Запитання і завдання

1. Визначіть фактори, які стимулювали початок інтеграції країн Західної Європи після Другої світової війни.

2. У чому полягали особливості європейського будівництва згідно з “методом Моне”?

3. Якими були основні цілі Римського договору про створення ЄЕС?

4. Які нові цілі поставив Маастрихтський договір?

5. Які нові цілі поставив Амстердамський договір?

6. Чому не набув чинності Договір про запровадження Конституції для Європи?

7. Охарактеризуйте Лісабонський договір як новий етап розвитку інтеграційних процесів у ЄС.

Розділ 4 Процес розширення єс

1. Етапи розширення єс

У 1951 та 1957 рр. угоди про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі, Європейського економічного співтовариства і Євроатому підписали 6 країн: Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

У процесі свого становлення Євросоюз пройшов декілька етапів розширення.

Перше розширення відбулось 1973 р. із приєднанням до Європейських Співтовариств Великобританії, Данії, Ірландії.

Друге розширення – 1981 р. – завершилось вступом до Співтовариств Греції.

Під час третього розширення 1986 р. до Співтовариств вступили Іспанія та Португалія.

Внаслідок четвертого розширення в 1995 р. до Євросоюзу приєднались Австрія, Фінляндія та Швеція.

Новий 5-й етап розширення ознаменувався приєднанням до ЄС 1 травня 2004 р. 10 країн: Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Латвії, Литви, Естонії, Кіпру та Мальти. 1 січня 2007 р. до ЄС приєдналися Румунія та Болгарія.

Таким чином, на сьогодні ЄС нараховує 27 держав.

2. Розширення Європейських Співтовариств у межах “старої” Європи

Перше розширення Європейських Співтовариств. Європейські Співтовариства, які утворились у результаті підписання Паризького 1951 р. та двох Римських 1957 рр. договорів були досить вузькими регіональними угруповуваннями, зацікавленими у вибірковому розширенні кола своїх учасників. В деяких країнах “шестірки” вважали за необхідне залучити до участі в ЄЕС Великобританію. Прихильники інтеграції з материковими країнами були і в Лондоні. Однак більшість британських політиків вважала, що входження в ЄЕС підірве “імперські преференції” – систему привілейованих тарифних умов у торгівлі Британії з державами Британської співдружності націй, на долю яких припадало у 1956 р. понад 45 % її зовнішньої торгівлі. До того ж Великобританія не бажала брати на себе будь-які зобов’язання, які могли призвести до обмеження її національного суверенітету. Британська дипломатія натомість зробила спробу виробити власну форму співпраці з європейськими державами, яка більше відповідала б специфіці британських інтересів. Розвиваючи цю лінію, Британія ініціювала підписання в 1960 р. Стокгольмської конвенції про створення Європейської асоціації вільної торгівлі. З цього часу протиріччя між Великобританією, з одного боку, і Францією та Німеччиною, з іншого, почали проявлятися у формі суперництва двох угруповань – ЄЕС та ЄАВТ. В цілому перше угруповування було сильнішим, а ЄАВТ програвала у конкурентній боротьбі з ним. Визнавши це, уряд Великобританії прийняв рішення про необхідність приєднання до ЄЕС. В квітні 1961 р. прем’єр-міністр Г. Макміллан відверто заявив про це під час свого перебування у Вашингтоні.

Офіційну заявку на вступ до ЄЕС Лондон подав 9 серпня 1961 р., і в жовтні 1961 р. відповідні переговори почалися. Маючи тісні економічні відносини з Великобританією, 31 липня 1961 р. Ірландія подала заявку на вступ до ЄЕС. 10 серпня 1961 р. до ЄЕС із заявкою звернулась Данія, а 30 квітня 1962 р. – Норвегія.

В ході переговорів Великобританія почала наполягати на збереженні за нею прав, які б дозволяли їй зберегти “особливі” відносини з державами Співдружності в галузі сільського господарства. Однак французька делегація зайняла жорстку позицію і вимагала прийняття Британією стандартних умов вступу до ЄЕС у повному обсязі. Оскільки Лондон продовжував наполягати на своєму, президент Франції Ш. де Голль, скориставшись відповідним правом, наклав вето на прийняття Британії до ЄЕС: на прес-конференції 14 січня 1963 р. де Голль оголосив негативне рішення Франції щодо вступу Великобританії до Співтовариств.

11 травня 1967 р. Великобританія знову звернулася із заявкою про пройняття її до ЄЕС. Того ж дня з аналогічним проханням до Співтовариства звернулися Ірландія та Данія, а 24 липня 1967 р. – Норвегія. Більшість країн Співтовариства виступали за його розширення. Рішення залежало від Франції. 16 травня 1967 р. Ш. де Голль знову наклав вето на прийняття Великобританії, запропонувавши останній, як і попереднього разу, відносини асоціації. Решта країн “шестірки” різко негативно поставилась до позиції французької сторони. У Європі наростав скепсис стосовно дій французького президента.

Відставка президента де Голля у Франції і прихід до влади нового президента Ж. Помпіду, а у Великобританії в 1970 р. – консерваторів на чолі з Е. Хітом, відомим “європеїстом”, заклали реальну основу для швидкого просування Великобританії у напрямку приєднання до ЄЕС. На Гаазькому саміті 1–2 грудня 1969 р. було ухвалено рішення про можливість розширення Співтовариств. Переговори відбувались у два етапи: перша половина 1970 р. – між самими країнами-членами, а з 1 липня 1970 р. – з країнами-кандидатами. Договори про прийом до ЄЕС, ЄСВС та Євроатому Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії були підписані 22 січня 1972 р., і повинні були вступити в дію з 1 січня 1973 р. після їх ратифікації в державах-членах Співтовариств і державах-кандидатах. В п’яти країнах-членах була використана парламентська процедура ратифікації, у Франції ж 29 квітня 1972 р. був проведений національний референдум з цього питання, який схвалив вступ нових членів. У Британії парламент ратифікував угоду про вступ, в Данії та Ірландії позитивний результат дали національні референдуми. Норвегія, яка підписала угоду про вступ разом з іншими країнами, до Співтовариств не вступила, так як цей крок не отримав схвалення на національному референдумі (54 % населення цієї держави проголосувало проти).

Розширення на Південь. Вже незабаром після завершення першого розширення на Північ Європи, постало питання про необхідність нового розширення, цього разу на Південь. Країни середземномор’я були пов’язані з ЄЕС угодами про асоціацію (з Грецією відповідна угода була підписана 9 липня 1961 р., з Туреччиною – 12 вересня 1963 р., з Мальтою – 5 грудня 1970 р., з Кіпром – 9 грудня 1972 р.). Однак їх повноправна участь у європейському інтеграційному процесі унеможливлювалась низьким рівнем соціально-економічного розвитку та політичними перешкодами. В Іспанії та Португалії панували диктаторські режими.

Усунення диктаторських режимів у Греції, Іспанії та Португалії в 1974–1975 рр. усунуло головні перешкоди на шляху вступу цих країн до Європейських Співтовариств. Падіння режиму полковників у Греції в липні 1974 р. та демократизація політичної системи створили необхідні передумови для реалізації цією державою європейського вибору. 12 червня 1975 р. Греція подала заявку на вступ до ЄЕС. 28 березня 1977 р. із відповідною заявкою до Співтовариства звернулася Португалія, а 27 липня 1977 р. – Іспанія.

Переговори з Грецією розпочалися у липні 1976 р. і завершилися підписанням 28 березня 1979 р. в Афінах договору про вступ Греції до Європейських Співтовариств. Держава стала повноправним членом Співтовариств з 1 січня 1981 р. після ратифікації відповідного договору.

Іспанія та Португалія в цей час розглядали повноправне членство в ЄЕС як необхідну передумову внутрішньополітичної стабілізації та позитивних зрушень в національній економіці. До 1985 р. ЄЕС стало основним торговельним партнером Іспанії та Португалії. Напередодні вступу половина експорту та третина імпорту Іспанії приходились на ЄЕС. Аналогічні показники для Португалії складали: 68 % експорту та 36 % імпорту.

Якісно новий етап у відносинах Іспанії з ЄЕС почався після 1975 року. Значною мірою він був пов’язаний з ліквідацією інститутів диктатури Франко. Після смерті Франко в листопаді 1975 р. король Іспанії Хуан Карлос проголосив “мирне встановлення демократичного співіснування, заснованого на повазі закону та суверенітету народу”.  Через місяць (в липні  1977) після демократичних виборів уряд А. Суареса подав заявку на вступ до ЄЕС. У лютому 1978 р. було утворено нове міністерство для розвитку зв’язків зі Співтовариством. В Іспанії фактично встановився консенсус щодо вступу країни до ЄЕС.

Падіння диктаторського уряду Каетано в Португалії в квітні 1974 р. відкрило шлях для переорієнтації португальської зовнішньополітичної та економічної стратегії на ЄЕС. В той же час ситуація в країні характеризувалась нестабільністю. Для урядової Соціалістичної партії Португалії на чолі з М. Соаресом вступ до ЄЕС був тим єдиним шляхом, який міг запобігти загрозі державного первороту як з боку правих, так і лівих сил. Після  раунду візитів по столицях країн  ЄЕС 28 березня 1977 р. уряд М. Соареса подав заявку на вступ до Співтовариства. Однак в країні й надалі не було загальнопартійного консенсусу щодо членства в ЄЕС. Проти нього, зокрема, активно виступала Комуністична партія Португалії.

Найбільш складною проблемою, з якою зіткнулося ЄЕС під час розширення на Іберійський півострів, було сільське господарство Іспанії та Португалії, яке вимагало докорінної трансформації у напрямку приведення у відповідність до вимог спільної сількогосподарської політики ЄЕС його структури, виробничого потенціалу та ін. Найбільш проблемним у цьому плані було питання використання фондів Співтовариства для фінансування сільського господарства Іспанії та Португалії.

Серед держав-членів ЄЕС найбільшим прихильником нового розширення виступала Франція, але і вона наполягала на необхідності врегулювання всіх складних проблем до остаточного вступу кандидатів. Великобританія та Німеччина ж наполягали на першочерговій необхідності реформування бюджетного механізму та скорочення бюджетних витрат на сільськогосподарську політику, розглядаючи такі дії як необхідну передумову розширення.

Розвитку переговорів не сприяла спроба державного перевороту в Іспанії у лютому 1981 р. Складні переговори з Іспанією активізувались лише в 1983 р., коли соціалістичний уряд на чолі з Ф. Гонсалесом спрямував максимум дипломатичних зусиль для прискорення переговорного процесу. Водночас прихід до влади в Португалії у червні 1983 р. коаліційного уряду соціалістів та соціал-демократів на чолі з М. Соаресом ознаменував початок періоду стабілізації в цій країні і активізував політику Португалії на переговорах з ЄЕС.

На спеціальній зустрічі представників країн-членів ЄЕС на вищому рівні у березні 1985 р. були остаточно врегульовані спірні сільськогосподарські питання, а вже у червні були підписані угоди про вступ Іспанії та Португалії до ЄЕС, який відбувся 1 січня 1986 р. Остаточно погоджені умови вступу передбачали класичні елементи перехідного механізму – взаємне зменшення тарифів та квот протягом семи років (скасування кількісних обмежень на промислові товари відразу після вступу, скорочення митних бар’єрів в обох країнах на 50 % протягом перших трьох років, і повне скасування протягом наступних чотирьох), а також двохетапний десятирічний перехідний період, розрахований на врегулювання проблемних питань (поширювався на продукти сільського господарства, контроль за імпортом яких зберігався від 3 до 5 років після доступу цих країн до ринку ЄЕС).

Приєднання Австрії, Фінляндії і Швеції до ЄС. Після підписання Маастрихтського договору, що саме по собі було значним успіхом європейської інтеграції, Європейський Союз став центром тяжіння для багатьох країн, які залишались за його рамками. Шанси на приєднання до нього в першу чергу мали країни, які традиційно дотримувались політики нейтралітету – Швеція, Австрія і Фінляндія. Дві останні отримали можливість вільно приймати рішення про входження чи не входження в міжнародні угруповування тільки після розпаду СРСР, так як до того їхній нейтралітет був закріплений не лише в національних конституціях, але і в їх договорах із Радянським Союзом. Оскільки радянське керівництво європейські інтеграційні структури традиційно вважало потенційно ворожими собі, приєднання до них Австрії і Фінляндії розглядалося б у Москві як порушення нейтрального статусу цих країн.

Процес підготовки до приєднання до Європейського Союзу Австрії, Фінляндії і Швеції проходив протягом всієї першої половини 90-х рр. Австрія подала заявку на вступ у червні 1989 р., Швеція – в липні 1991 р., а Фінляндія – в березні 1992 р. Принципове рішення щодо можливості нового розширення ЄС було прийняте на саміті в Лісабоні в червні 1992 р. На Європейській Раді в Единбурзі у грудні 1992 р. був ухвалений графік переговорів щодо розширення ЄС. З 1 лютого 1993 р. у Брюсселі розпочались переговори між ЄС і трьома країнами. В червні 1993 р. Європейська Рада в Копенгагені схвалила майбутній вступ трьох нових країн і встановила для цього термін не пізніше початку 1995 р. Оскільки показники економічного розвитку країн-кандидатів не викликали сумнівів у їх спроможності відповідати стандартам ЄС, переговори відбувались успішно. 24 червня 1994 р. під час Європейської Ради в Корфу були підписані договори про приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції до ЄС. Влітку – восени 1994 р. в трьох країнах відбулися референдуми, на яких рішення про вступ до ЄС було схвалено, і з 1 січня 1995 р. вони офіційно приєднались до Євросоюзу.

Одночасно з Австрією, Швецією та Фінляндією переговори про вступ до ЄС з квітня 1993 р. повторно вела Норвегія. У червні 1994 р. вона теж підписала договір про вступ до ЄС. В листопаді 1994 р. питання про входження до ЄС було винесене на референдум і 52,8 % норвезьких виборців знову проголосували проти приєднання до Євросоюзу. Відтак Норвегія залишилась за рамками об’єднаної Європи.