2. Образ ліричного героя поетичних творів Євгена Маланюка

Творчість Євгена Маланюка — одна з найяскравіших сторінок української літератури XX ст. Для когось він є «співцем національного бою, гніву й бороть­би», для інших — «поетом апокаліптичних літ». А ще Євген Маланюк — май­стер залізного слова й поет волюнтаризму. Вже першими творами він увів до храму поезії політичну проблематику й лишався вірним їй протягом життя. Втім, доба, влучно схарактеризована словами О. Ольжича — «сувора, мов вовчиця», не витіснила з поезії Маланюка глибоких почуттів, які іноді лише пригальмовано внутрішньою самодисципліною, зосередженістю на розв'язан­ні національних проблем.

Тож і в інтимній ліриці Є. Маланюк постає як визначний майстер. Вірші цього жанру мають виразно автобіографічний характер: це і осмислення пе­рипетії) своєї долі, і згадки про рідних, край дитинства, і конкретні адресати ін­тимних звірянь (Наталя Лівицька, Ганна Редер, Богумила Савицька), і щемкі зізнання, як, наприклад, це: «Мушу випити келих до краю — Полиневий мед самоти,..». Тієї самоти, яку відчуваєлюдина, втративши відразу все: рідну землю, батьків, надії на повернення,. Мотив самотності звучить у багатьох його віршах («Ісход II», «Серпень», «Боїмося обидва діткнути...», «Нос­тальгія»), особливо болісно — у пізній ліриці, в період підсумків, оцінок.

Поезія «Присвятні строфи», присвячена спогадам далекої юності, оспі­вує красу молодості, хвилюючий чар німотного захоплення, диво першого по­чуття. У центрі твору — образ Навсікаї — тут її «волинський варіант» — один з нев'янучих образів гомерово! «Одисеї», який надихав неокласиків Ми­колу Зерова, Максима Рильського та інших поетів. Неокласичність виявляє себе, найперше, у протиставленні «Еллади, сонця і весни» — добі, яка «скрегоче і рикає Крізь порох, полум'я і дим», по-друге, у зверненні до ан­тичного сюжету й античних образів, по-третє, у спокійній, розміреній інтонації. Взагалі, спогад — доволі вживаний композиційний прийом інтимної лірики. Ось перейнята зрілою теплотою «Задавнена розмова». Поезію адресовано княжні Ользі Туган-Барановській, з якою поет познайомився ще в Києві, зуст­річався в Празі, в еміграції вона стала кіноактрисою.

Життєлюбство — одна з характерних рис Маланюкової інтимної лірики. Його ліричний герой повністю віддається насолоді єднання з природою, первіс­ністю, відчуваючи повноту життя. Зливаючись з природою, герой вірша "Зуст­річ» усім єством своїм радіє приходу весни, серце його спрагло п'є цілунок, життєдайний і цілющий для душі.

У поезії Є. Маланюка повоєнного періоду спостерігаємо зміну настроїв, мотивів. Сердечні справи, що іноді знаходили бурхливий відгук у ранніх творах «А як же Наталочка?..», «1 час настав...», «Вічна», оцінено тепер з відстані часу, більш зважено і розсудливо. Відчуття того, що «під зухвалим кроком розтоптані лишились пелюстки», сприяло самозосередженню, самоза­глибленню. Серпень —це не лише пора дозрілості в природі, а й у душі. Осінь з її «останньою, жалібною, прощальною позолотою» править бал у ліриці цього періоду. У її перебігові поет помітив наслідки боротьби («Вже кров'ю кленів перші рани позначив вересень в лісах»), згасання («Мороз махне мечем і все скінчиться враз»), кінець одного циклу і початок нового («Все переживезагладу і оживе ізнов, і житиме без кінця»). Природа в нього — не лише гама барв і звуків, вона жива, одухотворена. Пізню осінь, наприклад, персоніфіковано в образі старчихи, що підходить «без візантійських шат, без ліпоти пишнот, без бірюзи і золота» (диптих «Зелена осінь ).

Пізню лірику Маланюка зосереджено налюдській душі, крізь призму якої сприймається й освітлюється навколишній світ, життя окремої людини, наро­ду. Осягаючи власну душу, поет трансформує індивідуальні переживання в уні­версальні категорії буття, найвищим проявом якого є світло Любові. Так, на­приклад, ліричний герой вірша «На палубі, під зорями удвох...» доходить ви­сновку, що жити — означає любити, наближаючись, таким чином, до Бога, який і є Любов.

Готуючись дозвіту перед Богом, самим собою, поет замислюється наддале­ко не риторичним питанням: «Що ж можеш та, надломана тростино'?». Епіграфом до «Елегії» (1967), написаної за рік до смерті, стали слова Б. Паск­аля, які викликають у автора асоціації з власним життям. Ліричний герой злив­ся з поетом; драматизм ситуації, в яку він потрапив, посилено паралелізмом осінньої природи з людським життям. Прийом відчуження дозволив авторові глянути на себе сторонніми очима, спостерігати за згасанням природи і життя. Елегійний настрій у вірші гармонізує зі станом довкілля.

Переважна більшість поезій €. Маланюка — це беззаперечна перемога мистецтва, творчості. Вічна сила любові протистоїть смерті, духовній і фізич­ній, тому ліричний герой Маланюка не боїться згоріти в «полум'ї краси». Поет утверджує думку про святість чистого почуття, про те, що людині, наділе­ній здатністю кохати, дарована можливість наблизитись до Вічності.

Буттєві мотиви — життя і смерть, вічність і мить — пронизують любовну лірику Маланюка. Серце закоханої людини «з космосом всуголос б'ється» і тоді «безмежжям зростає життя». Так відбувається процес переосмис­лення світу, часу, себе. Тому естетичне начало авторського «я» у Євгена Ма­ланюка нашаровується на філософське. Крізь призму часопростору поет роз­криває гармонію світу й особистості, синтезуючи її у слові.

Осягаючи велич Всесвіту, оцінюючи в ньому місце людини, автор вдається до риторичного питання: «Бідна людська інфузорія, що ти значиш? Що мо­жеш ти?». Поет, шукаючи постійно відповіді на це запитання, приходить до висновку: зміст життя — є Бог, а Любов дає можливість самореалізації. Вло­вивши своєрідність єднання людини, любові до Бога, Маланюк наповнив цим свою поезію. Якщо душа наповниться любов'ю, людина зможе піднятися на висоти божественного, тим самим притягуючи божественне на землю. Тоді те, що нагорі (макрокосм), єднається з тим, що внизу (мікрокосм), всєпроникаю-чоіо силою любові. Маланюк вказав і шлях до такого пізнання, а саме: пізнання самого себе, довколишнього світу і Бога.

Отже, художнє поєднання індивідуальних психологічних рис поета, його емоційності, оригінального асоціативного мислення, темпераменту, виявле­ного в різноманітних життєвих ситуаціях, зумовили неординарний в україн­ській ліриці аспект любовної поезії Маланюка. Саме в цьому дослідники вба­чають екзистенцію інтимної лірики Євгена Маланюка.

Білет № 14