- •1.Світогляд, його структура (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння) та роль в життєдіяльності людини.
- •2. Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.
- •3.Предмет філософії (світ, людина, культура, Бог). Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку.
- •4.Специфіка філософського знання (на відміну від науки та релігії).
- •5. Структура філософського знання (онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія) та його основні проблеми.
- •6. Функції (світоглядна, критична, методологічна) та методи (діалектичний, трансцендентальний, феноменологічний, герменевтичний) філософії.
- •7.Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань.
- •8. Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності.
- •9. «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).
- •10. Проблема пізнання як предмет філософського аналізу
- •11.Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.
- •13. Загальнонаукові методи пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, формалізація)
- •14. Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.
- •16. Концепції істини у філософії.
- •17.Істина в філософії, науці та релігії.
- •18.Основні закони, принципи та категорії діалектики. Альтернативи діалектики.
- •20.Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.
- •21.Філософське поняття світу. Субстанційні та несубстанційні моделі світу.
- •22.Категорії буття (зв’язок, розвиток, закон, сутність-явище, причина-наслідок, кількість-якість, частина-ціле, форма-зміст, явище-сутність, , випадковість-необхідність).
- •24.Єдність матерії, руху, простору і часу як форм матерії.
- •25.Культурно-історичний та соціально-історичний час і простір.
- •26.Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.
- •27.Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.
- •28. Властивості свідомості (ідеальність, інтенціональність, творчість, вербальність, символізм).
- •29. Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності: мислення, емоції, воля, память. Психічне та ідеальне.
- •30. Структура свідомості: її компонентний (знання; цінності, потреби; програми) та рівневий (свідоме, підсвідоме, надсвідоме) вияви.
- •31. Взаємозв’язок свідомості і мови.
- •32. Самосвідомість та самопізнання людини.
- •33. Форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна).
- •34. Проблема людини та специфіка її існування в філософії (субстанціоналістська та екзистенціальна концепції).
- •35. Філософські виміри і наукові підходи до проблеми походження людини (натуралістичний та супранатуралістичний підходи).
- •36.Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція.
- •38.Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
- •39.Поняття практики та досвіду як основ життєдіяльності суспільства і людини.
- •40.Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії.
- •42.Класифікація та функції цінностей.
- •43. Культура і цивілізація: розуміння та перспективи їх розвитку. Проблема кризи культури.
- •Поняття суспільства. Структура суспільства.
- •Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств.
- •Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес.
- •Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи.
- •Сучасні глобальні проблеми людства: екологічна, економічна, демографічна тощо.
- •Науково-технічна революція та її соціальні наслідки.
- •53.Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.
- •54. Філософія Платона і платонізм: онтологія, гносеологія.
- •55.Філософія Аристотеля та арістотелізм: онтологія, гносеологія.
- •56.Елліністична філософії (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм).
- •57. Етапи розвитку та загальна характеристика середньовічного світогляду та філософії.
- •58.Середньовічна патристика (Бл. Аврелій Августин, східні отці церкви).
- •59.Середньовічна схоластика (проблема універсалій).
- •60.Віра і розум, філософія та теологія у Фоми Аквінського.
- •61.Світоглядні риси, представники та періоди розвитку філософії Відродження.
- •62.Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу.
- •63. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.
- •64. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип (ф. Бекон, т. Гоббс та д. Локк).
- •65. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (р. Декарт, б. Спіноза і т. Лейбніц).
- •66. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини (д. Юм та д. Берклі).
- •Концепції "природного права", "суспільного договору", "громадянського суспільства" та "правової держави" в філософії французького Просвітництва (ж.Ж. Руссо, ш. Монтеск’є).
- •Характерні особливості Німецької Класичної філософії (Фіхте, Шеллінг, Гегель).
- •Гносеологічні та етичні погляди і. Канта.
- •Напрямки, тенденції та представники сучасної некласичної філософії XIX–XX ст.
- •71. Ідеї та напрями філософії прагматизму, позитивізму та неопозитивізму.
- •74.Релігійний та атеїстичний екзистенціалізм про сенс існування людини.
- •75.Сучасна феноменологія та герменевтика.
- •Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер.
- •Загальні особливості філософії постмодернізму.
- •Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.
- •Філософія української національної ідеї (м. Драгоманов, і. Франко, д. Донцов, в. Липинський).
65. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (р. Декарт, б. Спіноза і т. Лейбніц).
Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури). Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596—1650).
Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціональноматематичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання —визначення принципів або начал. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716). Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества".
66. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини (д. Юм та д. Берклі).
Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний ідеалізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне переживання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний суб'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціалісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.
Берклі Джордж стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією). А відчуття існують у свідомості (реально, отже, існують тільки я, душа (мисляча субстанція) і відчуття в мені.) Бути, існувати означає, за Берклі, бути сприйнятим. Він зайняв крайню позицію — заперечив реальні речі як джерело відчуттів, але без цієї позиції він не відкрив би ролі відчуттів у «творенні» речей. Якщо їх ніхто не сприймав за допомогою органів чуття, то вони й не існують. Просторовий і часовий порядок в ідеях (сприйманнях) не можна вивести із свідомості. І Берклі, будучи у злагоді зі своїм релігійним саном, проголошує, що все суще упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскільки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог. Але в цьому світі немає місця субстанції. У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст. На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чогось, що існує за ними, то цим самим фактично знімається проблема істинності. Пізнання зводиться до комбінування ідей, метою якого є зручність, виживання людини. Його філософія — яскравий взірець суб'єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості.
ЮМ Девід У центрі філософських роздумів Юма перебувала проблема людини. Вважаючи, що «всі науки більшою чи меншою мірою мають відношення до людської природи», Юм вважав особливо значущою розробку філософської концепції людини.
У якості ж першооснови покликана виступити теорія пізнання. Людина, згідно Юму, - істота розумна, громадсько-діюча, а також в силу різноманітних потреб схильна до «різних справ і занять. Юм не вважав за необхідне погоджувати побудову теорії пізнання з дослідженням проблеми способів виникнення відчуттів людей, вважаючи це питання долею «анатомів і природничників». Вихідним пунктом власної моделі теорії пізнання Юм обрав поняття «враження». «Враження» у Юма - готові, наявні в душі, «всі наші більш живі сприйняття, коли ми чуємо, бачимо, сприймаємо дотиком, любимо, ненавидимо, бажаємо, хочемо». «Для« вражень », - стверджував Юм, -« не існує окремого імені ні в англійській, ані в будь-якому іншому ... мовою ».
Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб'єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об'єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком -просторовий зв'язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв'язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — причинний зв'язок. Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв'язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони походять, чіткої відповіді не дає.