10.Межі дії нормативно-правових актів:

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту. Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами: а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту; в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки. Дія нормативно-правового акту у просторі — це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон. Нормативні правові акти діють за територіальним і екстериторіальним принципами. Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах території держави. Екстериторіальний принцип — це дія нормативних актів поза межами держави. Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб'єктів права. Розрізняють:а) нормативні правові акти загальної дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території державиб) нормативні правові акти спеціальної дії, які поширюються на певне коло спеціальних суб'єктів Дія нормативно-правових актів у часі (пряма, зворотна, переживаюча). Дія нормативно-правового акту у часі залежить від:1) моменту набуття актом чинності, тобто початку його дії;2) напряму темпоральної дії нормативного акта;3) моменту зупинення дії нормативного акта;4) моменту припинення (скасування) дії нормативного акта Отже, чинність закону(нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його. Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.За напрямом темпоральної дії дія нормативно-правових актів є:– пряма, тобто акт поширюється 1) на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та 2) на факти, які виникли до набрання ним чинності і продовжують існувати (регулює тільки з моменту набрання ним чинності)– переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт. (наприклад, новий ЦК)– зворотна дія — нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, більше того можливий перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі, — момент припинення його дії. Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:1) закінчення терміну, на який вони були прийняті2) зміна обставин, на які вони були розраховані 3) при скасуванні цього акта іншим актом а) пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом;б) фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.

11.Систематизація законодавства: Здійснювати систематизацію законодавства не­обхідно для встановлення й усунення дефектів законодавства; підвищення його ефективності; сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.Систематизація законодавства — це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпо­рації і кодифікації).1.Інкорпорація — це спосіб систематизації зако­нодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в од­ному збірнику.Види інкорпорації:1) за юридичним значенням — офіційна (підго­товка і видання правотворчими органами або упов­новаженими, за їх рішенням, організаціями збірни­ків чинних нормативно-правових актів) і неофіційна (під­готовка і видання збірників нормативно-правових актів не правотворчими органами або будь-якими ін. організаціями чи особами);2) за обсягом — загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна (за окремими інсти­тутами однієї галузі законодавства);3) за критерієм об'єднання нормативно-пра­вових актів — предметна, хронологічна, суб'єк­тивна (залежно від органу, яким видано акти).2. Кодифікація законодавства — це спосіб його сис­тематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.Отже, така систематизація законодавства завж­ди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації:1) за обсягом — галузева, міжгалузева, спеці­альна;2) за формою вираження — основи (основні за­сади) законодавства, кодекс, статут, закон, по­ложення та ін.

12.Поняття галузі права та правового інституту: Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних від­носин специфічним методом правового регулювання.

Основними галузями сучасного права є:1)Конституційне право — система норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.2)Адміністративне право - система норм, що регулюють відносини у сфері державного управління, а саме: систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплюють права і обов'язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначають поняття й види адміністративних правопорушень тощо.3)Цивільне право — система норм права, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності та майновій самостійності їх учасників.4)Кримінальне право - система норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинів.5)Трудове право — система норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначають основні трудові права і обов'язки працівників, порядок укладання й розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо.6)Сімейне право — система норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім'ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, його розірвання, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім'ї тощо.7)Фінансове право — система норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.8)Земельне право — сукупність норм, що регулюють питання, пов'язані з встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо.9)Екологічне право — сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе оточуюче середовище.

10)Цивільно-процесуальне право - сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме порядок розгляду справ, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, природоохоронних і адміністративних правовідносин.11)Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління.12)Кримінально-процесуальне право — сукупність норм права, що визначають порядок провадження у кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.13)Виправно-трудове право — сукупність норм права, що регулюють порядок і умови відбуття покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки, тощо.

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі скла­даються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взає­мозалежними елементами галузі є інститути права.Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру­пу (вид) однорідних суспільних відносин. Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь консти­туційного права — «інститут громадянства», «інститут виборчо­го права»; цивільного — «представництва», «спадкування»,«дарування»;кримінального — ін­ститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності»; екологічного — інститут права власності на природні ресурси і об'єкти, інститут природокорис­тування тощо.Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими.

Головне призначення інсти­тутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відно­син забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання. Існують наступні класифікації інститутів:1. за сферою поширення:- галузеві (інститут спадкування);- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра­вопорушення, інститут приватної власності).

2. за функціональною роллю:- регулятивні (інститут міни)- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). 3. за субординацією у правовому регулюванні:- матеріальні (інститут підряду);- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи

13.Система права та система законодавства. Їх співвідношення: Система права — це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави.Основними елементами структури системи права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:1. горизонтальна, тобто галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання);2. вертикальна, тобто субординаційна або ієрархічна (розподіл НПА за певними групами залежно від юридичної сили (закони і підзаконні НПА). Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.Право і законодавство тісно взаємопов'язані, але не тотожні правові явища. Відмінність між системою права і системою законодавства полягає: 1. Первинним елементом системи права є правова норма, а системи законодавства — нормативно-правовий припис. 2. Система права формується об'єктивно, а система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів і тому залежить також від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки. 3. Система права має тільки галузеву структуру, а система законодавства крім галузевої ще й ієрархічну, а у федеративних державах і федеративну структуру. 4. Галузі законодавства не завжди співпадають з галузями права. Можливі три варіанти: 1) галузь права є, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення). Такі галузі не кодифіковані, а діючі у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різних НПА, що потребує систематизації. 2) галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство). 3) ідеальний варіант, коли галузь законодавства співпадає з галуззю права (трудове, цивільне, кримінальне право). 5. Норми галузірава відрізняються високим ступенем однорідності, оскільки розподіляються за предметом і методом правового регулювання. Галузі законодавства виділяються тільки за предметом правового регулювання і не мають єдиного методу.

14.Поняття і форми реалізації права: Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через вико­нання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.Використання - це форма реалізації повноважних пра­вових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням . Виконання - це форма реалізації зобов'язальних юри­дичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання.Дотримання - це форма реалізації заборонних юридич­них норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утри­манні від заборонених діянь. Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Тому потрібне втручання певного державного органу. Виходячи з вищесказаного, виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права. Застосування правових норм – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Правові норми можуть реалізуватись у формі застосування у таких випадках: коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб; за наявності спору на шляху до здійснення суб'єктивного права; коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

15.Застосування права як особлива форма його реалізації: Застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:

!)зміст застосування права полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов’язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);!)такі правові приписи обов’язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;!)цей вид діяльності здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владними повноваженнями;!)застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;!)у цій діяльності органи правозастосування виступають як суб’єкти управління, особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського впливу, винесені рішення (правозастосовчі акти) є засобами управління.Застосування права має місце, коли:!)правовідносини у суб’єктів права не можуть виникнути без державно-владної діяльності компетентних органів або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади)!)наявний спір чи якісь перепони на шляху до здійснення суб’єктивного права (поділ майна подружжя в судовому порядку, спір щодо права на спадщину);!)особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

17. Поняття, види та способи тлумачення правових норм: Тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права відносно з'ясуван­ня і роз'яснення змісту норм права з метою їх пра­вильної реалізації, яка може виражатися в особливо­му акті.Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і індивідуальним.Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регу­лювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин.Загальне офіційне тлумачення тільки з'ясовує зміст існу­ючих правил поведінки. Індивідуальне тлумачення стосується кон­кретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нор­мою суспільних відносин, що визна­чаються конкретними обставинами справи. Офіційне тлумачення може бути автентичним, легаль­ним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи по­садовою особою на підставі службового обов'язку і має юри­дично значимі наслідки.Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компе­тентним і авторитетним, оскільки орган, який створив право­ву норму, може найточніше розкрити її зміст.Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.Відомче тлумачення здійснюється керівництвом цен­тральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і під­приємств з приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.Способи тлумачення:1. Мовне з'ясування змісту правової нор­ми через досвід її словесного формулювання на підставі лек­сичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.2. Логічне з'ясування змісту правової норми завдяки без­посередньому використанню законів і правил формальної логіки.3. Систематичне з'ясування змісту правової норми за­лежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.4. Історико-політичне з'ясування сутності правової нор­ми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.5. Цільове - аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети.

18.Поняття ознаки і структура правовідносин: Правовідносини - це врегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, учасники яких виступають як но­сії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.Основні ознаки правовідносин: 1) вони виникають на ос­нові норм права; 2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки; 3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб;4) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.Підставами виникнення, зміни чи припинення правовід­носин є юридичні факти.Суб'єктами правовідносин - учасники, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єк­ти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності; громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здій­снювати їх від свого імені та нести юридичну відповідаль­ність за свої дії.Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями на­бувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і викону­вати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-пра­вові угоди. Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідно­син нести відповідальність за скоєне правопору­шення.Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами У, іноземними громадянами, особами без громадянства. Юридичні особи - організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському су­ді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиня­ються суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Зміст правовідносин :*Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.*Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки сторін. Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права мі­ра необхідної, найбільш доцільної поведінки особи, спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, пе­редбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виник­нення, зміну чи припинення правовідносин.Правомірні юридичні дії поділяють на юри­дичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породити юридичні наслідки. Правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинити юридичні наслідки.Неправомірні юридичні дії — це зловжи­вання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення.До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовід­носин.

20.правомірна поведінка та її види: Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою.Види правомірної поведінки:1) за суб’єктами – діяльність громадян, держ.організацій, громадських об’єднань;2) за сферою суспільних відносин – економічна, політична та ін.;3) за об’єктивною стороною – активна(вчинення дії), пасивна(утримання від дії);4) за суб’єктивною стороною – принципова(зумовлена особистим переконанням у необхідності поводитися правомірно); звичаєва(зумовлена особистою звичкою без роздумів виконувати будь-який держ.припис); пристосувальна(викликана прагненням не відрізнятися від ін. суб’єктів, які поводяться правомірно); маргінальна(загроза відповідальності за вчинення правопорушення); 5) залежно від за фіксованості у законодавстві – врегульована законодавством, не врегульована законодавством;6) залежно від ставлення д-ви до правомірної поведінки – схвалювана, заохочувальна, допустима;7) за формою зовнішнього прояву – фізична(діяльність), усна, письмова(документована). Правомірна поведінка обумовлена цілим комплексом взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих мотивів:1)Певне ставлення до недоторканості своїх прав та усвідомлення того, що це можливе за неодмінного відповідного поважання прав інших сучасників суспільних відносин2)Усвідомлення важливості та необхідності додержання вимог права у своїх власних інтересах3)Почуття громадянськості, святості обов’язків перед суспільством, державою4)Усвідомлення необхідності додержання правопорядку в загальних інтересах5)Побоювання невигідних правових наслідків неправомірної поведінки

21.Правопорушення:поняття, ознаки, види. Правопорушення – це будь-яке протиправне суспільно небезпечне, каране, винне діяння деліктоздатного суб’єкта, що завдає шкоди суспільству, державі, людині і тягне юридичну відповідальність. Кваліфікуються: за ступенем сусп.. небезпеки(злочини, провини), належністю норм права, які порушуються, до відпов.галузей права (кримінальні, цивільні..)за колом осіб (особові, колективні), за характером правових приписів (нормативно-правові, дисциплінарні). Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства й особи.Юр.виявом особливої сусп..небезпеки злочинів є їх заборона крим.законом. Правопорушення не настільки небезпечні як злочини і відповідальність за які не передбачено крим.законодавством, належать до проступків. (цивільні проступки. Адміністративні, дисциплінарні).

22.Склад правопорушення. Правопорушення - поведінка суб’єктів, яка порушує правові приписи.Склад правопорушення — це сукупність названих у зако­ні ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння ви­знається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.Об'єкт правопорушення -ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопору­шення.Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи без­діяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, при­чинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обста­вини та ситуацію скоєння правопорушення.Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив лю­дей. Індивідуальний суб'єкт — фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє харак­тер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб'єктом правопорушення може бути юри­дична особа, державний орган, громадська та інші організа­ції, дії яких пов'язані з колективним ухваленням рішень.Суб'єктивна сторона правопорушення - внутріш­ня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопо­рушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.Провина - психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно не­безпечних наслідків у формі наміру та необережності. Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (безді­яльності), передбачає суспільно небезпечні та шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Необережність під час скоєння правопорушення має міс­це тоді, коли особа передбачала настання суспільно небез­печних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Мотив - внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.Мета — це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

23.Юридична відповідальність:: Юр.відповідальність – закріплений уу законодавстві та забезпечений державою обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних соціальних благ та цінностей..Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихід­ні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють за­безпечувати правопорядок у суспільств Юридична відповідальність ґрунтується на слідуючих принципах:1) законності —полягає у тому, що юридична відповідальність: настає за діяння, передбачені законом; застосовується в су­ворій відповідності з визначеним законом порядком; припускає наявність складу правопорушення (тобто наяв­ність протиправного, винного діяння); настає лише перед передбаченими законом компетентними органами; припускає конституційність закону, що встановлює міру від­повідальності. Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Кон­ституції України);2) обґрунтованості — виражається в: установленні самого факту вчиненого правопорушником про­типравного діяння як об'єктивної істини; встановленні інших юридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і суб'єкта правопорушення;3) доцільності — полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопоруш­ника цілям юридичної відповідальності (захистити правопоря­док, виховати поважне ставлення до права). Цей принцип вимагає: індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостей правопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юри­дична відповідальність особи має індивідуальний характер»); пом'якшення і навіть відмова від застосування заходів від­повідальності за наявності можливості досягти її мети ін­шим шляхом;4) невідворотності — полягає в: неминучості настання відповідальності правопорушника; оперативності застосування заходів відповідальності за вчи­нені правопорушення; професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохорон­них органів; ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників;5) своєчасності — означає можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення. Для адміністративних і дисциплінарних проступків установ­лений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочи­нів — від одного року до 10-15 років (залежно від тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності. Майнова відпові­дальність здійснюється в межах строку задавнення позову;6) справедливості — виявляється в такому: кримінальне покарання не встановлюється за проступки; при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність; зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відпові­дальність або посилює (але не пом'якшує) її; за одне правопорушення встановлюється тільки одне пока­рання. «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відпові­дальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61 Конституції України). Юридична відповідальність застосовується з метою:1. Забезпечення прав та свобод суб'єктів шляхом їх гарантування, охорони та відновлення.2. Охорони та захисту суспільного порядку шляхом запобігання правопорушенням та перевиховання правопорушників.3. Захисту правопорядку та виховання громадян шляхом створення умов для покарання винних осіб та їх перевиховання; здійснення правової пропаганди та визначення переваг правомірної поведінки.4. Компенсації спричиненої порушенням шкоди та відновлення порушених суб'єктивних прав.5. Запобігання скоєнню правопорушень у майбутньому

24.Види, заходи юр.відповідальності: Розрізняють такі види юридичної відповідальності:- карна;адміністративна;дисциплінарна;цивільна. Кримінальна відповідальність застосовується за порушення заборон, передбачених КК України .Діючий КК України встановлює 12 видів покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, які судом можуть бути застосовані: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк. Адміністративна відповідальність застосовується за правопорушення, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. За здійснення адміністративних правопорушень установлюється 7 видів адміністративних стягнень:попередження; штраф; вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт.Дисциплінарна відповідальність регламентується Кодексом законів про працю України (КЗпП), статутами про дисципліну й інші нормативно-правові акти. Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення: догана та звільнення.. Звільнення може застосовуватися за найбільш грубі порушення трудової дисципліни, у тому числі: за систематичне невиконання працівником без поважних причин трудових обов'язків; прогул ( в тому числі відсутність на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; поява на роботі в нетверезому виді, у стані наркотичного чи токсичного сп'яніння; здійснення за місцем роботи розкрадання ( в тому числі дрібного); Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна, адміністративна і дисциплінарна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших облич у випадках невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмовлення в захисті суб'єктивного цивільного права. Держ.примус – державно-авторитарний вплив відпов.держ.органів і посадових осіб на поведінку людей. Функції: правоохоронна (право відповідальна, каральна), виховна (функції спец. І заг. превенцій). 3 етапи заходів: 1)заборона сусп..небезпечних вчинків і передбачення відповідних санкцій у разі скоєння,2) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників, 3) забезпечення відшкодування втрат правопорушниками

25.Шлюб: поняття, умови, порядок укладання: шлюб – сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у держ.органі реєстрації актів цивільного стану. Для укладення шлюбу необхідні такі умови:

-    взаємна згода осіб, які одружуються;

-    взаємна обізнаність про стан здоров’я один одного;

-    досягнення ними шлюбного віку (в Україні – 18 років для чоловіків та 17 років для жінок). Виконавчі органи місцевих рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік. Не допускається укладення шлюбу:

-    між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі;

-    між родичами по прямій висхідній і нисхідній лінії, між повнорід-ними і неповнорідними братами й сестрами, між усиновителями й усиновленими;

-    між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або слабоумства.

Особи, що вступають у шлюб, мають право за власним бажанням укласти шлюбний контракт.

Шлюбний контракт – це угода, в якій передбачаються взаємні майнові права і обов’язки, зокрема питання, пов’язані з правом власності на майно, утримання подружжя і т. д. Неповнолітні, яким шлюбний вік знижено у відповідності з законом, укладають шлюбний контракт зі згоди батьків або інших законних представників. Зміни у шлюбний контракт можуть бути внесені під час перебування у шлюбі договором, який укладається у порядку, передбаченому для укладення шлюбного контракту. Якщо шлюбний контракт укладений з порушенням закону або він погіршує становище одного з подружжя у порівнянні із законодавством про шлюб і сім’ю, такий контракт може бути визнаний судом недійсним. Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків, інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу. Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного строку з часу подання заяви особами, які бажають одружитися, до РАГСу. В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, при наявності вагомих причин, може бути скорочений органами РАГСу. Серед вагомих причин можуть бути: наявність спільних дітей, вагітність жінки, що бере шлюб, призов на військову службу, важка хвороба та інші причини, які підтверджуються відповідними документами . Сімейне законодавство не передбачає продовження місячного строку реєстрації шлюбу. Але в окремих випадках за згодою осіб, цей строк може бути продовженим. У випадку неявки осіб, які подали заяву в орган РАГСу протягом місячного строку, призначеного для реєстрації шлюбу, без попередження причини неявки заява втрачає силу.Реєстрація шлюбу за бажанням осіб, які одружуються, проводиться в присутності родичів, знайомих. Присутність свідків при укладенні шлюбу необов’язкова.. Права й обов’язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану.

26.припинення шлюбу: Припинення шлюбу - це припинення правовідносин між подружжям, що зумовлене певними юридичними фактами. Припинення шлюбу відбувається внаслідок:- смерті одного з пожружжя, або оголошення його померлим;- розірвання шлюбу. Шлюб може бути припинено шляхом його розірвання внаслідок волевиявлення обох, або одного з них, на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, або на підставі рішення суду. передбачено, що якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, то вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.Розірвання шлюбу за взаємної згоди дружини та чоловіка у яких немає дітей (тобто неповнолітніх осіб) здійснюється на підставі їх заяви, поданої до органу РАЦС. передбачено підстави розірвання шлюбу "спрощеному порядку" - в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя якщо другий із подружжя:- визнаний безвісно відсутнім;- визнаний недієздатним;- засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років. У даному випадку шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Судовий порядок розірвання шлюбу здійснюється, якщо один із подружжя не бажає розлучення та якщо обоє з подружжя бажають розлучення, але мають спільних неповнолітніх дітей. позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків/коли один із подружжя вчинив злочин, щодо другого з подружжя або дитини, чи батьківство зачатої дитини до досягнення одного року, визнане іншою особою . Шлюб вважається припиненим у день винисення відділом РАЦС відповідної постанови про розірвання шлюбу, судом - у день набрання чинності рішення суду . Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в РАЦС, за заявою колишньої дружини або чоловіка. Лише після розірвання шлюбу та одержання свідоцтва про розірвання шлюбу колишнє подружжя вправі укласти новий шлюб. подати до суду заяву про поновлення шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. -фіктивне розірвання шлюбу, тобто це таке розірвання шлюбу органом РАЦСу, яке було здійснене подружжям не з метою припинення шлюбних відносин, а з іншою метою. Визнання розірвання шлюбу фіктивним відбувається в судовому порядку. Недійсним вважається шлюб зареєстрований в органі РАЦСу у випадку порушення передбачених законом умов укладення шлюбу. Сімейним кодексом України встановлено такі підстави визнання шлюбу недійсним:1. Рішення ж про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу відбувається за заявою заінтересованої особи приймається органом РАЦСу. абсолютно недійсішми-вважаїоіься шлюб: зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідним братом і сестрою; - зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною. 2шлюби: зареєстровані без вільної згоди жінки та чоловіка; фіктивні, тобто укладені чоловіком та жінкою або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя. такі підстави визнання судом шлюбу недійсним якщо шлюб був зареєстрований : 1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (зазначеним особам право на укладення шлюбу може надаватися лише судом); 2) між двоюрідними братом та сестрою; 3) між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; 4) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; 5) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб. Однак, шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у осібабо якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб. Шлюб, визнаний судом недійсним, є недійсним від дня його державної реєстрації. Особа, якя не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, має право в судовому порядку на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі як спільної сумісної власності подружжя, Діти, народжені у недійсному шлюбі, мають такі самі права та обов'язки, що й діти, які народилися у дійсному шлюбі. Неукладеним вважається такий шлюб, який зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого чи зареєстрований за підробленими документами або за документами, що не належать нареченому або нареченій. Анулювання запису про такий шлюб в органі РАЦСу проводиться за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора. Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов'язків.

27.Майноі права та обов’язки подружжя: майнові відносини подружжя – відносини, що виникають між чоловіком та дружиною з приводу майна та мають економічний зміст. Види: 1)відносини подружжя з приводу належного їм майна. 2) аліментні правовідносини. 3) житлові. 4) спадкові правовідносини. Майно, нажите під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Шлюбний договір може це змінювати.

28.немайнові права подружжя: 1. Виникають тільки із зареєстрованого у встановленому державою порядку шлюбу. 2.не мають конкретної матеріальної оцінки, хоча і можуть бути пов’язані з майном. 3. Від них не можна відмовитись, їх не можна передати або подарувати. 4.вони закликані індивідуалізувати особу в суспільстві, зокрема в сімейних відносинах. 3 групи: 1. Які виникають у людини з моменту народження (право на вільний вибір професії та роду занять, вільний вибір місця проживання, особисте життя та його таємницю, фізичну та психічну недоторканність). 2. Що виникають у чоловіка та жінки на підставі укладання шлюбу (право вибирати прізвище, рівності при вирішенні всіх питань життя сімї, на припинення шлюбу, на батьківство, надавати згоду на усиновлення, право знати про стан здоров’я іншого) 3. Для їх виникнення необхідний юр.склад (вимагати в судовому порядку відповіді та спростування неправдивої інформації щодо померлого чоловіка або дружини, вдови бути присутнім при дослідженні причин смерті, вдови вимагати відшкодування моральної\матеріальної шкоди завданою в результаті глуму над тілом померлого).Відносини, що виникають. Є взаємопов’язаними.

29. Майнові права та обов’язки батьків та дітей. Стосуються набуття та управління майном у сімї, а також аліментів. При управлінні майном дитини до 14 років батькі діють від імені дитини. Спори щодо управління майном дітей вирішують органи опіки та піклування чи суд. Дитина від 14 років (неповнолітня) розпоряджається своїм майном самостійно. Але потребує згоди батьків для укладання важливих угод. Батьки повинні утримувати своїх дітей до повноліття останніх, утримання є добровільне чи примусове. Розмір аліментів має бути не менший за неоподаткований мінімум доходів громадян. При визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров’я та мат. Становище дитини, платника, наявність у платника інших дітей, непрацездатних в сімї., інші обставини, що мають істотне значення. Обовязку батьків піклуватися до повноліття дітей, відповідає обов’язок останніх піклуватися про немічних батьків.

30. Поняття,предмет і метод цивільного Цив.право - це сукупність норм, тобто правил поведінки, встановлених або визнаних і підтримуваних дер­жавою. Цив.право забезпечує регулювання певної сфери відносин: відносини власності, товарно-грошового обігу, сфери особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності. Отже, цив.право - це сукупність правових норм, які регу­люють майново-вартісні та особисті немайнові відносини на засадах юр.рівності сторін. Предметом цив.права є: особисті немайнові відносини; майнові відносини; відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.Особисті немайнові відносини, що становлять предмет цив.права, завжди проявляються у вигляді суб'єктивних цив.прав. Вони виражають не потенційну, а реальну можливість особи бути їх носієм. Ці відносини виникають насамперед з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпе­чують її соціальне буття. Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого май­на та інших мат.благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом вони поділяються на: - відносини власності та відносини, що виникають при воло­дінні та (або) користуванні чужим майном; - відносини, що складаються у сфері товарообігу. Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності по­діляються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корис­ні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості. Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних правових засобів і прийомів впливу на учасників цив.відносин, що хар-ся юр.рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд. Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповіає на запитання, які суспільні відносини регулюються цив.правом, то метод цивільно-правового регулювання – на запитання, яким чином відповідні суспільні відносини ним регулюються. Цивільно-правовий метод хар-ся юр.рівніс­тю сторін, автономністю їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати хар-р своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом ви­рішення спорів між учасниками цив.правовідносин; наявніс­тю майнової відповідальності сторін. Такі риси методу цивільно-правового регулювання в сукупності забезпечують вплив цивільного права на майнові та особисті не­майнові суспільні відносини, які становлять предмет цив.права.

31. Об'єкти цивільно-правових відносинОб'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.До цих благ відносять матеріальні предмети та духовні цінності (речі, гроші та цінні папери, ін. майно, майнові права, результати робіт, а також ін. матеріальні і нематеріальні блага).Речі — це всі предмети матеріального світу, що здатні за­довольняти певні потреби людей і щодо яких можуть вини­кати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на такі види:1) засоби виробництва (сировина, паливо, засоби транспорту і зв'язку ...) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту ...);2) речі, що перебувають у цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; 3) індивідуально визначені і родові (цукор, борошно,...) речі;4) замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визна­чені речі);5) споживні (речі, що після споживання перестають існу­вати, продукти харчування ...) та неспоживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, автомобіль, будинок ...);6) неподільні (речі, які в разі поділу втрачають цільове призначення, телевізор, ...) та подільні (хліб, ...);7) головні й належності до них (скрипка і футляр до неї, ...);8) продукція, плоди (плоди фруктових дерев,...) і доходи (результат експлуатації власником пев­ної речі – гроші, ...);9) рухомі (транспортні засоби, ) та нерухомі (будівлі,);10) гроші й цінні папери (акції, векселі, ...).До об'єктів цивільних правовідносин відносять і дії осіб, що мають правове значення (напр., дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги (напр., ремонт автомобіля). До них слід віднести також результати творчої діяльності, що охороняються законом (наукові та художні твори, відкриття й винаходи, ...), інформація (документовані або публічно оголошені відомості про події).Одним з об'єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, ділова репутація, свобода та особиста недотор­канність, сім'я тощо.

32. Суб΄єкти цивільного права, їх загальна характеристикаСуб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:- повна дієздатність;- часткова дієздатність;мінімална дієздатність;- обмежена дієздатність;- визнання громадянина недієздатним.Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді. Правовими ознаками юридичної особи є- організаційна єдність;- наявність відокремленого майна;- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені- здатність самостійно нести майнову відповідальність.Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва) Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:- з моменту затвердження статуту або положення;- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:- з моменту її ліквідації;- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання) В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

33. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: - повна дієздатність; - часткова дієздатність; - мінімальна дієздатність; - обмежена дієздатність; - визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни). Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності

34. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою здійснюється за судовим рішенням на підставі встановлення кількох юридичних фактів:1) відсутність особи в місці її постійного проживання (тобто за місцем реєстрації) протягом тривалого часу;2) відсутність відомостей про місце знаходження такої особи в місці її постійного проживання і неможливість їх одержання усіма доступними способами;3) закінчення одного року з моменту одержання останніх відомостей про місце перебування даної особи. Порядок обчислення зазначеного строку залежить від того, чи можливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи. Якщо такий день можна встановити початок перебігу річного строку починається з дня, наступного за днем одержання таких відомостей (У випадку можливості встановити місяць одержання останніх відомостей про зниклу особу, річний строк починається з першого числа наступного місяця. Якщо і місяць залишається невідомим, цей строк починає спливати з 1 січня наступного року. 2) підставою безвісної відсутності вважається презумпція життя, оскільки немає достатніх даних вважати, що особи немає в живих. 3) судом констатується лише факт неможливості вирішення питання про життя або смерть фізичної особи. Закон не зобов’язує заінтересованих осіб здійснювати розшук відсутнього. Суддя при підготовці справи до розгляду з’ясовує, які особи можуть надати відомості про відсутнього, а також робить запит до відповідних органів за останнім відомим місцем проживання (міліції, ЖЕО, місцевого самоврядування) і роботи відсутнього про наявність відомостей щодо цієї фізичної особи 4. Ст. 43 ЦК не встановлює переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити такі наслідки, зокрема:1) нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. 2) чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органі РАЦС 3) припиняються зобов’язання, нерозривно пов’язані з особою безвісно відсутнього

35. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлим є: 1) відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 21 ЦК України). На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи ЗАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в законну силу цього рішення. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день землетрусу або іншого стихійного лиха).Юридичним наслідком оголошення громадянина померлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків, які належали йому, як суб'єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне за собою смерть людини (припиняються зобов'язання, пов'язані з особою громадянина, оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право на одержання пенсій).Але оголошення громадянина померлим, на відміну від смерті, встановлює лише презумпцію, але не сам факт смерті. Внаслідок того, що оголошення особи померлою, має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.Ця обставина веде за собою ряд правових наслідків, які настають після скасування судом рішення про оголошення громадянина померлим.

36. Поняття та ознаки юридичної особиЮр.особи є одним із видів су’єктів цивільного права. Юр.особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку(ст.80 ЦК), вона наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відвідачем у суді. Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юр.особи:1.Організаційна єдність, яка полягає у визначенні цілей і завдань юр.особи, у становленні її внутр. структури, компетенції органів, порядку її функціонування; закріплюється у статуті юр.особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юр.особи публічного права.2.Майнова відокремленість, яка потрібна не задля формальності, а для досягнення певної мети. Необхідність відокремлення майна створює мат.базу незалежного існування юр.особи.3.Участь у цив.обігу від власного імені. Від свого імені юр.особа набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов’язки, вступає у різноманітні ц-п відносини з іншими суб’єктами цив.права.4.Результатом майнової відокремленості юр.особи та її участі від свого імені у цив.обсягу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями. Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юр.особа самостійно відповідає за своїми забов’язаннями усім належним їй мацном.5.Реєстрація відповідно вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юр.особи з боку держ.огранів, які здійснюють держ.реєстрацію. Тільки з моменту держ.реєстрації організація набуває статусу юр.особи і може бути суб’єктом цив.та інших відносин.6.Здатністю юр.особи бути позивачем або відповідачем у суді. У цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цив.прав останньої.Цив.правосуб’єктність юр.особи - її здатність бути суб’єктом цив.відносин, складається з цив.правоздатності і цив.дієздатності.Цив.правоздатність юр.особи – це її здатність мати цив.права та обов’язки, яка виникає з моменту створення юр.особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного держ.реєстру юр.осіб про припинення її діяльності.Реалізуючи власну правоздатність, юр.особа може укладати будь-які угоди.Цив.дієздатність юр.особи – це її здатність набувати власними діями цив.права і брати на себе цив.обов’язки. Цив.дієздатність юр.особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону інших правових актів і установчих документів.Для реалізації правосуб’єктності юр.особи важливе значення має її місцезнаходження – місце її держ.реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Для реєстрації правосуб’єктності юр.особи нею можуть створюватися філії та представництва. Вони не визначаються суб’єктами цив.права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юр.особи, частиною якої є філія чи представництво. Власною юр.правоздатністю і правосуб’єктністю вони не наділені.