3. Особливості інтеграції до єс країн Центрально-Східної Європи

Передумови розширення ЄС на Схід. Початок перелому у Європі в кінці 80-х рр. ХХ ст. поклали зміни в політиці СРСР, керівництво якого поступово відмовлялося від стереотипів “класової боротьби” на міжнародній арені, показало готовність скорочення військових потенціалів на принципах розумної достатності, робило перші кроки з демократизації політичної системи, почало брати участь у міжнародних механізмах із забезпечення прав людини тощо. Принципове значення мала відмова СРСР від “доктрини Брєжнєва”, яка оправдовувала пряме, в тому числі і військове втручання у справи країн, які входили тоді до так званого соціалістичного блоку. Після виборів у Польщі в червні 1989 р., в результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери низки комуністичних держав закликали силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Однак, виступ М. Горбачова у Раді Європи в липні 1989 р. остаточно підвів риску під такими дискусіями: будь-яке втручання у внутрішні справи, будь-які спроби обмежити суверенітет держав – неприпустимі.

Тим часом у Східній Європі відбувалися незворотні процеси, які призвели до демократичних революцій другої половини 1989 р., в ході яких впали комуністичні режими в НДР, Болгарії, Чехословаччині, Румунії та Албанії. Ці держави, як до них Угорщина та Польща, стали на шлях реформ, в основу яких були покладені цінності демократії, політичного плюралізму, ринкової економіки. Вибори, які відбулися в більшості країн Східної Європи у 1990 р., перші за післявоєнний період вільні багатопартійні вибори, призвели до остаточного падіння комунізму у Європі, а разом з тим і післявоєнної Ялтинсько-Потсдамської системи. Одним із найважливіших символів закінчення “холодної війни” та розколу Європи стало падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини, яке завершилось 3 жовтня 1990 р.

Після падіння Берлінської стіни, “оксамитових революцій” і розвалу СРСР на сході Європи вивільнився величезний геополітичний простір, щойно позбавлений комуністичного впливу. Для Європейського Союзу нехтувати ним у процесі розширення простору своїх зовнішньополітичних інтересів було б стратегічною помилкою. Ідея воз’єднання всіх європейців під одним дахом спонукала до тіснішого налагодження співробітництва з державами Центральної і Східної Європи.

У цей період держави ЦСЄ вже самостійно розпочали адаптацію свого політичного, економічного і правового простору до стандартів західних держав в цілому і ЄЕС зокрема. Це був односторонній процес без жодних зобов’язань з боку ЄЕС. Наслідки перетворення диктаторських політичних систем у демократичні суспільства, адміністративно-планових економік в ринкові були різними і залежали від національних стартових умов і рівня консолідації політичної волі у напрямку структурних змін, однак усі східноєвропейські держави намагались встановити правові норми, інститути, методи управління, які були відомі правовому порядку Європейських Співтовариств. Після нетривалого періоду дискусій в цих країнах сфомувався більш чи менш широкий консенсус стосовно основних внутрішніх та зовнішньополітичних цілей. Його суттю була реінтеграція країн ЦСЄ в Європу, під якою розумівся вступ у Раду Європи, ЄС, ЗЄС, НАТО. Суперечки між різними партіями, які змінювали одна одну при владі, стосувалися лише засобів та методів досягнення цих цілей.

В ході перетворень у країнах ЦСЄ в залежності від поєднання вихідних передумов для проведення реформ, послідовності і цілеспрямованості політики, яка проводилась, а також зовнішніх факторів, намітилась певна диференціація держав регіону. Лідерами у здійсненні реформ були 5 держав: Чехія, Польща, Угорщина, Словаччина та Словенія. В силу сприятливіших стартових умов системні перетворення в цих країнах було розпочато швидше і вони виявились успішнішими. Країни Прибалтики – Латвія, Литва та Естонія – були наближеними до лідируючої п’ятірки. Процеси ж трансформації у країнах Південно-Східної Європи – Албанії, Болгарії та Румунії – характеризувались найбільшою нестабільністю і непевністю досягнутих результатів.

Інтерес становлять особливості інтеграції до ЄС держав Балтії. Чітка прозахідна орієнтація трьох прибалтійських країн дала їм підстави з самого початку незалежності остаточно визначитись у своїх головних векторах зовнішньої політики, а також у стратегічних пріоритетах. Варто також підкреслити, що на Заході три прибалтійські країни завжди сприймались (на відміну від України) як частина західного світу, яка постраждала внаслідок радянсько-німецької змови та наступної агресії СРСР. Тобто Литва, Латвія та Естонія традиційно вважалися частиною західного світу і Захід, виходячи саме з цього, будудував свої відносини з країнами Балтії у 90-ті рр.

Фінансову та технічну допомогу для проведення реформ першочергово держави-члени ЄЕС вирішили надати лише Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалось відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Юридично допомогу було оформлено в 1989 р. програмою PHARE (Poland and Hangary: Action for the Reconstruсtion of the Economy), яка спрямовувалась на підтримку економіки та різного роду сприяння, перекваліфікацію кадрів і гуманітарну допомогу. Впродовж 1990–1991 рр. цю програму було поширено на Албанію, Болгарію, Румунію, Югославію та держави Прибалтики. Крім того у 1988–1991 р. було укладено угоди про торгівлю та співробітництво з Польщею, Чехословаччиною, СРСР, Болгарією та Румунією.

Укладення угод про асоціацію і розробка критеріїв вступу. Наступним етапом було укладення угод про асоціацію між ЄС та країнами ЦСЄ. Європейські політики розробили для держав ЦСЄ формулу угод про асоціацію, ідея яких була запропонована урядом Великобританії у листопаді 1989 р. Уперше угоди про асоціацію були укладені з Грецією та Туреччиною ще на початку 60-х рр. ХХ ст., а на початку 90-х рр. саме цю організаційно-правову форму Євросоюз запропонував Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, Словенії, Латвії, Литві та Естонії. З ініціативи Європейської Комісії система угод з країнами Центральної та Східної Європи отримала назву “європейських угод”, що мало відрізняти їх за назвою та змістом від договорів ЄС з іншими країнами. Асоціація у вигляді “європейської угоди” була можлива лише з демократичною державою, яка має ринкову економіку. Саме в цьому полягав “диференційований підхід” ЄС на посткомуністичному просторі, який і пояснює, чому з державами, які відповідали цим критеріям, були укладені угоди про асоціацію, а з іншими, в тому числі й з Україною – угоди про партнерство і співробітництво.

Динаміку інтеграції країн ЦСЄ до ЄС див. у таблиці 1.

Таблиця 1