21.Передумови та головні шляхи оновлення європейського театру.

Слова "театр", "драма", "сцена" - грецького походження. Саме там ко­лись зародилося це мистецтво. Щоб зрозуміти сутність онов­лення драматургії межі ХІХ-ХХ ст., давайте зорієнтуємося, якою була істо­рія драми загалом. Драма ( дія) - це один з літературних родів, що зображує світ у формі дії і, здебільшого, призначений для сценічного втілення. Виникла драма ще в античний період і впродовж розвитку літературного процесу вона зазнавала змін. Існує два жанрових типи драми:

 "арістотслівська", або "закрита", драма; "неарістотелівська", або "відкрита", драма.

Перший тип драми розкриває характери персонажів через їхні вчинки. У такій драмі завжди є зав'язка, розвиток дії, кульмінація та розв'язка. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмежено­му просторі.

Другий тип драми – до драми проникають чи епічні, чи ліричні елементи. Якщо у таку дра­му потрапляють ліричні елементи, тоді виникає лірична драма, в центрі зоб­раження якої внутрішній світ героїв. Якщо ж у таку драму домішують епічні елементи, то тоді вона називається епічною. У XIXстався справжній переворот у світовій драматургії. Норвезь­кий письменник Генрік Ібсен створює так звану "нову драму". Ібсен пише п'єси, де висвітлює ті проблеми, що були дуже близькі сучасному глядачеві; Період "нової драми" Генріка Ібсена охоплює 1877-1899 Основні ознаки "нової драми": усі драматичні твори є п'єсами про людську душу; у п'єсах "нової драми" відбувається зближення драматургічного про­стору з тією реальністю, що в ній живуть глядачі; у п' єсах "нової драми" немає чіткої межі між трагедією і комедією, немає поділу на головних і другорядних персонажів, на позитивних і негативних; композиція п'єс має інтелектуально-аналітичгаш характер.

У центрі уваги "нової драми" кінця ХІХ-початку XXст. постала осо­бистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори -своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу. Успіх п'єс Ібсена надихнув інших західноєвропейських драма­тургів на написання таких творів, де розкривалися найактуальніші соціальні та моральні проблеми суспільства. "Певним, шоком для театральної публіки став показ на сцені робітників, люмпенів, злидарів, а також звернення до таких тем, як спадкові хвороби або жіноче питання". А. Чехов "створив власний лірико-філософський театр, який став не­від'ємною частиною світової театральної революції"."Генрік Ібсен і світова драматургія".-"напружена бо­ротьба особистості за право на власний вибір та унікальний духовний світ, незавершений, відкритий фінал, розв 'язка давно назрілих конфліктів і розп­лата героя за минуле "). "Бернард Шоу "драми-дискусі. "основа драми - дискусія; глядачі як учасники театрального дійства, відкритий фінал, нові типи героїв, поєднання жанрових ознак драми і роману". Чехова - "глибокий пси­хологізм у висвітленні внутрішнього стану героїв і зображенні трагедії бу­денності; майстерне використання підтексту ("підводної течії"), паузу діа­логах, реплік ремарок..."Нова драма"

1.    Показує трагедію життя.

2.    У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи.

3.    Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

4.    Рушій сюжету - психологічні колізії, зіткнення ідей.

5.    Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.

6.    Відображення складного духовного буття.

7.    Від реалізму і натуралізму - до модернізму.

8.    Автор відтворює загальну атмосферу часу, духовні пошуки епохи, прагне до морального пробудження особистості й суспільства.

9.    Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мис­лить разом із героями.

10.   Умовність, узагальнювальний зміст.

11.   Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

12.   Пафос роздумів, переживання, суперечностей буття.

Г. Ібсена — норвезький поет і драматург. Ще за життя драматурга його називали творцем аналі­тичної п'єси XIX століття, яка відроджувала тради­ції античної драматургії. П'є­сою, в якій найбільш послідовно виявились нові принципи драматурга, стала драма «Ляльковий дім». На перший погляд, головну увагу письменник зосе­редив на проблемі прав жінки, але будова драми, система образів перекон­ливо доводять, що доля головної героїні відбиває глибинні протиріччя сучас­ного драматургу суспільства. «На початку драми автор відтворює життя-гру головних героїв і їхнє зовнішнє благополуччя. Конфлікт, що дав поштовх розвитку дії п'єси, виник давно, але до певного часу героями не усвідомлювався.

Соціальні протиріччя у драмі Ібсена переростають у протиріччя моральні, які драматург вирішує у психологічному плані. Головну увагу драматург зосере­джує на тому, як Нора сприймає свої вчинки і вчинки інших героїв, як змінюєть­ся її оцінка світу й людей. її страждання і прозріння стають основним змістом драми. Прагнення переглянути й переоцінити всі сучасні звичаї й норми моралі з точки зору людяності перетворювало драми Іб.на дискусії. У драмі Іб. важливу роль відіграє символіка. Символічна назва п'єси — «Ляльковий дім». Маленька жінка постає проти суспільства, не бажаючи бути лялькою у ляльковому домі. Символіка ця знаходить відображення у системі «ігор»: Нора грається з дітьми, «грається» з чоловіком і доктором Ран­ком, і вони в свою чергу теж граються з нею. Все це готує глядача до фінального монологу Нору, в якому вона докоряє чоловікові й батьку, усьому суспільству, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей. Символ «ляльковій дім» вказує на головну ідею — забуття в людині людського. Висновок. У драмі «Ляльковий дім»зображено шлях становлення особис­тості головної героїні. Особливість драматичного конфлікту «Лялькового дому» полягає у тому, що його зав 'язка і розв'язка винесені автором за межі дії п'єси. Така будова твору давала автору можливість поставити гострі суспільні про­блеми, вирішення яких потребувало саме життя. Глядачі, а не герої п'єси, мали докласти зусиль для вирішення конфлікту.. Ібсен у своїй п'єсі «Ляльковий дім» змальовує картину прозріння Нори — дружини й матері чотирьох дітей - за допомогою такого мис­тецького набору, як репліки, дії, вчинки, що, на перший погляд, не мають пояснення, але передають внутрішню психологічну на­пругу і згодом набувають символічного значення, авторські ре­марки, монолог-сповідь героїні тощо. Усе це дає читачеві змогу збагнути глибинні джерела її страждань та справжні причини її ніби алогічного вчинку - рішення залишити сім'ю. Наявність вну­трішньої дії ми відчуваємо й у п'єсі А. Чехова «Вишневий сад», де за допомогою такого ж мистецького набору автор провокує гляда­ча до роздумів, скеровує його зусилля на розкодування підтексту. 

Метерлінк- У1889 р. поет укладає написані ним на той час вірші у збірку "Теплиці". Тут присутні настрої песимізму, душевної втоми, розчарування. П'єса-казка "Синій птах" стала вершиною творчості Метерлінка. І хоча письменник працював до останніх днів свого життя, перевершити цей свій шедевр він уже не зміг. У 1911р. Метерлінк остаточно відійшов від принципів "старої драми", ставши теоретиком і практиком нового театру. Своєму театрові Ме. дав назву "театр статичний", або "театр мовчання". Сутність трагізму, на його думку, полягає в "трагізмі повсякденності", у "самому факті життя. У 90-ті роки М. трохи змінив свій погляд на символістський те­атр. У його п'єсах звучить надія (звідси і назва - "театр надії"); їх ще назива­ють "п'єсами - бесідами душі". Метерлінк шукає "шляхи подолання приреченості людської долі, засоби одухотворення дійсності, утвердження істини в житті, наголошуючи на не­обхідності "активізації театру", його наближення до сучасних проблем. До "театру надії" належить і драма-казка "Синій птах".

П'єса-феєрія «Синій птах» бельгійського письменника-символіста Моріса Метерлінка розкриває складні філософські та моральні проблеми, а за формою казки приховується бага­тий образний світ, кожен образ якого має глибоко символічний характер. М. виходив із символістичного уяв­лення, що світ має свою таємничу сутність, яку мо­жуть осягнути лише неуперєджені, чисті душею люди, здатні на співчуття, на любов до ближнього. Сучасний світ вбачався драматургу жахливим і позбавле­ним мети існування. Головні герої п'єси-феєрії «Синій птах» — діти Тільтіль і Мітіль. Дитині властивий неупереджений погляд на життя, здатний бачити в буденному таємниче. Дитина символізує початок нового життя, безсмертя людей, поки вони дбати­муть про щастя дітей. Казкові герої символізують до­вічну віру людей в перемогу добра, готовність протистояти злу. Дія п'єси почи­нається напередодні Різдва.- елемент символіки Метерлінка. Це родинне свято, з яким пов'язані надії на взаєморо­зуміння між людьми, злагоду. Різдво символізує народження нового, прекрас­ного, ідеального життя, надію на спасіння людей. Діти сплять, але прокидають­ся від чудової музики, що лунає із сусіднього багатого дому. Сон, пробудження, музика — це теж символи-ставлення до високих ідеалів Різдва, можливості іс­нування чогось вищого, ніж буденність. Висновок. П'єса-феєрія «Синій птах» сповнена глибокого філософського змісту. Пошуки людиною щастя, життєдайних ідеалів — ось головна тема тво­ру. Образи-символи п'єси в узагальненій формі окреслюють найсуттєвіші мо­менти людського існування, найважливіші істини, які людина повинна усвідо­мити. Щастя, за Метерлінком,—це нагорода за життєвий шлях, на якому людина пізнає сутність добра, любові, співчуття, відданості. Центральним символом у п'єсі М. Метерлінка виступає образ Синього Птаха, пошуки якого дітьми Дроворуба поступово конкре­тизуються як пізнання людиною таємниць всесвіту й оволодіння таким чином навколишнім світом. Окрім того, Синій Птах є сим­волом людського щастя, у пошуках якого діти мандрують Країною Спогадів.  Птаха діти не знаходять, але мудрішають, бо багато чого дізнаються під час своєї казкової подорожі. Тепер вони знають, як допомогти хворій дівчинці. Для цього потрібно лише виявити свою любов, щирість і душевну щедрість. У п'єсі Метерлінка «Синій птах» персонажі (діти Мітіль і Тільтіль, мешканці Країни Спогадів, Ночі, Лісу, Садів Насолоди, Царства Майбутнього) є узагальненими образами-символами, які сприяють розкриттю глибинного філософського змісту твору про пошуки людиною щастя, життєдайних ідеалів, схематично окрес­люють найсуттєвіші моменти людського існування, найважливіші істини, які людина повинна усвідомити. Щастя, за Метерлінком, -це нагорода за життєвий шлях, на якому людина пізнає сутність добра, любові, співчуття, відданості.

Англійський драматург Б. Шоу (1856—1950) творчо сприйняв традиції драматургії своїх попе­редників, зокрема Г. Ібсена, і розкрив нові можли­вості театрального мистецтва. В творчій спадщи­ні письменника драматичні твори різних жанрів: комедії, драми, історичні трагедії, але їх об'єднує щирий інтерес до людини, її світогляду, духовної культури. Драматург використовує відомий грецький міф про Пігмаліона, скульп­тора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу своєму мис­тецтву. За це богиня Афродита покарала його: вона насилає на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору — статуї морської богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон страждає, бо його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродиту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружи­ною Пігмаліона. Шоу оригінально переробляє цей міф, під­коряючи своєму творчому задуму. Його п'єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подіями і кумедними ситуаціями Шоу побачив важли­ву проблему — проблему пробудження людської гідності, можливість реаліза­ції особистістю внутрішньої краси. Висновок. Головна проблема п'єси «Пігмаліон» — це проблема можливос­тей людини для духовного розвитку. В п'єсі Шоу, як і в міфі, два плани цього розвитку: перший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіггінса, другий — сам Хіггінс, який повинен визнати, що крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі. Письменники світу взяли на озброєння створені Чеховим нові художні форми: діалог з самим собою (прийом, що дає змогу по­бачити за словами і вчинками героїв їхнє психологічне підґрун­тя) , широке використання підтексту, свідоме зниження трагедійної ситуації, у яку потрапляє «людина на зламі часу», до рівня комедії (як у «Вишневому саді»: герої не відчувають, що нові часи несуть їм загибель фізичну), широке ви­користання образів-символів (чайка, вишневий сад), відсутність динаміки розвитку образів, нездатність персонажів до змін у змі­нюваному світі тощо.