2. Перехід влади до нової династії. Держава Каролінгів.

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатні­шого зі своїх представників — Карла Великого — отри­мала назву династії Каролінгів.

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як королі. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала:

• у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;

• розоренні маси вільних селян-общиників, які, втра­чаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залеж­них людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верстви:

• перша — великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми земля­ми переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;

• друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.

Значну частину цих залежних людей становили на­щадки галло-римських рабів, колонів, вільновідпуще­ників, германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні про­міжні групи населення: дрібні та середні алодисти се­лянського типу, що частково також користувалися пра­цею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони трима­ли землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес аграрного перевороту VIII — початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франк­ського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.

3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська

діяльність.

К арл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори — саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну Галлію, погро­жуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє поклала край подальшому просуванню арабів у Європі.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, по­стало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв" (дослівно: "благодіян­ня"). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст. на­були характер феоду (лену), тобто спадкового володін­ня, пов'язаного з обов'язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширен­ню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

П роводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав, звичайно, і політичні цілі. Він сподівався прив'язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомо­гою бенефіціальної системи розраховував створити за­мість пішого селянського ополчення, що занепало, боє­здатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Б енефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення голов ної військової сили, що підкреслювало його неповноправ­не становище в державі;

по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпа­ченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконува­ли на його користь панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходи ти до цієї форми пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду Франкського королівства.

На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу, що було однією з її цілей Карл Мартелл і його наступники значно розширили кор­дони Франкської держави і домоглися тимчасового по­силення центральної влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741—768) врегулював взаємовідносини з^! церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелл. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою, церквою та її главою — Папою Римським.

Утиснутий лангобардами, папа всі свої надії покла­дав на допомогу франків, тому він санкціонував захоп­лення Піпіном королівського титулу. У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастир, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закли­ком папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського короля Айстуль-фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колиш­нього візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави є сучас­ний Ватикан, розташований всередині міста Рима.

КАТЕГОРІЯ УІЛІВ

У перші сторіччя після поселення в Британії поряд з керлами в англосаксів з'явилася й родова знать — эрлы, люди більш багаті й впливові, захищені більш високим вергельдом, чому керлы. Нижчий шар суспільства становили раби й напіввільні люди, в основному представники скореного кельтського населення. Раби використовувалися як двірська челядь або ж одержували невеликий наділ і обробляли землі знаті. Напіввільні селяни уили (так називалися завойовані англосаксами кельти-уэльсцы), як правило, сиділи на чужій землі й доставляли своїм панам натуральний оброк, а іноді й працювали на панськім полі. Невелика частина кельтів зберегла свої землі й волю.

БІЛЕТ № 9

ЗАВОЮВАННЯ КАРЛА ВЕЛИКОГО 

Найбільшої могутності Франкська держава досягла при Карлі Великому (768-814). Це був видатний полководець і державний діяч; став пізніше героєм легенд, переказів і пісень. За описом його біографа, великого вченого того часу Ейнгард, Карл Великий був простий у використанні і одягався у звичайний одяг франкського воїна. Він володів великим красномовством, знав кілька мов, в тому числі латинська, займався науками і робив спроби опанувати «мистецтвом листа», але «праця його, так пізно розпочатий, мав мало успіху» (Ейнгард). У всьому іншому він був типовим правителем тієї епохи.  Карл Великий проводив завойовницьку політику з метою створення світової імперії. У 774 р. він здійснив похід в Італію проти лангобардів і захопив усі їхні володіння. Невелика частина була передана татові, решта областей приєднані до Франкскому державі. Спроба лангобардів звільнитися від франкського панування була жорстоко придушена.  Франкська держава вела також війни з арабами. У 778 р. Карл Великий здійснив завойовницький похід до Іспанії і дійшов до Сарагоси, але зустрів сильний опір і змушений був відступити. На зворотному шляху ар'єргард його війська під командуванням маркграфа Роланда потрапив в засідку до баскам і був знищений; загинула та Роланд. Цей епізод пізніше був оспіваний у французькому героїчному епосі «Пісня про Роланда». В результаті подальших походів франки відвоювали в арабів північно-східній частині Іспанії з Барселоною і утворили за Піренеями «Іспанську марку», що служила заслоном проти арабів.  Підкорення Саксонії  Найбільш тривалу і важку війну Карлу Великому довелося вести з саксами, що населяли територію між нижньою течією Рейну і Ельби. Ця війна тривала понад 30 років (772-804) і коштувала великих жертв для того чи іншого боку.  За рівнем суспільного розвитку сакси набагато відставали від франків. Основну масу населення становили вільні селяни - Фрилингу, які потрапляли в залежність до знаті - еделінгам. Численний шар представляли літи-напіввільні, експлуатовані еделінгамі. Вони зберігали ще деякі права вільних людей, брали участь поряд з Фрилингу і еделінгамі у зборах. У саксів, як і в інших німецьких народностей, було поширене рабство.  У визвольній війні проти франкського поневолення брали участь усі верстви саксонського населення. Але головною силою були Фрилингу і літи, які відстоювали свою свободу як проти франкських завойовників, так і проти власної.  Перше вторгнення франкських військ до Саксонії мало успіх - Вестфаля (західні сакси), а потім і остфали (східні сакси) були підпорядковані й обкладені даниною. Але коли Карл Великий відвів свої головні сили з країни, сакси повстали і звільнилися від франкської залежності. 'Почалося нове підкорення Саксонії. При цьому франкський король виявляв крайню жорстокість. Після розгрому саксів на річці Везер в 782 р. було віддане страти більше 4 тис. заручників. У спеціально виданому «Капитулярии у справах Саксонії» встановлювалася смертна кара за опір влади франкського короля і за ворожі дії проти християнської церкви і духовенства. У Саксонії вводилася франкская система управління. Населення повинно було платити церковну десятину та інші побори. Саксонська знати припинила опір. Ватажок повстання герцог Відуківд перейшов на сторону завойовників і прийняв християнськувіру. Але населення продовжувало чинити опір. Найбільш наполегливо відстоювали свою незалежність Нордальбінгіі, які проживали в гирлі Ельби. 'Тільки в 804 р. їх опір був пригнічений. Величезна кількість саксів було виселено на лівобережжі Рейну. У Саксонії переселялися франкські колоністи, землі роздавалися служилої знаті. Населенням управляли франкські графи і єпископи. З цього часу почався швидкий розвиток феодальних відносин у сакс«Римська імперія» Карла Великого  Завоювання величезних територій набагато розширило межі Франкської держави. Тепер воно простягалося від річки Ебро і Барселони до Ельби та Балтійського узбережжя, від Ла-Маншу до Середнього Дунаю і. Адріатики, включаючи майже всю Італію. Створена Карлом Великим імперія займала, таким чином, значну частину території колишньої Західної Римської імперії, в тому числі і її столицю Рим. Це пожвавило римську державну традицію. Карл Великий не хотів задовольнятися титулом короля франків, а претендував на титул всесвітньої монарха, «імператора римлян». У 800 р., коли він перебував у Римі, папа Лев III коронував його в Латеранській церкви короною «римських імператорів». Ціною значних територіальних поступок вдалося домогтися визнання імператорського титулу франкського короля з боку восточноримского імператора.  Відтворена франкським королем імперія тільки за назвою схожа на древню Римську імперію. Вона не тільки територіально була меншою, але і набагато слабкіше у військово-адміністративному відношенні. Карл Великий намагався використовувати знову придбаний імператорський титул для зміцнення своєї влади всередині держави та підвищення міжнародного престижу. Все населення, від знаті і до рабів, повинно було принести йому присягу на вірність.  Робилися спроби створити централізований апарат управління за римським зразком. Важливе значення мало підпорядкування імператором римської церкви і її глави - тата. Панування над західною церквою стало знаряддям міжнародної політики імперії.  Організація судово-адміністративної влади  В умовах ранньофеодального суспільно-економічного ладу, коли основна маса населення не перебувала ще в особистому і поземельній залежності від феодалів, у Франкській державі існувала територіальна система управління. Населення підпорядковувалося королівським службовцям і виконувалодержавні повинності. Вся територія держави була розділена на графства, на чолі яких стояли королівські уповноважені - графи. Вони відали судово-адміністративними справами, скликали військове ополчення і командували їм, збирали податки та інші побори на користь короля. В якості винагороди за службу графи утримували в свою користь 1 / 3 штрафів і отримували від короля бенефіції. Графства ділилися на сотні, на чолі яких стояли іентенаріі (сотники), які здійснювали судово-адміністративну та фіскальну владу на місцях. Центенаріі призначалися королівським двором, але знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні у графів. До складу сотні входило кілька сіл, мали своє громадське самоврядування.  У завойованих прикордонних областях Карл Великий створив марки - укріплені військово-адміністративні округи, що служили форпостами для нападу на сусідні країни та організації оборони. Ті, що стояли на чолі марок маркграфи своєму розпорядженні широкими судово-адміністративними і військовими повноваженнями. У їх розпорядженні перебувала постійна військова сила.  Вища державна влада зосереджувалася в королівському палаці (palatium) і здійснювалася сановниками і міністеріалів (службовцями і слугами) короля. Головними з них були пфальцграф (comes palatii), який керував штатом палацових слуг і головував на палацовому суді, рефе-рендарів - керував державної канцелярією, «хранитель скарбів» (камерарій) - відав скарбницею, головний капелан - займався церковними справами. Управліннямкоролівських помість і продовольчими справами займалися стольник і чашник; полюванням відали королівські мисливські. При дворі було ще багато інших світських і духовних осіб, які отримували від короля годування і бенефіції. Вища придворна знать становила королівську раду, на якому обговорювалися найважливіші державні справи. Хоча закони видавалися від імені короля (імператора), в їх підготовці та обговоренні брали участь вельможі двору і магнати держави. За старою традицією, щорічно збиралися з'їзди знаті - навесні та восени, на яких обговорювалися законодавчі та військові питання. Прийняті на весняних з'їздах рішення ставали законами і оголошувалися в капитуляриях короля. При Каролингах ці збори проводилися в травні (Травневі поля) і були одночасно військовими оглядами. Знати приносила при цьому королю подарунки. За часів Карла Великого законодавча діяльність монархії значно посилилася, було видано понад 250 капітуляріїв (законів). 

Головними законодавчими пам'ятниками і судовими кодексами у Франкської державі залишалися варварські правди, основною з яких була «Салічна правда». На додаток до її застарілим положенням видавалися окремі капитулярии. Велика частина капітуляріїв Карла Великого відноситься до Справах королівської адміністрації («Капитулярии посланцям»). начительно були посилені каральні заходи держави, підвищені адміністративні штрафи. Імператор у своїх капитуляриях зобов'язував службовців суворіше поводитися з простим народом, примушувати до послуху і виконання повинностей. Разом з тим він намагався запобігти зростанню самостійності королівських посадових осіб і посилити їх відповідальність перед королем. У цих цілях була скасована герцогська влада, яка в окремих областях була майже незалежною. Карл Великий наділив єпископів судово-адміністративними повноваженнями і широкими імунітетними привілеями, прагнучи зробити їх опорою своєї влади в округах. Графи були поставлені під контролькоролівських посланців, періодично направляються в області. Інститут королівських посланців з тимчасовими повноваженнями повинен був запобігти феодалізацію місцевої влади. Однак після Карла Великого їх діяльність незабаром припинилася.  Франкська держава і за часів Карла Великого не мало постійної столиці. Король роз'їжджав разом з двором за своїми маєтках. Тільки в кінці царювання Карл Великий став подовгу жити в своєму палаці в Ахені. У цьому місті він був згодом похований.  До кінця VIII ст. відбулися значні зміни в судовій організації Франкського держави. Старовинний варварський суд, зафіксований у «Салічній правді», остаточно розклався. На судових зборах головував вже не тунгин, що обирається народом, а граф і центенарій, призначувані королем. Зникли народні засідателі-рахінбургі. Карл Великий замінив їх королівськими скабінів. Народ був присутній на судових зборах лише як публіки, не беручи участі в рішеннях. Однак, за старою традицією, було потрібно обов'язкову присутність на судових зборах усіх вільних людей, за неявку штрафували. Згодом Карл Великий встановив обов'язкове відвідування тільки трьох судових зборів на рік. 

КОНЦЕПЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Марксистська концепція феодалізму – особливо в її марксистсько-

ленінській інтерпретації – виходить з якісно інших засад. Не соціальні

взаємини всередині “панівного класу” беруться радянськими вченими до

уваги, а економічні взаємини між “безпосередніми виробниками” та

“експлуататорами”. “Большая Cоветская Энциклопедия” (БСЭ) пропонує

розглядати феодалізм як “класово-антагоністичну формацію”, серед

визначальних ознак якої: наявність великої феодальної власності та

господарства селянина-виробника, на яких ґрунтується феодальний спосіб

виробництва, для якого характерна експлуатація селян “за допомогою

позаекономічного примусу.”

Один зі стовпів радянської медієвістики, Лев Черепнін, розвиває це

канонічне визначення, стверджуючи, що “значення феодальної земельної

власності як основи феодалізму... полягає в оберненні феодалом на

залежних безпосередніх виробників матеріальних благ”

З такого

визначення феодальної власності випливало визначення її як власності на

землю і на прикріплених до неї селян. Одночасно із перенесенням

наголосів у сферу виробничих відносин, втрачалася риса, яку

немарксистські історики визначають як необхідну для розуміння суті

феодалізму, — умовний характер земельного володіння. Ця ознака не

лише ігнорується, але і прямо заперечується тезою радянської історіографії

про приватний характер земельної власності

Попри застереження деяких

вчених, які, передовсім під впливом школи „Анналів” (про що докладніше

згодом), заперечували доречність застосування терміну приватний

стосовно земельної власності в середні віки, більшість радянських

істориків не лише використовували цей термін, але й дискутували з

“буржуазними істориками (які. – Н.Ш.) нерідко визначали феодальну

земельну власність як власність умовну”

Таким чином, у прочитанні радянської науки був відсутній один з

елементів західної концепції феодалізму – васальний характер взаємин –

через перенесення акцентів у якісно іншу площину. Також заперечувався

інший: феод, як умовне землеволодіння, поступався місцем приватній

земельній феодальній власності. Водночас, низка інших ознак, які

виділяються західною наукою як визначальні для феодалізму, не зникали

повністю в марксистсько-ленінській концепції. Вони просто

перетворювалися на елемент надбудови, а отже, визначались як такі, що

мають супровідний, а не основоположний характер. Серед таких ознак

згадувалися: “особливості соціальної структури суспільства (становість,

ієрархічність, корпоративність), політичної надбудови (приватна влада як

атрибут земельної власності)”

“Ієрархічність” Маркс називав

характерною “формою феодалізму”, зосереджуючи увагу, проте, не стільки

на васальній ієрархії, скільки на ієрархічній відстані між селянами-

виробниками і феодалами-експлуататорами

Саме в такій інтерпретації

використовувала термін „ієрархічний” стосовно феодального суспільства й

радянська історіографія.

У своїй дискусії із західною концепцією феодалізму, радянська

історіографія посилалась на авторитет західної про-марксистської науки.

Особливо близьким видавалися погляди французького історика молодшого

покоління школи “Анналів”, Жоржа Дюбі, використовувані, зокрема,

Юрієм Безсмертним. Дюбі підходить до розгляду феодалізму не як

системи соціальної, а як системи економічної, стверджуючи: “В

економічному відношенні féodalité – це, перш за все, сеньйоральний лад”

24

.

Застосовуючи такий підхід, Дюбі пропонує марксистське визначення:

“féodalité – це система експлуатації трудящих невеликою групкою воїнів,

які не беруть участі у праці”

25

.

Окрім західних марксистів, ще одним союзником радянських

істориків – особливо після реабілітації російської дореволюційної науки в

часи хрущовської „відлиги”

26

– несподівано ставав патріарх російської

медієвістики Микола Павлов-Сільванський. У своїй класичній праці

“Феодалізм у Давній Русі” (1907) він розвиває концепцію, яка виходила з

того, що не феод, а сеньйорія, яка навіть після укладання феодального

договору не перетворювалася на умовне володіння, є “основною, загально

визначальною рисою феодалізму, основною клітинкою тканини

феодального організму”

27

. Маючи за мету довести феодальний характер

устрою Київської Русі, він пропонує повністю прийнятну для радянської

науки (і використовувану нею з іншою метою) концепцію феодалізму як

устрою, “який ґрунтується на великому землеволодінні, на повноправній

сеньйорії як його основній клітинці”

28

.

Першочергова увага до виробничих взаємин всередині феодального

землеволодіння і до самого характеру феодальної власності створювали

передумови до ототожнення термінів феодалізм, розглядуваного з точки

зору суспільно-виробничих відносин, і кріпосництво, юридичного

оформлення статусу селянина-виробника, який брав участь у цих

виробничих відносинах. БСЭ визначає кріпосне право як “сукупність

юридичних норм феодальної держави, що закріплюють найбільш повну...

форму селянської залежності при феодалізмі”

29

. БСЭ згадує також, що в

радянській історіографії термін кріпосництво у розширеному розумінні

вживається для визначення феодалізму загалом, а термін кріпосна

залежність є співвідносним із поняттям феодальна залежність

30

.

Ні Маркс, ні Енгельс ніколи повністю не ототожнювали ці поняття.

Зокрема, Енгельс у своєму листі до Маркса від 22 грудня 1882 р.,

наголошував на розрізненні між кріпосним правом і феодальною

. Широко цитоване висловлювання “Капіталу” про те, що для

феодальної експлуатації “необхідні взаємини особистої залежності,

особиста несвобода у якій-небудь мірі і прикріплення до землі у якості

додатку до останньої”, як вказував Юрій Безсмертний, зовсім не означає,

що Маркс говорив про необхідність кріпосного прикріплення для

уможливлення феодальної експлуатації, адже він недвозначно пише про

особисту несвободу “у якій-небудь мірі”

32

. Класичний марксизм, отже, не

постулював того, що практично стало аксіомою для радянської історичної

науки.

Натомість, у працях Леніна була зроблена спроба ототожнити

терміни феодалізм і кріпосництво, що вплинуло на переважну більшість

радянських істориків. У статті “Проект програми нашої партії” (написана у

1899 р.), Ленін пропонував вийти за межі вузького визначення поняття

кріпосництво. Він вказував, що термін кріпосництво не можна вживати

лише щодо правового прикріплення: “кріпосне право, звичайно, було

виразом юридичним, але воно відповідало і особливій системі

поміщицького (і селянського) господарства, воно проявлялось і у ...

неоформлених правових відносинах”

33

. Таке розширення етимології слова

дозволяло вже не прив’язувати кріпосництво, як устрій, винятково до

законодавчого прикріплення селян до землі, а отже – пов’язувати його з

усією сумою поземельних відносин часів феодальної формації. Вже у

працях 1890-х рр. Ленін почав вживати стосовно Росії, як тотожні, поняття

феодалізм, феодальний устрій та кріпосництво, кріпосне право

34

. При

цьому, кріпосне право Ленін пов’язував з “певною формою

господарювання, яка породжує особливі форми експлуатації, особливі

антагоністичні класи, особливі політичні, юридичні та інші порядки”

35

.

Водночас, таке ототожнення термінів він використовував лише стосовно

російської історії, вживаючи паралельно терміни російське кріпосництво

та західноєвропейський феодалізм, які все ж вважав явищами одного

порядку

36

.

Така термінологічна підміна була практично беззастережно

сприйнята марксистсько-ленінською наукою. Завдяки працям радянських

37

. Посібник професора Московського державного

університету Ф. Я. Полянського “Питання політичної економії

феодалізму” (1980) яскраво ілюструє важливість даного постулату для

марксистсько-ленінської науки. В одній з лекцій автор звертається до праці

Бориса Поршнева “Феодалізм і народні маси”. Витримана за всіма

канонами марксистсько-ленінської концепції, праця Поршнева

постулювала, що “феодалізм – це система експлуатації кріпосних селян

землевласниками-феодалами”

38

. Таке, здавалося б, ортодоксальне

твердження не повністю задовольнило Полянського, який гостро

критикував історика-медієвіста через те, що той недостатню увагу

приділив поняттю кріпосництво, допускаючи єретичну думку, що

кріпосництво не було характерним для Західної Європи, і що поряд з

кріпаками могли існувати й особисто вільні селяни

39

. Логічним висновком

з такого критичного зауваження, ставала свого роду декларація завдань

марксистсько-ленінської науки: “Задача марксистської роботи повинна

полягати у тому, щоб підкреслити панування кріпосництва у період

розвинутого феодалізму... Наше завдання – підкреслити, що феодалізм і є

кріпосництво, лад експлуатації, нерозривно пов’язаний з примусом”

Таким чином, категоричне положення ленінізму ще більше

розширювалось, що призвело до практичного ототожнення термінів

феодалізм і кріпосництво, кожен з яких перетворювався на аналогічний до

іншого спосіб суспільно-виробничих відносин.

СЕРВИ

У ХI ст. закінчилося формування феодалів залежного селянства. Основною категорією стали серви, поземельний і особисто залежні від сеньйорів

БІЛЕТ № 10

ВЕСТ ГОТСЬКА ПРАВДА

Для вивчення історії великого землеволодіння в вестготській державі необхідно освітити не тільки зародження і подальшу еволюцію великої земельної власності королів, дружинників і аріанської церкви, а й долю володінь іспано-римської сенаторський знаті, куриалов, католицької церкви. Труднощі дослідження зазначеної проблеми визначається насамперед убогістю і одностороннім характером джерел. Ми маємо, як уже зазначалося вище, головним чином, юридичними пам'ятками. До того ж вестготських закони приділяють мало уваги конкретним питань управління королівськими маєтками чи господарському положенню монастирів. Вестготських правда рідко зачіпає сферу взаємин між світськими і церковними землевласниками і королем або між селянами і вотчинника. Що ж до формул, то їх дані про майнові операції дуже обмежені. Відомостей про феодальній вотчині в Астурії і Леоні в VIII - IX ст. також дуже мало. Все ж, використовуючи сукупність юридичних пам'яток, формул, канонічних і наративних джерелом, ми в змозі з'ясувати деякі важливі сторони розглянутого процесу, як він протікав у V - VII ст. в цій країні. На час завоювання Південної Галлії та Іспанії вестготами тут давно панувало велике землеволодіння. <143> Вільне селянство, як і в інших романізованих провінціях імперії, розорялися. Результатом готського завоювання стала насамперед часткова експропріація місцевих магнатів і католицької церкви.Сенаторська аристократія втратила багато своїх колишніх привілеїв. Не дивно, що вона в ряді випадків надавала збройний опір завойовникам 1. Однак навряд чи варто надмірно перебільшувати негативні наслідки німецького завоювання для іспано-римського великого землеволодіння. Розділ земель між готами та місцевими посесора не був повсюдним. У бревіарій Аларіха йдеться про сенаторів, які володіють великим майном, великими маєтками 2 (іноді - двома і більше) 3. Маєтку таких магнатів ще в VI ст. були населені тисячами сервів, лібертінов і колонів 4. У місцевої знаті і готських королів, так само як і їх дружинників, які опинилися власниками вілл і рабів, виникають спільні інтереси. Вони визначаються, перш за все прагненням придушити повстання селян, колонів і рабів і відобразити нові спроби завоювання іспанській території ззовні. Якщо іспано-римська <144> знати навіть за допомогою імперських військ не в змозі була аж до 40-х років V ст. ліквідувати виступу багаудов, то готська кіннота нанесла їм рішучу пораженіе5. У VI ст. готські королі дали відсіч вторгалися в Іспанію і спустошували її франкам, завдали удари по баскам і візантійцям 6. Частина римської знаті Галлії та Іспанії ще з початку V ст. схилялася до союзу з вестготами. Сідонію Аполлінарій згадує про зближення деяких представників галло-римської знаті з вестготського короля 7. Про те ж свідчить розповідь Орозій, що характеризує ставлення вестготського короля Атаульф до Римського державі. Заява про готовність відновити за допомогою готовий могутність римлян, приписуване джерелом Атаульф 8, відображає надії, які відомі кола римської провінційної знаті і духівництва покладали на готських королів. З іншого боку, королівська влада не могла не рахуватися з могутністю місцевих магнатів, обумовленим як їх економічним становищем, так і владою над невільними і залежними хліборобами. Союз готських королів з галло-і іспано-римськими магнатами знайшов своє вираження в тому, що в законах Вестготского держави отримали визнання права власності римських посесорів на маєтки, сервів і колонів 9, а також у тому, що було встановлено громадянську рівність місцевих жителів і германців. У Тулузькому, пізніше в толедського королівстві вестготів відсутня диференціація в вергельда і штрафи - взагалі в кримінальному праві по відношенню до осіб <145> місцевого і німецького походження, настільки характерна для Франкської держави 10. Важливим етапом у зближенні місцевої знаті з готськими королями стало видання в 506 р. Аларіхом II (при тісному участю галло-римських і іспано-римських магнатів, а також духовенства - abhibitis sacerdotibus ас nobilibus viris) 11 - зведення законів для місцевого населення - бревіарій Аларіха .Новий кодекс підтвердив повноту влади цих посесорів над їх серви, лібертіна 12 і колонами 13; він зберіг правові норми, що сприяли закріпачення вільних поселенців 14. За посесора закріплювалися дарування, отримані від фіска15.Сенаторська знати зберегла своє особливе становище в процесуальному кодексі, характерне для позднеримского права 16. Незважаючи на включення до Lex Romana Visigothorum закону 370 р., що забороняв шлюбні союзи між римлянами і варварами 17, вони все ж не були рідкістю, особливо в середовищі знаті 18. На початку VI ст. такого роду шлюби були повністю узаконені 19. Представники місцевої аристократії вже в V ст. займали високі посади в цивільній і військовій <146> адміністрації Вестготского держави 20. Всі інші галло-і іспано-римляни стали нести військову службу на початку VI ст., А може бути і раніше. У бревіарій Аларіха утримувалися римські встановлення щодо peculium castrense21, заборона покладати на військових (militantes) обов'язки прокураторів та ведення судових дел22; зберегли також силу конституції, що надавали військовим деякі привілеї 23. Про те, що гало-і іспано-римляни несли в цей час військову службу, свідчать і наративні джерела 24. Загалом, якщо не вважати податкових привілеїв готовий 25, то, з точки зору офіційного права, галло-римська і іспано-римська знати не відрізнялася за своїм становищем від готської. Судячи за повідомленнями джерел, місцеві магнати з допомогою своїх озброєних рабів і букцелляріев здійснювали насильства над навколишнім населеніем26, а в інших випадках чинили опір і королям27. Діяли ж на місцях суди, як і в римські часи, знаходилися в тісній залежності від магнатів 28; останні відігравали визначальну роль і в міському управлінні. Таким чином, хоча вторгнення варварів і встановлення панування вестготських королів завдали <147> матеріальний збиток великим землевласникам Південній Галлії та Іспанії і змалили певною мірою їх політичне значення в державі, вони змогли все ж утримувати свої основні економічні позиції і влада над залежними земледельцамі29. Це забезпечило галло-римської та іспано-римської аристократії можливість надалі разом з готської знаттю увійти до складу формувався класу феодальних великих землевласників. Збереження, принаймні часткове, римських великих землевласників після варварського завоювання і включення їх в новий панівний клас, що складався в період ранньофеодального суспільства, характерні і для Франкської держави 30. Але в Вестготськоє королівстві, судячи з наведених вище даними, роль римських магнатів в цьому процесі була особливо велика. Складніше виявилися взаємини вестготських королів і католицької церкви. У період готського завоювання Південної Галлії та Іспанії місцеві єпископи виступали найбільш активною силою опору. Деякі, у тому числі Сідонію Аполлінарій, за свою діяльність, ворожу готам, були заслані Ейріхом. У ряді випадків готський король залишав незаміщеними єпископські вакансіі31. Точно так само і в кінці V - початку VI ст. під час зіткнення між Франкської держави і Тулузький королівством частина католицьких єпископів виявилася на стороні франків 32. Тертя між королівською владою і католицької церквою відбувалися і в VI ст. Джерела згадують про переслідування окремих єпископів Леовігільдом, захоплювали іноді навіть католицькі церкви 33. <148> На думку К. Фойгта, такого роду зіткнення між готської королівською владою і католицьким єпископатом пояснюється тим, що останній був тісно пов'язаний з Римською імперією 34. У дійсності, однак, причини конфліктів лежать глибше.Для церкви готське завоювання означало не тільки втрату частини володінь, а й втрату колишніх переваг державної церкви. Вестготських ж королі, зберігаючи в якості державної релігії аріанство, мали можливість утримувати в своїх руках землі, відібрані у католицької церкви, і використовувати їх для роздач своїм дружинникам і аріанської духовенству. Разом з тим католицька церква, монастирі і єпископи, незважаючи на поступку частини своїх володінь германцям, зберегли становище великих посесорів. В актах соборів початку VI ст. ця церква виступає як міцна економічна організація: вона вільно, відповідно до канонічними правилами, розпоряджається своїм майном, встановлює норми поводження з серви і лібертіна 35, регулює порядок експлуатації своїх земель, що віддаються в Прекарная пользованіе36, веде запеклу боротьбу через доходів проти світських магнатів - власників приватних церков 37. Духовенство володіло відомої юрисдикцією не тільки над кліриками, а й іншим місцевим населенням 38. Королі, мабуть, проявляли терпимість у відношенні до католицької церкви до тих пір, поки її представники не виступали проти держави 39. Місцеві єпископи і при аріанських королів мали можливість скликати церковні собори.Ці єпископи грали важливу роль у міському управлінні. Католицьке духовенство було залучено в 506 р. і до складання кодексу законів для місцевого населенія40. Бревіарій Аларіха зберіг колишнє положення про звільнення кліриків від несення державних <149> повінностей41. У той же час сюди не був включений римський закон, який забороняв приймати в клір багатих плебеев42. Відмова від такого встановлення створював сприятливі умови для зростання церковного майна. Посилення впливу католицької церкви і поступове її зближення з королівською владою в VI ст. видно з таких фактів, як прийняття деякими готськими магнатами католицтва, поява католицьких єпископів-готовий 43, надання в дар католицькому монастирю майна аріанських королем Леовігільдом 44.Заключним етапом цього зближення став перехід Рекареда в 589 р. в католицтво, яке відразу ж стало державною релігією. Ця подія слід розглядати не просто як перемогу однієї церковної організації над іншою, а й як показник серйозного економічного значення іспано-римського землеволодіння, на яке спиралася католицька церква. У вестготського держави існував і шар середніх землевласників місцевого походження. Куріали виступають власниками маєтків, сервов45. Включення до курії і раніше пов'язане з майновим цензом 46. Розміри його в збережених законах не позначені, однак видно, що куріали відрізняються від плебсу своєї зажіточностью47. У рамках Вестготского держави продовжується розкладання куріальних ладу, що почалося в період Пізньої імперії. Проте куріали в VI ст. ще представляли собою шар середніх (і почасти дрібних) земельних власників, значення якого не слід недооценівать48. <150> На підставі всього сказаного вище про землеволодіння місцевих магнатів, католицької церкви і куриалов можна зробити висновок, що велика і середня земельна власність римського типу вціліла в вестготській державі у значних розмірах. Поряд з землеволодінням, успадкованим від епохи Римської імперії, в Тулузькому, а потім у толедського державі стало складатися велике землеволодіння в готської середовищі. Як землевласників виступали в першу чергу представники знаті, дружинники, королі і арианская церква. Відомостей про формування готської знаті є дуже мало. У фрагментах кодексу Ейріха ця знати не згадується. До VI ст. вона, мабуть, вже повністю зливається зі служилої. Грунт для перетворення служивих людей у ​​земельних магнатів створювалася ще в період поселення готів у Аквітанії та Іспанії. При розділі земель з місцевим населенням королі могли надавати деяким особам, у першу чергу дружинникам, великі володіння, ніж прочім49. Знати і пізніше, в VI-VII ст., Отримувала дарування з доменів фіска50. Майном, отриманим від короля, готи зазвичай могли розпоряджатися, як своїм аллод, тобто вільно, хоча в ряді випадків такого роду пожалування (особливо в пізній період) були, мабуть, условнимі51. Концентрація маєтків в руках готської знаті відбувалася також шляхом покупки землі і в результаті прямого насильства над дрібними землевласниками (як місцевого, так і готського походження) 52. Королівські посадові особи збагачувалися також, стягуючи незаконні побори і примушуючи населення <151> виконати повинності на свою пользу53. Готські землевласники, іменовані в джерелах знатними, могутніми людьми, магнатами (nobiles, potentes, maiores personae), характеризуються тут як власники вілл і селищ 54. У їх вотчинах використовується праця сервов55, а іноді і найманих работніков56. Частина земель передавалася у володіння прекариста і поселенцям, які повинні були виплачувати оброк57. У маєтках готовий-вотчинников жили також дружинники; за свою службу вони отримували земельні пожалованія58. В економічній залежності від таких вотчинников виявлялися збіднілі селяни, колишні дрібні власники. Про це можна судити по згадках вестготській правди про заборгованість селян, про отримання з них десятин за випас худоби в чужому лісі, а також про стягнення з незаможних хліборобів плати за користування худобою, у тому числі кіньми, необхідними для виконання повинностей 59. Зростання великого землеволодіння і піднесення вотчинников над общинниками-селянами знаходить своє відображення в диференціації цивільних прав різних верств вільних готовий. Як зазначалося вище, вестготських правда, встановлює за одні й ті ж злочини різні покарання для знаті і для вільних inferiores. Обмежуються шлюби між особами, що належать до <152> різним розрядами свободних60. Можна припустити, що в розряд, протиставляє «нижчим», тобто до складу honestiores і maiores, входили не тільки великі землевласники, а й дрібні вотчинники.Мабуть, саме ними є ті maiores і honestiores готських законів, які безпосередньо беруть участь у господарському житті села, вступаючи навіть в прямі сутички з іншими сільськими жітелямі61, ведуть боротьбу з церковью62 і один з одним через робочої сіли63, застосовують заради підвищення своїх доходів різні засуджувані законами способи експлуатації рабов64. У джерелах не містяться дані про господарську діяльність аріанської церкви.Фрагменти кодексу Ейріха і вестготського правда дозволяють лише зробити з цього приводу висновки самого загального характеру. Землеволодіння цієї церкви склалося, мабуть, ще в V ст., В період поселення готів у Південній Галлії та Іспанії. Надалі воно росло на основі королівських пожалувань і дарувань готських посессоров65. Церква мала також відомі права спадкування майна кліриків і монархов66. Частину своїх земель вона, подібно католицької церкви, надавала в тримання клірикам і мирянам на умови їх коммендации і <153> несення відповідної служби67. Велику роль у церковному господарстві грав також праця сервів. У збільшенні числа цих сервів арианская церква проявляє виняткову заінтересованность68. Аріанський єпископи зазвичай вели власне господарство і, прагнучи до його розширення, нерідко досягали своєї мети, привласнюючи майно тих церков, якими вони керували. Ряд законів V - VI ст. спрямований на охорону церковного майна від зазіхань єпископів і їх наследніков69. Аріанський єпископи займають впливове становище. Законодавство надає їм деякі судово-адміністративні повноваження щодо всього готського населенія70, і в загальній системі посадовій ієрархії єпископам належить одне з перших мест71. Є підстави думати, що в V-VI ст. арианская церква та її єпископи так само, як і світська готська знати, концентрували в своїх руках значну частину земельної власності. Великим землевласником була також готська корона. У позднеримский період у Південній Галлії та Іспанії (особливо в Бетіке і в центрі країни) було чимало імператорських доменов72. Після створення Вестготского держави вони перейшли до готським королям і служили фондом для дарувань дружинникам, знаті (як готського, так і римського походження) 73, церкви. Надалі, після завоювання всього Піренейського півострова, цей фонд поповнювався за рахунок <154> конфіскацій земель і майна бунтівних світських і церковних магнатів 74. Охарактеризовані вище землеволодіння церкви, фіску, магнатів, верхівки куриалов послужило надалі основою становлення феодальної вотчини. У VII ст. завершується в загальному процес злиття місцевої та готської знаті в єдиний клас великих землевласників. Про це свідчить знищення в VI-початку VII ст. відособленості готовий і іспано-римських посесорів в політичній, релігійній та приватного життя. Вже Леовігільдом були узаконені змішані шлюби між готами та місцевими жітелямі75 і зроблена спроба створити єдину державну церкву, полегшивши умови переходу в аріанство76. Ця спроба, правда, не увінчалася успіхом. Католицька церква була досить сильна для того, щоб зберегти свої позиції. Церковна уніфікація була здійснена сином і наступником Леовігільда ​​- Рекаредом, що оголосив державною релігією католицтво. Та обставина, що переможницею у боротьбі за панування в релігійному житті вийшла церква іспано-римлян, - характерний показник великої питомої ваги місцевого населення у суспільному житті готської Іспанії. Прийняття Реккареда католицтва було, з точки зору сучасників, важливим кроком у зміцненні позицій місцевої церкви і тісно з нею пов'язаної світської знаті. Іспано-римська аристократія того часу розглядає готську королівську владу як представницю власних інтересов77. <155> Іншим свідченням стирання граней між іспано-римлянами і германцями служить уніфікація права, що почалася ще в VI ст. і завершилася в середині VII ст. (Видання Рекцесвінтом єдиного і загального зводу законів для всього населення). Прийняття такого значною мірою романізованого кодексу також відображало велике значення місцевої світської і духовної знаті як складової частини формувався тут нового панівного класу. У VII ст. знатні іспано-римляни так само, як і готи, заміщають палацові посади, входять в ordo palatinum78, займають високі посади в цивільній і військовій адміністрації 79. У міру розкладання німецьких громадських порядків і військового устрою, з одного боку, зростання приватної влади магнатів (які з цього часу проводом у війнах своїми людьми) - з іншого, зникають відмінності у ставленні до військової служби між готами та римлянами, ще існували, по-Мабуть, в V-VI ст. Відповідні закони VII ст. поширюються рівною мірою на тих і на другіх80. Трохи більше складний питання про податковий обкладення готовий і місцевих жителів. Можна думати, що на відміну від останніх, готи в V-VI ст. не платили поземельного податку 81. У VII ст. настільки різкої грані в цій області, мабуть, вже не існує. Закон Хіндасвінта про куриалов згадує privati, які, <156> подібно куриалами, обтяжені податками і повінностямі82; попереджає, що все, що купують землі і рабів у куриалов і у privati, повинні нести державні повинності відповідно до вартості отриманого покупцями майна. Цими людьми, здобували землі у куриалов і у privati, могли бути особи та готського, і місцевого походження. У джерелах VII ст. називаються різні розряди тяглого населення - куріали, серви і лібертін фіску, церкви, приватних осіб, але про яку-небудь диференціації за етнічними ознаками при справлянні податків немає і речі83.Зрозуміло, довід ех silentio не є достатньо вагомим, щоб тільки на його основі визнати проблему вирішеною. Але відомості про розорення дрібних земельних власників, римлян і варварів, і про концентрацію землі в руках магнатів, про злиття римської та германської знаті дозволяють припустити, що до кінця VII ст.великі землевласники Іспанії - і готи, і римляни - знаходилися в однаковому становищі стосовно фіску84. Для готовий до того часу залишалася, очевидно, лише один привілей - право бути обраним на королівський трон. Але існування цієї традиції не завадило герцогу Павлу - греку за походженням домагатися королівської корони і не перешкодило зайняти трон Ервігію, що був готом лише по батьківській лініі85. Таким чином, є підстави стверджувати, що готські і місцеві магнати злилися в VII ст. в єдину землевласницьку знати. Це дає нам можливість розглядати велике землеволодіння толедського королівства як єдине целое86. <157> У VII ст. відбувається подальше зростання землеволодіння католицької церкви, зокрема єпископів, світських магнатів і королів. Володіння католицької церкви різко зросли наприкінці VI ст. в результаті придбання нею майна аріанської церкві87. До того ж після оголошення католицтва державною релігією збільшився обсяг дарувань, що виходили від королівської влади 88. Зазвичай королі надавали в дар церкви цілі села, населені пункти, маєтки разом з обробляли їх сервамі89. У VII ст. частішають також дарування приватних осіб на користь церкви.Мабуть, в збережених вестготских формулах йдеться, головним чином, про дарування, які скаржилися великими вотчинниками 90. Але деякі закони цього періоду дозволяють припустити, що все частіше дарувальниками виступали дрібні землевласники. Королівська влада проявляє занепокоєння з приводу того, що безперервні дарування на користь церкви залишають вільних людей - спадкоємців дарувальників - без гніву й позбавляють їх можливості нести військову службу91. Закон, виданий Хіндасвінтом, нагадував, що ті, хто мають дітей або онуків, не можуть дарувати церквам більше п'ятої частини свого майна. Церква отримувала дарування і від невільних хліборобів, особливо від сервів і лібертінов фіска92. <158> Важливу роль у зміцненні її економічної бази грав також особливий спосіб звільнення приватними особами власних рабів: звільнених віддавали під патронат церкві93. Всі ці дарування, як видно з вестготских формул, деяких постанов церковних соборів і законів, носили необоротний характер94. Зростання церковного майна відбувався також в результаті закабалення дрібних земельних власників, що брали позики у церков і монастирей95, або внаслідок прямого насильства 96. Накопичені церквою кошти дозволяли їй набувати і цілі маєтки (praedia) 97. Важливим джерелом збільшення чисельності рабів в церковних вотчинах був викуп полонених; операції такого роду проводилися в широких розмірах церквою 98. Зростання світського великого землеволодіння, що відбувався вже в V-VI ст., Тривав і пізніше. У джерелах VII ст. магнати виступають як власники маєтків, що знаходяться на значній відстані один від друга99. Вотчинник найчастіше лише періодично жив у тому чи іншому своєму маєтку, в решту часу воно <159> знаходилося в управлінні актора або вілика, так званих seniores loci (або priores loci100). Такі вотчини магнатів оброблялися сотнями сервів 101.Характерно, що максимальний розмір morgengabe знатного гота був визначений законом в тисячу солідів, 20 рабів обох статей і 20 лошадей102. За підрахунками Ф. Дана, загальна цінність майна такого представника готської знаті мала становити щонайменше 60-80 тис. солідів 103. Велике землеволодіння церкви і світських магнатів росло не тільки внаслідок розорення дрібних земельних власників, а й за рахунок все більш приходили в занепад середніх посесорів з римлян, а також частково дрібних і середніх вотчинників-готовий. За куриалами зберігалося становище тяглого стану, обмеженого в порівнянні зі знаттю в своїх правах і впадає у все більшу залежність від державних посадових осіб, від єпископів і магнатів. Землі куриалов, ймовірно, поступово переходять в руки великих власників.Свідченням цього служить, поряд із зазначеним вище запустінням курій, також і та обставина, що володіння куриалов часом виявляються у так званих privati.Мабуть, privati ​​- це ті посесори (на думку К. Цеймера, готського походження) 104, які розширили свої володіння, придбавши землі куриалов, і зобов'язані були нести повинності, що виконувалися колишніми власниками 105. <160> Можна припустити, крім того, що, на відміну від розоряли основної маси куриалов, верхівка цього шару посесорів зливається з землевласницької знаттю 106. * * * B VII ст. продовжувало також існувати велике землеволодіння королів та членів їх сім'ї. Якщо фонд королівських доменів виснажувався в результаті дарувань на користь церкви і вірних (fideles), то одночасно він поповнювався за рахунок конфіскацій майна бунтівних магнатів, а іноді й просто в результаті насильницьких захоплень королями маєтків посесорів 107. Між королівською владою і знаттю в VII ст. відбувається завзята боротьба за доменів фіску. Законодавство і постанови церковних соборів відображають, з одного боку, тенденцію до перетворення цих доменів в приватне майно короля, з іншого - прагнення знаті строго розмежовувати державне надбання і приватні володіння королівського дому, що було особливо важливо, оскільки королі в вестготській державі були виборними. Так, VI толедського собор прийняв постанову про охорону майна нащадків короля 108. в той же час знати неодноразово домагалася видання законодавчих постанов, які засуджували присвоєння королями конфіскованого майна на свою користь і передачу державного надбання їх родичам 109. Але всупереч постійним домаганням світських і духовних магнатів на фіскальне <161> майно незважаючи на самовільне його захват110, так само як і роздачу королівського майна у володіння вірним, королівська влада зуміла утримати у своїх руках великий земельний фонд. Арабські завойовники закріпили за синами короля Вітіци величезна кількість належали раніше готської короні маєтків і сіл 111. Наведені вище дані говорять про збереження римських елементів у соціальному житті Іспанії аж до VII ст. Ні, однак, підстав погодитися з висновками деяких істориків, які вважали, ніби в вестготського держави збереглася без істотних змін римська латифундія 112. У Південній Галлії та Іспанії ще в період Пізньої імперії велике землеволодіння античного типу починає зживати. Дедалі більшого поширення набуває дрібне господарство колонів, вільновідпущеників і рабів, наділених землею. Вестготськоє завоювання ще більше сприяло утвердженню саме такої форми експлуатації безпосередніх виробників великими землевласниками. Вторгнення варварів і війни, що відбувалися в V-VI ст. на території півострова, ліквідація імперських державних установ і заміна їх більш слабкими органами влади варварських королівств - все <162> це полегшило масам сервів і колонів втеча від своїх господ113. Інакше кажучи, значно скоротилася чисельність тих хліборобів, чия праця власники маєтків могли використовувати для обробки домену по своїй волі. У районах масового поселення вестготів і свевов вілли іспано-римлян були роздроблені. Присвоєння готами двох третин орних земель, половини лісів і лугів і певної частини сервів і колонів, що належали іспано-римським посесора, повинно було порушити господарську цілісність великих маєтків 114 і посилити намітилася ще в часи Пізньої Римської імперії тенденцію до розширення дрібного господарства і скорочення домену. Втім, про господарській структурі маєтків в готської Іспанії нам доводиться судити лише на підставі дуже убогих свідчень джерел. Зазвичай маєток позначається словом fundus. Згідно з нормами римського права, fundus - це топографічно і в господарському відношенні замкнута територіальна одиниця, яка охоплює певний комплекс доменіальних земель, панський двір, господарські будівлі, тримання сервів і колонів. У такому сенсі цей термін вживається як бревіарій Аларіха 115, так і готськими законами 116. <163> В останніх fundus - не обов'язково великий маєток, але іноді - володіння вільного гота-селянина, яке докорінно відрізнялося від вілли великого землевласника 117. Маєток позначається в вестготских джерелах також термінами villa 118, possessio119, praedium 120. Велике маєток нерідко збігається із селищем (locus) і являє собою комплекс орних полів, виноградників, садів, лісів, луків, вод, культивованих земель, пусток і господарських споруд. В опис майна зазвичай включаються і серви 121. Земля тут ділилася зазвичай на дві частини - панську, що роздаються у володіння вільним і невільним дрібним землеробам. Про існування домену можна судити за непрямими вказівками джерел. З них видно, зокрема, що раби в маєтках магнатів використовувалися для виконання сільськогосподарських робіт під безпосереднім керівництвом землевласника або його вілика. Коли в готських законах говориться про який-небудь проступок раба, про поломку їм чужий огорожі, захопленні чийогось худоби, порушення межового знаку, то завжди розрізняється: був чи зроблений провина рабом за наказом пана або ж за своєю ініціативою 122. Закони подібного характеру виходять з уявлення про тісний зв'язок сервів з власним господарством посесорів. Раби орють панські поля, обробляють виноградники господарів, пасуть їх худобу. Вілик розглядаються як посадові особи <164> пана: вони «правлять» серви 123. В одній з вестготских формул зберігається ще поділ рабів на mancipia rustici et urbani, типове для римського сальтусов 124. Число таких рабів у великих маєтках нерідко було вельми значним, про що свідчить, зокрема, згадка Х толедського собору про дарування якимсь єпископом понад 500 рабів церковним лібертіна 125. Певне уявлення про великий маєтку в готської Іспанії дозволяють скласти археологічні пам'ятники. Особливо цінними слід вважати результати розкопок вілли поблизу Бадахос (на кордоні Бетікі і Лузітанія), охарактеризовані іспанським археологом Серра Рафольсом. У центрі вілли знаходився панський будинок, до якого примикали приміщення для сервів і господарські споруди 126. У віллі була каплиця. Характер споруд та їх розташування свідчать, що це була не село, а саме велика вілла127. З подібними віллами ми зустрічаємося і в вестготських формулах, де описується склад маєтку 128. Римська вілла «La Cocosa» проіснувала без особливих змін у своїй структурі від епохи імперії аж до арабського завоювання 129. Слід мати на увазі, що область, в якій знаходилася зазначена вілла, не належала районів масового розселення вестготів і свеви. Наявність же сільських сервів в цій віллі саме по собі не може служити показником незмінності її характеру з римських часів, хоча широке застосування рабської праці в вестготській великому маєтку не викликає сумніву. Частина маєтку лунала парцел в тримання серв, лібертіна, колонам, прекариста і букцелляріям. <165> Подібна структура церковної вотчини характерна, судячи за деякими картулярій, для Астурії і послеготского періоду 130. Вестготських формули показують, що до великого маєтку VII ст., Як і до пізньоримського fundus, ставилися adiunctiones, які могли охоплювати і залишки римського ager compascuus, і німецької альменди, поглиненої вотчиною 131. Цей процес включення общинних земель у велике володіння тривав тут ще в IX в.132. Говорячи про обов'язки власників великих вотчин, джерела зазвичай обмежуються згадкою оброку 133. Через відсутність даних важко встановити відмінності у становищі різних верств залежних хліборобів. На підставі деяких непрямих вказівок джерел ми можемо висловити з цього приводу лише міркування самого загального характеру. Раби платили специфічний сервільний оброк - tributum servile134 і несли повинності - opus seruile 135. Це була панщина, куди входили, очевидно, всі польові роботи - оранку, обробку виноградників, косовицю і пр. У великих вотчинах, ймовірно, застосовувалося вже звичайне для послеготской Астурії закріплення за ділянками тих чи інших власників будь-яких особливих видів повинностей і робіт 136. <166> Рабська наділ 137 був, ймовірно, менше, ніж у вільного колона або у лібертіна 138. У постанові Агдского собору наказує при звільненні надавати церковним серв невелику ділянку орної землі, виноградник і 20 солідів грошима 139. Цієї суми, очевидно, було достатньо для придбання упряжки биків і мінімально необхідного інвентарю 140. (Після смерті єпископа, який звільнив рабів, все, що їм було дано понад встановлену норму (обумовленої, очевидно, звичаєм), відбиралося і поверталося церкви 141. Обов'язки лібертінов іноді фіксувалися у визвольних грамотах 142. Судячи за актами соборів, обов'язок церковних лібертінов підкорятися патрону відкривала широкий простір для того, щоб покладати на них всілякі повинності і стягувати різні платежі. Лібертін входили разом з серви до складу familia ecclesia; згадування джерел про використання людей церкви для робіт в господарстві єпископів і священиків відносяться не тільки до серв, а й до лібертіна 143. <167> Обов'язки вільних колонів і прекарістов144 головним чином складалися, мабуть, по внеску оброку - десятини і деяких інших платежів 145. За несплату в термін вільний утримувач карався штрафом (він зобов'язаний був сплатити подвійний оброк) або ж зовсім позбавлявся ділянки 146. Відробіткової повинності вільних власників мабуть мали другорядне значення в порівнянні з оброками. Ні формули, ні вестготських правда, ні постанови соборів, торкаючись взаємин вотчинників і їх власників, не згадують про панщині. У той же час всі землероби (це відноситься не тільки до власників земель світських посесорів і церкви, а й до дрібних землевласників) зобов'язані були нести державні повинності - ангари (angariae), які починають все частіше виконувати на користь окремих посадових осіб, нерідко керуючих доменами фіску (прокураторів); з кінця VI ст. вони поступово перетворюються на польову панщину 147. Та обставина, що джерела лише побіжно згадують про панщині залежних землеробів, а головну увагу приділяють оброку, не може, зрозуміло, саме по собі служити доказом меншовартості панщини власників церковних і світських вотчинників. Разом з тим дані про широке застосування праці сербів у маєтках дозволяють думати, що домен оброблявся головним чином ними. Крім того, відомо, що панщина вільних власників в Іспанії була <168> невелика і в послеготское час 148. Мабуть, велика світська, королівська і особливо церковна вотчина грунтувалися в вестготській державі не стільки на експлуатації власників інгенуільних мансі, як це було у Франкської державі (особливо на північ від Луари) 149, скільки на застосуванні праці мансуаріев невільного походження - сервів і лібертінов , а також колишніх римських колонів. Володіння магнатів і церкви часто не представляли собою суцільний території, а були розкидані по різних місцевостях, в усякому разі знаходилися в різних селах 150. Така структура вотчини визначалася самим характером її формування. І світські магнати, і церква нерідко заволодівали спочатку ділянками окремих селян, які жили в різних селах, і лише пізніше, у міру встановлення влади над всім селом, округляли свої володіння. У маєтку здійснювалося єдине управління всім господарством. Безпосередню участь найбільшого землевласника в керівництві виробничим процесом, здавалося нововведенням у часи Сидонія Аполлінарія 151, в готської держави в VI-VII ст .- звичайне явище 152. Порівняно недавно іспанським істориком Гомец Морено було опубліковано написане на грифельної дошці лист вілика вестготського сеньйору. У цьому листі, що відноситься до VII ст., Мова йде про спосіб закупорювання бочок (очевидно, з вином) і про заходи, які приймаються для того, щоб при виконанні таких робіт серви не обдурили свого пана 153. Характерно, що канікули для суддів (що були зазвичай землевласниками), пропонувалося приурочувати до сезону <169> найважливіших сільськогосподарських робіт - жнив хлібів та збору винограду 154. На цей же час єпископи звільнялися від усяких викликів до столиці 155. Особливо ретельно регламентовано було ведення господарства в церковних маєтках. Правда, що дійшли до нас матеріали джерел висвітлюють головним чином одне питання - забезпечення прав церкви на її майно, на землю і на робочу силу. Численні постанови соборів закріплюють принцип невідчужуваності церковного майна, захищають його від захоплень з боку світських магнатів, а також самих єпископів. У цих постановах міститься багато вказівок щодо поводження з серви і лібертіна, є окремі приписи і з приводу ведення господарства в церковних вотчинах. Судячи за цими документами, велике значення надавалося панської частини церковних маєтків. У тримання віддавалися лише ті ділянки, які були найменш вигідні для використання їх під домен156. У монастирських правилах можна знайти відомості про порядок підбору пастухів для монастирських стад, про постачання цих пастухів одягом і взуттям тощо д.157. Строгий контроль здійснювався і за господарством власників. Вони зобов'язані були добре обробляти землю (utiliter laborare), і за недобросовісну роботу позбавлялися тримання 158. Якщо контроль за будь-якими земельними ділянками був скрутний через їх віддаленість від господарського центру і вони не представляли собою значної цінності, то такі землі церква вважала за краще продавать159. Основна частина продуктів, які проводилися в маєтку, призначалася для власного споживання власника і його родини. Але ще в VI ст., Як свідчить Кассиодор, хліб з Іспанії експортувався в <170> Італію 160 і він, безперечно, проводився у великих маєтках. Про тязі кліриків до комерційних занять можна судити по повчанням церковних соборів, що забороняє духовенству спекуляцію161 і лихварство 162. У великих маєтках жили також обслуговували потреби пана і всіх жителів вілли ремісники 163. Вони платили оброк продуктами свого ремесла164. Крупной вотчиною зазвичай керував вілик, або актор 165, прокуратор (в доменах фіску) 166, економ (в церковних вотчинах), або prepositus167. Вони керували безпосередньо господарським життям маєтку, розпоряджалися його майном, регламентували працю сервів та інших залежних землеробів 168. Мініатюри Ашбернхемского П'ятикнижжя, що зображують сцени з землеробської життя, представляють <171> віликом одягненими інакше, ніж працівники; в руках у них бичі і вони не приймають самі участі в роботах, а лише наглядають за тим, як трудяться женці та інші хлібороби 169. Крім господарських, керуючі виконували адміністративні та поліцейські функції 170. Посади ці могли займати і вільні люди і серви 171. Про систему господарства, що застосовувалася в доменах фіску, відомостей майже не збереглося. Можна припустити, що після переходу колишніх імператорських доменів до готським королям господарство тут велося в основному без змін. Маєтку оброблялися переважно серви і лібертіна фіску.Наділення сервів землею, практикувалося ще в римські часи, тепер, очевидно, поширилося ще ширше. Серви фіску вже в VI ст. володіли земельними ділянками, рабами та іншим майном, могли продавати землі і рабів будь-якого з інших сервів фіску 172, а також звільняти власних рабів (з дозволу короля) 173. Вони виплачували оброк - tributum 174, вносячи їх продуктами сільського господарства і ремісничими виробами 175. В кінці VII ст. серви фіску, як і вільні люди, повинні були нести військову службу і, вирушаючи в похід, зобов'язані були брати з собою десяту частину своїх рабів 176. Всі ці факти свідчать про значну господарської самостійності сервів зазначеної <172> категорії, принаймні частина їх по суті знаходилася на положенні королівських бенефіціаріїв. Крім сервів, іспомещеніе на землю, в доменах корони трудилися і дворові раби, могли бути подаровані - і не обов'язково з землею 177. Про те, що в доменах фіску в перший період існування готського держави зберігалися пізньоримські господарські порядки, говорить й інша обставина: ще до початку VI ст. в цих доменах були великі орендарі (conductores). Вони прагнули перетворити королівські домени у власні володіння, привласнивши більшу частину їхніх доходів 178. Ймовірно, актори та прокуратори теж вели значне власне господарство. Невипадково вони обтяжували хліборобів повинностями і роботами на себе 179, не давали вступати у володіння землями фіску тим особам, яким вони були подаровані 180. Керуючі маєтками самовільно звільняли королівських сервів, залишаючи їх, очевидно, під своїм патроцініем. Хіндасвінт видав закон, який забороняв відпускати таких сервів на свободу без дозволу короля 181. * * * Дана вище характеристика вотчини вестготського періоду може бути доповнена збереглися звістками про Астурійський вотчині VIII-IX ст. За своєю структурою до початку IX ст. вона не відрізнялася, як видно з формул дарувань, від готської вілли VII в.182. <173> Безпосередніми виробниками астурійських маєтків були як і раніше серви, лібертін, вільні поселенці; коммендіровавшіеся до землевласника. За своїм становищем землероби, що належать до цих категорій і що об'єднуються загальним найменуванням plebs 183, зближуються один з одним, хоча відмінності юридичного порядку, особливо між серви і вільними поселенцями, не зникають навіть в IX-Х ст.Основний обов'язок власників і в цей період - оброк (tributum, decimas).Панщина не грала скільки-небудь значної ролі. Домен був, мабуть, невеликий 184 і обслуговувався головним чином (або винятково) працею сервів. Всі ці дані про Астурійський вотчині VIII-Х ст., Що є прямим продовженням вестготській, підтверджують висловлені вище висновки про характер останньої. Вивчення матеріалів джерел, що стосуються землеволодіння в Іспанії VI-VII ст., Свідчить про суттєві зрушення, які відбулися в економічній структурі великого маєтку. Господарська одиниця, що продовжувала позначатися римським терміном funduis, villa або praedium, набувала однак новий зміст. До VII ст.основним виробничим осередком в вестготській великому маєтку (так само, як і в сучасному йому франкском) стало селянське господарство. Селяни - будь то серви, лібертін, колони або прекарист, - самостійно вели своє господарство і володіли необхідними знаряддями виробництва. Таким чином, у великому землеволодінні VII ст. починають вимальовуватися риси феодальної вотчини.Особливість її формування в вестготського держави полягала в наявності значних пережитків рабовласницької системи господарства: серед хліборобів переважали серви і лібертін, вже перетворилися <174> фактично на кріпаків, хоча і зберегли ще ряд рис античних рабів і вільновідпущеників. Для обробки панської частини маєтку застосовувалися переважно дворові раби. Якщо найбільш типовим для Франкської держави було утворення ранньофеодальної вотчини в процесі поглинання великим землеволодінням дрібної земельної власності і перетворення селян на залежних землеробів, то для Вестготского держави особливо характерно інше: вотчина виникала тут з колишнього римського маєтку, поступово міняло свою внутрішню природу.Насамперед змінювався характер експлуатації безпосередніх виробників - сервів, вони, як і лібертін, перетворювалися на залежних хліборобів. Від виробництва, розрахованого певною мірою на ринок, маєтки переходили до замкнутого господарству. Перетворення цього роду почалися ще в останній період існування Римської імперії, але з створенням Вестготского держави розгорнулися з усією силою в Іспанії. Вплив німецького завоювання на еволюцію римської латифундії - у бік перетворення її в раннефеодальную вотчину - виразилося переважно в тому, що воно сприяло підвищенню соціального статусу тих безпосередніх виробників, на експлуатації праці яких грунтувалося помісне господарство. * * * До VII ст. верхні шари несформованого класу феодальних вотчинников поступово перетворюються на особливий розряд вищої знаті, що володіє деякими привілеями і відрізняється за своїм становищем не тільки від вільних нижчого звання (humiliores, inferiores), але і від всіх інших вільних. Палатін, nobiles, magnati разом з єпископами користуються винятковим правом обирати короля, брати участь у роботі Толедські церковних соборів.Деякі правові встановлення, формально стосуються всіх вільних, фактично мають на увазі саме цю аристократичну верхівку. Таке, наприклад, заборона піддавати Палатін і інших вільних <175> людей, звинувачених у державній зраді, яких-небудь карам до того, як їх вина встановлена ​​зборами Палатін і єпископів 185. В кінці VII ст. з'являються ознаки нового підходу вестготського права до системи вергельд. Робиться спроба встановити підвищений вергельд для знатних. Редагуючи заново вестготських правду, Ервігій вніс до Antiquae і в закони Хнндасвінта, що згадують про вергельд, ряд змін, підвищивши його до 500 солідів 186. Правда, судячи по більшості рукописів вестготського кодексу, у всіх цих законах йдеться про зміну суми вергельда взагалі для вільних людей (ingenui), а не для будь-якого шару вільних. Деякі дослідники вважали тому, що нововведення Ервігія не означало встановлення диференціації вергельда 187. Інші вважали, що вона існувала у вестготів здавна, а в VII ст. вергельд був підвищений для обох розрядів вільного населення 188. Слід мати на увазі, що загальна тенденція історичного розвитку полягала у встановленні диференційованих вергельд. Під час реконкісти вергельд нобілів становив (600, а виллана - 300 солідів 189. У готський період такої чіткої градації не було. В вестготській правді Рекцесвінта ще зберігається єдиний вергельд для всіх вільних, рівною 300 солідів 190. Ервігій, підвищивши вергельд до 500 солідів, також не розмежовував тих, чиє життя захищали цим <176> вергельдом. Втім, до голови, що встановлює композиції за вбивство, в одному з рукописів вестготській правди (V-15) зроблено додавання, розрізняє вергельд в 500 солідів для тих, хто іменуються honesti, і в 300 солідів - для інших 191. Цей рукопис відноситься, однак, до Х ст., і важко встановити, коли було внесено вказане доповнення до LVis., VIII, 4, 16 - в кінці готського періоду або пізніше. Проте ясно, що новим вергельдом в 500 солідів передбачалося захищати життя аж ніяк не рядових вільних (у другій половині VII ст. Вони вже втратили значення основних суб'єктів права), а знатних, nobiles і honestiores. Але ця нова норма вергельда в кінці VII ст. тільки з'явилася і не встигла ще утвердитися. Тому вестготських правда в редакції Ервігія містить суперечливі положення, іноді зберігається вергельд в 300 солідів, іноді ж вводиться вергельд в 500 солідів. Про неміцності нововведень Ервігія говорить також той факт, що і більш пізній закон Егікі передбачає вергельд вільної людини дорівнює 300 солідів 192. Таким чином, в останній період існування Вестготского королівства намічається лише тенденція до появи особливого вергельда для знатних осіб. У ряді інших випадків право встановлювало привілеї знаті набагато виразніше.Так, в середині VII ст. був виданий закон, який забороняв піддавати тортурам знатних під час допиту 193. Постанови, які передбачали покарання за насильства єпископів щодо мирян, також мали на увазі лише знати, магнатів, але ніяк не інші верстви вільних 194. Про особливому положенні знаті свідчать і деякі законодавчі положення, що регулюють порядок вступу в шлюб; для палатин, seniores gentis Gothorum були встановлені окремі правила щодо шлюбного дару нареченій 195. Заняття будь-якого нижчого поста в <177> службової ієрархії, компрометувало не тільки самого знатного людини, але і його потомство 196. Деякі привілеї представників служилої знаті поширювалися і на дітей 197. Знатність тепер передавалася у спадщину.

МІНІСТЕРІАЛИ

Процес виникнення середньовічних міст не обмежується феодалізмом. Найбільше число нових міст припадає на рубіж XIII—XIV ст. — більш як 200. Це були малі (1—2 тис. осіб), але найбільш численні міста; середні (3—5 тис.) з розвинутими ремеслами й торгівлею, з муніципальною системою; великі (9—10 тис.) міста. Міст із населенням по 20—40 тис. в усій Західній Європі налічувалося близько 100 (Любек, Кельн, Мец, Лондон, Рим та ін.). Тільки деякі міста мали населення до 80 тис. Найбільше місто — Венеція — налічувало 100 тис. жителів (до цього наближалися Константинополь, Париж, Мілан, Кордова, Севілья, Флоренція). У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення працювала в сільськогосподарському виробництві. Важливу роль у зростанні та розквіті міст відігравали так звані міністеріали — службовці феодалів, як правило, вихідці з рабів або закріпачених селян, які швидко просувались у феодальній ієрархії.

БІЛЕТ № 11

ФЕОДАЛІЗМ В АНГЛО-САКСІВ