2.5. Республіка Сан-Марино – найдавніша з сучасних європейських держав

Національне свято – річниця заснування республіки, 3 вересня (301 року).

Розташована на Апеннінському півострові у східних передгір’ях Тоскано-Еміліанських Апеннін й оточена з усіх сторін територією Італії (областями Марко і Романья), Республіка Сан-Марино (Republica di San Marino) – одна з найдавніших і найменших держав світу. Про існування Сан-Марино відомо з ІV століття

Територія держави має форму неправильного чотирикутника і займає площу 60,5 км². З південного заходу на північний схід країна простягається на 12,6 км, а з південного сходу на північний захід – на 8,6 км. Загальна протяжність кордонів становить 39 км. Держава не має виходу до моря, знаходиться за 19 км від Адріатичного моря і на відстані 22 км від курортного італійського міста Риміні, з яким з’єднана сучасною автострадою вищої категорії та електрифікованою залізницею.

Для території країни характерні тераси й вибалки із крутими звисаючими краями. Ґрунтові води дають початок рікам і струмкам, які стікають в Адріатичне море. Короткі річки бурхливо розливаються в періоди дощів і танення снігів, а в посушливе літо частково пересихають, що ускладнює проблему водопостачання. Територією Сан-Марино протікають три відносно великі ріки – Ауза, Марано й Сан-Марино (притока італійської ріки Марекк’я). В долині Сан-Анастасіо є сірчано-залізні мінеральні джерела.

Територія вкрита лісами і парками. Збереглося декілька дубово-каштанових лісових масивів. На схилах гір – чагарі маквісу (дрок, мирт, лавр, фісташка). Росте чимало духмяних ефіроолійних рослин.

Рельєф країни пересічний, гірський. Над вкритою пагорбами місцевістю піднімається вапнякова гора Монте-Титано (739 м над рівнем моря). З гори відкривається панорама навколишніх рівнин й узбережжя Адріатичного моря.

Клімат – субтропічний середземноморський, з м’якою зимою і теплим сонячним літом, без різких коливань температури. Середня температура січня становить від –1 до 4 °С, а липня – близько 23 °С. Опади випадають переважно взимку, всього за рік набирається 800 – 900 мм. Узимку Адріатичне узбережжя зазнає дії холодного північного й північно-східного вітру („бору”), що викликає снігопади й похмуру погоду. Іноді дме північно-східний вітер („грекале”). Влітку на рівнині дмуть бризи, а в гірській частині республіки – гірсько-долинні вітри.

Населення налічує 28,5 тис. осіб (липень 2004), з яких сан-маринці складають 80 %; італійці – 18 %, інші – 2 %. Багато сан-маринців живуть в Італії й Франції, а також у Північній Америці. Офіційні мови - італійська (місцевий тосканський говір) та латина; релігія – католицизм (93%).

Столиця держави – місто Сан-Марино (4,4 тис. жителів), розташоване на південно-західному схилі гори Монте-Титано трохи нижче її вершини. Ділові операції здійснюються в місті Борго-Маджоре (5,2 тис.). Найбільше місто – Серравалле (7,9 тис.). Кількість жителів в інших населених пунктах не перевищує 1000 чоловік у кожному.

Майже всі жителі цієї карликової держави – шлюбні родичі, кровні родичі або ж просто добрі сусіди та знайомі. Іншими словами, населення Сан-Марино – це декілька великих патріархальних родин. За традицією два рази на рік глави цих родин зустрічаються, щоб у неформальній обстановці обговорити сімейні проблеми. Сан-маринці вважають подібні зустрічі – Аренґо – більш авторитетними, ніж наради сан-маринського парламенту – Великої генеральної ради. Зрозуміло, що при такій родинності важко бути неупередженим під час судових справ. Тому відповідно до закону і в ім’я справедливості, поліцейськими та суддями в цій країні можуть працювати лише іноземці.

До кінця 1950-х років економіка країни була слабко розвинена. Переважали сільськогосподарський сектор та обслуговування туристів. Головним заняттям жителів були землеробство, скотарство, виноробство й садівництво. В промисловості найважливішу роль відігравали різка каменю й видобуток сірки. Працювали дрібні фабрики з виробництва посуду, мила, парфумерних товарів і сувенірів. Хліб, тютюн, сіль і мануфактурні вироби ввозилися з Італії, куди Сан-Марино, в свою чергу, поставляла вовну, худобу, вино, шовк, фрукти, сир і будівельний камінь.

З 1960-х років почала інтенсивно розвиватися промисловість: будувалися промислові підприємства, на яких було зайнято більше 100 робітників. Промисловість випускає одяг, електроніку, кераміку, керамічну плитку, меблі, лакофарбові матеріали, цемент, тканини, папір, шкіру, хутра, кондитерські вироби, вина й лікери. За рахунок гідроресурсів виробляється 59 % електроенергії, 41 % припадає на теплову енергію, значну частину електроенергії доводиться імпортувати з Італії.

17 % території обробляється в сільськогосподарських цілях. Сан-Марино славиться своїм вином. Основні продукти тваринництва: сири, м’ясо, шкіра. Розводять шовковичних хробаків і бджіл.

Більше половини ВВП Сан-Марино дає сектор туризму. У 2005 році країну відвідали більше 3 млн. туристів, багато з яких спеціально приїжджають у республіку з пляжів Адріатичного узбережжя, щоб помилуватися визначними пам’ятками найдавнішої республіки. Зі сфери послуг розвинена також банківська справа.

Експортується будівельний камінь, вапно, вовняні тканини, каштани, пшениця, вино, шкіра, кераміка, лаки, черепиця, меблі й цемент. Імпортуються різноманітні споживчі товари й продукти харчування.

Головний торговельний партнер – Італія. Сан-Марино включена в зону „євро” і не має власної грошової одиниці й паперових грошей, хоча випускає монети для нумізматів і поштові колекційні марки, продаж яких становить важливу статтю прибутків.

Інші джерела прибутків – надходження від державних монополій, прибутки від податків та щорічні внески від Італії, які вона сплачує Сан-Марино відповідно до угоди між цими державами про митний та поштовий союз. Ці внески складаються з мита на товари, що проходять через територію Італії й призначені для Сан-Марино, а також із компенсації за зобов’язання не випускати власну валюту, не вирощувати тютюн і не відкривати гральні заклади. Угода дозволяє Італії зберегти державну монополію на сигарети й гральні заклади.

В країні немає аеропортів. Підвісна залізниця зв’язує столицю з Борго-Маджоре. Між Сан-Марино й Італією підтримується автобусне й автомобільне, залізничне сполучення. Влітку між Сан-Марино й Риміні курсують гелікоптери.

Офіційною датою заснування Сан-Марино вважається 3 вересня 301 року. Згідно з легендою, за часів правління імператора-язичника Діоклетіана (бл. 243 – між 313 і 316 рр.) на горі Монте-Титано від переслідувань сховався каменяр-християнин на ім’я Марино, який приїхав з Далмації для участі в роботах з будівництва порту в Риміні. Він уславився доброчесним життям, пізніше до нього приєдналися інші віруючі; так виникла перша християнська громада.

Єпископ Риміні Гауденціо висвятив Марино в сан диякона, а римська патриціанка донна Фелічіссіма, навернена в християнську віру, подарувала йому гору. Після смерті Марино створена довкола нього громада не розпалася, а сам він був канонізований церквою. Останніми словами святого до своїх послідовників було: “Вільними вас залишаю від інших людей” („Relinquo vos liberos ab utroque homine”).

Найдавнішу згадку про життя громади можна знайти у ченця Евгипія (V – VI століття). У „Судовій грамоті Феретрано” (885 рік) вперше згадано назву „Республіка Сан-Марино”, у якій ніхто, включаючи церкву, не мав права розпоряджатися жителями гори й пред’являти їм свої претензії. В ІХ столітті республіка, ймовірно, перебувала під заступництвом герцога Урбіно. Очевидно, уже в цей час збиралися загальні збори мешканців – майбутні Аренґо. З Х століття війни в Північній Італії спонукали жителів приступити до зміцнення свого поселення. Про існування укріпленого містечка Сан-Марино згадують „Диплом Беренгарія” (951 року) і булла папи Гонорія ІІ (1126 року). Головним органом республіки був Аренґо, а виконавчі функції належали двом консулам (майбутнім капітанам-регентам). Їхній список ведеться з 1244 року, а 1253 – були схвалені перші статути.

Зростання кількості населення змусило жителів розширити територію поселення. Вони придбали у сусідніх монастирів та графів два замки – Пеннаросса й Казоле, про що свідчать джерела, які датуються 1200 роком. Перший рукописний збірник законів, прийнятих Аренґо, датується 1295 роком. У ХІІ-ХІІІ століттях, крім Аренґо, з’явилися нові органи республіки – більш вузькі за своїм складом: Рада шістдесяти та Рада дванадцяти (займалися політичними питаннями).

Запекла боротьба між німецькими імператорами й папством, що охопила Північну Італію у ХІ – ХV століттях, позначилася й на Сан-Марино. Республіці сторіччями доводилося боротися з сусідніми єпископами, що прагнули обкласти сан-маринців податками і підкорити їх своїй судовій владі.

Окрім того, Сан-Марино довелося витримати численні конфлікти з папським престолом, зокрема в період понтифікатів пап Інокентія ІV (бл. 1195 – 1254 рр.), Мартіна ІV (1281 – 1285  рр.), Миколая ІV (1285 – 1294  рр.), Боніфація VІІІ (1294 – 1303  рр.) та Іоанна XXІІ (1316 – 1334 рр.). Церковна влада протягом 75 років чотири рази проклинала республіку.

В 1503 році в справи республіки втрутилися війська герцога Чезаре Борджа (1476 – 1507 рр.), який прагнув захопити держави Центральної Італії. В 1556 найманець папи Павла ІV (1555 – 59 рр.) Г.Рівера на якийсь час захопив Сан-Марино, але незабаром був вигнаний.

Коли 1631 року рід герцогів Урбіно припинився, володіння цієї родини перейшли до папства і Папська область тепер оточувала республіку з усіх боків.

Тому того ж року між нею й папством було укладено договір, за яким Сан-Марино приймала заступництво папи Урбана VІІІ (1623 – 44 рр.), а той визнавав її незалежність і звільняв від сплати мита при ввезені товарів до Папської області. У цей період почався занепад республіки Сан-Марино. Аренґо зібрався останній раз 9 січня 1571 року. Статути, видані наприкінці ХVІ століття, позбавляли його повноважень обирати членів Рад шістдесяти й дванадцяти. Відтепер радники самі кооптували до свого складу нових членів, у міру необхідності.

У 1739 році республіка зазнала найтяжчого випробування за увесь час свого існування. Сан-маринці П.Лоллі й М.Белзоппі, підбурювані папським легатом Романьї, кардиналом Дж.Альбероні, організували антиурядову змову. В жовтні 1739 року війська Дж.Альбероні за підтримки духівництва й папських прихильників захопили Сан-Марино. Жителів республіки зігнали в собор для присяги папі, але ті відмовилися. Одночасно сан-маринці таємно направили посланців до папи, прагнучи відновити незалежність. З Рима був присланий інспектор – кардинал Е.Енрікес, після чого папа наказав кардиналу Дж.Альбероні в лютому 1740 року залишити територію Сан-Марино. „Цією республікою можна подавитися, немов цвяхом”, – пояснив таке рішення один з папських посланців.

Наполеонівські війни на початку ХІХ століття змінили міжнародне становище Сан-Марино. Під час італійського походу (1796 – 97 рр.) свободолюбністю маленького народу захопився Наполеон Бонапарт, який вирішив „зберегти Сан Марино як приклад свободи”. Він надіслав до Сан-Марино французького посла і з почестями зустрів сан-маринського посланця А.Онофрі, що прибув до Мілана для розширення торговельного договору, вже укладеного між Сан-Марино і Цезальпінською Республікою. Це сприяло підняттю міжнародного престижу крихітної республіки.

Крах Наполеона не позначився на статусі країни. Незалежність Сан-Марино була визнана і підтверджена учасниками Віденського конгресу (1814 – 15 рр.), що внесли її назву до Заключного Акту в переліку суверенних європейських держав.

У період боротьби за національну єдність Італії, 1849 року Сан-Марино попри небезпеку окупації надала притулок Джузеппе Гарібальді (1807 – 82 рр.) і двом тисячам його бійців.

Те, що італійський революціонер знайшов притулок у маленькій республіці, викликало гнів Австрії. Австрійські й папські війська оточили Сан-Марино. Однак Гарібальді й 250 його прихильників встигли залишити територію країни. Австрія й папський уряд не вибачили республіці її свавілля. В 1851 році Сан-Марино довелося витримати блокаду австрійських військ, а 1854 – папська влада запропонувала герцогу Тоскани здійснити військову окупацію Сан-Марино як „місця притулку лібералів”. Погроза не була здійснена лише тому, що французький імператор Наполеон ІІІ направив у країну свого посланника й запропонував їй свій захист. Ситуація загострилася в зв’язку з політичними хвилюваннями 1853 – 54 років в самій республіці, у яких звинувачували молодих прихильників Дж.Гарібальді. В 1859 році ворожі республіці режими в сусідніх італійських державах зазнали поразки, і тепер її оточувало Італійське королівство.

Тому після свого об’єднання у 1860 році Італія відразу визнала незалежність Сан-Марино, уклавши 22 березня 1862 року Договір про дружбу й торгівлю. Його було поновлено в 1872 та 1897 роках.

У березні 1903 року була створена Сан-маринська демократична асоціація (СДА), що висунула вимогу відновлення народного суверенітету й Аренґо, проведення референдуму, здійснення періодичних виборів членів Великої генеральної ради, демократизації держави й відокремлення церкви від держави. Намагаючись обеззброїти реформаторів, влада пішла на проведення податкової реформи та взяла позику в 200 тисяч лір, щоб ліквідувати бюджетний дефіцит.

У вересні 1905 року прогресивно налаштовані члени Великої генеральної ради подали у відставку, протестуючи проти консервативного курсу уряду. В жовтні був створений „Комітет за Аренґо” на чолі з адвокатом Г.Баббоні й П.Франчозі. Вони зажадали відставки уряду й скликання Аренґо.

Влада змушена була дати згоду на проведення 26 березня 1906 року референдуму, щоб відповісти на запитання, чи хоче населення змінити конституцію країни. 10 червня 1906 року відбулися перші загальні вибори, успіху на яких домігся „Виборчий комітет”, утворений на основі „Комітету за Аренґо”.

Новий уряд уклав угоду з Італією, що давала Сан-Марино більш вигідні митні платежі. Але антиклерикальні вимоги соціалістів не зустріли розуміння більш поміркованих демократичних союзників. Наприкінці 1907 року їхня коаліція розпалася. В 1909 році прийнято закон про регулювання роботи гідів (так було покладено початок розвитку туризму) і транспорту. 8 жовтня 1908 року було скасоване викладання Закону Божого в початкових школах республіки. 3 серпня 1909 року це рішення було офіційно затверджене Радою.

Обурені католики, спираючись на підтримку сільських жителів, активізували свою роботу у Великій генеральній раді, а 16 травня 1909 року заснували Сан-маринський католицький союз (СКС). Він проголосив своїм завданням захист католицизму й традиційних сан-маринських інституцій.

В роки Першої світової війни маленький сан-маринський загін (15 солдатів) воював на боці Антанти. Окрім того, на фронтах діяв воєнно-польовий шпиталь із сан-маринським персоналом.

У період фашизму в Італії, на початку 1920-х років, у Сан-Марино знайшли притулок чимало соціалістів і анархістів, що рятувалися від фашистського терору. 1922 року фашистські загони почали терор у Сан-Марино. В жовтні того ж року фактично припинила існування соціалістична партія. Фашисти домоглися розпуску Великої генеральної ради; на нових виборах у березні 1923 року був висунутий єдиний список кандидатів – „Патріотичний блок”. До 1926 року встановлення відкритої фашистської диктатури в Сан-Марино було завершено.

Правління фашистів не призвело до істотної зміни соціально-економічної структури країни. Модернізації економіки не відбулося. Влада як і раніше перебувала в руках старих олігархічних угруповань. На чолі держави перебували капітани-регенти, що були членами фашистської партії. Законодавчим органом стала Вища суверенна рада. В 1939 році Сан-Марино й Італія в черговий раз підтвердили Договір про дружбу.

Під час Другої світової війни республіка разом з Італією була на боці фашистських країн, оголосивши 1940 року війну Великій Британії. Незадовго до капітуляції Італії 29 вересня 1943 року Сан-Марино оголосила про нейтралітет і тому з 10 серпня по 21 вересня 1944 року країну окупували німецькі війська. Під час війни на терені Сан-Марино знайшли притулок більше ста тисяч італійських біженців (у вісім разів більше тодішнього населення).

Після Другої світової війни до влади в країні прийшли ліві сили. Основними партіями правлячої коаліції стали Сан-маринська комуністична (СМКП) і Сан-маринська соціалістична (СМСП) партії, чиї представники посіли пости капітанів-регентів. Лівий уряд, який отримав перемогу на всезагальних виборах у 1951 і 1955 роках, здійснив ряд реформ: були націоналізовані деякі підприємства, освоєно четверту частину гірських земель, проведена аграрна реформа. Прагнучи домогтися більшої економічної незалежності й вирішити фінансові проблеми, уряд вирішив у 1950 році відкрити казино й почати будівництво потужних радіо- і телевізійної станцій. У відповідь Італія оголосила блокаду республіці, що була знята наприкінці 1951 року. В 1953 році Сан-Марино й Італія уклали договір, згідно з яким Сан-Марино відмовлялася від такого будівництва в обмін на регулярну грошову компенсацію.

Гостра політична криза в країні спалахнула 1957 року. В СМСП відбувся розкол: група „незалежних соціалістів” вступила в союз з опозиційними партіями – християнськими демократами (ХДП, існує з 1948 року) і соціал-демократами (СДП, утворена в 1955 році). Ліва коаліція втратила більшість у Великій генеральній раді; капітани-регенти П.Марані (комуніст) і Дж.Джакоміні (соціаліст) 18 вересня розпустили парламент, оголосивши про проведення нових виборів за участі міжнародних спостерігачів. Однак опозиція відмовилася визнати це рішення.

Італія виступила на підтримку опозиціонерів. 28 вересня італійські карабінери з танками й бронемашинами блокували республіку. 30 вересня ХДП, СДП і „незалежні соціалісти” створили паралельний тимчасовий уряд у селищі Роверетто й оголосили про зміну капітанів-регентів. Це рішення було визнано Італією й США. Влада звернулася до ООН, але, не витримавши блокади, здалася. Уряд республіки склав із себе повноваження, поступившись „силі й насильству”. 12 жовтня Сан-Марино було окуповано італійськими карабінерами, а 24 жовтня християнські демократи й їхні союзники призначили нових капітанів-регентів та новий склад уряду.

Переможці віддали під суд колишніх капітанів-регентів та інших діячів лівих сил, звинуватили комуністів в організації змови та ввели в 1958 році надзвичайний стан. Був змінений виборчий закон, і сан-маринці, що жили за кордоном, одержали право голосувати поштою (скасований в 1966 році). Ця виборча реформа дозволила християнським демократам і соціал-демократам здобути перемогу на всезагальних виборах 1959 року. Їхня коаліція перемагала на виборах у 1964 і 1969 роках, що дало їм можливість бути при владі аж до 1973 року

Пізніше до влади знову повернувся блок лівих партій. У жовтні 1984 року Велика генеральна рада прийняла реформу оподатковування, що зобов’язала всіх громадян повідомляти суму своїх прибутків. Уряд домагався від Італії перегляду накладених на Сан-Марино обмежень в галузі радіо й телебачення. В 1985 році був затверджений закон про створення державного університету.

Але політичне становище залишалося нестійким, оскільки опозиційна ХДП проводила курс на конфронтацію з лівою коаліцією. Уряд підривали фінансові скандали, в яких звинувачували представників СМСП і СДП. 11 червня 1986 року уряд пішов у відставку. Вперше в історії республіки 26 липня того ж року був сформований кабінет із християнських демократів і комуністів. Основу програми склали „моральне питання” (подолання фінансових скандалів), розвиток економіки й боротьба з безробіттям серед молоді. Уряд залишився при владі після загальних виборів 1988 року, пообіцявши модернізувати структури державних інститутів і сприяти розвитку в соціально-економічній сфері.

У жовтні 1987 року Сан-Марино уклала з Італією дві угоди. Відповідно до першої, скасовувався один з параграфів Договору про радіо й телебачення 1953 року. Згідно з другою угодою, Італія дозволяла Сан-Марино мати державний телецентр, але одержувала можливість протягом 15 років безпосередньо брати участь у його організації й діяльності нарівні з сан-маринською стороною. Італія надала Сан-Марино на особливих умовах кредит в розмірі 12 млрд. лір на створення телестанції й зобов’язалася щорічно сплачувати 6 млрд. лір на її утримання.

Чинну конституцію Сан-Марино – Статут – схвалено Великою Генеральною Радою 8 жовтня 1600 року, однак з тих пір до неї багаторазово вносилися поправки й доповнення. Статут являє собою зведення середньовічних законів, які неодноразово переглядалися і нині оформлені у вигляді шести книг. У 1974 році Статут був доповнений Декларацією прав громадян і фундаментальних принципів сан-маринської правової системи.

Конституційна структура надзвичайно складна для такої маленької країни, що обумовлено давнім бажанням населення гарантувати дотримання своїх прав шляхом розподілу влади.

Вищим органом республіки здавна був Аренґо – збори глав родин; пізніше, коли вироблення законів таким великим колом осіб стало важкою справою, його законодавчі права були передані Великій генеральній раді. Однак Аренґо зберігає повноваження щодо зміни законів і подання законопроектів. За традицією, це робиться в перший тиждень після 1 квітня та 1 жовтня. Рада зобов’язана розглянути ці петиції в шестимісячний термін. З початку ХVІІ століття Аренґо був фактично позбавлений влади й більше трьохсот років не збирався.

Лише 25 березня 1906 року цей орган повернув собі повноваження й ухвалив, що члени Великої генеральної ради повинні обиратися всенародним таємним голосуванням. З цього часу в Сан-Марино запроваджено всезагальне виборче право для громадян, старших 18 років, які живуть у країні. Жінки отримали виборчі права лише в 1960 році В наш час Аренґо розглядається в якості гаранта демократично-республіканської структури суспільства і держави та виконує окремі функції сенату.

Парламент республіки – Велика генеральна рада – складається з 60 членів, які обираються всенародним голосуванням терміном на п’ять років за пропорційною системою. Рада здійснює законодавчу, адміністративну й юридичну владу. В її компетенцію входить прийняття законів і постанов, ратифікація договорів та угод, призначення на державні посади й дипломатичні пости. Крім цього, вона має право помилування, амністії й реабілітації, надає громадянство, почесні титули й ордени, контролює державний бюджет. Велика генеральна рада обирає капітанів-регентів, Державний конгрес, Раду дванадцяти, урядових контролерів та контролерів регентства.

Функції глави держави виконують два капітани-регенти. Вони обираються Великою генеральною радою зі свого складу кожні шість місяців, приступають до виконання обов’язків 1 квітня й 1 жовтня, представляють державу і є главами виконавчої влади. За звичаєм, один з них повинен походити з міста, інший – із сільської місцевості.

Посада вважається почесним обов’язком, за який вони не отримують платні. Наприкінці свого перебування на посаді капітани-регенти зобов’язані представити звіт про свою діяльність, причому кожний громадянин може привселюдно оголосити скаргу на несправедливе рішення. Для розслідування їхньої діяльності існує спеціальний судовий орган – Консорціум регентства. Капітани-регенти головують у Великій генеральній раді, Раді дванадцяти та Державному конгресі. Вони працюють суворо колегіально й зобов’язані приймати всі рішення спільно, кожний з них має право накласти вето на рішення іншого. Капітан-регент може бути повторно обраний на цей пост лише через три роки.

З давніх пір встановилася традиція, що кожний сан-маринець, звертаючись навіть до одного з керівників, повинен був використовувати множину. На думку лінгвістів, саме з Сан-Марино по всій Європі поширився звичай використовувати займенник у множинні „Ви” для ввічливого звернення.

Виконавча влада здійснюється капітанами-регентами разом з Державним конгресом (урядом). Державний конгрес складається з десяти членів. Цей орган утворений згідно з законом від 15 травня 1945 року в результаті злиття Економічних зборів і Ради з іноземних справ. Всі члени конгресу обираються Великою генеральною радою терміном на п’ять років. Особливу роль грають державні секретарі з внутрішніх, зовнішніх та фінансових справ. Судочинство – цивільне й карне – частково здійснюється в італійських магістратах. Апеляції спочатку направляються італійському судді.

Вищим судовим органом країни вважається Рада дванадцяти. Її повноваження визначені законом від 1923 року і включають цивільні, карні й адміністративні функції. Рада служить також як суд „третьої інстанції”. Вона має право давати дозвіл іноземним громадянам на придбання нерухомості на території республіки, визнавати юридичних осіб і дозволяти їм змінювати права власності. В 1989 році створений адміністративний трибунал. Дрібні справи веде місцевий суд. Тюремні ув’язнення строком більше шести місяців відбуваються в італійських в’язницях.

Сан-Марино є унітарною державою. Територія республіки розділена на дев’ять адміністративних округів: Сан-Марино, Аккуавіва, Борго-Маджоре, Кьєсаунова, Доманьяно, Фаетано, Фьорентіно, Монте-Джардіно і Серравалле. У кожному з них розташовані середньовічні замки, що є адміністративними центрами громад, з яких складається держава. Громадами керують муніципальні ради, що називаються „Управа замку”, керівник управи має звання „Капітана замку”.

Сан-маринська соціалістична партія (СМСП), створена в 1892 році, проголосила свою прихильність принципам міжнародного соціалізму, намір модернізувати політичну систему країни й поліпшити соціально-економічні умови життя громадян Сан-Марино. Виступає за проведення реформ з метою постійного вдосконалення соціальних і демократичних інститутів та відкидає готові суспільні моделі. В 1945 – 57 роках соціалісти правили країною в коаліції з комуністами; в 1955 році від них від’єдналося праве крило, що утворило Соціал-демократичну партію (возз’єдналися з СМСП в 1987 році). Соціалістична єдина партія злилася зі СМСП в 1990 році. В 1957 – 1969 рр. СМСП перебувала в опозиції. У наступні роки вона входила в правлячу коаліцію разом з християнськими демократами (1969 – 1977  рр.), комуністами й соціал-демократами (1978 – 1986  рр.) і знову з ХДП (з 1992  року).

Партія демократів (ПД) була створена на початку 2000-х років на основі Прогресивно-Демократичної партії, що, в свою чергу, виникла в 1990 – 91 роках у результаті перетворення існуючої з 1921 року Сан-маринської комуністичної партії.

Народний альянс сан-маринських демократів (НАСД) – центристська партія, створена в 1993 році. В основі політичної філософії НАСД лежать теза про кризу „традиційної моделі партії” і намір створити „об’єднання вільних особистостей, без партквитків, з простими правилами, навколо високих цінностей... і реалістичної програми”. Виступає за реформу державних інститутів з більш чітким поділом влади, розширенням практики референдумів тощо.

Сан-маринське комуністичне відродження (СМКВ) – ліва політична партія, створена в 1991 році на основі лівого крила колишньої Сан-маринської комуністичної партії. За ідеологією й політичною лінією аналогічна Італійській партії комуністичного відродження.

Сан-маринський національний альянс (СМНА) – ультраправа партія, що об’єднала колишніх неофашистів. За ідеологією й політичною лінією аналогічний Італійському національному альянсу.

У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету й неприєднання та не бере участі у військово-політичних блоках. З 1992 року країна входить до ООН та її спеціалізованих установ (ЮНЕСКО, ЮНКТАД, ВПС, ВОЗ, ВОІВ, Всесвітньої організація з туризму, ФАО, МБРР, ІКАО тощо). Сан-Марино також бере участь у роботі таких міжнародних організацій, як Рада Європи (з 1988 року), Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та інших.

Таким чином, маючи малі розміри, оточена звідусіль Італією, маленька республіка Сан-Марино не лише живе активним політичним життям, але й бере активну участь у міжнародній політиці. Може видаватися дивним те, наскільки докладно політичне життя карликової республіки віддзеркалювало світовий політичний розвиток, включно з наполеонівськими і світовими війнами, процесами політичної та економічної модернізації і, навіть, боротьбою періоду „холодної війни”. В республіці склалася повноцінна партійна система з повним спектром політичних партій від ультраправих до ультралівих. Отже, маленькі розміри держави не перешкоджають повноцінному політичному життю.

ФРАНЦІЯ

Франція, офіційна назва Французька Республіка (фр. France, République française) — держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією й Італією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на півдні омивається Середземним морем, на заході — Атлантичним океаном.

Площа (разом з Корсикою) 543 965 км². Столиця Париж. Заморські території — Гваделупа, Французька Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон, Південні й Антарктичні території, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Волліс і Футуна.

Географія

Франція межує з Андоррою, Бельгією, Люксембургом, Німеччиною, Швейцарією, Італією та Іспанією. Франція займає західну частину Європейського материка. За формою її територія вписується в шестигранник (французи так і називають свою країну — l'Hexagone — шестикутник). Морські кордони країни мають більшу довжину, ніж сухопутні. На заході країна омивається Атлантичним океаном, на півдні — Середземним морем, на півночі — протокою Ла-Манш.

Ріки — Сена, Луара, Гаронна, Рона, Рейн; гори — Альпи, Центральний масив, Піренеї, Юра, Восг, Севенни.

Столиця — Париж (Paris), 2,116 млн. жителів (1999 р.). З передмістями — близько 10 млн. жителів.

Великі міста — Марсель (801 тис.), Ліон (415 тис.), Тулуза (359 тис.), Ніцца (342 тис.), Страсбург (252 тис.), Нант (245 тис.), Бордо (210 тис.).

Територія — 551,6 тисяч км2.

Ландшафт — 2/3 території Франції — рівнини і пагорби.

Найбільші гірські масиви — Альпи, Піренеї і Центральний Французький масив. Найвища очка — гора Монблан в Альпах (4807 м).

Найбільші річки — Сена (найдовша річка країни, 1012 км), Луара, Гаронна, Рона.

Адміністративний поділ

100 департаментів (département), 22 метропольних та 4 заморських регіонів (région), 329 округів (arrondissement), 3883 кантони (canton), 36783 комуни або муніципалітети (commune). Існує також поділ на 37 історичних провінцій.

Володіння: в Америці — Гваделупа, Французька Гвіана, Мартиніка (Центральна Америка), Сен-П'єр і Мікелон (поблизу південно-східного узбережжя Ньюфаундленду); в Африці — Реюньйон (біля південно-східного узбережжя); 5 заморських територій: в Океанії — Нова Каледонія, Полінезія Французька, до складу якої входять острови Суспільства, Маркізькі острови, архіпелаг Туамоту, Французькі південні та антарктичні території; острови Уолліс і Футуна, розташовані на екваторі, в південно-західній частині Тихого океану між Фіджі і Самоа; острів Майотта. Завдяки цьому Франція є третьою державою світу (після США і Великобританії) за розмірами заморських володінь.

На 1 січня 2006 року Французька метрополія (France métropolitaine) – тобто частина французької території, розташована в Європі, а також заморські території адміністративно поділяються таким чином: