13. Загальнонаукові методи пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, формалізація)

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos — “шлях дослідження”, “теорія”, “вчення”). Метод — це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності. Ф. Бекон порівнював значення методу в науковому пізнанні з циркулем у кресленні. Метод, на його думку, так само як циркуль уодноманітнює діяльність, тобто дає змогу кожній людині досягти необхідного позитивного результату більш-менш незалежно від її власних здібностей і вправності. За А. Пуанкаре, метод дорівнює вибору фактів для дослідження. Єдність предмета і методу пізнання обґрунтовував Г. Гегель.

До загальних методів пізнання належать: аналіз — розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження; синтез — з’єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле;

індукція — метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок; дедукція — метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру;

аналогія — прийом пізнання, за якого на основі схожості об’єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками;

моделювання — вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Формалізація - (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності);

14. Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.

У реальному житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко змінюються. З цієї причини, крім рішень на основі загальноприйнятих норм поведінки їм доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається творчістю.

В історії філософії майже всі мислителі приділяли певну увагу проблемі творчості. Проте її складність, таємничий характер, несхожість, а часто і відверта протилежність вихідних настанов філософів зумовили розмаїтість тлумачень сутності, змісту та форм реалізації творчості. Перші спроби осягнути цю проблему силою розуму зробили філософи Стародавньої Греції. Творчість у їх поглядах була і божественною (акт творіння Космосу), і людським мистецтвом, ремеслом. У християнській філософії Середньовіччя спостерігалося два взаємопов'язані підходи до творчості: перший випливав із розуміння Бога, як творця світу, другий був пов'язаний з античною традицією, зокрема, позиціями Платона.

Значний внесок у розроблення проблеми творчості здійснили представники класичної німецької філософії. Так, І. Кант вважав творчість характерною рисою генія і протиставляв творчу діяльність раціональній. Г. Гегель вічною творчістю наділив абсолютну ідею, яка є творчим началом природи та людини. Г. Гегель розглядав творчість як діяльність, що створює світ, а саму діяльність — як самодіяльність, тобто процес, що виникає па ґрунті внутрішніх суперечностей. 3. Фрейд цілком відносив її до сфери несвідомого, абсолютизував її неповторність і тим самим визнавав непізнаванність і несумісність творчості з раціональним пізнанням. У сучасних умовах наукова творчість набуває якісно нового характеру завдяки евристичній можливості моделювання та обчислювального експерименту на базі нового покоління комп'ютерів та інших джерел інформації. Незважаючи на різноманітні перешкоди, творчі можливості людства постійно зростають. Людський розум — єдине, що здатне пізнавати і раціонально використовувати сили природи.

Інтуїція ж розуміється, як раптове містичне осяяння у сфері неусвідомленого, нові ідеї тільки потім проникають в сферу свідомості, де перевіряються і одержують статус нового відкриття. Така точка зору характерна для метафізично мислячих філософів і дослідників природи. Інтуїція (лат. – уважно дивлюся) – здібність пізнання істини шляхом її прямого передбачення без обґрунтування за допомогою доказів. Основною ознакою інтуїції є: По-перше. Неусвідомленість. Проблема інтуїції – це проблема її співвідношення з логікою. Сучасна філософія виходить з того, що інтуїція виступає, насамперед, як одна із форм неусвідомленого відображення, зв’язаного з проявами діяльності мислення суб’єкта, розглядається як неусвідомлена людиною діяльність мислення по переробці і узагальненню раніше набутої актуальної інформації.

Сама інтуїція не зводила ні до чуттєвого, ні до логічного пізнання. В ній мають місце і ті, й інші форми пізнання. Дві інші ознаки — безпосередність і раптовість – характеризують інтуїцію як результат. По-друге. Безпосередність. В інтуїтивному акті присутній так званий «перескок», перерва в ланцюгу міркувань, мовби раптове «осяяння», безпосереднє «передбачення» нового знання. Проте раптовість тут удавана, бо мислення було прямо чи побічно опосередковане настановою, спрямоване всією сукупною діяльністю суб’єкта на рішення проблеми. «Стрибок» через логіку є не що інше, як вихід за межі наявної системи знань. Відкриття мовби підготовлено сукупністю буття, потребами епохи, практики, виробництва, розвитком пізнання.

15. Проблема істини: властивості та функції.

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна. Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень «квант — одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація — спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.