2. Особливості фінансової політики України на сучасному етапі

Фінансова політика в Україні є важливою складовою економічної стратегії перебудови економіки країни. Тому, крім основних її завдань (визначених вище), варто визначити і специфічні:

- впровадження ринкових відносин та створення умов для їх розвитку;

- оздоровлення грошово-кредитної системи;

- ефективна підтримка процесів роздержавлення та приватизації;

- допомога у здійсненні антимонопольної політики;

- формування повноцінного фінансового ринку;

- удосконалення податкової системи;

- ліквідація бюджетного дефіциту;

- подолання кризи державної неплатоспроможності;

- перехід до нових умов фінансування економіки та формування ефективної структури економіки;

- створення ефективної системи соціальної підтримки населення.

Як свідчить досвід країн, де вже встановилися ринкові відносини, трансформація економіки України пов’язана з певними труднощами. Процес трансформації охоплює щонайменше три фази:

- критичну;

- становлення ринкових відносин;

- структурного коригування, коли під впливом ринкових сил змінюється характер виробництва та зайнятості.

Фази різняться тривалістю і кожна потребує відповідної фінансової політики.

Першу фазу, яка характеризується фінансовою кризою, гіперінфляцією, катастрофічним спадом виробництва, нестачею товарів першої необхідності, Україна вже пережила.

Нині Україна переживає другу фазу, тобто становлення ринкових відносин. Ця фаза базується на таких основних принципах:

- економічної свободи;

- приватної власності;

- комерціалізації економічних відносин.

На сьогодні в Україні усуваються перешкоди для економічних свобод, конкуренції, ліквідовано ціновий контроль, з’явилася можливість розвитку традиційно ринкових структур, таких як валютні, фондові та товарні біржі .

Третя фаза ринкових реформ в Україні, як свідчить досвід інших країн, є бажаною перспективою. Її початок означатиме певні досягнення у здійсненні ринкових реформ.

Фінансова політика в Україні формувалася під впливом конкретних економічних реалій і вже сама по собі є предметом дослідження її переваг і недоліків, методів та інструментів здійснення. Так, на початку економічних реформ (1993 р.) в Україні інфляція досягла рекордного рівня (понад 1000 % на рік). У такій ситуації фінансова політика повинна була спрямовуватися на зниження темпів інфляції та стабілізацію грошового обігу у країні.

Окремі економісти вважали, що інфляція в Україні була спричинена нестачею товарів, а не надлишком грошей в обігу. Але навіть у період значних спадів економіки обсяг річного виробництва в Україні не зменшувався на величину інфляційних відсотків. Таким чином, інфляція була спричинена значним збільшенням грошової маси.

Збільшення грошової маси призвело до того, що підприємства і приватні особи дістали можливість пропонувати більшу кількість грошей за товари, стимулюючи, таким чином, підвищення цін. У більшості країн процес грошової емісії контролює і регулює Центральний банк (в Україні—Національний банк). Національний банк України вжив низку невиважених заходів, що й спричинили спочатку галопуючу, а згодом гіперінфляцію.

На той час НБУ видав багато кредитів як комерційним банкам, так і уряду, який за рахунок цих коштів фінансував дефіцит державного бюджету і впливав на інші державні заходи. Наслідки такої політики для України були катастрофічними. Економіка країни практично перейшла на бартерні угоди або ж здійснювала розрахунки в іноземній валюті. Процес доларизації країни унеможливив здійснення в цей період ефективної фінансової політики.

Як відомо, перевищення річного рівня інфляції 20 % унеможливлює нормальне функціонування економіки.

Більшість західних і вітчизняних економістів вважають інфляцію бюджетним явищем. Це означає, що висока інфляція, як правило, є наслідком неплатоспроможності уряду, якому для сплати рахунків не вистачає податкових надходжень до бюджету. У такій ситуації згідно з класичною схемою уряд звертається за позиками до Центрального банку, а це, у свою чергу, спричинює високі темпи інфляції.

Таким чином, ліквідація неплатоспроможності уряду в умовах інфляції є найважливішим завданням фінансової політики країни. Практично в кожній програмі стабілізації економіки прогнозується скорочення бюджетного дефіциту. Як правило, в успішних стабілізуючих фінансо­вих програмах передбачається, з одного боку, скорочення урядових видатків, з іншого - збільшення податків.

Істотно знизити бюджетний дефіцит можна за рахунок зменшення державних субсидій, хоча такі заходи спричинюють соціальне напру­ження в суспільстві. До інструментів стабілізації належить також від­мова від фінансування бюджетного дефіциту за рахунок позик Центрального банку як емісійного джерела.

Правильний напрямок фінансової політики гарантує надійність виконання обраної загальноекономічної стратегії і тактики.

Упровадження заходів фінансової політики по-різному сприймається в суспільстві. Так, підвищення податків вкрай непопулярне. Проте, якщо при цьому збільшити видатки на соціальні потреби (допомогу пен­сіонерам, малозабезпеченим тощо), можна послабити негативну реакцію громадян.

За останні п'ятнадцять років багато країн продемонстрували приклади успішного здійснення стабілізуючої фінансової політики: Ізраїль (1985р.), Мексика (1987р.), Польща (1990р.), Аргентина (1991 р.), Естонія (1992 р.).

З необхідністю здійснення такої політики зіткнулися й окремі країни Західної Європи (Італія, Португалія, Велика Британія). Упровадження стабілізуючих заходів фінансової політики свідчить про те, що найбільшим випробуванням для країн, що здійснюють таку політику, є боротьба зі зростаючим рівнем безробіття і необхідність скорочення бюджетних субсидій. Жорсткий контроль за грошовою масою спричинює банкрутство низки підприємств.

Характеризуючи типи фінансової політики, С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р.Шмаленсі зазначають, що політика стабілізації складається з урядових дій, які спрямовані на встановлення контролю над економікою з метою наближення обсягів ВНП якнайближче до його потенційно можливого рівня при одно­часному утриманні низького рівня інфляції чи цінової стабіль­ності.

Експансіоністська політика націлена на збільшення ре­ального ВНП, а протилежна (стримуюча.) на його скорочення відносно потенційно можливого рівня. Таким чи­ном, оцінюючи результати фінансової політики, необхідно врахувати не тільки отримані відповідні результати, а й те, як вони співвідносяться з потенційно можливими.

На даний час для України актуальною є політика економіч­ного зростання. Етап макроекономічної стабілізації у цілому закінчився. Це означає необхідність суттєвого коригування фі­нансової політики. У монетарній політиці певні зрушення від­буваються. В останні роки знизилась облікова ставка НБУ - наприкінці 2000 р. вона становила 27 % річних, з кінця 2001 р. - 12,5 %, з квітня 2002 р. - 10 %, а з липня цього ж року - 8 %. У фіскальній політиці багато надій покладалось на прийняття бюджетного і податкового кодексів. Однак затвердження по­даткового кодексу нескінченно відкладалось.

Прийнятий же влітку 2001 р. Бюджетний кодекс охоплює, в основному, питан­ня бюджетного процесу та регулювання міжбюджетних відно­син, а належної уваги проблемам економічного зростання в ньому взагалі не приділяється. Це дає підстави стверджувати, що у фіскальній політиці відсутнє адекватне реагування на зміну економічної ситуації в Україні. Адже лише засобами жорсткої монетарної політики вирішити ці завдання буде не­можливо.

Так, ця політика виправдала себе в період стабіліза­ції. Але її можливості у забезпеченні економічного зростання вкрай обмежені. Тому на даний час дуже актуальним є завдан­ня активізації фіскальної політики держави як у сфері оподат­кування, так і щодо державних інвестицій.

Визначившись із спрямуванням фінансової політики, дуже важливо вибрати її оптимальний, з позицій вирішення цих за­вдань, тип. Тип фінансової політики обумовлюється характе­ром регламентування фінансових відносин у суспільстві, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністрати­вній формах. Головною формою реалізації фінансової політи­ки в умовах ринкової економіки є законодавче регламентуван­ня фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяль­ність усіх суб'єктів на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.