[Ред.]Виникнення приватної юрисдикції

Однією з найважливіших ознак феодалізму була судова влада сеньйора над його васалами й залежними селянами. В англосаксонській Британії перші згадки про наявність приватної юрисдикції землевласників належать тільки до середини X століття. Приналежність судових повноважень англосаксонській знаті у більш ранні періоди до цих пір викликає суперечки істориків. Очевидно, однак, що до часів правління Альфреда Великого ідея приватної юрисдикції набула громадського визнання завдяки широкому розповсюдженню маноріального землеволодіння й виникненню залежних категорій селянства. У X столітті у деяких хартіях англійських королів з’являється спеціальний термін для позначення переходу права юрисдикції над залежним населенням від королівських судів до суду землевласника — «сака і сока» (англосакс.: sacu and socn; англ. sake and soke). «Сака» означала предмет суперечки, а «сока» — процес передачі справи до суду сеньйора, а все разом висловлювало юрисдикцію сеньйоріального суду у справах, що витікали з аграрних відносин (порушення правил землекористування, земельні суперечки тощо). Передача права «саки і соки» королями разом із даруванням земель тенам та ерлам з кінця X століття набула характеру державної політики, причому було встановлено, що право суду над королівськими тенами невідчуджуване й належить виключно королю.

Передаючи право приватної юрисдикції представникам землевласницької знаті, король зазвичай залишав за собою право розгляду найбільш важливих судових справ (убивство, переховування злочинців, порушення королівського миру, захоплення майна). До середини XI століття було вироблено особливу юридичну формулу, що описувала сферу приватної юрисдикції, й пізніше увійшла до правової системи як Англії, так і Шотландії: «sake and soke, toll and team, and infangenetheof». Згадка про цю формулу у земельних хартіях королів означала, що, окрім саки і соки, землевласник здобував право на стягнення податків під час торгових операцій залежних селян (toll), право на розгляд справ про незаконне володіння майном (team), а також право суду над злодієм, упійманим на гарячому на території, підпорядкованій сеньйору (infangenetheof). Найбільші землевласники здобували також права юрисдикції у більш серйозних правопорушеннях, а часто під контроль місцевого магната чи монастиря переходив суд сотні.

ПОГЛЯДИ А. Я. ГУРЕВИЧА

Напрямки наукових досліджень - історія середньовічної європейської культури; сучасна історіографія; теорія культури та методології історії; історія Скандинавії в Середні століття; історія скандинавської культури, у тому числі співвідношення офіційної (церковної) та народної культури; проблеми методології історичного дослідження; культурна антропологія; школа « Анналів »та її історичні методи. Його статті, що склали книгу «Проблеми генезису феодалізму», зазнали в 1969 різкій критиці з боку міністра освіти РРФСР А. І. Данилова, після чого автор був звільнений з Інституту філософії. Критика була пов'язана з тим, що автор поставив під сумнів деякі положення теорій Маркса і Енгельса - про те, що феодалізм складався в результаті закабалення вільних селян магнатами, які попередньо привласнювали собі селянську землю. На думку Гуревича, в умовах слабкості верховної влади вільні землероби в пошуках захисту разом зі своєю землею брали патронат магнатів, міняли свободу на безпеку. З точки зору Енгельса, в варварську епоху існував «первісний комунізм», що виражався в колективній власності на землю. З точки зору Гуревича, древні германці були селянами, століттями жили на одному місці, не було ніякої колективної власності на землю, а велося сімейне хутірське господарство. Дав наступну характеристику генезису феодалізму [1]: У феодалізмі я схильний вбачати переважно, якщо не виключно, західноєвропейський феномен. На мій погляд, він склався в результаті унікальної констеляції тенденцій розвитку. Феодальний лад, як би його не тлумачити, являє собою не якусь фазу всесвітньо-історичного процесу, - він виник через поєднання специфічних умов, породжених зіткненням варварського світу зі світом пізньоантичного середземномор'я. Цей конфлікт, що дав імпульс синтезу німецького і романського почав, в кінцевому підсумку породив умови для виходу західноєвропейської цивілізації наприкінці середньовіччя за межі традиційного суспільного укладу, за ті межі, в яких залишалися всі інші цивілізації. У наступних працях розглядав, зокрема, культ святих у його простонародному розумінні, образ потойбічного світу, як він бачився середньовічним візіонера, і дві суперечили одна одній версії Страшного суду, популярне богослов'я.Полемізуючи з тезою М. М. Бахтіна про карнавально-сміхової природі середньовічної народної культури, підкреслював найтісніший зв'язок в ній сміху і страху. По суті справи А. Я. Гуревич став творцем історико-антропологічного напряму у вітчизняній науці. Значення його праць виходить за рамки медієвістики. Він зробив великий вплив на всю сучасну радянську / російську історичну науку, інші гуманітарні дисципліни - антропологію, культурологію, філософію

ОММАЖ (ФР. HOMMAGE, ВІД ФР. HOMME (ЛАТ. HOMO) - ЛЮДИНА, В ЗНАЧЕННІ «ВАСАЛ») - ОДНА З церемоній (мала символічний характер), оформляються висновкомвасального договору в Західній Європі середніх століть. Омаж полягав у тому, що майбутній васал, беззбройний, опустившись на однеколіно (два коліна схиляли тільки раби і кріпаки) і з непокритою головою,вкладав з'єднані долоні в руки сюзерена з проханням прийняти його в васали.Сюзерен піднімав його, і вони обмінювалися поцілунками. З VIII століття оммаж став поєднуватися з клятвою вірності - Фуа. До XI століття зв'язок, що встановлювалася між сеньйором і васалом врезультаті оммажа і фуа, носила переважно особистий характер, згодом Омаж іфуа стали супроводжуватися, як правило, инвеститурой - передачею сеньйоромвасалу земельної феода (лена).

БІЛЕТ № 12

ФЕОДАЛІЗМ У СКАНДИНАВІЇ

Природно-географічне становище Скандинавії своєрідне. Ліси і гори перешкоджали заняттям землеробством. Лише на рівнинах Ютландії і в Південній Скандинавії (Сконе) було можливе землеробство. У Норвегії, Північній Швеції населення займалось мисливством, морським пормислом, скотарством. Населення тут було мало, жило воно в окремих хуторах.

Важливу роль у розвитку феодальних відносин відігравала королівська влада. Королі були великими землевласниками, вони захопили право верховної власності на общинні пасовиська і ліси. Через це багато селян, що мали господарства на землях, розчищених від лісів, перетворилась у державність короля. Вони повинні були утримувати короля із свитою під час його роз‘їздів по країні. Право збору податків король передав своїм служилим людям, поставленим на чолі областей і округів. Це частково нагадує лени (феоди) в інших країнах Європи. Однак вони не вважались спадковими, хоча частково були такими. Замки в Данії і Швеції не були власністю феодалів, вони займали їх як намісники, повинні були слідкувати за порядком і збирати податки.

Своєрідно склався і клас залежних селян. Бонд був не лише землеробом, але й мисливцем, рибалкою. Втягнути таку людину в залежність було важко. Основною ланкою залишалась сім‘я, що володіла, ділянкою землі. Громадські справи вирішувались на народних сходках – тінгах. Тут же на основі звичаєвого права, що зберігалось в пам‘яті закономовників, вершився суд. Релігією було язичництво, що відображено в сказаннях і піснях “Старої Едди”. Поширення християнства йшло складно.

Державна влада в Скандинавських країнах склалась пізніше, ніж в інших країнах Європи. У Данії утворення держави почалось у УІІІ ст. і завершилось у другій половині Х ст. за Харальда Синьозубого.

У Норвегії державна влада зміцнилась на початку ХІ ст. Але королю протистояли непокірна племінна знать і селянство. Король Олаф Харальдсон (1016 – 1028) зміцнив королівську владу, спираючись на християнську церкву, однак це викликало повстання селян, які захищали старі вольності і язичництво. Послаблена Норвегія на якийсь час була включена до Данської держави Кнута Великого. У Швеції утворились дві держави – на півночі із столицею в Упсалі, на півдні – в області поселення гетів. В ХІ ст. король Упсали підкорив південь країни.

Королі були за християнство. Але християнізація Скандинавії була завершена лише у ХІІ ст. Церква теж виступала за феодальні порядки. В її володіннях встановлювалась поземельна залежність і особиста залежність селян.

Але община і пережитки родового ладу лишались сильними. Селянам дозволялось носити зброю, вони відвідували судові збори. Вони ж несли сторожову службу. Королі встановлювали нові повинності – будівельну та ін.

Найраніше склалися феодальні відносини у Данії. У ХІІ ст. переважна більшість селян вже була у поземельній залежності від церкви, феодалів і короля. Всі раніше не зайняті землі були оголошені власністю короля. Були і раби аж до ХІУ ст.

Королю протистояла знать. У ХІІ ст. вона повстала, але король, спираючись на церкву, розправився з нею. Але це зміцнило і церкву. З другої половини ХІІ ст. створюється рицарське військо середніх і дрібних землевласників. За військову службу вони звільнялись від сплати податків. Вони перетворювались у привілейований клас, утримуваний бондами. Був введений поземельний податок – з плуга. У 1250 р. це викликало повстання проти короля Еріка ІV, названого “Плужним грошем”.

Маючи військо, Данія здійснювала походи проти Англії, Норвегії, Швеції. У ХІІ ст. найбільше походів проти поморських слов‘ян. У 1166 р. захоплений о. Руяну (Рюген). У ХІІІ ст. Данія захопила Північну Естонію і продала оренду. Данський король Вольдемар ІІ захопив ряд німецьких територій – Гамбург, Голштинію, але не утримався тут.

У Норвегії спроба короля зміцнити свою владу викликала повстання біркбейнерів (лапотників). Король Магнус був убитий, а керівник повстання Сверир проголосив себе королем (1184 – 1202). А верхівка біркбейнерів стала його опорою. Становище селян не поліпшилось.

Сверир відмінив привілеї церкви, але це привело до зіткнення з папством. Папа Іннокентій ІІІ відлучив Сверира від церкви і наклав на країну інтердикт. У відповідь король вигнав з Норвегії папаських прелатів. Спадкоємці Свевира змирились з папою і відновили привілеї духівництва. У другій половині ХІІІ ст. королівська влада посилилась. Король Магнус Законодавець видав у 1274 р. загальнонорвезький звід звичаєвого права. Вищим органом влади була королівська рада. Всі вільні селяни збирались на тінги – збори. На чолі місцевого самоуправління стояли королівські васали.

Феодалізм у Норвегії не мав широкого розповсюдження та розвитку. Була рента продуктами, імунітетів і сеньйоріальних судів не було. Не було ієрархіної драбини, хоч королівські бенефіції були.

У Швеції теж не було класничного кріпосного права. Простори давали селянам йти від гніту в інші місця. Королю протистояла родовита знать. Зміцніло становище ярла – воєначальника і правителя королівства. Один з найбільш енергійних ярлів – Біргер, використовуючи підтримку церкви, посадив на престолд свого сина і у 1250 р. заснував нову династію. Був введений постійний податок. Великі власники фрельси були звільнені від податків і несли королю кінну службу, а селяни стали сплачувати всі податки.

Шведи теж організовували загарбницькі походи. У 1249 – 1250 р. вони організували хрестовий похід на язичників фіннів, намагаючись захопити і руські землі, але у 1240 р. потерпіли поразку.

Міста в Скандинавії стали центрами ремесла і торгівлі значно пізніше, ніж у Західній Європі. Солеваріння, металургія, ткацтво та ін. виробництва були селянськими промислами. Міські ремісники були малочисельні. Внутрішня торгівля була розвинута слабо, гроші – рідкістю. Засобом обігу були худоба, полотна, сукна та ін. товари.

У ХІІ – ХІІІ ст. торгівля пожвавилась, особливо зовнішня – вивіз шкір, риби, хутра.

Ряд данських і шведських міст одержали королівські хартії, що жалували їм часткове самоуправління по взірцю магдебурзького права. Підноситься Стокгольм. Однак економічно слабе бюргерство не впливало суттєво на політичне життя. У ХІІІ – ХІV ст. в торгівлі Скандинавії помітну роль відіграють ганзейські купці з Любека і Ростока. Вони захопили в свої руки вивіз риби, продуктів тваринництва і промислів. Німці ж тримали в своїх руках видобуток залізних і мідних руд. Королі Данії, Норвегії, Швеції давали німецьким купцям і лихварям привілеї, тому що брали у них позики. Муніціпальні ради більш як наполовину складалися з німців.

Роль німецького купецтва була неоднозначною. Вони сприяли економічому розвитку, але гальмували розвиток місцевого бюргерства і дворянства, які не могли служити опорою монархії в боротьбі з магнатами.

Король Данії Ерік Кліппінг у 1283 р. підписав на вимогу знаті хартію, за якою щорічно зобов‘язувався скликати данегоф – з‘їзд знаті для розв‘язання державних справ. Хартія обіцяла строге додержання королем всіх привілеїв феодалів. Коли Ерік порушив ці обіцянки, знать підняла повстання і убила його. У 1320 р. знать заставила короля Кристофа ІІ дати письмову обіцянку не порушувати вольностей магнатів і церкви. З того часу був встановлений повний контроль знаті над політикою короля. Сам він не міг ні збирати податки, ні оголошувати війну. Феодали закріпили за собою судову владу над селянами.

Таке ж становище в Швеції. У 1284 р. король почав скликати ховдал – раду з світських феодалів і прелатів. Коли привілеї були порушені, знать повстала, вигнала короля з країни, запросивши на престол малолітнього норвезького короля Магнуса Еріксона (1319). Але унія з Норвегією була нетривалою. У 1363 р. Магнус був скинутий, оскільки намагався порушити фінансові привілеї феодалів. Шведським королем був обраний німецький герцог Альбрехт Мекленбурзький. Він обіцяв правити країною з допомогою ховдала.

Таким чином реальна політична влада була в руках великих феодалів.

Війни з Ганзою. Кальмарська унія.

За Вальдемара ІV (1340 – 1375) в Данії посилилась королівська влада. Спираючись на церкву і рицарство, король вступив у боротьбу зі знаттю, забираючи у неї захоплені коронні землі. Він же захопив о. Готланд з багатим містом Вісбю, що служив торговою базою Ганзи, що призвело до війни з Ганзою, яка закінчилась поразкою Данії. Був укладений мир. Данія знизила мито на користь гензейських купців, попала в залежність від Ганзи, під контроль якої перейшли Зундські протоки. Без згоди Ганзи король не міг зайняти престол. Ганза захопила і зовнішню торгівлю Норвегії.

Німецькі феодали почали проникати в Скандинавію. Це змусило правлячі верхівки Данії, Швеції і Норвегії заключити династичну унію трьох держав. Етнічна, господарська і культурна близькість держав надала унії життєвої сили.

Дочка датського короля Вальдемара ІV Маргарита, яка була за норвезьким королем, возвела на датський престол свого сина Олафа ф іактично управляла двома державами – Данією і Норвегією. У 1397 р. вона одержала зі згоди шведської знаті і шведський трон. У тому ж році на зборах представників трьох королівств в шведському місті Кальмарі королем трьох країн був проголошений Ерік Померанський – внучатий племінник Маргарити. Був прийнятий акт про вічну унію трьох держав, на чолі яких повинен стояти один король, але в кожній державі зберігались свої закони.

Фактично в унії встановилось панування Данії, як найбільш могутньої країни. Королева Маргарита призначала вірних їй датських і шведських чиновників. Король Ерік Померанський обмежив привілеї ганзейців і встановив мито на їх товари в Зундській протоці.

В ХІV – ХV ст. була посилена експлуатація селянства. У цей час більшість селян вже була обкладена податками і оброком. Особливо загострилось становище в Швеції, де всі верстви населення виявляли невдоволення данським засиллям. У 1434 р. вибухнуло повстання рудокопів і селян. Повсталі вимагали обмеження засилля датчан і німців. До повстання примкнули деякі феодали, на чолі його став Енгельбрект Енгельбректсон – власник рудника, вихідець з рицарства. У 1435 р. були скликані станово-представницькі збори – риксдаг, в яких брали участь духівництво, феодали, бюргери і бонди (селяни). Так, у Швеції почала формуватись станова монархія. Енгельбрект був обраний “вождем держави”, але згодом загинув від рук змовників. Селянське повстання було придушене. Однак воно нанесло удар по данському і німецькому засиллю в Швеції.

Хвиля седянських повстань була і в Норвегії, Данії, Фінляндії. Феодальна знать Данії використала народне повстання в своїх інтересах. Вона домоглась вигнання короля Еріка, У 1468 р. в Данії були скликані збори станів і сформувалась станова монархія. Однак станове представництво збиралось у Данії, як і в Швеції, рідко і не закріпляло за собою важливих державних функцій.

Найбільш важливою в Кальмарській унії була Норвегія. В її економіці панували ганзейські, а з кінця ХV ст. – голландські купці. Норвезьке бюргерство відтіснялось на задній план. Слабе дворянство не могло організувати боротьбу проти унії і відокремитись. Норвегія втратила свої володіння – Оркнейські та Шетландські острови, поселення в Гренландії.

Швеція ж переживала піднесення. Наростала опозиція данському засиллю. Однак частина дворянства і духівництва хотіли збергти унію з Данією. Йшла боротьба між противниками і сторонниками унії. Феодал Карл Кнутсон, спираючись на опозицію, захопив престол і правив з перервами з 1448 по 1470 р. Спроби Данії повернути свої позиції потерпіли невдачу. Повсталі бюргери і селяни під керівництвом Стена Стуре нанесли поразку датчанам. У 1471 р. Стен Стуре став регентом держави. Його політика сприяла національному відродженню Швеції. В Упсалі був відкритий університет. Обмежувався вивіз з країни дорогоцінних металів, встановлена монополія держави на експорт заліза і міді. Карбування монет стало виключно державною прерогативою. Ремесло і торгівля переходили в руки шведських бюргерів. Обмежувалось церковне землеволодіння. Хоча формально Кальмарська унія не була відмінена, Швеція проводила незалежну політику.

Данія у ХV ст. теж переживала господарське і культурне піднесення. Розвивались міста, росло бюргерство. У ХV ст. столицею стало місто Копенгаген. Тут був відкритий університет. Данія домоглась звільнення від засилля ганзейських купців. Вивіз датських товарів у Північну Німеччину спряв впливу Данії. У 1460 р. Христіан І став герцогом Шлезвіга і Гольштинії і титул імперського князя дозволив йому втручатись в німецькі справи. У 1493 р. була укладена угода з Москвою – Іваном ІІІ, спрямована проти Ганзи. Встановились постійні зв‘язки з Руссю.

ҐЕНЕЗА ФЕОДАЛІЗМУ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Становлення феодальних відносин на Русі відбувалося в цілому в європейских рамках, але мало свої особливості. Обминувши рабовласницький лад, східнослов’янське суспільство зберегло сильні общинні зв’язки і мало нерозвинуті традиції приватної власності. Крім того, постійно існувала значна кількість вільних, незайнятих земель. Це обумовило: 1) повільніші, ніж на Заході, темпи утвердження феодальної власності на землю; 2) особливу роль держави в цьому процесі;            3) неоднорідність соціальної структури суспільства.

До панівного класу феодалів належали князі, бояри і дружинники.

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Господарі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від великого князя київського. Маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, він роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що у першу – ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало систему економічної підпорядкованості. З кінця ХІ ст. все більшого значення набуває спадкове (вотчинне) землеволодіння.

Боярство поділялося на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів – верхівку князівської військової дружини. Найпривілейованішою групою були земські бояри – члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і посідали високі посади в державі. Верства бояр в Київській Русі, однак, не була замкненою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне – перед державою).

Духовенство поділялося на “чорне” і “біле”. Чорне – ченці й черниці – складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їх роду, бояр. У середовищі білого духовенства найбільш привілейованими були митрополит, єпископи, архімандрити.

Населення міст складалося:

а) із заможних городян (міська аристократія): князі й вище духовенство; бояри, які мешкали в містах, здаючи в найм землю селянам, за що брали частину їхньої продукції, яку продавали на ринку; великі купці, які займалися міжнародною торгівлею; фінансова та чиновницька еліта;

б) міських низів – “молодших людей”: - дрібні торговці, крамарі, ремісники, які гуртувалися в ремісничі корпорації та утворювали територіальні об’єднання; рядове духовенство, тощо;

в)  “черні” – тих, хто нічого не мали й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Переважна більшість міського населення була особисто вільною. “Молодші люди” сплачували до скарбниці податки.

Основною частиною населення  Київської Русі були особисто вільні селяни – общинники, або смерди. Вони жили на общинній землі або на землі князя, сплачували данину, виконували натуральні повинності, постачали коней для князівської дружини, а головне – самі брали участь як “вої” в ополченні.

Групу напівзалежних людей становили  рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”, та закупи – людей, які потрапили в боргову кабалу й зобов’язані були своєю працею у господарстві феодала повернути одержану в нього позичку (“купу”). Закуп був суттєво обмежений у своїх правах, однак повністю не втрачав їх. У незначних справах він міг виступати свідком у суді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна, який мав право піддати закупа тілесному покаранню, але “за діло”.

Людей, які з тих чи інших причин вибули з однієї категорії населення й не потрапили до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом церкви.

На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники – челядь  і холопи. Це були раби, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Однак невільництво в Київській Русі не набуло широкого поширення.

Таким чином, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних і невільних людей (до них можна також приєднати і напіввільних). Особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, перехід з однієї до іншої був можливим.

В добу піднесення Русі, в кінці Х – першій половині ХІ ст. формується відносно централізована монархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади все більше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі, намісники, посадники та ін.). Дружина являла собою постійне військо, що формувалося на засадах васалітету і складалося зі старшої (бояри, “мужі”) та молодшої (“отроки”, “гридні”, “діти боярські”) дружин. За службу перші отримували землі, другі – частину військової здобичі або плату.

Дорадчим органом при князі була боярська рада (дума). До неї входили старші дружинники, міська знать та вищі церковні ієрархи. Рада обговорювала важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, певною мірою впливала на дії великих  київських князів, однак становища повноцінної державної інституції з визначеними правами так і не набула.

Важливим чинником зміцнення централізованої монархії була ідеологічна підтримка церкви. Вона освячувала великокнязівську владу (візантійська ідея божественної основи імператорської влади була пристосована до місцевих умов), співробітничала з нею у виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (особливо у сфері сімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдності руських земель. Митрополити і єпископи брали помітну участь в політичному житті, часто виступали миротворцями в конфліктах між князями, фактично виконуючи посольські обов’язки. Церква мала великий вплив на суспільну свідомість, культуру, на міжнародні зв’язки (насамперед з Візантією).

Київська Русь була ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. Як ранньофеодальна монархія вона була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Окремі історики (М.Брайчевський) схильні вважати, що Київська держава не набула завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм. Окрім того, вона так і не змогла розробити переконливу систему успадкування престолу, що тяжко відбилося на загальному внутрішньому і зовнішньому становищі країни, а надто – на становищі народних мас.

Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба мати на увазі: по-перше, що самодержавна влада великого князя була лише в періоди централізованої держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема, за правління Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з ослабленням київського централізму й розпадом держави на князівства та закріпленням в них окремих княжих династій старшинство великого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країни став лише почесною історичною традицією; по-третє, державна організація тих часів не знала чіткого розподілу  функцій влади. Різні органи управління конкурували між собою. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і частково – віче.

БІЛЕТ № 13

ВІЗАНТІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ.

В 395 році н. е. Римська імперія розпалася на 2 частини – східну і західну. Західна Римська Імперія була більш розвиненою в господарському відношенні, але в кінці ІV ст. господарський і культурний центр став все більше переміщуватись на схід. Столицею Східної (Візантії) імперії стало м. Константинополь. Проіснувала до 1453 року (впала під натисками турків).

В боротьбі з великими землевласниками вільні колони (основна маса сільськогосподарського населення) потрапляли в економічну залежність і перетворювались у приписних орендарів – енапографів. Вони орендували чужу землю і майно, але вільно нею розпоряджатись не могли. Квазиколони могли з дозволу господаря продавати свої земельні ділянки. Вільне селянство було об’єднане в сусідську общину – митрокомію. Генезис феодалізму досяг найбільших успіхів у VІ ст. (за часів правління імператора Юстиніана (527-565)).

Члени митрокомії мали право приватної власності на землю. В VІІ ст. відбувався процес розшарування селян: апори – зубожілі селяни, які здавали свою землю в оренду, стратеотипи – селяни, які одержували за службу землю і платили лише поземельний податок, парики – раби, нащадки колонів, збіднілі вільні общинники. Їх можна було продавати (і не обов’язково з землею), дарувати. Власнику від їх експлуатації діставалось 30-45% прибутку.

Наряду з вотчинним одержало розповсюдження умовне феодальне землеволодіння (пронія). Проніари перетворювалися у справжніх ленників, так як їх земля ставала спадковою. У VШ – ІХ ст. зростає власність військової і цивільної знаті.

Існували три форми великого землеволодіння:

– приватне феодальне;

– церковно-монастирське;

– державне.

Феодальна власність формувалась двома шляхами:

– розорення общинників через неспроможність сплачувати податки;

– держава дарувала землі разом з селянами.

Великий вплив на формування феодальних відносин у Візантії справляла держава, вона не зазнала феодальної роздробленості. Податок – канон збирався з селян у великих розмірах.

В ХШ – ХV ст. розвиваються в надрах феодалізму товарно-грошові відносини.

4. Середньовічне місто, його виникнення та економічна роль.

В країнах Західної Європи найдавніші міста започаткували римляни біля стін великих замків, монастирів, на перехресті торгових шляхів, над великими річками, на узбережжі морів. З кінця ХІ ст. відроджуються античні міста – Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон і утворюються нові – Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург. Основними причинами цього процесу були:

– подальший ріст продуктивних сил;

– відокремлення ремесла від сільського господарства;

– руйнування натурально-господарських форм виробництва;

– розвиток товарних відносин;

– хрестові походи кінця ХІ ст. активізували західноєвропейську торгівлю, а отже і розквіт міст;

– посилення феодального гноблення селян спричинило їх втечі і набуття там статусу вільних людей.

Раніше, ніж в інших країнах, відбувалося пожвавлення міст в Італії: Амальфі, Венеція, Генуя, Піза, Барі. Згодом ростуть південнофранцузькі міста: Марсель, Тулуза, Арль. З ХІ ст. ростуть міста в Англії, Німеччині – Бремен, Любек, Гамбург, Магдебург.  Населення в містах було небагато - чисельним (біля 5 тисяч чоловік). Виключення склали Париж, Венеція, Флоренція (більше 100 тисяч).

Спочатку середньовічні міста були  власністю феодалів. В ХІ – ХШ ст. у містах прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширеними ремеслами були текстильне, виплавка і обробка металів, виробництво зброї, гірнича справа, залізорудна, видобування солі.

Ремесло мало цехову організацію – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Причини їх виникнення:

– необхідність  згуртування проти об’єднаного дворянства;

– потреба ремісників у спільних приміщеннях;

– зростання конкуренції з боку сільських ремісників;

– необхідність створення умов для професійної діяльності своїх членів.

Внутрішні правила були спрямовані на підтримання економічної рівності серед членів цеху. Він був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста. Цех мав свою церкву, каплицю, будучи своєрідною релігійною організацією. Цехова організація була економічно раціональною в ХШ – ХV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Згодом цехи стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

Економічна роль середньовічного міста в тому, що розвиток ремесла в містах став важливою передумовою активізації торгівлі, яка мала велике значення для розвитку промислового виробництва в Європі.

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв виникненню мануфактурного виробництва, а це вже елементи капіталістичної організації виробництва.

Таким чином, місто відіграло вирішальну роль в зміні способу життя людей, соціальної структури суспільства, підготувало умови для більш погресивних форм господарювання.

Саме в цей час закладаються основи майбутньої ринкової економіки, зароджується банківська справа, кредит, вдосконалюється грошова система без чого неможливий розвиток капіталістичного виробництва і торгівлі.

Отже, V – ХV ст. стали важливим етапом у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдосконалювалась феодальна структура, намітився прогрес у аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали центрами господарського розвитку.

ЗАКУПИ – категорія феодальнозалежних селян у Русі в 11-12 ст. і в Україні в 14-16 ст.

1. B Русі З. називалися люди, які брали у феодала позику (“купу”) і за це мусили виконувати йому феодальні повинності. За “Руською Правдою” З. мали майно, могли входити в договірні відносини. Землевласник мав право застосовувати проти З. фізичну силу, але не міг його вбити. За останнім запишалось право оскаржити дії феодала у княжому суді. З. дозволялось піти від феодала, щоб заробити гроші для сплати боргу. З. отримував від землевласника знаряддя праці і коня та був зобов'язаний працювати на його полі. Сплата боргу робила З. вільним, хоча умови виплати залишалися невідомими. Коли З. до повернення боргу тікали від феодала, він мав право повернути їх назад і перетворити на холопів.

2. В Україні 14-16 ст. феодали закликали збіднілих селян і міщан на свої землі, давали їм позику грішми, тяглом, зерном тощо. До повернення позики З. були зобов’язані виконувати на користь землевласників певні феодальні повинності. Коли протягом 10 років З. не сплачували боргу, феодали перетворювали їх на кріпаків (див. Кріпосне право).

Закуп — у Київській державі — раб борговий, тобто такий, що отримав від боярина (феодала) позичку (купу) і до її повернення повинен працювати у господарстві кредитора, тобто виконувати феодальні повинності. Права закупів були юридично оформлені в «Руській правді». За цим документом феодал мав право застосовувати фізичну кару до закупів, але не міг їх продавати. У разі втечі міг перетворити закупа на холопа^[1]. В Україні XIV—XVI ст. закупи — це збіднілі селяни, яких феодали приваблювали на свої землі, даючи їм позичку грошима, необхідним реманентом, збіжжям. До повернення позички закупи були зобов’язані виконувати на користь землевласника феодальні повинності. Якщо упродовж 10 років борг не сплачувався, закуп перетворювався накріпака^[2].

БІЛЕТ № 14

АНГЛІЯ ПІСЛЯ НОРМАНДСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ

При нормандських королях посилилася в країні вотчинна влада над залежним населенням, яке було позбавлено права звертатися до державних судів. По нормандських ленних звичаях землевласники користувалися повною юрисдикцією над кріпосним і залежним населенням їх володінь. Імунітетні привілеї розширили судову владу лордів, підпорядкувавши їй у ряді випадків і вільне населення, що проживає в межі манорів (майнові позови на суму до 40 шилінгів). Правда, вільні люди зберегли за собою право апелювати на рішення маноріального суду до вищого державного суду. Вотчинна юрисдикція розповсюдилася і на деякі кримінальні справи (крадіжка). Але лорди не мали в своєму розпорядженні достатнього поліцейський-адміністративного апарату і для приведення у виконання вироків зверталися по допомогу до шерифів. Манори лордів не змогли перетворитися на самостійні сеньори французького типу: цьому перешкодила їх територіальна розкиданість і особливо політика королівської влади, направлена на обмеження імунітетних прав лордів і вилучення з місцевих судів кримінальної юрисдикції.

У Англії в XI-XII ст. не склалося ще загального права. У місцевих судах застосовувалися різноманітні судові звичаї англо-саксонського походження. Не зжиті були ще ордалии і поєдинки, часто практикувалися соприсяжничество і поруки. У справах про ленах і земельну власність застосовувалося зазвичай нормандське ленне право; у справах про спадок користувалися як англо-саксонскими, так і нормандськими звичаями (земельний льон успадковувався по нормандському звичаю майорату старшим сином, решта майна ділилася згідно англо-саксонским звичаям між всіма спадкоємцями). У місцевих судах застосовувалася англо-саксонский мова, в центральних - зазвичай французький, іноді і той і інший.

У Англії не було допущено виникнення крупних князівств, володарі яких могли стати напівнезалежними феодальними князями, як це вийшло з багатьма представниками феодальної знаті у Франції. Відступ від норми складали тільки Честер і Шрусбері - прикордонні эрлства, призначені служити опорними пунктами проти Уельсу, а також що займає таке ж положення по відношенню до Шотландії Дургам під владою князя-єпископа. Внаслідок цього представник центральної влади - шериф - мав в кожному графстві велику силу, чим будь-який барон в своїх володіннях. А оскільки для того, щоб шериф міг чинити тиск на місцеву знати, не було необхідності дуже укріплювати його положення, не було і небезпеки, що шерифи з свого боку зможуть стати незалежними по відношенню до корони.

Шлях розвитку феодалізму в Англії є, таким чином, вельми своєрідним. Із самого початку державна влада тут була сильніша, а вплив феодальної знаті слабкішим. Приватні війни між представниками знаті були в Англії скоріше виключенням, чим правилом, і корона забороняла окремим феодалам містити приватні війська і зводити замки, наскільки це було можливо. Дії агентів трону, поза сумнівом, були обтяжливі для народу, експлуатація мас вилланов була дуже жорстокою. Проте королівські побори були до певної міри фіксовані і регулярні.

Півтора столітній період між норманським завоюванням і Великою Хартією був періодом якнайповнішого розвитку феодалізму в Англії. Проте було б помилкою думати, що в ці роки припинився рух історії. Звичайне уявлення про середньовіччя як про період застою або ледве відчутною зміни дуже далеко від істини, бо не тільки кожне сторіччя, але і кожне покоління вносило до життя свої характерні особливості і свої важливі зміни.

Весь цей період відмічений безперестанною боротьбою між централізуючою владою трону і децентрализаторськими феодальними тенденціями. Основним напрямом розвитку було посилення центральної влади, але ця влада розвивалася в рамках феодальних інститутів, які визначали її характер і обмежували її. Розвиток відбувався в рамках історичних умов, загальних для всієї Європи. Але воно підпадало під вплив особливих умов, створених в Англії пережитками дофеодальних саксонських інститутів і, нарешті, через особливості географічного положення країни.

Англія в ХІ – ХІІ століттях.

Нормандське завоювання Англії. Розвиток Англії після завоювання.

Едуард Праведний правив, не маючи дітей, і герцог Нормандський хотів бути наступником англійського престолу. Нормандське герцогство – феодальне володіння на півночі Франції. У 1066 р. помер Едуард і Вільгельм Нормандський послав своїх представників, щоб вони прийняли присягу від англійців.

Папа римський, вважаючи, що католицтво в Англії ще не зміцніло, дав згоду на організацію хрестового походу, і Вільгельм Нормандський організував його, зібравши до 7 тис. чол. війська. До 2 тис. чол. складала важкоозброєна кіннота, інші – піхота. На невеликих кораблях Вільгельм відправив їх в Англію.

Гарольд теж збирав військо, але перед висадкою Вільгельма на півночі Англії висадились данці, разом з ними був брат Гарольда, який теж претендував на престол. Гарольд кинувся до Йорка (на північ) і там 25 вересня 1066 р. відбулася битва.

Через 3 дні на півдні висадився Вільгельм. Гарольд не встиг зібрати нове військо. Не всі феодали його підтримали. 14 жовтня – битва між англійцями і Вільгельмом Нормандським. Спочатку перемагали англійці, але Вільгельм вдав, що утікає, а потім із засідки вдарив (при Гастінгсі).

Битва біля Гастінгса закінчилась перемогою Вільгельма. Нормандці зайняли Лондон, Тауер. Вільгельм почав роздавати землі і посади своїм сторонникам. Повстання придушувалися. Землі приходили у запустіння. Але відразу забрати землі у всіх Вільгельм не міг.

Особливості формування феодальних відносин в Англії:

землі Вільгельм відбирав поступово і поступово надавав своїм прибічникам. Величезні земельні масиви одержали феодали – у 10-20 разів більше, ніж у Європі. Але володіння були розкидані. В одного – і на заході, і на сході. Крім того, такий феодал не міг організувати боротьбу проти феодала;

після завоювання Вільгельм оголосив, що всі землі належать королю. Тут не діяв французький принцип вассалітету (“Васал мого васала – не мій васал”). Всі феодали в Англії були васалами короля. Він був сеньйором для всіх феодалів. Усі землевласники склали йому присягу.

Солсберійська присяга – всі феодали принесли присягу королю у 1086 р.

Влада короля була централізована.

В ході завоювання верхівка класу феодалів англосаксів була знищена і замість неї прийшли нормандці. А нижчі верстви феодальної верстви були англосаксами. Відносини між верхівкою класу феодалів і нижчими верствами феодалів, як між завойовниками і завойованими, були ворожими. А нижча верства феодалів була відкрита знизу, хто мав певний дохід – міг ним стати.

Вільгельм провів у 1086 р. перепис населення в Англії. Всі ці дані були занесені в “Книгу страшного суду”. Дані давали під присягою, звідси й назва. Дані брали у шерифів, баронів, вільних селян, духовенства. Брали 3 цифри: до завоювання, на момент завоювання і після нього. Із 38 графств Англії були описані 34. Виявилось, що значна частина вільних селян в результаті перепису опинились в категорії залежних. Різко пішов у гору процес феодалізації.

Кількість залежних селян зросла від 38 до 60 %. Були феодальні помістя з манором і селянськими наділами.

Залежні селяни – віллани, мали невеликий наділ (до 30 акрів).

Була категорія бердаріїв – з наділом 710 акрів землі. У ХІІ ст. вони злились з вілланами. Категорія коттаріїв (коттерів) – малоземельні з 3 – 5 акрами землі. Були ще раби (серви). Але протягом усіх середніх віків у Англії існували й вільні селяни.

Міста виникали на землях феодалів, але, якщо починалась боротьба міст з феодалом, то це означало боротьбу проти короля. Тому міста в Англії не одержали незалежності. Але вони одержували щляхом викупу право збирання податків, утворення цехів і т.ін., ці вольності затверджувались королем, але вони не були здобуті силою.

Існує теорія Стефенсона, суть котрої в тому, що засновниками міст були французькі купці в Англії. Левицький критикує цю теорію і говорить, що засновниками міст були ремісники.

У Вільгельма І (Завойовника) було три сини: Роберт (в Нормандії), Вільгельм (в Англії) і Генріх (молодший).

Вільгельм після смерті батька захопив казну і престол. У 1089 р. Вільгельм, прозваний Рудим, почав боротьбу з церквою. Намагався не призначати вищих церковних осіб і, поки не було єпископів, прибутки їх йшли королю. Але папа римський з ним не рахувався і призначав єпископів сам.

Лісами теж володів король.

Боротьба з Шотландією і Уельсом. Розширюються англійські володіння.

У 1096 р. Вільгельм захопив Нормандію (за 10 тис. марок, які позичив Роберту, що йшов у І хрестовий похід). У 1100 р. Вільгельм був убитий на полюванні. Престол перейшов до Генріха. Генріх звернувся з “Хартією вольності Генріха І” – маніфестом. Правив протягом 1100 до 1135 рр. Обіцяв все всім: церкві – що не втручатиметься в її справи; феодалам – привілеї; народу – закони королшя Едуарда. Одержав підтримку всіх верств суспільства.

Повинності рицарів обмежувались лише військовою службою. Генріх мав успіх у боротьбі з Робертом Нормандським. У 1105 р. Генріх здійснив похід у Нормандію, взяв у полон Роберта, але потім випустив.

Влада короля за Генріха стала необмеженою. Але вся повнота влади була у малої ради – оточення короля. Велика рада скликалася три рази на рік, мала – постійно.

Утворена була палата шахової дошки. Тут шерифи звітували про збирання податку.

Територія країни ділилась на графства на чолі з шерифом. На місцях – сотні і общини на чолі з виборними. Виборна система на місцях. Було і старе ополчення.

Генріх І не залишив прямого наслідника чоловічої статі. Боротьба за престол після його смерті розгорілась між дочкою Матільдою і племінником Стефаном. У Матільди ІІ – шлюб з графом Анжуйським Плантагенетом, у них був син – Генріх Плантагенет.

Південний схід підтримав Стефана, північний захід – Матільду. Це була справжня війна. Боротьба спустошувала країну. Врешті решт претенденти на престол домовились між собою. Королем за домовленністю у 1153 р. став Стефан, а після його смерті – Генріх, син Матільди.

Реформи Генріха ІІ та їх значення.

Стефан помер у 1154 р. і королем став Генріх ІІ Плантагенет. Він одружився з принцесою Аквітанії, дочкою герцога Алієнорою і заволодів південно-західною Францією. Був на престолі протягом 1154 – 1189 рр. В той час існувала одна держава на чолі з Анжуйською династією – Англія + французькі володіння.

Генріх ІІ проводить ряд реформ:

І – церковна. В час правління Стефана церковники добилися більшої незалежності. Вони підлягали лише церковному суду, а не світському. Генріх ІІ був за те, щоб священика, який вчинив злочин, позбавити сану і судити світським судом. Архієпископ Кентерберійський Фома Бекет виступив проти реформ Генріха ІІ. Фома Бекет і Генріх ІІ разом росли. Це була світська особа, яку король зробив архієпископом Кентерберійським. Але честолюбний Фома Бекет став ворогом Генріха ІІ. Генріх підіслав вбивць і вони вбили Фому Бекета. Це викликало обурення. Генріх ІІ виправдовувався, що це не він, що його неправильно зрозуміли підлеглі, що він лише хотів заарештувати архієпископа. Він покаявся і одержав кару – 70 ударів палицею, зате уник відлучення від церкви.

ІІ судова реформа:

феодальний суд – для залежних селян;

“божий суд” – взяти розпечене залізо, руку встромити в окріп і т.п., щоб з’ясувати, чи винна людина;

вільний королівський суд – тільки для вільних людей. Кріпаки не мали права звертатись до нього.

ІІІ – Закон про озброєння (Асіза про озброєння) передбачав, яку зброю повинна мати вільна особа згідно з майновим становищем.

“Щитові гроші” сплачували ті, хто не хотів служити, або не міг справити обладунки рицаря. Отже, від військової служби вільний, але недостатньо заможний, міг відкупитись.

ІУ – в 1184 р. – “лісова асіза” – закон про ліс. Власник лісу – король. Посилена була відповідальність за полювання в королівіському лісі. Навіть збирання ягід в ньому заборонялось.

Останній період правління Генріха ІІ був затьмарений боротьбою з синами. За його життя був коронований син – Генріх “молодий король”. Всього було чотири сини.

Генріх ІІ помер і королем став Річард (1189 – 1199 рр.). Він пішов у ІІІ хрестовий похід (з Барбароссою і французьким королем). Коли Річард повертався, його в Німеччині схопили. Він звільнився. У 1199 р. помер.

ФЕОДАЛІЗМ ПІСЛЯ РОЗПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

III період історії Київської Русі — кінець XI—XIII ст. — це період феодальної роздробленості. Як відомо, серйозною загрозою для руських земель з середини XI ст. були половці — тюркські племена. Спочатку вони виступили як союзники Візантії у боротьбі з печенігами, витіснили їх з Причорномор'я і почали втручатися у відносини між руськими князями, до того ж ставали не тільки ворогами, але й союзниками і навіть родичами князів. Саме половці у 1068 р. на р. Альта завдали страшної поразки Ярославичам — синам Ярослава Мудрого — Ізяславу, Святославу і Всеволоду. Половці почали просуватися вглиб Русі, руйнуючи все на своєму шляху. У ці важкі часи брати зібралися у Вишгороді (1072), але єдності досягнуто не було. На з'їзді у м. Любечі (1097) було узаконено принцип, за яким кожен князь мав володіти спадковими землями і не зазіхати на володіння інших князів. Це рішення практично закріплювало роздробленість Русі. Була досягнута домовленість про припинення міжусобних воєн, про спільні дії проти половців. Але Любецький з'їзд, як і інші з'їзди (Вітечівський 1100 р., Долобський 1103 р.), не поклав край князівським міжусобицям. У Київській Русі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя ставала номінальною. У той час як Русь вела нескінченну боротьбу з половцями, в далеких східних степах Азії виникла сильна монгольська держава, яка пізніше змінила хід цієї боротьби. Почалася доба монголо-татарських завоювань, що вплинули на країни Азії і Європи, залишивши глибокий слід у їхній подальшій історії. На Русі ж лише за князювання Володимира Мономаха (1113— 1125) — онука Ярослава Мудрого, та його сина Мстислава (1125—1132) вдалося на деякий час відновити єдність земель і припинити міжусобну боротьбу. У цей час велася безперервна боротьба з половецькими вторгненнями, зміцнювалися кордони Русі, відбудовувалися старі фортеці й закладалися нові. Тимчасові успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха та Мстислава не змогли, однак, запобігти феодальній роздробленості Русі. Причинами роздробленості Київської держави були: 1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти); 2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри); 3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.; 4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками); 5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ). З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку. Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України. Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства. Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь

Феодальна роздрібненість Київської русі. Галицько-Волинське князівство у ХІІ – ХІV ст.

Період феодальної роздрібленості (ХІІ – ХІІІ ст.) – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо).

Явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з іншого – стало підгрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов’янської культури.

Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов’янську державність.

Що зумовило процес феодальної роздрібненості?

Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у ХІV ст. – 250.

Феодальну роздрібненість спричинило кілька факторів.

Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв.км., що залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь в цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здіснення своїх владних повноважень на такій величезній території.

Зростання великого феодального землеволодіння.

За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Тривалий час (майже до 30-х рр. ХХ ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував “горизонтальний” принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління – від сина старшого брата до сина наступного за віком). В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше одного року.

4. Зміна торговельної конюктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами.

5. Перманентні напади степових кочівників (печенігів, половців, татар).

2) Яким був вплив монголо-татарського іга на динаміку суспільного розвитку руських земель?

Питання про роль монголо-татарського нашестя та іга у слов’янській історії завжди належало до надзвичайно важливих, але разом з тим гранично складних, дискусійних. Цікаво, що багатовікове дослідження проблеми привело дослідників до різних оцінок та абсолютно полярних висновків. Одні з них вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші – вказують на руйнівні наслідки монголо-татарського іга, яке загальмувало розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи.

Вже перші наслідки завойовницьких походів монголо-татар були катастрофічними для слов'янських земель. За підрахунками катастрофічними для слов'янських земель. За підрахунками археологів, із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялись із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия.

Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності у ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.), що спричинило занепад торгівлі.

БІЛЕТ № 14

ФЕОДАЛІЗАЦІЯ ІТАЛІЇ

Але в цілому процес феодалізації в VII-VIII ст. розвивався у лангобардів повільно в силу ізольованості їхніх поселень в Італії і тривалого збереження общинної організації та родових відносин. Франкское завоювання (кінець VIII ст.) Значно прискорило процес розорення вільних землеробів і перетворення їх у залежних власників. У IX-XI ст. зазвичай тримання селянина надавало собою оренду землі за договором, як правило, на 29 років. Ця оренда називалася Лібелла і фактично була однією з форм феодального тримання: селянин-лібеллярій віддавав третю або четверту частину врожаю феодалові і працював у нього на панщині. У IX-XI ст. лібеллярная форма тримання була переважаючою. Нерідко селяни тримали землю та на умовах прекария, сплачуючи оброк і виконуючи панщину. Поширена була також така форма тримання, як емфітевзис - вечнонаследственная оренда за натуральний або грошовий оброк при наявності в орендаря права відчужувати своє тримання в межах даного помістя. У IX-X ст. значна частина лібелляріев і прекаристов потрапила і в особисту залежність від феодалів - перетворилася в кріпаків. Серед повинностей кріпаків велику питому вагу мала панщина, що становила від 2 до 12 тижнів на рік, у монастирських же господарствах у періоди посіву та збору врожаю - до 3-5 днів на тиждень. Поряд з панщиною значне місце займала продуктова рента. Тут у VIII ст. селян починають обкладати та грошовими платежами. Поряд з кріпаками зберігався шар особисто вільних власників, що знаходилися в поземельній залежності від феодала і виконували на його користь певні повинності. Дуже велику роль в Італії відігравало церковне землеволодіння; в VIII-IX ст. тут створюються великі монастирські господарства, в яких працювало велике число залежних і кріпаків. Південна Італія була мало порушена остготський і лангобардской завоюваннями і за своїм соціально-економічному розвитку сильно відрізнялася від Північної і Середньої. Південь Італії і Сицилія тривалий час залишалися під пануванням Візантії, яка прагнула зберегти тут рабовласницькі порядки, що зумовило значне відставання в феодалізації цих областей. У IX-XI ст. тут ще не цілком склалося феодальний маєток, основну робочу силу складали не кріпаки, а колони, раби і дрібні вільні орендарі. Єдиний клас феодально-залежного і кріпосного селянства ще не склався.

НОВГОРО́ДСЬКА РЕСПУ́БЛІКА 

— в XII—XV республіка з елементами монархії із центром у Великому Новгороді, найбільше в той час державне утворення в Європі. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральских гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.