ЗМІСТ

	ВСТУП	3
Розділ 1	ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ 1992-2001 РР.	5
	1. Стан після виведення радянських військ 2. Сили сторін 3. Безлад та війна
Розділ 2	СПЕЦІАЛЬНА МІСІЯ ООН В АФГАНІСТАНІ ТА УЧАСТЬ У НІЙ УКРАЇНИ ТА УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ	9
Розділ 3	ДІЇ НАТО В АФГАНІСТАНІ ПІСЛЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ МІСІЇ ООН	14
	ВИСНОВКИ	24
	СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	25

ВСТУП

Україна, будучи однією із засновниць Організації Об’єднаних Націй, долучається до заходів забезпечення миру. За час незалежності наші військовослужбовці побували у більш ніж десяти місіях, які несли перед собою гасло миру та безпеки, а також цілого ряду чеснот, які повинні домінувати у сучасному світі.

Актуальність даної роботи в тому, що ситуації в Ісламській Державі Афганістан вже протягом довгих тридцяти років залишається напруженою, проте українські військові та можновладці намагаються внести свій вклад задля її вирішення, опираючись на співпрацю з ООН та іншими міждержавними структурами.

Мета і завдання роботи полягають у дослідженні причин створення Спеціальної Місії ООН в Афганістані, а також її доцільності та ефективності. Крім того, потрібно дослідити результати та наслідки даної місії, участь у якій взяла й українська сторона.

З огляду на мету такі дослідницькі завдання:

• дослідити ситуацію в Афганістані до 2000 р.;

• визначити причини створення Спеціальної Місії ООН;

• оцінити внесок української сторони у діяльність місій ООН, зокрема Спеціальної Місії в Афганістані;

• дослідити результати та наслідки.

Об’єктом дослідження є миротворча діяльність Організації Об’єднаних Націй.

Предметом дослідження є участь України та українських військовослужбовців у Спеціальній Місії ООН в Афганістані 2000-2001 рр.

Впродовж дослідження використовувались наступні методи:

• діалектичний,

• логічний,

• порівняння,

• біографічний,

• монографічний,

• контент-аналіз,

• історичний,

• нормативний,

• історичний.

Методологічною основою є використання структурно-функціонального, системного, інституціонального, конфліктологічного методів, що дають можливість краще розібратися у питанні, що нас цікавить.

До питань піднятих у роботі зверталося досить багато вітчизняних науковців, серед яких Осіпов В., Бурдяк В., Жаров С., Слабінський А. та ряд журналістів, праці яких дозволяють побачити афганську ситуацію не лише з точки зору, яку проповідують сильні актори військово-політичної сфери.

Специфіка проблем та завдань вимагає для структурування роботи наступним чином:

• вступ,

• розділ про громадянську війну в Афганістані,

• розділ про Мпеціальна Місія ООН в Афганістані та участь у ній України та українських військовослужбовців,

• розділ про дії НАТО в Афганістані після Спеціальної Місії ООН,

• висновки,

• список використаних джерел.

Розділ 1 ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ 1992-2001 РР.

Громадянська війна в Афганістані (1992-2001) - збройна боротьба між прихильниками радикального ісламського руху «Талібан» і розрізненими загонами моджахедів під керівництвом впливових польових командирів - активних борців проти радянського військового втручання. Громадянська війна є логічним продовженням війни, яку протягом майже десяти попередніх років вели підрозділи радянської 40-ї армії і збройні сили Демократичної Республіки Афганістан проти афганських моджахедів.

1. Стан після виведення радянських військ

Прогнози військових експертів країн Заходу про те, що орієнтований на Радянський Союз режим в Кабулі відразу після припинення радянської військової присутності впаде через свою повну нежиттєздатність, свідчать про необ'єктивність в підході до ситуації в Афганістані. Очікування того, що прихід до влади коаліційного уряду угруповань моджахедів («Альянс Семи») приведе країну до миру після вигнання "комуністичної чуми», також виявилися неспроможними. Виведення радянських військ 15 лютого 1989 спонукав опозицію до активізації бойових дій проти прорадянського режиму Наджибулли. Незважаючи на виведення частин радянської армії та скорочення обсягу військово-фінансової підтримки з боку СРСР, комуністичному режиму ДРА більше трьох років вдавалося стримувати збройні загони моджахедів.

2. Сили сторін

Чисельність збройних формувань:

• близько 110 тис. талібів на 1998 рік

• більше 22 тис. військ Ахмад Шах Масуда

• близько 17,5 тис. військ Дустума

• близько 20 тис. військ з командуванням Хекматіяра

Загальні втрати більше 100 тис. осіб

3. Безлад та війна

Ледь захопивши владу, моджахеди пересварилися. Багато командирів були незадоволені постами, які вони отримали. В Афганістані розгорнулася громадянська війна. Хекматіяр спробував втрутитися в боротьбу за владу в Кабулі. Одночасно, відбулися зіткнення між вже зміцнилися в місті формуваннями Масуда і шиїтами-хазарейцями. Внаслідок чого, столиця Афганістану з весни 1992 року стала ареною запеклої збройної боротьби за владу. Протягом першого року після захоплення столиці моджахедами в місті загинуло близько 30 тис. мирних жителів, тисячі людей змушені були тікати і стати біженцями. Бої за контроль над Кабулом не припинялися. Місто руйнувалося на очах¹.

Командири моджахедів вели війну не тільки за контроль над Кабулом, а й за райони Афганістану. Польовий командир Ісмаїл-хан за допомогою Ірану встановив свою владу в Гераті, пуштуни господарювали в Кандагарі, а Дустум, після декількох місяців боїв з Масудом за контроль над Кундузом, створив власну адміністрацію в Мазарі-Шаріфі. Місцеві вожді грабували і стягували плату за прохід через їхню територію караванів. Невеликі угруповання змагалися за контроль над територіями та полями опіумного маку. Хазарейці-шиїти загрузли в усобиці, як і сунітські угруповання моджахедів.

Численні командири ділили не тільки країну, а й багатий спадок, що залишився від комуністичного режиму в Кабулі. Всі основні матеріальні і військові ресурси колишнього уряду Демократичної Республіки Афганістан в столиці Кабулі та на півночі країни перейшли під контроль угруповань Раббані, Масуда, Дустума і шиїтів-хазарейців. Таким чином, до літа 1992 р. роздробленість країни стала фактом.

Після описаних подій відбувся ще не один десяток сутичок між конкуруючими та ворогуючими силами, кожна з яких забрала десятки та сотні життів як бойовиків, так і мирних.

Новою силою в Афганістані 1994 р. став рух під назвою «Талібан», який афганці зустріли з надією. В талібах більшість афганського суспільства, втомленого від двадцятирічної війни, побачило ту силу, яка нарешті наведе порядок в країні і дасть їй мир. Кількість бійців Талібану зросла з великою швидкістю.

Так, впродовж наступних років представники даного руху почали завдавати вагомі удари по противникам, які не завжди закінчувались перемогами, адже головному ворогу Масуді допомагали Іран, Росія, Таджикистан, деякі країни Заходу і США, коли «Талібану» - лише Пакистан.

Проте таліби на чолі з засновником руху, Мухаммед Омар, якого також проголосили «повелителем правовірних» - «амір-ал-мумінін» (титул халіфа), захоплюючи нові й нові міста, захоплювали й укріпленні, різноманітні запаси та техніку.

Звичайно, талібам не вдалося одразу взяти столицю, проте вони вже контролювали 90% території Афганістану, коли Північний альянс контролював одну провінцію. Були взяті основні бази хазарейців-шиїтів, які, щоправда, продовжували партизанські бої. Найбільш боєздатною частиною Північного альянсу залишилися частини останнього найбільш авторитетного лідера опору А. Ш. Масуда, який, незважаючи на розгром, практично всіх великих своїх союзників, наполегливо продовжував контролювати долину Панджера, Баграм і Саланг і зберіг свою ударну силу, більшу частину техніки і авіації. У липні 1999 р. таліби знову почали військові дії проти військ Масуда.

У тому ж місяці почалися переговори між протиборчими сторонами в рамках групи «6+2». Група була створена в 1998 році і включала в себе шість прикордонних з Афганістаном країн, а також Росію і США. Переговори проходили в Ташкенті. Однак, на початку серпня таліби раптово перейшли в наступ на позиції Ахмад Шах Масуда близько Кабула і захопили авіабазу Баграм в двадцяти кілометрах на північ від столиці. У ході подальшого наступу таліби підійшли до входу в Панджшерской ущелині. Перед ними постала важка задача - взяти Панджшерской ущелину, звідки Масуда так і не змогли вибити навіть радянські війська. Поки таліби намагалися пробитися в Панджшер, Масуд завдав удар у відповідь на південному сході країни в провінції Лагман, де його загонам вдалося перерізати єдину шосейну дорогу, що зв'язує Афганістану з Пакистаном. Стали з'являтися повідомлення, що загони Масуда перейшли в контрнаступ на кабульському напрямку і важкі бої йдуть в районі авіабази Баграм. Саме після цих подій міжнародна спільнота через Організацію Об’єднаних Націй вирішила детально розібратися у подіях громадянської війни в Афганістані, відправивши туди спеціальну місію, яка отримала відповідну назву.

Отож, після виводу радянських військ з Афганістану, там почалося жорстке протистояння, яке розділило країну на шматки, кожен з яких контролювався іншим правителем. Проте згодом утворився рух, який повинен був покласти край свавіллю бойовиків, через що отримав широку підтримку серед афганців. Саме цей рух під назвою «Талібан» зумів об’єднати більшість територій, проте захопившись самим процесом війни, і сам втратив відчуття міри, катуючи та вбиваючи полонених і мирних жителів у містах, які захоплювали. Тому міжнародна спільнота 2000 р. направила до Афганістану Спеціальну Місію ООН, яка повинна була дослідити усі складові частини війни, щоб у майбутньому довготривала місія змогла правильно розставити акценти.

Розділ 2 спеціальна місія оон в афганістані та участь у ній україни та українських військовослужбовців

Проблематика миротворчості, конкретніше – проблематика підготовки і використання миротворчих сил у загальноцивілізаційних інтересах, як свідчать події кількох останніх десятиріч, набуває дедалі більшого поширення у суспільній свідомості по суті всіх країн сучасності. Миротворчі сили – це загальна назва суб'єктів світової та регіональної політики, діяльність яких спрямована на зміцнення миру і безпеки, ліквідацію або обмеження міждержавних, міжетнічних, міжконфесійних та інших конфліктів і суперечностей, на демілітаризацію суспільної свідомості. Найвпливовішими миротворчими силами сучасності, як свідчить військово-політична практика, є спеціалізовані структури ООН – місії спостерігачів і збройні сили по підтриманню миру, що виконують визначені Генеральною Асамблеєю або Радою Безпеки Організації заходи і дії, спрямовані на підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Головною формою виконання ними своїх функціональних обов'язків є операції щодо підтримання миру (ОПМ), які отримують безпосередній вираз у вигляді демонстрацій, блокад, територіального розведення ворогуючих сторін, заходів силового встановлення миру та у деяких інших видах активності повітряних, морських і сухопутних сил держав-членів ООН, що надали у розпорядження Ради Безпеки відповідно до особливих угод необхідні збройні формування, допомогу і засоби обслуговування, в тому числі право проходу через свою територію. Порядок використання від імені ООН збройних сил і військових спостерігачів, які надійшли у її розпорядження, визначаються главою VII Статуту Організації. Складниками передбаченої Статутом концепції колективної безпеки є обов'язковість узгоджених дій держав-постійних членів Ради Безпеки при використанні сили від імені ООН, згода держав у разі проведення ОПМ на розміщення збройних сил на їх території, комплектування військових підрозділів і місій спостерігачів не на основі індивідуального набору військовослужбовців, а з-поміж контингентів збройних сил держав-членів ООН.

Практика реалізації миротворчих операцій у різних регіонах планети дозволяє визначити систему загальних принципів, яких «блакитні шоломи» повинні дотримуватись в ході безпосереднього виконання своїх обов'язків. До них доцільно віднести:

• чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;

• точні вказівки та політичний контроль організації, що надала мандат;

• згода країни, на території якої розгортається миротворча місія (якщо у країні відсутній законний уряд або його внутрішньополітичні можливості значно обмежені, необхідно враховувати міркування сил, що фактично здійснюють контроль території і влади);

• оптимальна кількість держав, що залучаються для проведення операції;

• гнучке політичне керівництво, можливість коригувати мандат у випадку змін політичної обстановки або політична інтерпретація мандата, що надає змогу адаптувати військові цілі до подій, що відбуваються фактично;

• чіткі, зрозумілі правила застосування військової сили, які одночасно враховують і ситуацію у регіоні, і завдання миротворчої місії з можливістю адаптації останньої до швидкоплинних змін військово-політичної обстановки.

Враховуючи геополітичне становище в Європі і світі на момент розпаду світової соціалістичної системи, а також власні військово-політичні можливості, Україна не могла не відреагувати на підвищення «політичного попиту» світової співдружності держав на кваліфіковані миротворчі сили. Згідно з Постановами Верховної Ради та у відповідності із статтею 2 Закону України «Про Збройні Сили України» українські підрозділи, починаючи з липня 1992 р., приймають участь у реалізації миротворчих операцій у кількох регіонах планети на постійній основі.

Так, участь підрозділів Збройних Сил України в миротворчих операціях під егідою ООН та ОБСЄ є доцільною та корисною, оскільки надає можливість ознайомитися з досвідом інших держав у галузі оборонного планування та реформування збройних сил; набути досвіду спільних дій з силами НАТО та партнерів у ході миротворчих операцій; підвищити міжнародний авторитет Збройних Сил України; сприяти зміцненню миру та стабільності в Європі. Також миротворча діяльність військового контингенту України дозволяє акумулювати досвід врегулювання збройних конфліктів, ознайомлюватись з досвідом організації та дій армій інших держав, набувати практичних навичок в бойових умовах, сприяти зміцненню взаємовідносин між військовослужбовцями різних країн, створюючи своєрідний клімат довіри та військового братерства¹.

Згідно з Постановами Верховної Ради України та керуючись ст. 2 Закону України "Про Збройні Сили України" станом на 2001 р, близько 1600 військовослужбовців Збройних Сил України приймали участь у десяти миротворчих місіях:

Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р., з 22 липня 2000 р. 3-й окремий інженерний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 650 осіб виконує завдання у складі Місії ООН у Лівані.

Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р. та Законом України від 14 грудня 2000 р., з 21 грудня 2000 р. 4-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 524 особи, з 12 березня 2001 р. - 20-й окремий вертолітний загін Збройних Сил України чисельністю 110 осіб та штабні офіцери чисельністю 5 осіб виконують завдання Місії ООН у Сьєрра-Леоне.

Згідно з Указом Президента України від 14 липня 1999 р. та Законом України від 16 липня 1999 р., з 1 вересня 1999 р. Український миротворчий контингент у складі 271 особи виконує завдання у складі сил КФОР у Міжнародних силах з підтримки миру в Косово, СРЮ (КФОР).

На підставі одеських домовленостей від 20 березня 1998 р., відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 жовтня 1998 р., розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 березня 1999 р., спільного наказу Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України від 4 серпня 1999 р, 10 українських військових спостерігачів беруть участь у врегулюванні наслідків конфлікту у Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р., 6 військових спостерігачів виконують завдання Місії ООН у Ефіопії та Еритреї.

Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р,, 4 військові спостерігачі виконують завдання у складі Місії ООН у Демократичній Республиці Конго (ДРК).

Згідно з Указом Президента України від 17 серпня 2000 р,, З військових спостерігачі виконують завдання Місії ООН ОБСЄ у Грузії.

Місія ООН у Косово. Україна представлена офіцером зв'язку у складі міжнародної групи офіцерів зв'язку.

Місія ООН на півострові Превлака, Хорватія. Розгорнута у січні 1996 р. Україна представлена одним військовим спостерігачем.

Спеціальна Місія ООН в Афганістані. До складу цієї Місії входить один військовий радник від Збройних Сил України.

Повертаючись до теми дослідження, не варто недооцінювати роль України в останній місії, адже ст. 9 Конвенції Об’єднаних Націй про спеціальні місії від 8.12.1969 р., до якої приєдналися й ми після Постанови Верховної Ради №3383-XII від 14.07.1993 р., передбачає, що спеціальна місія складається з одного або кількох представників посилаючої держави, з числа яких ця держава може призначити главу місії¹. Конкретно спеціальна місія ООН в Афганістані від України налічувала одну особу, якій за мету було поставлено підтримувати зв’язок з воюючими сторонами¹, що в майбутньому дозволило центральним структурам Збройних Сил зі знанням реагувати на заяви американської сторони, яка мала певні особистісні конфлікти з членами правління Афганістану, а також завдяки цій присутності свого спеціального агента, ті ж органи змогли більш оптимально визначити потрібний обсяг військового складу, який далі підтримував війська союзників.

Отож, Україна та українські військовослужбовці відіграли вагому роль у Спеціальній Місії ООН в Афганістані, що підтверджується хоча б тим, що наша держава увійшла у той час до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН. Крім того, не підлягає оцінці внесок нашого представника у місію як для ООН та Афганістану, так і для розробки стратегії командуванням Збройних Сил майбутньої підтримки «блакитних шоломів» та військ НАТО в Ісламській Державі Афганістан.