31. Порівняльний метод

Порівняльний метод, як особливий спеціально-науковий метод дослідження, застосовується поряд з іншими методами та способами наукового пізнання й полягає у знаходженні рис, які характеризують схожість та відмінність певних явищ. Вивчення певного явища, в усій його багатоманітності та складності, неможливе без широкого й систематизованого порівняльного аналізу. Як науковий метод він остаточ­но сформувався в XIX столітті.

Порівняльний метод спрямований на пошук схожого, для відсіювання різного. Спосіб дослідження, що дає змогу шляхом порівняння встановити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються.

Мета порів.методу - реконструкція колишнього через подолання існуючого. 

В основі цього методу лежить порівняння чи зіставлен­ня об´єктів за якими-небудь подібними властивостями, у результаті якого вияв­ляють спільне і відмінне між цими об´єктами. Метод порівняння має науковий характер лише тоді, коли якщо порівнюють не випадкові, а закономірні та типові фак­ти діяльності, які мають достатній ступінь достовірності. Порівнян­ня відіграє значну роль в умовиводах щодо узагальнення інформації. Порівняння можна розглядати і як складову мето­ду спостереження.

Для здійснення порівняння необхідно визначити одиниці або критерії вимірювання об´єктів, виміряти останні, а потім зіставити і виз­начити досліджувані властивості з боку їх наявності або відсутності, кількісних характеристик. Шляхом порівняння матеріалу, здійснюваного за єдиними критеріями (за часом, за суб´єктами, за обсягом), виявляють їхні за­гальні, особливі або унікальні риси та зв´язки явищ. Порівняння може бути:

• якісним, коли виявляється наявність або відсутність властивостей об´єктів;

• кількісним, у процесі якого виявляють кількісні розходження або то­тожність;

• динамічним, в основі якого лежить порівняння різноманітних станів одного об´єкта.

В науках, де використовується метод: найпоширеніший метод, що використовується у багатьох науках (географія, біологія, психологія, педагогіка, історія, юридична наука, правознавство і т.д.)

31. Визначення нормативних інваріантів

Інваріантність – структурне відношення, узагальнений кількісний чи якісний індикатор, який зберігається в ході деяких перетворень змін тієї системи, яку характеризує.

— властивість системи не змінювати своїх характеристик при перетвореннях.

Види:

• Стрктурні

• Функціональні

• Генетичні/еволюційні

• Метричні

Інваріанти в сукупності найбільш адекватні інтегральному відтворенню та засвоєнню дійсності природи речей та служать опорою процесів самоорганізації та розвитку в природі і суспільстві.

Типи інваріантності:

• Гносеологічна: забезпечується збереження інформаційного змісту, образу або відтворення в різних пізнавальних ситуаціях відношення субєкта та обєкта.

• Логічна: збереження інформаційного змісту логічного образу при будь-яких правильних мисленнєвих перетворень образу.

Отже, можна зробити висновок, що теорія приймається науковцями і претендує вважатися істинною тоді, коли її зміст можна описати мовою інваріантів. Це означає, що у процесі трансформації змісту наукових теорій ті її положення чи зв’язки, які виявляються інваріантними певним групам перетворень, виступають показниками істинності цієї теорії. Було б помилковим вважати, що теорії, які не містять інваріантів, не є істинними – просто теорії, що їх містять, мають більше шансів на істинність. У цьому полягає сенс інваріантності як показника істинності.