76. Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.

Незважаючи на те що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих пошуків, які й відбувалися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а, швидше, використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творцем природи. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину в Божій діяльності створеної природи. Професор академії І. Гізель (бл. 1600-1683) зокрема описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають «закарбованими образами». Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого він стає вже відображенням. У свою чергу, відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, що відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681-1736). Визначаючи важливу роль чуттєвого значення в її осягненні, перевагу віддавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, уже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється у поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання повинна займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725 р. н.) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Він визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Він розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух - до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений - до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, пріоритетного значення вони надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом.

76. “Філософія серця”, самопізнання, вчення про три світи у Григорія Сковороди.

Чільне місце при розгляді українських філософів займає вихованець Києво-Могилянської академії Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або ма­крокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія. Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елеме­нти -- вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сково­рода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як віч­ний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Однак питанням великого світу Сковорода придавав неба­гато уваги: рівно стільки, скільки необхідно для розумін­ня проблем малого світу — людини як центральної ідеї його філософії. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і неви­диме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрі­шнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття лю­дина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими власти­востями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого». У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямо­ваний на осягнення невидимої натури в людині, він роз­глядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода. Допома­гає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними зем­ними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскіль­ки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передава­ли свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центра­льним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, не­видимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання. Отже, вся філософська система Сковороди у своєму вну­трішньому єстві пронизана антитезами видимого і неви­димого світів, що постають у найрізноманітніших ракур­сах. Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Ско­вороди підпорядковані основному об'єкту його філософу­вання — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Сковоро­да переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» -- Бога. Центром цьо­го складного процесу є серце — духовна субстанція, дже­рело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим.