Теоретична частина № 9 Договір Гарантії

Гарантія як правова категорія має дуже давню історію і застосовувались, як свідчать літературні джерела, ще у XX ст. до нашої ери. У новітній історії гарантія розглядається не лише як юридичний засіб забезпечення виконання договірного обов’язку іншої особи, а й як власна обіцянка платежу за своїм зобов’язанням, так і моральне гарантування (під “чесне слово”) особою належного виконання зобов’язання іншим суб’єктом. У статті 178 Цивільного кодексу України подано перелік універсальних видів забезпечення виконання зобов’язань, які можуть використовуватися у всіх випадках незалежно від їхнього суб’єктного складу. Це – неустойка, застава і поручительство. Водночас відзначено і два спеціальні види – завдаток та гарантія. Завдатком можуть забезпечуватися зобов’язання між громадянами, а гарантією – між організаціями. Стаття 196 Цивільного Кодексу України поширює на гарантії правила ст.191 та 194, які стосуються поруки. Поширення на один правовий інститут норм, які містяться в іншому правовому інституті, – відомий прийом законодавчої техніки, метою якого є економія правничого текстового матеріалу. Його використання пов’язане з наявністю спільних рис в окремих правових інститутах і є результатом утворення, так би мовити, “дочірніх” правових відгалужень, які з часом набирають самостійного статусу. За радянською правовою доктриною, гарантія і є таким дочірнім відгалуженням поруки, водночас вона розцінюється як окремий, із своїми особливостями, вид забезпечення виконання зобов’язань. гарантії. Відповідно до чинного в Україні законодавства гарантія відрізняється від поруки такими ознаками: гарантія застосовується у відносинах між організаціями, тоді як щодо договору поруки такого застереження немає; за договором поруки відповідальність поручителя і боржника перед кредитором є, як правило, солідарною; вона може бути субсидіарною тільки тоді, коли це прямо передбачено у договорі; “відповідальність” гаранта може бути частковою або повною, проте завжди субсидіарною, тобто настає у випадку, коли боржник не має коштів для погашення заборгованості; поручитель, який виконав забов’язання, набуває всіх прав кредитора стосовно цього зобов’язання (ст.193 ЦК), а гарант не може за допомогою регресного позову стягнути з боржника те, що він сам сплатив кредитору. Стаття 196 ЦК встановлює, що гарантія може застосовуватись лише у відносинах між юридичними особами і видається для забезпечення погашення заборгованості. Практично гарантією забезпечувалися лише розрахунки за банківськими позиками, тобто грошові зобов’язання. Тепер гарантію широко використовують у сучасному обороті як засіб забезпечення платоспроможності боржника не тільки у випадку кредитних угод. Гарантії дедалі частіше використовують, укладаючи різні зовнішньоекономічні договори. Гарантом, звичайно, виступає банк. Суть гарантії залишається незмінною – на вимогу кредитора сплачувати борг. Гарант не буде виконувати умови основного договору між боржником та кредитором (ст.370 ЦК РФ говорить про незалежність банківської гарантії від основного зобов’язання) – він тільки забезпечує належне виконання принципалом його зобов’язань перед бенефіціаром (ст.369 “Забезпечення банківською гарантією зобов’язань принципала”) Ідентичні положення містяться у ст.585 та ст.584 проекту ЦК України. Існують обмеження щодо особи гаранта. П.2 ст.24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачає, що державним підприємствам забороняється виступати гарантами у випадку надання суб’єктам підприємницької діяльності банківських кредитів.

Практичне завдання №9