Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Istoriya_ukrayinskoyi_kulturi-1.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
06.12.2018
Размер:
104.9 Кб
Скачать

30.Розкрийте суть поняття «полемічна література». Вкажіть причини появи полемічної літератури в Україні. Охарактеризуйте діяльність і.Вишенського.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси і виник термін "полемічна література".

Полемічна література виникла як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Трактати і послання І. Вишенського відзначались величезною силою викривального пафосу і політичної сатири, що було викликано різким посиленням у Речі Посполитій національного, соціального і релігійного гніту трудових мас українського і білоруського населення.

Іван Вишенський розкривав глибоку несправедливість існуючого суспільного ладу, гостро засуджував паразитизм і продажність панівних класів, таврував королів і царів як даних не Богом, а дияволом (трактат «Обличение диявола — миродержца»).

31. Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи.

Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами.

32. Розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському грунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

Перехід від релігійної до світської культури означає перехід від розуміння індивіда як істоти, що має спільні з іншими індивідами природні якості та оцінюється відповідно до існуючої ієрархії доброчинностей, до розуміння його як одиничного та неповторного “Я”. Не моральна вага в суспільстві, а автентичність особистості стає джерелом етичних та естетичних суджень.

Головною ознакою світської культури є гуманізм, вона не пов»язана з релігією прямим чином, ідеали, які вона виражає, йдуть з найрізноманітніших джерел.

33. Основним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія. Ще до присвоєння в 1701 р. звання академії, цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п'єс, режисерами й акторами були викладачі та студенти Академії.

Тут працювали кращі викладачі, відомі діячі культури того часу І. Гізель, І. Галятовський, І. Кононович-Горбацький, Й. Кроковськнй та ін.

Випускники академії викладали в інших навчальних закладах.

За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився.

34. Галичина до розділу Польші в 1772—1795 роках перебувала під її владою, а після – Галичина, Буковина і Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорської імперії, розвиток на цих землях проходив зовсім по-іншому, ніж на землях, що належали Російській Імперії. Також важливим фактором є те, що на українських землях у XVIII столітті було створено багато університетів, в яких велика увага приділялася вивченню іноземних (європейським) мов з подальшим вивезенням інтелігенції до Російської імперії.

35. Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Чільне місце в навчальному процесі займали філософія, математика, історія, географія, риторика, вивчення мов.

36. Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який історики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української історії, мови. У суспільстві росла потреба в освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатності протистояти ополяченню та окатоличенню населення. 

Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

-період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -40-і pp. XIX ст.);

-українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.);

-політичний етап (з кінця XIX ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов'язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Великим історичним здобутком української культури початку XIX ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних "книжних" елементів минулого. У 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Пав-ловський. 

Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній розвиток у майбутньому.

37. Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.

Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.

Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.

Формуванню національної

самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів".

Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попытка собрания старых малороссийских песен". Найбільш повне і наукове дослідження української етнографії "Малороссийские народные песни" за авторством Михайла Максимовича вийшло 1827 р.

Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.

38. Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти ХІХ ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, І. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).

Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х - це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа».

39. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою ірумунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет уОдесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, іЧернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

40. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Украї­ну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеоло­гічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: полі­тичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна іден­тичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею націо­нального відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у куль­турне життя нації нової української літературної мови, зас­нованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]