9. «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).

Тільки на початку минулого століття, розуміючи, що без наукового аналізу галузі духовного життя людей неможливо гарантувати обґрунтованість знань про світ природних процесів і явищ, виникає потреба визначення особливостей та меж тієї галузі, що трактується як гуманітарне пізнання, тобто «науки про дух». Оскільки вступити в безпосередній контакт із внутрішнім світом людини дослідник не може, то він має досліджувати усілякі зовнішні прояви духового життя і саме в них виявляти ті сутності, які складають його зміст. Такий опосередкований характер наукового пошуку й є специфічною рисою гуманітарного пізнання. Тому важливими складовими гуманітарної сфери кінця ХІХ – початку ХХ ст. стають мовознавство, психологія, історія та філософія.

Ідея «наук про дух» з самого початку пов’язана з вивченням інтелектуальних і вольових процесів, емоційних переживань, недоступних сприйняттю зовнішнього спостерігача, але відкритих особистісній рефлексії. Отже, побудова гуманітарного знання з необхідністю передбачала створення особливих способів його представлення, за допомогою яких воно має стати інтерсуб’єктивним. Необхідною стала розробка спеціальної мови, прийомів і методів пізнання, що свідчило про те, що гуманітарна галузь відрізняється від природничо-наукової за предметом, методом отримання і способом організації знання. Така специфіка потребувала формування особливої галузі пізнання – гуманітарної.

Ф.Шляйєрмахер, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, В.Дільтей започаткували нову гуманітарну традицію через постановку проблеми визначення специфіки сфери гуманітарного знання і специфіки методології гуманітарного пізнання та обґрунтували необхідність повороту в пізнанні від виявлення загальних законів до пізнання одиничного, індивідуального. Відповідно до цього, як відомо, почали вирізняти і протиставляти «науки про природу» і «науки про культуру» та розрізняти методи природничо-наукової й гуманітарної сфери.

Предметом філософії природи та філософії історії постає вже не тільки й не стільки природа як цілісність чи, відповідно, історія як цілісність, скільки — й сам спосіб осягнення а) природи науками про неї; б) культури (духу) — науками про культуру (дух).

10. Проблема пізнання як предмет філософського аналізу

Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати буття. Знання — це відображення в свідомості людини реального світу, його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат суб’єктивного засвоєння світу, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення. В найбільш загальному вигляді пізнання розглядається як взаємодія суб’єкту (того, хто пізнає) і об’єкту (того, що пізнається). Пізнання є процесом отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і удосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей; гра; міфологія; релігія; філософія; наука; мистецтво.

Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень як агностицизм і скептицизм.

Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу.

Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості сумніваються в отриманні достовірного знання. Підвалинами для таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини та ін. Досить адекватно і змістовно проблеми пізнання ставляться і вирішуються у рамках діалектико-матеріалістичної теорії пізнання (розвиненою на основі діалектичних ідей Гегеля Марксом і Енгельсом) : а) Пізнання - активний, творчий, суперечливий процес віддзеркалення дійсності, який здійснюється в ході громадської практики. б) Процес пізнання є взаємодія об'єкту і суб'єкта (як громадської істоти), яка детермінована (визначено) не лише практикою, але і соціокультурними чинниками. в) Теорія пізнання як сукупність знань про пізнавальний процес в його загальних характеристиках є вивід, підсумок усієї історії пізнання і ширше - усієї культури в цілому. г) Найважливіший принцип діалектико-матеріалістичної гносеології - єдність (збіг) діалектики, логіки і теорії пізнання, але (на відміну від Гегеля) розвинений на основі матеріалістичного розуміння історії. д) Елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), будучи віддзеркаленням загальних законів розвитку об'єктивного світу, являються, тим самим, загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому, утворюючи у своїй сукупності діалектичний метод. е) Діалектико-матеріалістична теорія пізнання - відкрита, динамічна, безперервно така, що оновлюється система. У розробці своїх проблем вона спирається на дані усіх форм пізнавальної діяльності - передусім на приватні науки, виходячи з необхідності рівноправного союзу з ними.