Запитання і завдання

1. Назвіть етапи розширення Європейського Союзу.

2. Чому Ш. де. Голль двічі накладав вето на прийом Великобританії до Європейських Співтовариств?

3. З якими труднощами зіткнулося ЄЕС під час розширення на Іберійський півострів?

4. Охарактеризуйте засади і механізми переговорного процесу між ЄС і державами ЦСЄ.

5. Яким критеріям повинні відповідати держави-кандидати на вступ до ЄС?

6. Підготуйте виступ на тему: “Особливості інтеграції країн ЦСЄ до ЄС: уроки для України”.

Розділ 5 Інституційна будова єс

1. Особливості інституційної будови єс

Євросоюз досяг таких значних успіхів на шляху інтеграції завдяки унікальній природі організації своєї роботи. Країни-члени ЄС залишаються незалежними сувереними державами, але вони об’єднали свій суверенітет для того, щоб набути такої ваги у світі, якої вони не змогли б досягнути поодинці. Об’єднання суверенності держав-членів ЄС означає, що вони делегують частину своїх повноважень у прийнятті рішень європейським інституціям, які вони створили, щоб рішення з конкретних питань, що представляють спільний інтерес, ухвалювалися демократичним шляхом на європейському рівні.

Правова і політична природа Європейського Союзу обумовлює складність і самобутність органів, що забезпечують його діяльність.Згідно з Маастрихтським договором, яким створювався Європейський Союз, до його головних інституцій було віднесено 5 органів:

• Європейський Парламент (представницький орган, що обирається народами держав-членів);

• Рада Європейського Союзу (складається з міністрів урядів держав-членів);

• Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган);

• Суд ЄС (забезпечує законність);

• Європейський Суд аудиторів (контролює управління фінансами).

Лісабонський договір модифікував і розширив інституційну будову ЄС за рахунок надання Європейській Раді (саміт ЄС) і Європейському центральному банку (відповідає за монетарну політику) статусу інституцій ЄС.

Головні інституції ЄС доповнюють інші важливі органи: дорадчі – Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет реґіонів (виражає позицію реґіональних та місцевих органів влади); фінансові – Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу); і з захисту прав людини – європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ, які працюють задля досягнення тих чи інших цілей ЄС, зокрема спеціалізовані агентства, що виконують певні технічні, наукові або управлінські функції.

Побудова інституційної системи Європейського Союзу ґрунтується на засадах демократичної політичної системи та особливих принципах. У другому розділі Договору про Європейський Союз у редакції Лісабонського договору “Положення про демократичні засади” вказується, що головною засадою функціонування Союзу є представницька демократія. Представництво громадян є репрезентоване в Європейському Параламенті. Держави-члени представлені у Європейській Раді через свої глав або глав урядів, а міністри урядів – у Раді ЄС. Глави держав і урядів та уряди несуть відповідальність перед своїми національними парламентами і громадянами. Європейські політичні партії спричиняються до формування європейської політичної свідомості. Інституції ЄС підтримують відвертий і регулярний діалог із громадянським суспільством. Національні парламенти активно залучаються до функціонування Союзу, в тому числі до законотворчого процесу.

На відміну від держави, де за умов демократичного режиму для побудови і діяльності її органів застосовується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу, судову), у Європейському Союзі використовується принцип розподілу повноважень або функцій між самими органами інтеграційного утворення – з одного боку, та принцип збалансованого розподілу повноважень між державами-членами та Союзом – з іншого. До характерних рис інституційної будови ЄС належать:

• Існування інститутів двох типів – міждержавних і наднаціональних. Серед органів Союзу виділяють такі, які виступають носіями і виразниками наднаціонального начала у діяльності інтеграційного утворення (Комісія, Європарламент, Суд ЄС), та такі, які є виразниками інтересів держав-членів (Рада, Європейська Рада). Члени наднаціональних органів діють як незалежні особи, що не зв’язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Представники ж міждержавних органів діють як офіційні представники держав-членів. Цей принцип сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

• Суміщення функцій. Найважливіші інституції ЄС, передусім Європейський Парламент, Рада і Комісія, наділені функціями різного характеру, які не можуть бути чітко пристосовані до традиційного розмежування між законодавчими, виконавчими, судовими та наглядовими органами. Так, законодавчі повноваження розділені між Радою і Парламентом, виконавчі – між Радою та Комісією.

• Розподіл влад. Цей принцип застосовується до інституцій ЄС тому, що всі вони є незалежними одна від одної, хоча, як було згадано вище, і виконують змішані функції.

• Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо), сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрямки чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо), сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів (спільна зовнішня і безпекова політика ЄС та ін.).

• Значна кількість типів рішень, які приймаються – від регламентів та директив, що обов’язкові для виконання державами-членами, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

• Верховенство права ЄС над національними законодавствами держав-членів у межах, які визначені змістом основоположних договорів.