Соціальна структура Селянство

Соціальну основу англосаксонського суспільства складали вільні селяни — керли. До VIII століття у джерелах не міститься згадок про наявність будь-якого значного прошарку залежних селян. Основу господарства вільного землероба складав земельний наділ, достатній для підтримання життя родини керла (гайда). Керл мав повну господарську самостійність на своєму наділі, не визначаючи жодного господаря, окрім короля. Вільні землероби несли ряд повинностей на користь держави: сплата продуктової ренти королю, особиста участь у національному ополченні — фірді, утримання мостів та замків. Англосаксонські селяни жили, в основному, у невеликих селищах, розташованих берегами річок, чи у окремих хуторах.

З плином часу земельні наділи керлів дробились між спадкоємцями та в умовах спустошувальних походів вікінгів й посилення фіскального тиску з боку держави (введення податку, що отримав назву «данські гроші») виявилось недостатнім для підтримання економічної самостійності керлів. Це призвело до переходу частини вільних селян під покровительство англосаксонської знаті та формування перших категорій залежного селянства (геніти, гебури, котсетли). Наприкінці англосаксонського періоду за збереження особистої свободи у більшості селян, вони опинились у підпорядкованому становищі, виконуючи роботи з обробки земель свого господаря та сплачуючи йому (а не королю) ренту. Тим не менше до нормандського завоювання прошарок вільних селян залишався досить значним (особливо у областях данського права).

Особливістю англосаксонського суспільства, що різко відрізняла його від інших співтовариств германського походження, була відносна слабкість родового начала. Хоч у «правдах» Іне й Етельберта міститься згадка про те, що у разі вбивства англосакса вергельд лягає на весь рід убивці, в цілому навіть ранні джерела не містять жодних характеристик роду. Родові зв’язки у англосаксів були значно слабшими, ніж у кельтських кланах Шотландії. В англосаксонському суспільстві родова приналежність суб’єкту права майже цілковито ігнорувалась.

[Ред.]Служилі люди і знать

Як і у інших германських народів, у англів, саксів та ютів, що переселились до Британії, існував прошарок знаті. Первинно це були служилі люди, що просунулись завдяки службі у королівській дружині. У VI—VIII століттях прошарок знаті в англосаксонських королівствах мав військовий характер і являв собою групу гезітів — королівських дружинників. Статус гезіта підкреслювався величиною вергельда, що сплачувався у разі його вбивства, — 1200 шилінгів, тобто у шість разів більше, ніж вергельд керла. У ранній період служила знать не мала спадкового характеру (за винятком Кента). Статус гезіта забезпечувався не його походженням, а близкістю до короля та місцем, яке він посідав у королівській адміністрації. Зазвичай гезіти призначались представниками короля до різних регіонів країни, де вони займались організацією виконання законів королівства, підтриманням порядку й очолювали місцеве ополчення - фірд.

Починаючи з VIII століття назва «гезіт» для визначення члена військово-служилої знаті англосаксонських королівств поступово вийшла з ужитку. Йому на зміну прийшло слово «тен». Статус тенів пізнього періоду англосаксонської Британії залежав від їхнього положення у державній адміністрації та близькості до сеньйора. Верхівку прошарку тенів складали так звані «королівські тени», що займали посади при дворі короля, брали участь у королівському суді та представляли інтереси глави держави в англійських графствах. Тени IX—XI століть зберігали військовий характер своїх попередників, гезітів, й були зобов’язані брати участь у військових походах короля. Більш низький соціальний статус мали тени крупних ерлів, які мали лише невеликі земельні володіння і за статком не сильно відрізнялись від верхівки вільного селянства. Велике значення мала практика здавання тенам у оренду частини земель крупними англосаксонськими феодалами та церквою. У разі, якщо коштів тена не вистачало для несення служби, він міг скласти оммаж сеньйору і, втративши частину особистої свободи, отримати грошове чи земельне утримання. Такий тип стосунків нагадував васально-ленні відносини класичного феодалізму, однак мав менш міцний характер: тен міг розірвати оммаж і перейти на службу до іншого сеньйора, сеньйор не мав феодальної юрисдикції над своїми тенами.

Вищий прошарок англосаксонської знаті складали ерли — представники титулованої спадкової аристократії, що отримали від короля широкі земельні володіння і право управління кількома графствами країни. Титул ерла був скандинавського походження й проник до англосаксонської соціальної системи під час правління Канута Великого. Ерли користувались досить широкою владою у своїх землях, очолювали регіональне ополчення, головували в судах графств, стягували на свою користь частину прибутків від судочинства й міської торгівлі. Влада ерлів обмежувалась лише збереженням у графствах королівської адміністрації у особі шерифів, а також правом короля на скликання служилих людей ерлів до власного війська. Найбільш самостійними були ерли Нортумбрії, які правили у цій провінції фактично незалежно від короля.

[Міста

Англосаксонська церква (VII—VIII століття) в Ескомбі поблизу Дарема.

Міста в англосаксонській Британії виникли відносно пізно. До середини IX століття напевне можна казати про міські поселення, що склались, лише стосовно Кентербері та Рочестера, де вже виникли перші торгові гільдії. У решті областей Англії поява системи міст належить до часу початку скандинавських вторгнень. За вказівкою короля Альфреда у всіх частинах країни почали зводитись укріплення навколо регіональних торгових центрів для захисту від набігів данців. У регіонах, що опинились під владою вікінгів, також різко прискорився розвиток міст і торгівлі (Йорк, Данелаг, Норідж).

Типове пізньо-англосаксонське місто було центром місцевої торгівлі й карбування монет, було оточено дерев’яними стінами чи земляним валом та поділявся на частини, огороджені частоколом. Навколо міста розташовувались поля й луки, що перебували у спільному володінні верхівки міщан. Міські поселення зберігали аграрний характер, однак головною рушійною силою їхнього розвитку стала торгівля. Вже Едвард Старший заборонив торгові операції поза стінами міст. Більшість міст було засновано на королівських землях, однак існували також центри, засновані крупними аристократами. У останніх частина прибутків (зазвичай, третина) стягувалась не на користь короля, а на користь сеньйора. Містяни були, в основному, особисто вільними й несли звичайні обов’язки на користь короля (продуктова рента, участь в ополченні), а також сплачували йому відсоток з торгових операцій. У містах проживали також деякі тени, а також залежні люди крупних магнатів.

Поступово різні групи містян зближувались, у X столітті почали виникати загальноміські суди, а у XI столітті склалось особливе міське право, що застосовувалось до всіх жителів міст. З міських судів виникли перші органи міського самоврядування — бургвітани (давн-англ. burhwitan). Деякі міста перетворились на важливі центри міжнародної торгівлі (Йорк, Честер, Лінкольн, Норідж, порти південно-східного узбережжя). Найменш розвиненими були боро південно-західної Англії, фактично не відрізняючись від сільських поселень. Особливістю англосаксонських міст було те, що практично у кожному з них, навіть у маленьких бургах, був монетний двір і здійснювалось карбування грошей. Чисельність населення міст була відносно невеликою: відповідно до сучасних досліджень ^[1], у Йорку проживало понад 8 000 жителів, у Лінкольні й Норіджі — 6 500, в Оксфорді — близько 3 500 чоловік. Однак основна маса англосаксонських бургів налічувала не більше кількох сотень жителів.

Особливе місце серед міст Англії посів Лондон, який за кількістю жителів, торговим оборотом і розвитком системи управління різко відрізнявся від усіх решти міст країни. Ставши у часи данських вторгнень центром національного опору, Лондон швидко набув загальнодержавного значення, а з часом захопив право обрання короля. В Лондоні була добре розвинена судова система (загальноміські збори, окружні суди, торговий суд) й існував особливий вищий прошарок містян з тенів, що проживали у місті. Торгові зв’язки Лондона простирались від північної Франції до Норвегії, а німецькі й данські купці мали рівні права з місцевим населенням.