41. Двосторонні стосунки України з провідними державами світу.

42. Стосунки: Україна – Росія.

Відносини між державами

З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у станi покращення.

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору.

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р.[3], але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.

Питання російської мови в Україні

Детальніше: Російська мова в Україні

Росія офіційно веде міжнародну політику з пропаганди, впровадження та підтримці російської мови за межами своїх кордонів. Цими питаннями займається російський центр міжнародного наукового та культурного співробітництва при МІС Росії

В 2007 році було прийнято рішення збільшити кількість осередків російских центрів на території України, оскільки країни колишнього соцтабору в цілому вважаються пріоритетними для РФ [5]. Зокрема, згідно з планами федеральної цільової програми «Російська мова на 2006—2010 роки», доля осіб, які володіють російською мовою загалом по країнам СНД складатиме 40 %. Станом на 2007 рік таких людей було 20 % — тобто передбачається, що кількість людей, які вільно розмовляють російською мовою, повинна збільшитись вдвічі, в основному завдяки пропаганді і оплаченому десанту в зазначені країни учителів російської мови і літератури. На Україну в цьому розумінні покладаються особливі надії — очікується, що рано чи пізно російська мова стане тут державною.[6]

Російська Федерація також підтримує мережу організацій, які опікуються зв'язками з етнічними росіянами поза межами Росії. В свою чергу офіційний Київ висловлював своє занепокоєння діяльністю таких установ як Інститут країн СНД, чий голова Костянтин Затулін був визнаний персоною нон-грата за втручання у внутрішні справи України і заклики до порушення територіальної цілісності країни.

Питання Голодомору

Україна закликає ООН визнати Голодомор 1932–33 років геноцидом українців[7]. Офіційна влада Росії неодноразово висловлювала свою незгоду з таким формулюванням трагедії 33-го року, у якій також постраждала Росія: мовляв, ніякого геноциду українського населення не було, а навіть якщо голод і був, то він був по всьому Радянському Союзу. Багато політиків і науковців підтримує точку зору Москви, яка заперечує кваліфікацію Голодомору 1932–1933 років як власне геноциду і його спрямованість саме проти українців[8]. Учасникам перемов з обох боків не вдалося досягти розуміння між державами в цьому питанні.

Питання НАТО

На вищих урядових рівнях різні уряди України проголошували свій намір поступово інтегруватися в європейські структури, в тому числі і в НАТО[Джерело?]. Це викликало різке негативне відношення офіційної Росії. Співробітництво України з НАТО та навіть навчання з цією організацією піддавалися критиці як зовні так і зсередини через проросійські організації України. Влітку 2006 р. за підтримки деяких російських політиків відбулося протистояння між протестуючими і контингентом НАТО у навчаннях Сі Бриз 2006 в Євпаторії. Це призвело до погіршення стосунків між двома державами і заборони в'їзду до України декільком російським політикам.

Під час самміту країн-членів НАТО 2-4 квітня 2008 року в Бухаресті(Румунія) президент Росії Володимир Путін у приватній розмові з президентом США заявив: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!»[9][10].

Прогнозні оцінки закордонних політологів розвитку українсько-російських стосунків у ХХІ ст.

Див. Політологічні прогнози розвитку українсько-російських стосунків у ХХІ ст.

Результат аналізу поглядів закордонних політологів (див. основну статтю) приводить до висновку, що багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні в найближчий час реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар'єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для долі цих країн можуть бути подальші роки — не раніше 2010—2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.