66. Проблема підтримання стабільності в регіонах світу.

67. Стосунки: Україна – нато.

Відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі^[5]. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи. Україна має спільний кордон з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991 році, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні^[6].

Починаючи з 1994 р., Україна бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

Подальше поглиблення співпраці відбулось у 1997 році внаслідок підписання Хартії про Особливе партнерство в Мадриді, яка відкрила шлях для проведення консультацій та співпраці з питань євроатлантичної безпеки. Відповідно до Хартії була створена Комісія Україна — НАТО. Цей орган ухвалює рішення та здійснює управління заходами співробітництва.

У листопаді 2002 року з метою поглиблення та розширення відносин Україна — НАТО був підписаний у Празі План дій Україна — НАТО^[7], який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. В його рамках реалізується щорічний Цільовий план Україна — НАТО.

Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ було започатковано 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

Майбутнє членство України в НАТО не є загрозою для будь-якої країни^{[Джерело?]}, зокрема для сусідніх держав, та одного з стратегічних партнерів — Росії, бо цілковито спрямовано на укріплення системи міжнародної безпеки на сході Європи^{[Джерело?]}. Переговори щодо створення єдиної системи безпеки також ведуться з 2006 року між Росією та США як провідним членом НАТО.

68. Стосунки на лінії Європа-Росія-США.

69. Китайський фактор у міжнародних відносинах.

70. Міжнародний тероризм у сучасних міжнародних відносинах.

71. Процедура призначення посла, посланника, тимчасового повіреного.

92. Процедура призначення посла

Регул-ся як нормами МП, так і внутрішньодержав. права. Кожна кр-на встанов. свій пор-к признач. Але існують м/н правила призначення голови дипломат. пред-ва, вони визначені в Віденській конвенції про дипломат. зносини 1961 р.:

1) запит агреману (згоди держави перебування на призначення даної особи головою дпломат. пред-ва);

2) видання акту про признач. голови предст-ва (в даному вип-ку -посла) головою Держави (після отримання агреману);

3) вручення вірительної грамоти (док-т, що засвідчує офіц. статус голови дипломат.

пред-ва -посла). Вірительна грамота підписується головою держави та адресується голові ін. держави.В ній міститься просьба голови держави "вірити" її утримувачу

4) вступ до виконання обов"язків- вступ до посади.

Голова, вважається тим, що вступив до обов"язків: а) з мом-ту вручення вірительної грамоти; б) з мом-ту повідомлення про прибуття та надання завірених копій вірительної грамоти МЗС держави перебування.

< пред след >

вернуться к содержанию2.2. Встановлення дипломатичних відносин. Призначення і відкликання глави та членів диппредставництва

Дипломатичні відносини — це офіційні відносини, які добровільно встановлюються двома державами шляхом дружніх контактів будь-якого характеру між їхніми урядами у політичній, економічній, культурній та інших сферах діяльності й дають право обміну дипломатичними представниками. Першим кроком на шляху встановлення дипломатичних відносин є визнання тієї чи іншої держави та її уряду з боку іншої держави. Відповідно до міжнародного права, існує дві форми визнання держав: де-факто і де-юре.

Визнання де-факто має неповний характер, тобто, не маючи змоги заперечити факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини, але, незважаючи на це, вступає з нею у ділові контакти, як правило, торговельно-економічні. Інколи така форма відносин може використовуватися впродовж тривалого часу, але зазвичай вона має короткотерміновий характер, іменується "ad hoc", у буквальному розумінні — "для цього", "для даного випадку". У сучасній міжнародній практиці така форма відносин застосовується порівняно рідко.

Найбільш поширеною формою визнання є визнання де- юре, або повне дипломатичне визнання. Воно передбачає встановлення документального оформлення офіційних дипломатичних відносин, заснування дипломатичних представництв на відповідному рівні, розвиток взаємовигідних торговельно-економічних, гуманітарних та інших зв’язків

У міжнародній практиці не існує якогось спеціального єдиного порядку встановлення дипломатичних відносин, але країни оформляють ці домовленості письмово:

— шляхом обміну особистими нотами;

— підготовкою спеціальної угоди;

— публікацією обома сторонами відповідного узгодженого комюніке;

— шляхом бміну листами чи телеграмами з цього приводу на високому рівні.

Конкретні переговори щодо встановлення дипломатичних відносин можуть бути доручені, скажімо, урядовій делегації, яка прибуває в країну з нагоди святкування проголошення незалежності, або, частіше, одному із своїх дипломатичних представництв за кордоном (конкретно стосовно України велика робота була виконана Постійним Представництвом України в ООН). Під час таких переговорів досягають домовленості про сам факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, про термін вступу в дію досягнутої угоди, форму документа, який зафіксує цю угоду, та порядок і термін публікації цього документа чи тільки повідомлення (комюніке) з погодженням тексту.

Цікавою у цьому сенсі є постанова Президії Верховної Ради України "Про встановлення дипломатичних відносин з державами-суб’єктами колишнього СРСР" від 11 грудня 1991 року, в якій висловлювалася "готовність України встановити з іншими державами дипломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи одна одної, територіальної цілісності та непорушенні існуючих між державами кордонів", а також доручалося МЗС України "звернутися до всіх держав-суб’єктів колишнього СРСР з пропозицією про встановлення з ними дипломатичних відносин у повному обсязі, провести з ними переговори та укласти відповідні угоди" [16, с. 32; 20, с. 231—233; 21].

Упродовж перших місяців незалежності йшов активний процес визнання України (першими визнали Україну Канада і Польща — 2, Угорщина — 3, Латвія і Литва — 4, Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія — 5 грудня. Загалом упродовж грудня 1991 року Україну визнали 66 держав світу). 23 січня 1992 року у Києві був підписаний протокол про встановлення дипломатичних відносин з Францією, 27 — з Португалією, 29 — з Італією, 26 — спільне комюніке з АРЄ, 26 лютого — обмін листами між міністрами закордонних справ України та Фінляндії [10, с. 124—137; 15, с. 124; 16, с. 29].

З архіву МЗС України:

БІЛИЙ ДІМ

Вашингтон

26 грудня 1991 року

Шановний пане Президент,

З огляду на історичні зміни, що відбулися у Вашій країні, та припинення існування Союзу, який зв’язував республіки колишнього Радянського Союзу, маю приємність повідомити Вам, що Уряд Сполучених Штатів Америки визнав Україну як незалежну державу.