорщину з Руссю. Були укладені династичні шлюби. Однак, міцний союз не склався.

У 1241 – 1242 рр. – монголо-татарська навала. Король Белла ІУ відкинув вимоги Бату-хана. Три колони монголів обрушились на Угорщину. Заклики про допомогу до імператора ні до чого не привели. Угорське військо було розбите на р. Сайо (Шайо). Король з двором втік у Далмацію. Монголи зруйнували столицю Пешт та інші міста Угорщини.

У другій половині ХІІІ ст. Угорщина вступила в період роздробленості. Король зберігав лише формальне верховенство. Магнатські сім‘ї стали володарями земель. У Задунав‘ї панувало графське сімейство Наметуйварі, в Словаччині – Чаки, на сході – Аба і Борша. Король Ласло ІV навіть намагався боротись з магнатами, спираючись на кумак (половців), але був захоплений у полон. При останньому з Арпадів – Ендре ІІІ (1290 – 1301) в країні панувала анархія.

У ХІV – ХV ст. в економіці Угорщини спостерігається прогрес. Поширюється трипілля. Вирощують виноград. Продукція йшла на зовнішній і внутрішній ринки.

За законом 1351 р. була введена нова повинність – дев‘ятина. Введена була і панщина. Правове становище селян погіршилось. Перехід – лише з дозволу господаря.

Багато феодалів мали судове право – “право меча”.

Пасивний опір селян – втечі, відмова виконувати повинності, але були і збройні виступи. Певне поширення мав гуситський рух.

У 1437 – 1438 рр. вибухнуло повстання у Східній Моравії і Трансильванії. Центром стало місто Бобильна. За взірцем таборитів вони робили спроби усуспільнити майно. Однак, селяни не створили боєздатної армії і потерпіли поразку. У 1449 р. у Словаччині вибухнуло повтання “братчиків” під проводом Петра Аксамита. Угорські феодали придушили його.

У ХІІІ – ХІV ст. угорські міста переживали господарське піднесення. Найбільшими були Буда, Пешт, Естергом. У ХІV ст. з‘явились цехи. Почала розвиватись гірнича справа – дорогоцінні метали і мідь. Цьому сприяла і королівська влада. У 1327 р. Карл-Роберт оголосив гірничу регалію королівською прерогативою.

В містах патриціат був німецьким. Ремісничу масу складали угорці. У більшості міст – самоуправління. У ХІV – ХV ст. в ряди патриціату почали проникати угорці. У 1439 р. городяни Буди винищили більшу частини німецького патриціата. Влада перейшла до угорських баронів.

Піднесення міст сприяло посиленню і централізації держави.

Період міжцарювання закінчився у 1308 р. обранням на престол родича Арпадів Карла-Роберта Анжуйського з Неаполітанського королівства. З цього часу утвердився принцип обрання королів сеймом.

При Анжуйській династії королівська влада посилилась. Спираючись на дворян і міста, Карл-Роберт (1308 – 1342) і Людовік (Лайош) І (1342 – 1382) приборкали магнатів. У країні настав внутрішній спокій, економічне пожвавлення.

В Угорщині склалась станово-представницька монархія. Хоча королі Анжуйської династії правили з допомогою Державної ради, але змушені були час від часу скликати сейм. З 1351 р. в сеймі почали засідати рядові дворяни, а з початку ХV ст. – важливі постанови, оголосивши недоторканою дворянську земельну власність і обмеживши перехід селян.

Королі Анжуйської династії знову приєднали Хорватію і Далмацію. Над Молдавією І Волощиною був встановлений протекторат. Лайош І намагався об‘єднати під своєю владою Угорщину і Неаполітанське королівство, але його походи на південь Італії закінчились поразкою.

Недовгою виявилась і династична унія з Польщею, укладена в 1370 р. Після смерті Лайоша І вона розпалося.

У кінці ХІV ст. – знову смути. Король Сигизмунд (Жигмонд) в умовах зіткнення різних груп змушений був робити магнатам великі поступки, щоб заручитись підтримкою. Зате він у 1411 р. був обраний на престол Священної Римської імперії. У 1396 р. Жигмонд здійснив хрестовий похід проти турок, в якому брали участь німці і хрестоносці з інших країн. Але під Нікополем хрестоносці були розбиті, Жигмонд ледве уник полону.

Була укладена унія з Польщею. На Угорський престол був запрошений польський король Владислав ІІІ. Він проголосив новий хрестовий похід проти турок, але під Варною у 1444 р. польсько-угорське військо було розбите турками, а король Владислав ІІІ загинув.

Дрібні і середні дворяни об‘єднались навколо центральної влади. У 1446 р. правителем був обраний полководець Янош Хуньяді. Він ліквідував магнацькі ліги, створив ополчення з дворян і городян і в 1456 р. наніс поразку туркам біля Белграда. Це затримало просування турок.

Становище Угорщини ще більш зміцніло при сині Яноша Хуньяді Матіаші Корвіні (1458 – 1480) обраному сеймом на престол. Він створив постійну найману армію і зміцнив судовий аппарат. В Угорщині оформилась станова монархія. В сеймі засідали і представники міст. З міст брались немалі податки. Матіаш Корвін зумів розширити Кордони Угорщини. До неї були приєднані Моравія і Сілезія (захоплені у Чехії), Автсрія і Штірія (захоплені у Габсбургів). Однак після Матіаша Корвіна, коли престол зайняли польські Ягеллони – Владислав, а потім Людовік, знову почалось повстання магнатів.

Погіршилось становище селян. Приводом для їх виступу став збір ополчення проти турок. Весною 1514 р. папа Лев Х очолив хрестовий похід. Учасникам обіцяв пільги, в т.ч. звільнення від особистої залежності.

Зібралось 40 тис. куруцій (хрестоносців) з селян і бідноти. На чолі – дворянин з Трансильванії Дьердь Дожі. Куруци не пішли проти турок, а підняли повстання. Дожі створив сильну армію. Куруци захопили ряд міст і оголосили Угорщину республікою без станових привілеїв.

Але при облозі Темешвара куруци потерпіли поразку. Поранений Дожі був схоплений і страчений після тортур – спалений на розпеченому троні. 7 тис. селян були страчені. Восени 1514 р. зібрався “Дикий сейм”, що позбавив селян права переходу з збільшив повинності. Селянам було під страхом смерті заборонено носити зброю.

Це послабило обороноздатність Угорщини проти турок. У 1526 р. в битві при Мохачі турецька армія Сулеймана розбила чесько-угорське військо. Південно-східна Угорщина відійшла до турок, західна – до Австрії, а Трансильванія визнала залежність від Османської імперії. На століття була втрачена незалежність.

ФРЕЛЬСИ

Великі власники фрельси були звільнені від податків і несли королю кінну службу, а селяни стали сплачувати всі податки( У СКАНДИНАВІЇ )

БІЛЕТ № 18

ТЕРМИН "ФЕОДАЛИЗМ" возник перед Французской революцией кон. 18 в. и обозначал "Старый порядок" (абсолютная монархия, господство дворянства). В марксизме феодализм рассматривается как социально-экономическая формация, предшествующая капитализму. В современной исторической науке феодализм анализируется как социальная система, которая существовала только в Западной и Центральной Европе в эпоху средневековья, хотя отдельные черты феодализма можно обнаружить и в др. регионах мира, и в разные эпохи. В основе феодализма - межличностные отношения: вассала и сеньора, подданного и сюзерена, крестьянина и крупного земельного собственника. Феодализму свойственны сословно-юридическое неравенство, закрепленное правом, и рыцарская военная организация. Идеологической и нравственной основой феодализма стало христианство, которое определяло характер средневековой культуры. Формирование феодализма охватило 5-9 вв., после завоевания Римской империи варварами. В период его расцвета (12-13 вв.) экономически и политически укрепляются города и городское население, оформляются сословно-представительные собрания (английский парламент, французские Генеральные штаты и т. д.), сословная монархия вынуждена считаться с интересами не только знати, но и др. сословий. Противостояние папства и мирской монархии создавало пространство для утверждения личной свободы, которая постепенно подтачивала сословно-иерархический строй феодализма. Развитие городской экономики подорвало натурально-хозяйственные основы господства аристократии, а рост свободомыслия привел к перерастанию ересей в Реформацию 16 в. Протестантизм с его новой этикой и системой ценностей благоприятствовал развитию предпринимательской деятельности капиталистического типа. Революции 16-18 вв. ознаменовали в основном завершение феодализма

. ОСНОВНІ РИСИ ФЕОДАЛЬНОГО ЛАДУ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ДО КІНЦЯ XI в. Твердження феодального ладу в країнах Західної Європи в IX-XI вв. В IX-XI вв. у більшості держав Західної Європи завершується процес формування: феодальних відносин. В одних країнах, наприклад в Італії й Франції, феодальний лад в основних рисах зложився вже в X в.; в інших, таких, як Німеччина й Англія, цей процес завершився в основному тільки до кінця XI в. Ще повільніше йшла феодалізація в Скандинавських країнах. Але до кінця XI в. феодальні виробничі відносини панували в більшості країн Західної Європи й у Візантії. При всій своєрідності розвитку окремих країн у них чітко виступають загальні риси, характерні для сложившегося феодального способу виробництва. Панує феодальна земельна власність у вигляді вотчини (маєтку) у комбінації із дрібним індивідуальним селянським господарством. Основна маса селян перебуває вже в тієї або іншій формі залежності від феодального землевласника й зазнає важкої експлуатації з його боку. Ця експлуатація виражається у феодальній ренті й здійснюється за допомогою різних засобів позаекономічного примусу. Раніше вільна сільська громада перетворюється до цього часу в залежну або кріпосну громаду, а традиційні форми общинного землекористування застосовуються феодалами для гноблення селянства. Для сільського господарства цього часу характерна низька рутинна техніка й повільний її розвиток, обумовлене тим, що виробництво базується на крейдою, карликовім селянськім господарстві. На ранньому етапі розвитку феодалізму панує натуральне господарство; обмін був незначний, торговельні зв'язки не розвинені; ремесло ще тільки починало відділятися від сільського господарства; переважає відробіткова рента й пов'язана з нею панщинна система господарства, подібна з тієї, умови переваги якої охарактеризував В. І. Ленін у роботі «Розвиток капіталізму в Росії» стосовно до Росії XVIII-XIX вв. Дрібне селянське господарство, хоча й зазнало експлуатації з боку феодала, було, однак, більш продуктивним, чому велике рабовласницьке господарство або праця хлібороба при первіснообщинному ладі. Установлення феодальних відносин у Європі в IX-XI вв. у цілому привело до підйому економіки: розчищалися ліси; включалися в обробку нові землі, особливо землі, що запустіли в останні сторіччя Римської імперії; проводилися іригаційні роботи; розширювалися площі, зайняті виноградниками й маслиновими гаями; поліпшувалися породи свійських тварина. Кінь стали застосовувати в якості робочої худоби. Почав уживатися вдосконалений легкий плуг. Розвивалися ремесло, поступово відділяючись від сільськогосподарських занять, і обмін. Характерною рисою соціально-політичних відносин, сложившихся в Європі до середини XI в., був нерозривний зв'язок між феодальною власністю на землю й політичною владою феодала. Велика вотчина являла собою не тільки господарську одиницю, але і як би маленька незалежна держава — сеньйорію. Стосовно населення своїх володінь феодали був не тільки землевласником, але й государем — сеньйором, у руках якого перебував суд, адміністрація, військові й політичні сили. Така організація суспільства обумовила панування в Європі в X-XI вв. ( у деяких країнах і пізніше) політичної роздробленості. Основні класи феодального суспільства У більшості країн Західної Європи й у Візантії в XI в. суспільство вже розпадалося на два антагоністичні класи: клас землевласників-феодалів і клас феодально залежних селян. У найбільш важкім положенні повсюдно перебували кріпаки, у деяких країнах (наприклад, у Франції) уже в X-XI вв., що становили більшість селянства. Вони залежали від свого сеньйора й в особистому, і в поземельному, і в судовім відношенні й зазнали особливо важкої експлуатації. Таких селян можна було відчужувати (звичайно тільки разом із землею); вони були стиснуті в розпорядженні своїм спадкоємним наділом і навіть своєю рухомістю, тому що останні- уважалися власністю феодала. Крім того, вони виконували ряд принизливих повинностей і обкладалися платежами, що підкреслювали їхню особисту залежність. У категорію кріпаків поступово вливалися й колишні раби. У ряді країн цей найбільш залежний шар селянства іменувався «сервами», хоча вони вже не були рабами в античнім значенні цього слова. Кріпосна залежність була визначальною формою залежності в період, коли завершувалося складання феодальних відносин, і пізніше, принаймні аж до кінця XII в., коли вона почала поступатися місцем іншим, більш легким формам залежності. Трохи легше було положення особисто вільних селян, число яких у деяких країнах (в Англії, Німеччині, Південній Франції, Італії) до середини XI в. було ще досить велике. Вони могли більш вільно розпоряджатися рухомістю, а в багатьох випадках і своїм земельним наділом. Однак перебуваючи в судовій, а іноді вже й у поземельній залежності від феодального землевласника, вони також зазнали експлуатації, поступово втрачаючи й особисту волю. Своєю працею залежні селяни містили панівний клас. Відносини між окремими представниками класу феодалів у державах Західної Європи будувалися за принципом так званої феодальної ієрархії (« феодальних сходів»). На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їх «сюзереном» — главою феодальної ієрархії. Нижче його стояли найбільші світські й духовні феодали, що тримали свої землі — нерідко цілі більші області — безпосередньо від короля. Це була титулована знать: герцоги, графи, архієпископи, єпископи й абати найбільших монастирів. Формально всі вони підкорялися королеві як його васали, але фактично були майже незалежні від нього: мали право вести війни, чеканити монету, іноді здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях. Їхні васали — звичайно теж досить великі землевласники, —, що носили часта назва «баронів», були рангом нижче, але й вони користувалися у своїх володіннях фактичною незалежністю. Нижче баронів стояли більш дрібні феодали — лицарі, нижчі представники панівного класу васалів, що звичайно вже не мали. У підпорядкуванні в них були тільки селяни-власники, що не входили у феодальну ієрархію. Кожний феодал був сеньйором стосовно нижчестоящого феодала, якщо той тримав від нього землю, і васалом вищого феодала, власником якого він сам був. Феодали, що стояли на нижчих щаблях феодальних сходів, не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори. У всіх країнах Західної Європи ( крім Англії) відносини усередині феодальної ієрархії регулювалися правилом «васал мого васала не мій васал». Феодальна ієрархія й селянство Основою й забезпеченням васальних відносин було феодальне земельне володіння — феод, або по-німецькому «льон», яке васал тримав від свого сеньйора. Феод являв собою подальший розвиток бенефіція. Феод також давався за виконання військової повинності (був умовним триманням), але на відміну від бенефіція був спадкоємним земельним володінням. У якості специфічного військового тримання феод уважався привілейованим, «шляхетним» володінням, яке могло перебувати тільки в руках представників панівного класу. Власником феоду вважався не тільки його безпосередній власник — васал, але й сеньйор, від якого васал тримав землю, і ряд інших вищих по ієрархічній градації сеньйорів. Ієрархія усередині класу феодалів визначалася, таким чином, умовною й ієрархічною структурою феодальної земельної власності. Але оформлялася вона у вигляді особистих договірних відносин заступництва й вірності між сеньйором і васалом. Передача феоду васалові — уведення у володіння — звалася інвеститури. Акту інвеститури супроводжувала врочиста церемонія вступу у васальну залежність — приношення «оммажа» (hommage — від французького слова homme, латинського homo — людей), під час якої феодал, що вступає у васальну залежність від іншого феодала, привселюдно визнавав себе його «людиною». При цьому він приносив клятву вірності сеньйорові. У французів вона називалася «фуа» (по-французькому foi — вірність). Крім основного обов'язку нести на користь сеньйора й по його закликові військову службу (звичайно 40 днів протягом року) васал повинен був ніколи нічого не вживати на шкоду сеньйорові й на вимогу останнього захищати самотужки його володіння, брати участь у його судовій курії й у відомих випадках, певних феодальним звичаєм, надавати йому грошову допомогу. Сеньйор у свою чергу зобов'язаний був захищати васала у випадку нападу ворогів і надавати йому допомогу в інших скрутних випадках. Внаслідок заплутаності васальних відносин і частого недотримання васальних зобов'язань конфлікти на цьому ґрунті були в IX-XI вв. звичайним явищем. Війна вважалася законним способом розв'язку всіх суперечок між феодалами. Від міжусобних воєн найбільше страждали селяни, поля яких ґрасували, села спалювалися й випорожнювалися при кожнім черговім зіткненні їх сеньйора з його численними ворогами. Селянство перебувало поза феодально-ієрархічними сходами, які давили на нього всією вагою своїх численних щаблів. Ієрархічна організація, незважаючи на часті конфлікти усередині панівного класу, зв'язувала й поєднувала всіх його членів у привілейований шар, зміцнювала його класове панування, гуртувала його проти експлуатованого селянства. В умовах політичної роздробленості IX-XI вв. і відсутності сильного центрального державного апарата тільки феодальна ієрархія могла забезпечити окремим феодалам можливість посиленої експлуатації селянства й придушення селянських виступів. Перед особою останніх феодали незмінно діяли одностайно, забуваючи свої чвари. Таким чином, «ієрархічна структура землеволодіння й пов'язана з нею система збройних дружин давали дворянству влада над кріпаками». Побут і вдачі феодалів Головним заняттям феодалів, особливо в цей ранній період, була війна й супутній їй грабіж. Тому весь побут і вдачі феодалів підлеглі були в основному потребам війни. В IX-XI вв. Європа покрилася феодальними замками. Замок — звичайне житло феодала — одночасно був міцністю, його притулком і від зовнішніх ворогів, і від сусідів-феодалів, і від повсталих селян. Замок дозволяв феодалові панувати над усією прилеглою округою й тримати в підпорядкуванні всі її населення. Особливо багато замків було побудовано у зв'язку з набігами норманнов, арабів і угорців. Замки будувалися звичайно на лісистому пагорбі або високому бережу ріки, звідки можна було б добре обдивлятися околиця й де легше було оборонятися від ворога. Аж до кінця X в. замки будувалися переважно з дерева і являли собою найчастіше двоповерхову дерев'яну вежу, у верхньому поверсі якої жив феодал, а в нижньому — дружина й слуги. Тут же або в прибудовах перебували склади зброї, провіанту, приміщення для худоби й т.п. Замок оточувався валом і ровом, наповненим водою. Через рів перекидався звідний міст. Приблизно з початку XI в. феодали стали будувати кам'яні замки, оточені звичайно двома або навіть трьома високими кам'яними стінами з бійницями й дозорними вежами по кутах. У центрі як і раніше піднімалася головна багатоповерхова вежа-«донжон». Підземелля таких веж часто служили в'язницею, де в ланцюгах нудилися вороги феодала — його бранці, непокірливі васали й провинені в чому-небудь селяни. При тодішньому стані військової техніки такий кам'яний замок важко було побрати штурмом. Звичайно він здавався лише в результаті багатомісячної облоги. Основним видом військ у Європі X-XI вв. стає важко збройна кінноти. Кожний феодал зобов'язаний був сеньйорові кінною військовою службою. Звідси відбувається збірна назва всякого феодала-воїна — «лицар» (німецьке Ritter від Reiter — вершник, кінний воїн). Основною зброєю лицаря в той час був меч із хрестоподібною рукояткою й довгий важкий спис. Він користувався також палицею й бойовою сокирою (сокирою); для оборони служили кольчуга й щит. На голову надівався шолом, а особа захищалася особливою металевою ґратчастою пластинкою — забралом. Пізніше, в XII-XIII вв., з'явився лицарський панцир. Що проводили все своє життя у війнах, насильствах і грабежах феодали, що нехтували працю, особливо світські, відрізнялися звичайно дикими вдачами, крайнім неуцтвом, брутальністю й жорстокістю. Над усе вони цінували фізичну силу. Ідеалізований кодекс «лицарського» поведінки як шляхетного захисника, що малює лицаря, слабких і скривджених, зложився у феодальній Європі значно пізніше — в XII-XIII вв. Але й тоді він не відповідав дійсному вигляду феодала-лицаря, залишаючись у найкращому разі лише недосяжним ідеалом. Із грубим лицарем-варваром раннього середньовіччя він тим більше не мав нічого загального.

СЕРВИ І ЛІБЕРТІНИ-------КРІПАКИ В УГОРЩИНІ

БІЛЕТ № 19

ХРОНОЛОГІЯ ФЕОДАЛІЗМУ

Для середніх віків характерні відносини феодального типу. До цих пір дискусійним залишається питання про співвідношення понять «феодалізм» і «середні віки». Особливо скрутно встановити початок Середньовіччя, бо рух від античності до «справжньому» феодальному середньовіччя - досить тривалий процес, який неможливо співвіднести з однією подією і однією датою.

У різних народів феодальний лад встановлювався в різний час. Наприклад, в Західній Європі він розвивався з кінця V ст., Після того як у 476 році впала Західна Римська імперія, в Китаї - з III - IV ст., Індії - з VI ст.

Нерівномірно відбувалося і розвиток народів світу. У той час як у ряді країн Західної Європи до кінця середніх століть затверджувалися капіталістичні відносини, на решті території Європи, в Азії і частини Африки населення жило, як і раніше при феодальному ладі, а у багатьох народів Африки, Австралії, Америки і Середньої Азії зберігалися первіснообщинних відносини.

ІЗГОЇ

Ізгої (баніти) — у стародавній Русі XI—XII століть люди, що вийшли із свого звичайного суспільного становища у зв'язку із всілякими обставинами й перебували під опікою церкви.

Церковний устав князя Всеволода Мстиславича (XII століття, за деякими припущеннями — XIV століття) називає 4 категорії ізгоїв:

• не тямущий грамоти попів син;

• холоп, що викупився з холопства;

• купець, що заборгував;

• князь, позбавлений володінь.

Більшість ізгоїв походила, можливо, з холопів, що викупилися або яких відпустили на волю, та знедолених людей, вигнанців.

В сільській общині була категорія населення, яка мала назву ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю.

Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з господарем і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, ішов від свого господаря. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці з вільних верств давньоруського суспільства ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

В XIV столітті ізгої, як окрема категорія людей перестали існувати.

БІЛЕТ № 20

ШЛЯХИ ГЕНЕЗИ ФЕОДАЛІЗМУ

У середині першого тисячоліття нової ери в гос­подарстві тогочасних суспільств відбулися карди­нальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загаль­ну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Фео­дальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство харак­теризується такими загальними ознаками: проти­річчя між дрібним селянським виробництвом і ве­ликою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васаль-но-сеньйоріальної системи; позаекономічний при­мус, особиста залежність селянина від землевласни­ка; наявність ренти (натуральна, відбіркова і гро­шова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для за­доволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами

були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вва­жається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три ета­пи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (станов­лення) феодалізму, час виникнення феодального землеволоді­ння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодаль­них міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товар­ного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіо­нами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво про­стежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: саліч­них франків, які жили на території нижнього Рейну, та рину-арських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Пе­реважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родо­вого ладу і користувалися ще досить значними правами. Ра­зом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (най­ближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримува­ла захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — ко­лишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм стано­вищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху

до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приват­ної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджу­валася приватна власність на землю франкського короля, дру­жинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило транс­формацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною інди­відуальною власністю.

У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням ста­новища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласни­ком безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове ко­ристування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин відда­вали свою землю феодалу, потім брали її в користування, пере­творюючись таким чином на залежного від феодала держате­ля. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним фран­кським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й осо­бисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відноси­ни, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благо­діянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сень­йору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і голов­ним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнен­ня мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слу­га), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роз­давати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримува­ли ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним ут­вердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла фео­дальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називала­ся доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, спла­чували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширюва­лися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Го­ловний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрис­дикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося всту­пати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністратив­них, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який пород­жувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного ха­рактеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутньо­го політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристо-кратії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету пе­ретворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії неза­лежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послу-гувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші євро­пейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - зем­ля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим во­лодінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що ко­роль дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не об­межену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не зем­лю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті коро­лівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало маг­нату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні пер­ше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насиль­но закріпачили вільне населення острова і оформили його за­конодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше — грішми. Котери — залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селян­ство. Ці землероби також виконували певні повинності на ко­ристь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж по­літична роздробленість гальмувала розвиток господарства і по­силювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини роз­вивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не одно­рідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконува­ли різні повинності. Найбільш поширеною формою феодаль­ної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робо­чою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і гро­шовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.

У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих реміс­ничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупи­ти повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей. Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з'явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних по-винностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст.,

у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XVст.

БОЯРИН (Ж.Р. БОЯРИНЯ, МН.Ч. БОЯРИ) - У ВУЗЬКОМУ СЕНСІ ВИЩИЙ ШАР ФЕОДАЛЬНОГОСУСПІЛЬСТВА В X - XVII століттях у Київській Русі, Московському князівстві, Великому Князівстві Литовському, Болгарії, Сербії, Хорватії, Словенії, Молдавському князівстві, Валахії , з XIV століття в Румунії. Походження слова «боярин» до кінця не з'ясовано. За однією версією вонопоходить від слов'янських слів «бій» - воїн, або «болій» - великий, за іншою - відтюркського слова «Баяр» (мн.ч. «байлар») - вельможа, багатий чоловік, пане,по третій - від ісландського «боеармен» - знатний чоловік [1]. У церковнихкнигах вживалося написання «болярин», у мн. ч. - «боляри». У більш широкомусенсі в XVII столітті боярами називали всіх поміщиків залежні від них селяни, звідси походження слова «пан». Нащадки бояр, звані дітьми боярськими, записувалися в Боярські книги, деякі з яких збереглися в державних архівах. Якправило, вони походили з князівських родів, які втратили свої уділи і перейшлина службу до Великого князя, Царю, від яких вони отримували за службу вже нові земельні володіння або помістя.

Бояри виникли при розкладанні родового ладу, проте, в київський період (IX-XII століття) спочатку в зоні полюддя, а з влаштуванням княгинею Ольгою системи цвинтарів - і російською Півночі військова служба не була умовою землеволодіння, місцева знать не становила винятку при оподаткуванні даниною . З іншого боку, завдання збору полюддя, забезпечення експорту його результатів, управління князівським господарством і командування київським військом, здатним вирішувати свої завдання незалежно від участі периферійних сил, вимагали наявності потужного адміністративного апарату, і під боярами в київський період розумілися найближчі сподвижники князя, старша дружина. Пресняков А. Е. пов'язував виникнення боярства з переходом до призначення сотників (або «старців градских») князем до початку XI століття і вказував на перший прояв самостійної позиції боярства в пропозиції Борису Володимировичу вигнати з Києва його брата Святополка і захопити престол (під час походу на печенігів в 1015 році). Старша дружина стала найвпливовішою складовою віча. Таким чином, бояри київського періоду служили князю не як землевласників з кількістю воїнів в залежності від розміру земельного володіння (хоча могли мати земельні володіння, джерелом яких було в тому числі і княже дарування), а особисто в якості дружинників, і мали право впливати на княжий порядок спадкування. Бояри володіли спадковими уділами землі - вотчинами, в яких мали абсолютною владою, проте, головним джерелом феодальних повинностей селянства на користь бояр було не кріпосне право, а боргова залежність, до того ж істотно обмежена Володимиром Мономахом на початку XII століття. До XVI століття (встановлення централізованої держави) бояри були васалами князя і були зобов'язані служити у княжому війську. З іншого боку, вони мали право змінити сюзерена. Після посилення влади великих князів починаючи з другої половини XIV століття стало посилюватися стан служивих феодалів - дворян, службовців бояр.Малоземельні князі також стали іменуватися боярами. Виникли так звані путні бояри, які займали окремі господарські посади при княжому дворі, віддавали їм в годування (наприклад, конюший, сокольничий, Чашнічій та ін.) У XIV-XV століттях з появою централізованої держави майнові та політичні права бояр істотно обмежувалися; так, до кінця XV століття було скасовано право виїзду васалів від сюзерена. «Боярський весільний бенкет в XVII столітті» картина Костянтина Маковського 1883 З XVI століття виникає звання боярина - вищий чин серед «служивих людей по батьківщині». Це звання давало право брати участь у засіданнях Боярської думи - дорадчого органу при великому князі, пізніше за царя. Одночасно відбувалися суттєві зміни в складі боярства: царська влада придушувала виступи бояр, які чинили опір централізації, особливо сильний удар по боярам завдала опричнина Івана IV. До кінця XVII століття багато знатні боярські роди вимерли, інші економічно ослабли, велике значення придбали нетітулованние бояри (наприклад, Скряба Травін, Тимофій Григорович, Салтиков-Травін, Іван Іванович) і дворянство. Тому в XVII столітті стиралися відмінності між боярами і дворянами, зокрема, між спадковим (вотчинним) і помісним землеволодінням, формально скасоване в 1714 році. Скасування в 1682 році місництва остаточно підірвала вплив бояр. Звання боярин формально не було скасовано Петром I, з початку XVIII століття зафіксовано 4 випадки пожалування цього звання П. М. Апраксіну, Ю. Ф. Шаховському, П. І. Бутурліна.Останнім російським боярином був С. П. Нелединский-Мелецький, подарований в 1725 році Катериною I. Останнім довгожителем, що володів боярським званням, був І. Ю. Трубецькой, який помер 27 січня 1750 року

БІЛЕТ № 21

ОТРОКИ

Се була дружина властива чи більша. Але до дружини в ширшім значінню зачисляли і „меньшу дружину”: отроків або дїтських. Сї назви — отроків і дїтських не означали тільки дїйсно молодиків, але взагалї рядову дружину. Сьвятополк, кажучи, що має вісїмсот отроків, очевидно почислив сюди всю дружину; володимир мстиславич, втративши своїх бояр, каже, що його боярами тепер будуть дїтські: розумієть ся, було-б сьмішно, як би він назвав, старий чоловік, своїми боярами головусих недоростків. Сими назвами означали ся „молодші” — себ то меньші члени дружини (хоч би вони були й сиві), що були тільки рядовими вояками й слугами княжими, а не властивою „дружиною” — товаришами й повірниками князя. З такої ролї починав звичайно кождий молодик свою службу в дружинї, тільки одні — чи завдяки здібностям, чи визначному роду, переходили потім в катеґорію „мужів”, иньші-ж лишали ся й на цїле житє отроками — „недоростками” в значіню своєї невисокої карієри.

Чи була яка ріжниця між отроками і дїтськими, не знати; висловлений був здогад, що дїтськими спеціально звали ся молодики з значних родин, які потім переходили в катеґорію бояр, але се тільки здогад.

Старша дружина відріжняла від молодшої не тільки більшим удержаннєм, визначнїйшим становищем, полїтичними впливами, але й правно: вира, себто кара за убийство княжого мужа була подвійна (вісїмдесять гривен), тим часом як за отроків — звичайна (40 гривен) ⁵); се була заразом прероґатива княжих бояр перед земською аристократією — не-княжими боярами, бо за голову сих платила ся тільки звичайна вира. Подвійною вирою забезпечали князї житє особливо дорогих для себе осіб — старшої дружини й визначнїйших своїх тивунів (хоч би вони були й несвобідні) — се було явище широко розповсюднене взагалї в варварських законодавствах.

Старша дружина, як ми вже знаємо, сповняла функцію княжої прибічної ради, займала вищі місця в адмінїстрації й війську. „отроки” були звичайними вояками, а в спокійні часи сповняли всякі поручення на княжім дворі, або на провінції, в ролї помічників старших дружинників в їх управі. Так руська правда згадує про отрока, що їздить разом з княжим вирником ⁶). Мономах наказує князям, аби вони „ходяще путемъ по своимъ землямъ”, не давали отрокам „анї своїм, анї чужим” робити пакости „ни в селђхъ ни в житђхъ”, а про себе каже, що він робив усе сам, не спускаючи ся на отроків, і на війнї, і на ловах ⁷). Іцо правда, тут часом під отроками можуть розуміти ся прості слуги і навіть холопи, а не члени дружини.

Окрім дружини княжої були і у визначнїйших бояр свої дружини отроків, розумієть ся — меньші від княжих, а більші або дрібнїйші відповідно значінню й заможности боярина. Такі боярські полки ми знаємо ще в x в. (згадують ся отроки воєводи свенельда, за часів ігоря), і вони істнували й пізнїйше, хоч з роздробленнєм князївств, з намноженнєм князїв, сї боярські полки мусїли меньшати. Оповідаючи про напад ізяславового важного боярина ⁸), на печерський монастир, нестор каже, що він пішов, „поимъ отрокы многы”. Ще виразнїйшу згадку маємо в лїтописи: вона оповідає про мономахового боярина ратибора (мабуть тисяцького переяславського), і каже, що у нього була „дружина ратиборова чадь”, а на иньшому місцї зве її просто отроками; назва „чадь” вповнї відповідає, як збірна назва, „ратиборовим отрокам” ⁹). Судячи по оповіданню про знайдений у дворі галицького маґната судислава арсенал ¹⁰), треба припускати, що й „великі бояре” галицькі xiii в. Мали свої полки.

Про великість дружини я говорив уже вище: бачили ми, що полки визначнїйших князїв xi-xii в. Не завсїди сягали тисячки; боярські дружини в сумі, певно, не давали навіть друге стільки ¹¹). Таким чином дружинна верства в загальнім складї людности давала не високий процент. Бо ми бачимо, що тодї як людність самого м. Київа доходила мабуть до 100.000, київський князь мав 800 отроків. В дальшім часї, в міру того як слабли й дрібнїйшали князї, їх полки ставали все меньші, але загальне число дружини, її процент в землї мабуть навіть зростав, в усякім разї не зменьшав ся. Заразом титул боярина ставав все більше розповсюдненим, число бояр зростало, і в порівнянню з числом отроків і абсолютно. Ми бачили, що в галичинї xiii в. Відріжняли ся від звичайних бояр „великі бояре”, а загальне число бояр рахувало ся на сотки, означаючи все, що хоч трохи підіймаю ся над рівенем княжого звичайного вояка і слуги. Так поволї спускаючи ся по східцях суспільної єрархії, „боярин” вкінцї дістав значіннє княжого дружинника взагалї, обовязаного воєнною службою обивателя, і з сим значіннєм сей термін переходить потім в суспільно-полїтичний устрій земель руської держави пізнїйших віків (xv-xvi).

БІЛЕТ № 22

ПРОЩЕННИКИ - в Древней Руси вольноотпущенные холопы. Находились под покровительством церкви, жили на ее земле, за что несли повинности.