37. Порядок та способи виникнення юр.Осіб

Для створення юр.особи потрібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках – інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юр.особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.Розорядчий порядок створення юр.особи полягає у тому, що компетентний орган держ.влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації – юр.особи – і затверджує її статус чи положення про неї. У розпорядчому порядку створюються держ.юр.особи.Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юр.особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юр.особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку виникають недерж.юр.особи.Дозвільний порядок створення юр.особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Дозвільний порядок застосовується при створенні юр.осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, та в інших, передбачених законодавством випадках.Договірний порядок створення юр.особи застосовується тоді, коли громадянин або юр.особи добровільно об’єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.Незалежно від порядку створення юр.особи, всі вони повинні мати установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими документами юр.особи є: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.Установчий договір юр.особи укладається між її засновниками. В установчих документах повинні зазначатися найменування юр.особи; місце її знаходження; цілі і предмет діяльності; склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами про юр.особи.В установчому договорі засновники зобов’язуються створити юр.особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договор визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юр.особи, виходу засновників з її складу. Установчий договір укладається його учасниками, затверджується статут.Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юр.особи. Після неї наступає реєстраційна стадія, яка бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про держ.реєстрацію юр.особи. Органами, що реєструють юр.особи, є виконкоми районних (міських) рад, а також Міністерство юстиції України.

38. Підстави, порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб. Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України). Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України).Формами припинення юридичних осіб є: а) ліквідація;б)реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України). Відповідно до ст. 35 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність.Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи. Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі. Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.

39. Поняття та ознаки правочину. Види правочинівПравочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки:Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки.Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів.Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків.Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади.Правочином може бути лише правомірна дія. Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розгNлядати його як цив.правопорушення, що випливає з системи юр.фактів, де протиправні дії протиставляються діям правомірним.Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цив.права та обов’язки. Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов.Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями:1.За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Односторонній правочин – це дія 1 сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цив. прав і обов’язків. Двосторонній правочин – це договір, для якого хар-не узгоджене волевиявлення 2 сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторін.2.За хар-ом правовідносин, що виникають на підставі правочину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. У безвідплатних правочинах обов’язок здійснити мат.витрати має лише 1 із сторін, інша сторона не обмежена будь-якими обов’язками. Відплатні правочини хар-ні наявністю зустрічного еквівалентного надання мат. чи немат.благ.3.За моментом настання цив.прав та обов’язків правочин поділяється на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчиненння якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов’язки за ним виникають з моменту її передачі.4.За значення підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні. Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави – мети, є казуальними (купівля-продаж). Правочини, для дійсності яких підстава – мета не має значення, є абстрактними, які діють за умов прямої вказівки закону на їх абстрактний хар-р.5.За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безплатні. У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов’язок іншоїх вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. В свою чергу, за безплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони.6.Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовними є правочини, в яких винекнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть наступити або не наступити у майбутньому. До умовних правочинів закон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Правояини, що не містять відкладальних і скасувальних умов є безумовними.7.За строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові. Строкові хар-ся наявністю строків дії цив.прав та обов’язків сторін (наприклад,договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). У безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).

40. Умови дійсності цивільно-правових правочинів.Під умовами дійсності правочину розуміють такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.Відповідно до ст.203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цив.законодавства, а також моральним засадам суспільства.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цив.дієздатності.Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність).

41. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України. Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Визнання такого правочину судом недійсним не вимагається, він є недійсним з самого факту його вчинення. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Щодо правових наслідків, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо виділити такі групи правових наслідків недійсності правочину: Загальний правовий наслідок недійсності правочину - двостороння реституція (повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано - ч. 1 ст. 216 ЦК)..Спеціальні правові наслідки:відшкодування збитків (правочин, вчинений з малолітнім - ч.4 ст. 221 ЦК); подвійне відшкодування збитків (правочин, вчинений особою, що обманула - ч.2 ст. 230 ЦК);відшкодування моральної шкоди (правочин, вчинений з особою, яка знала про стан особи, що була дієздатною, однак у момент вчинення правочину не усвідомлювала значеня своїх дій та/або не могла керувати ними - ч.3 ст. 225 ЦК).

42. Існують такі види недійсних правочинів:

1.Правочини з дефектами суб’єктивного складу. Якщо хоча б однією з сторін правочину виступала особа, яка не досягла 14 р., або якщо правочин виходив за межі дрібного побутового і якщо б було відсутнє схвалення дій малолітньої особи батьками, опікуном, то такий правочин визнається недійсним. Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.2.Правочин з дефектами волі. Одним із видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:

• Вольову (оцінює те, що відбувається, але не може керувати своїми діями);

• Інтелектуальну (не розуміє значення своїх дій, хоча може ними керувати);

• Змішану (не розуміє значення своїх дій і не керує ними);

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

3.Правочин з дефектами форми. Недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Але порушення простої письмової форми все ж має певні негативні наслідки для його сторін. Якщо правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом недійсним. У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіт), такий правочин є нікчемним. Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, настає двостороння реституція.4.Правочин з дефектами змісту та порядку укладення правочину. Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї особи з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, чку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним. Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція

43. Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва.Види представництва.Представництво – правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.Учасниками відносин представництва є 3 суб’єкти:Особа, яку представляють (якій надано певну цив.дієздатність, яка не досягла повноліття);Представник (фіз.та юр.особа);Третя особа, яку представляє представник.;За змістом правовідносин представництва поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності (на підставі договору доручення). До зовнішніх правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою.Для того, щоб дії представника створили юр.права і обов’язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчинити від імені особи, яку він представляє. За своєю сутністю повноваження – це немайнове цив.право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повноваження включає й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва не є обмеженими. Усі юр.дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах особи, яку представляєПредставництво може бути 2 видів: добровільне (договірне) і обов’язкове (законне). Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочин, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добровільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення та довіреності або акта органу юр.особи. різновидом добровільного представництва є комерційне представництво, що грунтується на договорі, складеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. Комерційним представник є особа, чка постійно самостійно виступає представником підприємств при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.Обов’язкове представництво існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Воно визначається певними нормативними актами (ЦК,СК). До обов’язкового представництва слід віднести представництво батьками або опікунами осіб, які не мають повної дієздатності. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов’язковому представництві визначається законом.Різновидом обов’язкового представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій.

44. Поняття, форми, строк довіреностіДовіреність – односторонній правочин, вчинення якого здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю. За довіреністю здійснюється представництво, яке грунтується на договорі або акті юр.особи. у ній закріплені межі повноважень представника, який створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя.Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Особа, яка видає довіреність, є довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю – довіреним. Довіреність не тотожна договорові доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності.Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім’я однієї або кількох осіб. У виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юр.дії, які мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Це може бути звичайна письмова чи письмова нотаріальна форма. У довіреності має бути зазначена особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною. В тексті нотвріально посвідченої довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання, прізвище, ім’я та по батькові і місце проживання представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.Форми довіреності:Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинитися правочин.;2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню.;Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини.Довіреність на одержання зар.плати, стипендії, пенсії, аліментів, поштових кореспонденцій може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається.Довіреність від імені юр.особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюються печаткою цієї юр.особи. довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі.Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Особа, яка видала довіреність, за вийнятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

45. Зобов’язання: поняття та структураЗобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.Види зобов’язань:Залежно від підстав виникнення зобов’язання:Договірні (виникають внаслідок договору);Недоговірні (позадоговірні) виникають внаслідок одностороннього правочину, або заподіяння шкоди, або внаслідок рятування майна.Значення такого поділу полягає в тому,що зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників; зміст недоговірних – грунтується на законі, односторонньому вилевиявленні суб’єкта приватного або публічного права.Залежно від мети (спрямованості):Регулятивні (змістом є правомірна поведінка, вони можуть регулювати поведінку учасників договору);Охоронні (виникають внаслідок заподіяння шкоди, або внаслідок безпідставного збагачення, їх метою є захист порушеного інтересу сторін права)За співвідношенням прав і обов’язків:Односторонні (коли одна сторона має лише права, а інша має лише обов’язки);Взаємні (зустічні) коли кожна сторона зобов’язання має як комплекс прав так і комплекс обов’язків.Залежно від хар-ру правового зв’язку між учасниками зобов’язання:Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов’язку, то зобов’язання вважається простим. Якщо прав і обов’язків у сторін зобов’язання кілька, воно є складним. Так, зобов’язання, що виникли з договору дарування, - прості, а з договору купівлі-продажу – можуть бути як простими, так і складними.Залежно від значення зобов’язань:Головні (основні) зобов’язання, можуть існувати самостійно (наприклад купівля-продаж)Додаткові (виникають лише за наявності основного зобов’язання), наприклад, порука.Залежно від пов’язаності зобов’язань з особистістю іх учасників:Зобов’язання особливого хар-ру ( неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті фіз.особи або ліквідації юр.особи, що є їхнім учасником)Неперсоніфіковані зобов’язання не пов’язані з особистістю боржника або кредитора (в них можлива передача прав і обов’язків у порядку правонаступництва, зміна осіб у зобов’язанні)З точки зору визначеності змісту:Зобов’язання з визначеним обсягом вимог (точно відомо, виконання яких обов’язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника)Зобов’язання з невизначеним обсягом вимог (обсяг прав і обов’язків встановлюється лише в загальному вигляді.З точки зору визначеності предмета виконання:Зобов’язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов’язання є цілком конкретна поведінка учасників.Альтернативні зобов’язання означають, що боржник має здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором.Факультативні зобов’язання мають місце у випадках, коли боржник зобов’язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо – має право змінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін.

46. Процес укладення договоруДоговір вважається укладеним, якшо сторони в належній фор­мі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладенню дого­вору.Укладення договору як спільного юр.акта його учасни­ків, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:

1. внесення пропозиції однією стороною укласти договір (оферти);

2. прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Загальний порядок укладення договорів регулюється ст.38-650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знахо­дить своє вираження у запропонованому проекті договору, наз. оферmою, а особа, яка з нею звертається - оференmом. Іні­ціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам: в ній мають міститися всі істотні умови майбутнього догово­ру, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зо­бов'язує; ;оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різного роду об'яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офер­тою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропози­цію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцеnт. Акцеп­тантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона по­годжується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови до­говору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не покварталь­но, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.Вимоги щодо форми договору відповідають загальним правилам щодо вчинення правочинів. Договір може укладатись в усній, пись­мовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір мо­же бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми до­говору не встановлені законом. Слід зазначити, що загальне прави­ло вимагає укладення договору між юр.особами та між юр.і фіз.особою в письмовій формі. Виняток станов­лять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного докумен­та, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телегра­мами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли.