Розділ 1 Міжнародна інтеграція: сутність, види, механізми здійснення та наслідки

1. Сутність і передумови міжнародної інтеграції

Сутність поняття “міжнародна інтеграція”. Однією із провідних тенденцій сучасного світового розвитку є розгортання інтеграційних процесів, які посилились на зламі тисячоліть і сьогодні знаходять вияв практично на всіх континентах. Починаючи з 1990-х рр. минулого століття інтеграційні об’єднання у всьому світі динамічно розвиваються і зміцнюються. Сформувалося багато блоків, що перебувають на різних етапах інтеграційного зближення. Це, зокрема, такі угрупування, як Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. На початку ХХІ ст. значним є вплив міжнародних інтеграційних процесів на функціонування не лише регіональних міжнародних систем, а й окремих суспільств та держав, їхньої внутрішньої політики і навіть щоденне життя людей. Найбільшого ступеня розвитку інтеграційні процеси досягнули на європейському континенті в рамках Європейського Союзу.

У загальному розумінні інтеграція (від лат. слів integer – цілий та integratio – відновлювати, поповнювати) означає поєднання в ціле окремих частин, елементів, які набувають деяких ознак цілого, а отже функцію системи. Інтеграція також може бути інтерпретована як стан пов’язаності окремих диференційованих частин в ціле, як процес, у результаті якого такий стан досягається, а також як процес входження в систему окремого елемента. Результатом, наслідком інтеграційної взаємодії є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності.

П.-Ф. Гонідек та Р. Шарвен міжнародну інтеграцію розглядають як процес, що має тенденцію до заміни роздріблених міжнародних взаємодій між незалежними одиницями, новими об’єднаннями, які наділені мінімальними повноваженнями прийняття рішень в одній або декількох сферах, або в усіх сферах, які входять до компетенції базових одиниць. На рівні індивідуальної свідомості інтеграція повинна викликати лояльність і прихильність до нового об’єднання, а на структурному рівні – участь кожного в його підтримці і розвитку¹.

Міжнародна інтеграція є різновидом міжнародних процесів серед яких вирізняють, з одного боку, конфліктні взаємодії суб’єктів міжнародних відносин, з іншого боку – кооперативні (співробітництво), що зумовлюються відповідно або відмінністю, або подібністю (чи спільністю) інтересів учасників міжнародних відносин. Війна та інтеграція є двома крайніми виявами цих типів взаємодій.

Практика міждержавного співробітництва існує давно. Але лише в другій половині ХХ ст. міжурядова співпраця почала набувати постійних форм. Це пов’язано передусім з інтенсифікацією співробітництва, розширенням його сфер і, власне, розвитком інтеграційних процесів, які почали вимагати створенням міждержавних об’єднань та інститутів. Тому чи не найважливішим моментом, який характеризує інтеграцію, є створення механізмів та інститутів міждержавної взаємодії, іншими словами – інституціоналізація міжнародного співробітництва.

Останнім часом у спеціальній літературі поняття “співробітництво” та “інтеграція” частіше розводять: якщо міждержавна співпраця здебільшого не виходить за рамки, окреслені суверенітетом, й у відносинах співробітництва завжди присутній елемент конкуренції, активного відстоювання власних (національних) інтересів, то інтеграція, навпаки, означає передачу частини суверенітету у “спільний котел” держав, що інтегруються, інституціоналізацію кооперативної взаємодії, вироблення спільної політики та передачу державами-учасницями інтеграційного утворення частини суверенітету спільним інститутам. Інтеграція передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не репрезентують інтереси країн, громадянами яких вони є. При цьому, прийняття рішень не потребує одностайності, але вони можуть бути обов’язковими для всіх держав-учасниць. Рішення інтеграційних органів мають виконуватися без подальших узгоджень і обговорень у національних законодавчих органах, що обумовлює формування нової юридичної структури наднаціонального характеру, повноваження якої практично перевищують повноваження законодавчих і виконавчих структур держав-учасниць. Отже, суть інтеграційного процесу, його головна тенденція полягає у виході за рамки звичайної координації зовнішніх політик і поступовій передачі суверенітету новим комунітарним структурам.

Міжнародне співробітництво, міжурядова співпраця традиційно оберігають національні інтереси, закуті у надійну броню національного суверенітету, який відстоюють національні уряди. Міжурядова співпраця не потребує ні сильних центральних інституцій, ні спільної правової бази. Найчастіше вона ґрунтується на угоді між державам членами, виконня якої залежить від доброї волі урядів, а не від правових рішень і виконавчих заходів наддержавних органів. У випадку виникнення суттєвих розбіжностей з партнерами держава може відмовитись від своїх зобов'язань і таке рішеня не спричинить серйозних правових чи політичних наслідків.

Натомість інтеграція передбачає створення спільних інституцій і поступово призводить до формування безлічі спільних політик, гармонізації законів та переходу до спільного управління в багатьох сферах національних повноважень. Економіки, суспільства та уряди держав учасниць зв’язуються численними міцними зв'язками. І хоча уряди теоретично мають змогу вийти з інтеграційного процесу, ці “зв’язки” роблять розлучення дедалі складнішим і дорожчим. Раптовий кінець багатонаціонального інтеграційного процесу теоретично можливий, але вірогідність цього дедалі зменшується, оскільки сам процес постійно зміцнює та збільшує економічні, політичні та культурні зв’язки між державами-учасницями. В інтеграційних угодах також можуть бути передбачені завдання і для міжурядової співпраці. Однак, якщо інтеграція поглиблюється, постійно зростає кількість галузей, які регулюються спільною політикою, і зменшується кількість напрямків міждержавної співпраці.

Водночас можна визначити умови, спільні для процесів співробітництва та інтеграції: спільність цілей держав-партнерів, очікування ними вигід від взаємодії та взаємний характер цих вигід. Виходячи з цих аспектів, інтеграція цілком вписується у визначення співробітництва, а тому не суперечить йому, а являє собою, як відзначають деякі автори, вищий тип міждержавної співпраці.

Фактори розвитку інтеграційних процесів у сучасному світі. Сучасні міжнародні інтеграційні процеси розвиваються у контексті процесів глобалізації і є одним з її виявів. Неможливість узгодити в глобальному масштабі світові інтереси та вартості, визначити їхню ієрархію та неможливість домовитись про загальноприйняті способи і засоби їх забезпечення з уваги на гетерогенність (насамперед культурну, цивілізаційну) світової спільноти унеможливлюють формування єдиних глобальних правил гри та єдиних механізмів регулювання. Тому інтеграційні процеси розвиваються здебільшого в рамках регіональних об’єднань і співіснують з процесами дезінтеграції в інших регіонах планети. Регіональні інтеграційні процеси частково вирішують суперечності між глобальною взаємозалежністю, що вимагає універсалізації та уніфікації, з одного боку, і багатоманіттям інтересів та ідентичностей у світовій спільноті, з іншого.

Які фактори змушують держав інтегруватися? Передусім наявність спільних проблем, які вирішити значно легше, а в низці випадків тільки й можливо, спільними зусиллями. Так, наприклад, для вирішення ряду сучасних глобальних проблем, необхідні спільні дії різних держав. Другий фактор, який сприяє міждержавній інтеграції, є прагматичні економічні мотиви, за влучним висловом Дж. Ная – усвідомлення можливості завдяки інтеграції “спекти більший пиріг”² (забезпечення кращого добробуту населення, розвитку економіки, стабільності тощо), тобто економічна несамодостатність держав змушує їх інтегруватися в ті чи інші об’єднання. Ще однією причиною, яка спонукає до інтеграційних процесів, є зацікавленість малих і середніх держав у посиленні свого міжнародного впливу. Для таких держав спільними зусиллями впливати на міжнародні процеси значно легше, ніж поодинці. Важливі передумови інтеграційних процесів у сучасному світі пов’язані і з проблемами безпеки та можливостями її забезпечення через розширення взаємовигідного співробітництва. Створення у процесі інтеграції сфери (зони) загальних чи частково збіжних інтересів держав-учасниць зменшує загрозу вирішення суперечностей та конфліктів між ними насильницькими способами. Причому такий шлях вважається найефективнішим і найдешевшим. У ліберальних та неоліберальних теоріях міжнародних відносин розвиток співробітництва, досягнення взаємної економічної користі розглядається як чинник стабільності, миру та безпеки в міжнародних відносинах. І справді, як свідчить сучасна історія, військові конфлікти стали немислимими серед країн-учасниць європейської чи північноамериканської інтеграції. Екс-канцлер ФРН Гельмут Коль в одній зі своїх промов зазначив: “Європейська інтеграція є насправді питанням війни і миру у ХХІ столітті”³. Подібно визначає інтеграцію А. Вендт: “Інтеграція – це таке зближення країн при якому збройні конфлікти стали б неможливими”⁴. Отже, інтеграція пов’язана також з прагненням гарантувати безпеку, яка в умовах взаємозалежності та сучасного технологічного розвитку може бути лише колективною, через розширення взаємовигідного співробітництва.

Необхідними (бажаними) передумовами до початку процесу регіональної міждержавної інтеграції є:

• територіальна близькість;

• спільність історичного розвитку в минулому;

• соціально-економічна однорідність національних економік;

• близькі рівні економічного розвитку груп країн;

• тісне переплетення національних економік на мікрорівні;

• подібність або однорідність політичних режимів;

• наявність комунікаційних можливостей;

• спільність культурних та історичних традицій, належність до однієї цивілізації;

• цілеспрямована діяльність державних органів та партій країн щодо інтеграційних процесів;

• об’єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства.

Отже, міжнародна інтеграція – це об’єктивне, складне й суперечливе явище, що характеризується процесами об’єднання держав і народів для спільного розв’язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність. Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства.

В той же час очевидно, що поряд з поступальним рухом на шляху все більшої інтеграції в різних регіонах світу, коли ці процеси в одній сфері чи галузі стимулюють її і в інших, можливі і протилежні процеси, коли спроби міждержавної інтеграції завершуються провалом. Різноманітні процеси, які призводять до протилежних у порівнянні з інтеграцією результатів – розпаду держав чи міждержавних утворень, описуються в літературі як дезінтеграція. Як приклади подібних процесів найчастіше називають розпад Радянського Союзу, на місці якого виникло 15 нових держав, розпад Ради Економічної Взаємодопомоги, Організації Варшавського Договору, Югославії і Чехословаччини.

Світ після закінчення “холодної війни” характеризується перебудовою багатьох внутрішньодержавних і міждержавних відносин. Ця перебудова виявляється передусім в інтеграційних процесах, що особливо чітко видно на прикладі розвитку Європейського Союзу, але при цьому не виключає розпаду колишніх зв’язків та утворень.