Динаміка інтеграції країн цсє до єс13

Країна	Встановлення дипломатичних зносин	Підписання угоди про асоціацію	Подання заявки про вступ	Набуття членства
Угорщина	Серпень 1988 р.	Грудень 1991 р.	Березень 1994 р.	Травень 2004 р.
Польща	Вересень 1988 р.	Грудень 1991 р.	Квітень 1994 р.	Травень 2004 р.
Словаччина	Вересень 1988 р.	Жовтень 1993 р.	Червень 1995 р.	Травень 2004 р.
Болгарія	Вересень 1988 р.	Березень 1993 р.	Грудень 1995 р.	Січень 2007 р.
Чехія	Вересень 1988 р.	Грудень 1993 р.	Січень 1996 р.	Травень 2004 р.
Румунія	Лютий 1998 р.	Лютий 1993 р.	Червень 1995 р.	Січень 2007 р.
Естонія	Серпень 1991 р.	Червень 1995 р.	Листопад 1995 р.	Травень 2004 р.
Латвія	Серпень 1991 р.	Червень 1995 р.	Жовтень 1995 р.	Травень 2004 р.
Литва	Серпень 1991 р.	Червень 1995 р.	Грудень 1995 р.	Травень 2004 р.
Словенія	Квітень 1992 р.	Червень 1996 р.	Червень 1996 р.	Травень 2004 р.

Європейські угоди про асоціацію передбачали:

• перехід до вільної торгівлі (але вона мала обмежений характер, наприклад, не передбачала режиму вільної торгівлі на сільськогосподарську продукцію);

• технічну та фінансову допомогу з боку ЄС;

• здійснення спільних проектів;

• політичний діалог на регулярній основі тощо.

Угоди передбачали створення трьох органів, які мали забезпечувати політичний діалог:

• Рада асоціації, до складу якої входили представники Ради і Комісії ЄС та члени уряду відповідної держави; Рада збиралася один раз на рік (за потреби частіше);

• Комітет асоціації – допоміжний орган, який складався з представників відповідної держави та ЄС на рівні вищих посадових осіб; до основних функцій Комітету входило обговорення різних проблем співробітництва та підготовка засідань Ради асоціації;

• Парламентський комітет асоціації – форум зустрічей та обміну думками між членами парламенту відповідної держави та Європарламенту.

З самого початку “європейські угоди” не розглядались як стадія приєднання до ЄС. Лише після Копенгагенської Європейської Ради у червні 1993 р. без формального внесення змін до цих угод їх було проголошено основою стратегії приєднання. Копенгагенська Європейська Рада визнала, що приєднання є спільною метою держав-кандидатів і ЄС й проголосила критерії вступу в ЄС (т. зв. “копенгагенські критерії вступу”):

• стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичний критерій);

• наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил в межах ЄС (економічний критерій);

• здатність взяти на себе зобов’язання, що випливають із членства, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (членський критерій).

Крім цього зазначалося, що входження нових членів залежатиме від спроможності Євросоюзу приймати нових членів не перешкоджаючи процесу європейської інтеграції. Цим ЄС забезпечив собі право останнього слова.

Наступним етапом стала розробка “Загальної стратегії прийняття нових членів” (грудень 1994 р., засідання Європейської Ради в м. Ессен), в якій було визначено основні напрямки та механізми набуття повноправного членства державами-кандидатами.

Особливості переговорного процесу. Список країн-кандидатів на членство у ЄС складався з 10 країн ЦСЄ, двох південноєвропейських країн (Кіпру та Мальти) і Туреччини. Вибір з-поміж них країн, з якими Євросоюз мав розпочати переговори, являв собою складне завдання. На Єврокомісію покладалось проаналізувати стан трансформаційних перетворень у країнах-кандидатах для визначення групи держав для початку переговорів про майбутній вступ. Висновки і вибір Комісії були затверджені в грудні 1997 р. на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі, де було прийнято рішення розпочати переговори про вступ з шістьма країнами: Естонією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської Ради в Гельсінкі (грудень 1999 р.) подібне рішення було прийняте стосовно Латвії та Литви, Болгарії, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини.

На саміті в Люксембурзі 1997 р. Європейська Рада визначила також механізми процесу розширення: 1) європейська конференція, 2) партнерство заради вступу, 3) переговори про вступ.

Європейська конференція – це багатостороння структура, яка об’єднувала 10 центрально-європейських країн, Кіпр, Мальту і Туреччину. На ній розглядались важливі проблеми, пов'язані з розширенням. Уперше європейська конференція зібралася 12 березня 1998 р. у Лондоні.

Партнерство заради вступу – інституційний механізм відносин між державами-кандидатами і ЄС, який охоплював всі питання, пов’язані з інтеграцією. Підписання партнерських угод заради вступу відбувалось із кожною державою окремо після проведення консультацій. Вони визначали коротко- та середньотермінові пріоритети, пов’язані з набуттям членства, а також механізми та інструменти, покликані регулювати надання технічної та фінансової допомоги. Перші версії таких програм розроблені у 1998 р. У їх межах кожна країна-кандидат розробляла “Національну програму інтеграції в ЄС”. В ній визначалися проміжні та кінцеві цілі, яких планувалося досягти в межах партнерства, а також час їх досягнення. Проекти таких програм розроблялися країною-претендентом і передавалися Європейській Комісії, яка слідкувала за їх виконанням і відображала результати у своїх регулярних звітах перед Європейською Радою.

Що стосується переговорів, то на Люксембурзькому саміті було проголошено так званий диференційований підхід, відповідно до якого переговори про вступ велися з кожною країною окремо. На засіданні Європейської Ради в Гельсінкі вирішено, що кінцевий термін вступу в ЄС не буде залежати від дати початку переговорів, тому країни, з якими ЄС розпочав переговори пізніше, отримали однакові шанси на вступ з рештою країн-претендентів.

Переговори відбувалися на спеціальних конференціях з питань вступу, що складалися з представників 15 держав-членів ЄС, країни-кандидата та Європейської Комісії. На них обговорювалися проблеми, пов’язані з набуттям членства. Переговори відбувалися поетапно. Весь переговорний процес був поділений на розділи, які об’єднували однотипні проблеми: Свобода руху послуг, Свобода руху товарів, Свобода руху капіталу, Торгівельна політика, Промислова політика, Малі та середні підприємства, Наука та наукові дослідження, Освіта, телекомунікації та інформаційні технології, Загальноєвропейські мережі, Культура та аудіовізуальна політика, Закони про товариства, Політика конкуренції, Рибальство, Економічний і валютний союз, Статистика, Захист споживачів та охорона здоров’я, Митний союз, Зовнішні відносини, Спільна зовнішня політика та політика безпеки, Сільське господарство, Транспортна політика, Податки, Соціальна політика і зайнятість, Енергозабезпечення, Регіональна політика та інструменти структурної політики, Охорона навколишнього середовища, Співробітництво у галузі юстиції та внутрішніх справ, Фінансовий контроль, Бюджет, Установи та інституції, Інше.

Цікавим є погляд на переговорний процес датського політолога Л. Фріса¹⁴. За його словами, переговори – це свого роду гра, в якій одна сторона прагне змусити іншу підтримувати її позицію. Причому, щоб ця гра відбувалась за всіма правилами, потрібно, щоб сторони були відносно рівними. Переговори між ЄС та державами-кандидатами мали зовсім інший вигляд. Він порівнює ці переговори з нерівним шлюбом, в якому одна сторона мусить платити за проблеми іншої, яка, своєю чергою, має досить обмежений вплив на протилежну сторону. На його думку, нерівність учасників переговорів проявлялася в наступному:

• країни-претенденти з власної ініціативи намагались приєднатись до вже існуючого клубу, це ставило їх у позицію тих, хто вимагає і не давало змоги висувати надто багато вимог;

• асиметричність інформації: будь-яка держава, яка веде переговори про вступ до певного альянсу, має набагато гірші, ніж держави альянсу, уявлення та знання про предмет переговорів; крім того ЄС ще й був наділений правом останнього слова стосовно визнання держави готовою чи неготовою до вступу;

• дуалістичний характер переговорів: щоб забезпечити процес розширення 15 держав-членів повинні були досягнути внутрішнього компромісу, тобто виробити відносно певного питання спільну позицію; щоб ЄС пішов на певні поступки, його членам потрібно було сідати за стіл переговорів і досягати між собою нового компромісу, що було досить громіздкою процедурою і могло займати багато часу.

На тій же Європейській Раді в Люксембурзі в 1997 р. Комісії було запропоновано подавати щорічні звіти про досягнутий прогрес країн-кандидатів у процесі приєднання. У них Комісія аналізувала відповідність реформ, що проводилися в цих країнах з 1997 р. “копенгагенським критеріям”. Аналізуючи ці реформи, Комісія брала до уваги лише вжиті заходи, а не ті, що готувались. Це було єдиним методом, який дав змогу на основі об’єктивного підходу порівняти і оцінити реальний прогрес країн на шляху до приєднання. Оцінка прогресу проводилась на підставі різних джерел інформації: інформація, надана країнами-кандидатами, власні спостереження, звіти Європейського Парламенту, міжнародних урядових і неурядових організацій. Комісія опублікувала перший звіт про досягнутий прогрес 4 листопада 1998 р. (в ньому, як і в наступних, проаналізовано відповідність країн-кандидатів “копенгагенським критеріям”).

Через п’ять років інтенсивних перговорів сторони дійшли довгоочікуваного компромісу. В ході Копенгагенського саміту Європейського Союзу (12–13 грудня 2002 р.) було остаточно погоджено фінансові умови розширення і прийнято рішення про завершення переговорів про приєднання і вступ до ЄС у травні 2004 р. 10 нових держав-членів, за винятком Болгарії, Румунії і Туреччини (дві перших вступили до ЄС з 1 січня 2007 р., а з Туреччиною до сьогодні ведуться переговори). Символічним був факт, що на час проведення двох Копенгагенських самітів 1993 і 2002 рр. у ЄС головувала Данія, яка на першому висунула пропозицію про доцільність проведення п’ятого етапу розширення, а на другому звітувала про успішне виконання програми “Одна Європа” під гаслом “від Копенгагена до Копенгагена”.

16 квітня 2003 р. в ході Європейської конференції в Афінах сторони підписали Договір про вступ до ЄС. Урочиста церемонія підписання відбулася на підвалинах афінського Акрополя. Договір був ратифікований всіма державами-членами та державами-кандидатами Євросоюзу протягом березня 2003 – лютого 2004 рр. На референдумах, які проходили в державах-кандидатах, населення підтримало входження їх країн до Європейського Союзу (таблиця 2). 1 травня 2004 р. Договір набрав чинності і до ЄС приєдналися 10 нових держав.

Таблиця 2