3. Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.

Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять (універсалій).

Реалізм (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналізм (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Концептуалізм – загальні поняття існують як думки бога про цей світ.

4. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.). Заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем: всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов′я.

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов′я"). "Природне богослов′я" - найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам′ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійського.

Основна ідея − це підпорядкування філософії релігії, знання − -вірі, істини − Божественному Одкровенню. Він відомий у церковному середовищі як теоретик богослов'я, котрий обґрунтував п'ять способів доведення буття Бога.

1. "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше" - необхідність віри в першодвигун, або в Бога.

2. "Продуктивна причина" - Бог.

3. Неможливо допустити випадковий характер світу - абсолютно необхідна причина, якою може бути надприродне - Бог.

4. Існування в світі різних ступенів тих або інших якостей обумовлює існування абсолютного мірила, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне - Бог.

5. Причиновість це обов′язково цілеспрямованість. Має бути той , хто цілеспрямовує існування світу.

Людина, на думку Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини - розуміти і діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини. В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучі до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло. Для Фоми витоки фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непідкореності Богу, втраті зв′язку й пам′яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання. Фома визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують у чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

Філософське підгрунття богослов′я Фоми Аквінського це вчення Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття - і існуюче в дійсності, і тільки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми - поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" - це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалій (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об′єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалії, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог - істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. У формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

Тома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром Всесвіту є Земля, а всі інші планети - Сонце, місяць, зірки - обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Т.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (близько 1214 - 1294 рр.) та Дунса Скота (1265 - 1308 рр.).

По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з'ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоті і формалізму дослідні методи, котрі "доходять до пізнання причин явищ".

По-друге, на противагу правовірним схоластам і Т. Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства.

По-третє, вони прагнули розірвати зв'язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Пізня схоластика:

Вільям Оккам (1300-1349 рр.) стверджував, що загальні поняття (універсалії) не можуть існувати окремо від речей. Універсали, як ідеальні зразки речей, є лише "витвором" розуму. Реально існують лише окремі речі. Що ж до універсалій, то вони існують "лише у словах".

Схоласти вважали універсалії вічними і незчисленними. Виходило навіть так, що цих універсалій було більше, ніж самих речей. Оккам оголосив справжню війну правовірним схоластам з приводу цього. Він намагався зменшити їх кількість, "зрізати" їх численні прояви ("форми", "сутності", "якості" і т.д.). Його критика універсалій отримала у філософії назву "бритва Оккама".

Оккам був переконаний, що вічними є не універсалії, а матеріальні речі, матеріальна субстанція, яка немає ні початку, ні кінця і є істинно реальною і самодостатньою.

Оккам не визнавав авторитету церкви, рішуче виступав проти домінування папської влади над світською; ставив під сумнів вчення Томи Аквінського, згідно з яким філософії відводилася роль служниці релігії; вимагав звільнення філософії від релігії. Філософ вважав, що буття Бога, релігійні догмати, не можуть бути доведені, як у томізмі, з допомогою розуму, вони можуть бути сприйняті лише на віру. Невипадково, що за таке вільнодумство Оккам був відлучений від церкви з оголошенням довічного прокляття.