Переяславська угода в планах Богдана Хмельницького та “переяславська легенда”

Москвини, використовуючи ними ж створену “переяславську легенду”, намагаються переконати світ і навіть самих українців, що та легенда відповідає правді.

Їхня легенда говорить про якесь чудне стремління народу Русі зректися свого суверенітету й державності та “об’єднатися” з ворогом. Пропагування тієї легенди може легше йти тим москвинам, що вони вже встигли переконати легковірних, немов Київська держава Русь була “спільною державою східносло-в’янських племен”, немов ту державу Русь знищили не москвини в 1169 р. (син половчанки Андрій Боголюбський: “Іду на Русь!”), а тільки татари в 1240 р...

У рамках цієї фальшивої легенди запевняли і запевняють моквини, начебто русичі-українці були частиною (“слабшою”) того ж московського народу, частиною, що ще до складання Переяславської угоди вже мріяла про якнайскоріше об’єднання з “рештою” московського народу. Ті ж москвини запевняють, що власне гетьман Богдан Хмельницький, піднявши повстання з метою приєднатися(?) до Московії, виблагав у москвинів, щоб вони прийняли руський народ у склад своєї Московії, під владу царя, а “весь” народ руський, що якимось чудом опинився у місті Переяславі зібрався на “Раду” і ... на запит, чого він хоче, гукав: “Хочемо під царя московського православного!”

Там, начебто, і була підписана так звана Переяславська угода, а пізніше, для тривалого утримання в нашій свідомості цієї фальшивої легенди, побудували в Києві пам’ятник Богданові Хмельницькому на п’єдесталі якого з одного боку зробили напис: “Хочемо під царя московського православного”, а з другого — “Богдану Хмельніцкому — єдіная і нєдєлімая Россія”.

Нині ту легенду, свіжо підфарбувавши в стилі “а-ля СССР”, москвини знову поширюють її під час різних ювілейних урочистостей. Тим самим намагаються переконати всі народи світу, що лише купка якихось пройдисвітів-запроданців в інтересі ворогів самого народу русичів-українців намагається висовувати безпідставні домагання відтворення окремої руської держави, якої начебто ніколи й не було, якої ніколи не хотів руський народ та і нині рівно її і не хоче.

Згадану легенду почали творити москвини не нині, а ще в давні часи, безпосередньо після смерті Хмельницького. (Чи не москвини ж і допомогли йому, непокірному, померти?) Уже тоді москвини використали для цього два способи:

1) знищили первісний текст умови і оперували (і оперують!) її фальшивкою та,

2) поновлюючи з кожним новим гетьманом “переяславські пункти”, кожного разу в зміненій редакціїї, москвини утривалювали тим у людській свідомості вигадку, немов та угода була справді “остаточною метою”, що на ній і тільки на ній хотіли русичі-українці будувати своє життя.

Таким чином у політичному розумінні головною справою нині є:

- не те, як задалеко Московія Переяславською угодою обмежувала суверенітет тогочасної Русі, — не те, чи Московія додержувалася Переяславської угоди,

- не те, навіть, чи більше чи менше сфальшовано її текст, а те, чи руський народ в минулому уклав ту угоду справді з доброї волі і бажання об’єднатися,

- чи справді хотів він бути з москвинами в одній державі,

- чи нині погодився б український народ на побудування своїх відносин з Московією на основі змодернізованої Переяславської угоди, — навіть коли б москвини дали всі потрібні гарантії чесного додержування цієї угоди в майбутньому?

Натомість, у відповідь на московську пропагандистську акцію, ми повинні розвинути власну енергійну акцію, яка має інформувати і наш широкий загал, і чужинців про справжнє місце цієї угоди в планах відновителя Руської держави — Великого Гетьмана Русі Богдана Хмельницького і про справжні плани великого гетьмана, які не мали нічого спільного з Переяславською угодою, а тим більше не мали на меті якесь “приєднання” до Московії.

Першим запитанням, яким ми повинні зайнятися при цьому висвітлюванні, є:

- чи руський народ, очолюваний Богданом Хмельницьким, прагнув відновити державу предків..?

Другим: — чи самі москвини за часів складання Переяславської угоди, справді вважали руський народ частиною народу Московії і тим самим не визнавали ані державності Русі, ані виключного права руського народу вважати себе єдиним спадкоємцем держави Київської — Русь, чи навпаки, москвини вважали русичів-українців народом, відмінним, навіть чужим і ворожим до них народом та розуміли, що цей народ відновив державу своїх предків ?

Третім: — чи гетьман Богдан Хмельницький вважав сам Переяславську угоду за акт виняткового значення, що мав нормувати на майбутнє існування руського народу та його відносин з народами Московії, чи, навпаки, — вважав цю угоду за таку ж, як і інші, підписувані ним угоди, хоча б, наприклад, угоду Зборівську. Цебто, за угоду тимчасову, угоду, яка була тільки складовою частиною його дипломатії, що мала на меті не знищення, а — тільки збереження відновленої власної незалежної держави Русь!

На перше, поставлене нами запитання мусимо нагадати, що руські, як свідчать про це самі москвини, за тих часів, що безпосередньо передували Визвольній війні Б.Хмельницького, лише у випадку повної безвихідності могли звернутися до Москви. Путивльські воєводи доносили до свого царя в Москву дослівно, що можна сподіватися, що руські люди звернуться до московського царя лише тоді, як пишуть воєводи, коли “на ніх прійдут Польскіє люді вайной, а іх дє мочі нє будєт протів поляков стоять”. Це донесення москвинів аж ніяк не вказує на існування будь-яких прагнень руського народу, відновленої держави Русь до об’єднання з князівством Московським.

Ми знаємо також, що гетьман запорожців Яків Остряниця, коли стала очевидною безуспішність його повстання 1638 р. проти польської влади, втік з більше 1000 козаками на Слобідську Україну (заснував місто Чугуїв). Але також знаємо, що ті козаки почали боротьбу з Остряницею, як з московським запроданцем, побили військо московського воєводи, вибили московську залогу, Остряницю вбили (1641р). Цей факт також не свідчить про бажання народу руського жити під московською владою. Знову ж таки Гуня, який врятував козаків під Жовнином з польського оточення, закликав (зберігся його лист) проти поляків на допомогу татар, а не москвинів, що так само доводить брак симпатій руських до москвинів.

Як бачимо, незважаючи на ведену тоді москвинами пропаганду, українці ще перед Визвольною війною Хмельницького, навіть в біді, воліють звертатися до татар, від яких зазнала стільки лиха Русь, але тільки не до москвинів. Москвини також, вважаючи руських цілком чужим народом, не хотіли ані об’єднання з ним, ані допомогти у визволенні його з-під Польщі, ані, тим більше, постання держави Русь. В їхньому московському інтересі була лише постійна діяльність “диверсійних банд” у межах Русі настільки сильна, наскільки це було потрібне як для ослаблення Польщі, так і для відривання поступово все нових земель. Полякам же москвини ще напередодні початку Визвольної війни Хмельницького обіцяли свою допомогу проти Русі.

Богдан Хмельницький, намагаючись сформувати «майбутній реальний антипольський фронт, перевагу віддав Росії... тому, що після розгрому поляків... (у полон потрапило 8,5 тисяч з польськими гетьманами М.Потоцьким та М.Каліновським, поляки втратили всю артилерію, обоз, прапори. — М.К.)... під Корсунем 16 травня 1648 р. з перехопленої російсько-польської дипломатичної пошти він зайвий раз пересвідчився, що лише блискавична перемога дозволила українському війську уникнути ножа в спину з боку Москви. Таким чином, щоб у майбутньому зіткненні України з Польщею захистити себе від того «ножа», гетьман і запросив у неї (Москви) військової допомоги. Чекав відповіді аж 6 років: московське керівництво вичікувало... хто буде слабший, смакуючи при цьому здобич заздалегідь». (Із «Заяви Президії Академії наук Вищої школи України». Див.: Літературна Україна. — 2002. — 22 серп. — № 27).

Знаючи добре все це, Хмельницький не апелював до почуття якоїсь вигаданої пізніше “кровної” єдності, лише звернувся до москвинів, як і до інших сусідів, підкреслюючи, одначе, в тому зверненні момент спільної віри як претекст, який давав йому певне моральне право просити допомоги грішми, а також намовляти москвинів до війни з Польщею з метою відібрання від поляків Смоленська, але Б.Хмельницький не запрошував москвинів на Україну.

За часів, передуючих Визвольній війні під проводом Хмельницького, національна струна звучала на повний голос. Свідомість руського народу, яка виросла на традиціях князівської імперії Русь та Галицько-Волинської держави, яка виховувалася правосвідомістю як князівської доби, так і “Статуту Великого князівства Литовського”, та вперта боротьба за автономні права відзначалася гордим почуттям і розумінням своєї національної гідності, вартості русичів-українців — синів “по всьому світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського” (“Тренос” Мелетія Смотрицького з 1612 р.).

Всі дані говорять, що Визвольна війна 1648 року була і “козацьким повстанням”, і “селянською революцією” проти панування шляхти, і “релігійною війною”, але вже менш за все — вигаданим нашими ворогами — рухом з метою “приєднання до Московського князівства” — вона була тільки завзятою боротьбою за відновлення держави великих предків наших.

Де ж гетьман шукав союзників?

Перші кроки: в кінці лютого 1648-го уклав воєннополітичний союз з Кримським ханством, а 2-го липня 1648-го йшлося про укладення договору Б.Хмельницького з Туреччиною. До Туреччини гетьман пише листа і просить султана прийняти Русь під свій протекторат, листа підписує — “Гетьман війська Запорозького і всієї Русі”. Про цей красномовний факт умов і зносин з Туреччиною взагалі не люблять згадувати московські історики — він перекидає шкереберть твердження, начебто все робилося до приєднання Русі до Московії, або що московський протекторат над Руссю-Україною “по Переяславі” був виявом почуття “племінної” єдності. У грудні 1650-го Б.Хмельницький отримав листа від турецького султана з повідомленням, що Порта прийняла Козацьку державу під свою протекцію. Всі держави у ті часи не знали Московію як Русь, всі знали саме Україну як Русь і тому підпис — “гетьман всієї Русі”.

У той час, коли Русь прийняла турецьку протекцію, Московія була в союзі з Польщею. Зусилля дипломатії гетьмана Русі, природно, мусили скеруватися на те, щоби розірвати той союз. Лише з цією метою гетьман Хмельницький то вабить москалів здобиччю у Польщі, то погрожує спілкою з татарами зруйнувати Москву, якщо вона захоче й надалі помагати полякам.

Вартим спеціальної уваги є те, що за українсько-татарський союз Хмельницький тримався обома руками, ішов на поступки татарам, щоб забезпечити цей союз, готувався у спільний з татарами похід проти Московії. До речі, цей факт свідчить, що він зовсім не ставився до Москви як до одновірних, “єдінокровних” братів, більше того, начебто весь час тільки і мріяв, як підпорядкуватися Москві і віддати Русь-Україну в рабство, як це наполегливо наголошувала імперська історіографія, а тільки хотів використати Москву як мілітарну силу в своїх планах. Через це й натискав на неї і хотів іти на неї, як заявляв, у помсту за те, що Москва у 1649-му йому не надала допомоги: “Я все: і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене не відсидиться, — за те, що не вчинив цар помочі на поляків...” (Акты, относящиеся к истории Юж. и Зап. России. — Т.3, С.353).

Увага, з якою це трактувала московська влада, свідчить, що ні русичам-українцям, ні москвинам тоді і не снилося, що пізніше московські історики зроблять їх... “єдінокровнимі”, бо вони самі вважали себе чужими народами. Та й справді: як велика ріка Волга вливається тисячоліттями в Каспій, а він залишається гіркосолоним, так і періодичні струмочки слов’ян, що вливалися у величезне море угрофінських племен (подивімось навіть на сьогоднішню політично-адміністративну карту Росії), не могли його асимілювати (навпаки!) і воно залишалося і залишилося угрофінським та ще й з величезною домішкою з моря татаро-монгольських племен... Це доведено дослідженнями класика “кров’яної антропології” А.Ф.Муранта (Mourant, Oxford). Також відомого російського вченого В.П.Алексєєва: “Відсутні помітні відмінності між краніологічними типами сучасних українців і їхніх викопних предків... Найбільш різняться між собою сучасні росіяни та їхні предки — кривичі, в’ятичі і словени. Менша різниця між білорусами та дреговичами і радимичами і зовсім не помітна різниця між українцями та древлянами, полянами, сіверянами...” (Алексеев В.П., Происхождение народов Европы, М.,1969, с.187.) Це вже тепер. А за часів Богдана? — Тим більше, ні про яке “єдінокровіє” не може йти мови. І тому є природним, що народи обох держав обопільно вважали себе чужими.

Тим часом, Польща провела повну мобілізацію сил, польські війська рушили на Волинь. Руські війська Хмельницького разом з прибулим на допомогу татарським військом рушають їм назустріч. Поляки почали відступати, а коли прибув король з великою армією, Хмельницький у дводенному бою розбиває поляків, однак, підкуплений поляками хан татарський зраджує, і гетьман змушений внаслідок того підписати так звану Зборівську угоду 1649 р., звичайно, тим не розв’язуючи в цілості проблем Русі. При цій нагоді слід зазначити, що рішення татарського хана зрадити було, ймовірно, наслідком не лише отримання від поляків грошей, а й того, неприємного для хана факту, що Русь-Україна йшла на прийняття турецької протекції і таким чином, в разі сконсолідування, могла через султана впливати на політику татарських ханів і утруднювати набіги татар з метою взяття ясиру (захоплення русичів-українців для продажу в рабство), який був підставою татарського добробуту.

Зборівська угода не задовольнила і обидві сторони готуються до подальшої боротьби. Б.Хмельницький веде переговори з Молдовою, нав’язує стосунки зі Швецією (яка не була у добрих стосунках з Московією) і Пруссією, що внаслідок успіхів Б.Хмельницького визволилася з васальної залежності й почала набирати значення.

Московщина побоюється Польщі та й не має у визволенні Русі-України жодного інтересу, ані жодного почуття спорідненості, яке змушувало б її підтримувати русичів-українців, отже і не спішить допомагати руським. Навпаки — московський посол Мужіловскій ще й остерігає гетьмана Русі, щоб не продовжував боротьби з Польщею, бо цар тоді буде змушений прислати на допомогу Польщі свої війська.

Цей вияв “єдінокровності” московського народу до руського так обурив гетьмана, що він, погарячкував, — якби не схопив його за руку полковник чернігівський Шумейко, — набив би послові московському його посольську пику! Обурення гетьмана, безперечно, викликав факт, що саме єдина на сході православна держава погрожує допомогою гнобителям православ’я! При таких відносинах нічого дивного в тому нема, що Хмельницький тримав при своєму дворі Тімошку Акундіна — самозванця-претендента на московський трон, щоби на випадок конечності походу на Москву використати його.

Вів тоді гетьман переговори і з Семигородом (Трансільванією), Валахією, Угорщиною, Литвою, з іншими державами.

Військові невдачі, які були наслідком непевності спільників, змусили гетьманський уряд Русі проти його волі подбати про союз з Московією. Як саме далі розвинулися б турецько-українські стосунки сказати важко, бо їх нормальний розвиток порушила внутрішня боротьба в Туреччині і протилежні руським інтереси татарського хана позбавили Русь-Україну реальної підтримки мусульманського світу. Отже, як бачимо, не могло бути й мови про будь-яке бажання руських поєднатися з москвинами (давнім ворогом руського народу), які майже п’ятсот літ перед тим знищили Київ і державу Русь, а пізніше не раз діяли на шкоду руському народу. Русичі-українці воліли шукати спільників навіть серед мусульман, з якими провадили безустанну війну, але не у москвинів.

Та, знаємо, що деколи обставини змушують і завзятих політичних ворогів укладати союзи. Змусили ж недавно комуністичну московську імперію шукати тимчасового союзу з нацистською німецькою державою, змусили рівно ж обставини (про які подбала і Московія) гетьмана Богдана й руський народ шукати союзу з ворожою нам Московією, причому, цей союз був потрібний ще й тому, що він приводив до зірвання існуючого московсько-польського порозуміння і усунення можливості удару в спину з боку Московії.

Всі більш-менш освічені русичі-українці і навіть розумніші люди з поспільства знали москвинів як напівдикий, темний народ (про це писали і історики-патріоти Росії С.Соловйов у своїй 29-томній “Истории Росии...” і В.Налівкін і інші) і вже тому не могли нічого доброго сподіватися від зв’язку з тим народом.

Бракувало також конечних психологічних передумов для якогось об’єднання і з боку московського. Москвини тоді себе не вважали за один народ з народом руським (українським), виразно відмежовувалися. Себе москвини звали “людьми московськими”, державу — Московією, і лише нечисленна група з оточення царя та з духовенства знала, що московський цар почав титулуватися “всєя Вєлікія Росія самодержцем”. Але ж і гетьман Русі-України уважав себе володарем “Великої Русі”.

Такий стан був наслідком того, що коли ще за короля Юрія візантійський патріарх погодився іменувати окремого митрополита для Галицько-волинської держави, — то надав йому титул “митрополит Малої Русі”, залишаючи за київським митрополитом титул “митрополит Київський і Всієї Русі”, або “митрополит Великої Русі”. Митрополит київський переїхав (не переносячи формально своєї столиці) до Московії і привіз із собою той титул, а потім митрополити Київські з Москви переїздять до Вільна. А вже тоді, без згоди царгородського патріарха, москвини в 1458 році проголошують єпископа Рязанського “митрополитом московським”, а що митрополити київські, які жили якийсь час у Москві, звалися “митрополит Великої Русі”, — то і цього титулу додають собі безправно московські митрополити. Пізніше починають себе і царі титулувати “самодержцями всієї Великої Росії”, але цей титул ними змавпований з титулу митрополитів, а не наслідок, що московська держава є спадкоємцем київської, тобто Русі.

У 1482 році москвини намовляють татарського хана Менглі-Гирея напасти на Київ і пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши місто, посилає в дарунок царю золоті чашу і дискос з пограбованої ним Святої Софії.

Все згадане пояснює, чому не могло бути й мови про будь-які наміри не лише об’єднання з москвинами, а й просто стремління до тіснішого союзу.

Однак боротьба з кількома сусідами, включаючи таку тоді могутню державу, як Польща, була не під силу молодій козацькій державі. Московія добре зрозуміла ситуацію, в якій опинився руський народ, і запропонувала йому “допомогу” тоді, коли вже Русь-Україна не мала жодного виходу.

Гетьман Русі Богдан у цих обставинах мусив шукати союзників, навіть, хоч би й у пеклі.

Надзвичайним напруженням сил Русь-Україна 22-23 травня 1652 року блискучою перемогою під Батогом повертає собі самостійність, а в 1653 році об’єднані русько-татарські війська уже посуваються вперед, переслідуючи відступаючу польську армію. Катастрофічне положення обложеної польської армії. Однак 5 грудня поляки уклали усну Кам’янецьку угоду з татарами, яка спасла поляків від повного розгрому, і татари, одержавши від поляків 100 000 злотих і право взяти з 12 міст ясир, несподівано зраджують і повертаються у Крим.

Русі-Україні загрожує руїна і затяжна боротьба, а тут ні одна з сусідніх держав, крім Московії, не виявляє бажання почати війну з Польщею.

Так непереборні обставини змусили руську владу запропонувати москвинам союз проти Польщі. Московія використовує безвихідну ситуацію Русі-України, що кривавилася в непосильній боротьбі, і подає пропозицію 1653 року скласти оборонний союз, щоб у 1654 (!?) році надіслати своє посольство, яке мало “прізивать Русь” під царську руку.

Московія, політичні і військові агенти якої сновигали в Русі-Україні, прекрасно знала про державницькі устремління русичів-українців, знала, що руські самі вважали свою державу незалежною, і що за таку її вважають інші чужі держави, а проте, використовуючи становище, доручає Бутурліну поставити справу не як союз двох держав, а як одностороннє “прийняття в підданство” царя “бувших” підданих короля польського, які стали, мовляв, “вільні” тому, що король не додержав своєї присяги “боронити також і грецьку віру”, і тим самим звільнив від присяги руських. Безперечно, Русь не могло задовольнити таке трактування справи москвинами, однак, щоб зрозуміти дії в цьому випадку гетьмана Богдана, слід не забувати, що Великий Гетьман прекрасно розумів, що майбутнє визначатиме не літера угоди, а тільки реальне співвідношення сил, і то власне ця нова угода мала допомогти йому змінити на користь Русі-України це надзвичайно невигідне в той час співвідношення.

Думати інакше не міг державний муж, що перед тим підписав уже був кілька угод з татарами, турками та поляками, хоч деколи дуже не корисних. Адже за ним була не тільки союзна умова з Туреччиною, але й пізніше прийняття протекції турецького султана, були й такі умови, як Зборівська або Білоцерківська, які позбавляли Русь-Україну всіх її здобутків.

З іншого боку — Богдан Хмельницький розумів усю безвихідність ситуації, в якій опинилася виснажена війною Русь.

З наведених причин руська влада, що боролася тоді за збереження незалежності відновленої держави предків, що не мала найменшого наміру зрікатися своєї суверенності, не звернула уваги (саме тому, що вважала угоду такою ж тимчасовою, як і інші) на невідповідне, під оглядом формальним, ставлення до справи з Московією.

Безперечно, руська влада вважала головним дипломатичним завданням:

1) втягнути Московію у війну з Польщею, добившися одночасно запевнення від Московії, що вона не зложить зброї доти, доки Русь-Україна не буде звільнена від польського панування, і 2) загарантувати цілковите фактичне невтручання до державних справ Русі-України і не допустити московським силам укріпитися на території Русі. Решту справ уважала руська гетьманська влада за справи побічні, про які можна дискутувати, але які не мають стати на перешкоді осягненню головних цілей.

Тому у Переяславі Б.Хмельницький у відповідь на бажання московського посольства скласти присягу вірності царю, як та, яку він перед тим склав турецькому султану, висунув категоричне бажання загарантувати раніше присягою, що московський цар не віддасть полякам Русі-України, що не буде порушувати ані кордонів, ані державного ладу, ані компетенції влади в Русі-Україні, не буде добиватися зменшення збройної сили української держави чи обмеження її суверенних прав. Для надання цьому останньому більшої реальної вартості гетьман Русі Богдан Хмельницький, хоча й погодився дипломатично впустити до Києва 3000-тисячний відділ москалів під командою Московського воєводи, визначив силу своєї армії на 60 000 козаків.

При такому співвідношенні сил і мудрій політиці гетьманського уряду Русі були всі дані припускати, що після досягнення мети, для якої укладався оборонний союз з Московією, можна буде осягнути і забезпечити цілковиту суверенність Русі-України.

Так розуміючи мету переговорів та істоту умови з Московією, гетьман Русі Богдан зі старшиною не домагалися зафіксувати в Переяславі пунктів умови і не обстоювали тої чи іншої форми її, натомість домагалися загарантування присягою двох згаданих основних пунктів, які складали істоту самої угоди.

Москвини прекрасно розуміли, про що ходить руським, але, маючи свої протируські (протиукраїнські) наміри, не хотіли скласти від імені царя присяги, яка б гарантувала додержання тих двох зобов’язань, викручуючись в той спосіб, що московські царі, як самодержці, ніколи не складали жодних присяг, бо вистачає цілком їхнього слова. Таке поставлення справи зірвало цілий запланований перебіг урочистості, і гетьман Русі, покинувши московських послів у церкві, в якій мало вібутися складання присяг, подався на нараду зі старшиною, яка тяглася кілька годин. Під час наради гетьман вислав до церкви двох полковників, які ще раз повторили вимогу руської влади загарантувати присягою ті дві основні передумови московськоруського порозуміння. Москвини знову дали відмовну відповідь.

Однак на останок було знайдено компромісний вихід, а саме, що московські посли дали самі, від свого власного імені присягу, що цар додержить тих двох передумов, без забезпечення яких гетьман Русі не хоче скласти присяги московському цареві.

З перебігу справи є безсумнівним, що руська присяга вірності московському цареві була умовною, узалежненою від виконання москвинами тих двох передумов порозуміння.

Так її розуміли обидві сторони, і так її розуміли її сучасники, що видно хоча б зі слів посланця Київського митрополита, який в Луцьку у січні 1654 року оповів:

“Дня 8-го січня Хмельницький удвох з Виговським віддав словесну присягу на підданство московському цареві, на що йому на взаєм присягали посли московські”.

Обговорюючи другого дня докладніше умови порозуміння, гетьман Русі підкреслив, що москвини можуть прислати до Києва 3000 вояків, а натомість армія Русі-України має сягати 60 000 і цар не має давати їй платні. (Богдан розумів, якщо буде платня, буде й цілковита залежність.) Московські посли запевнили, що всі обговорені руські домагання московський цар затвердить і загарантує відповідним актом.

Москвини ще в Переяславі не мали наміру додержувати в майбутньому своїх зобов’язань, а тому спішили чимскоріше відібрати присягу на вірність цареві і від населення. Вони почали негайно, поки люди не зорієнтувалися, відібрати у них присягу цареві. Населення Русі-України поставилося до цього вороже, про яскравіші конфлікти збереглися відомості. Наприклад, у полках Полтавському і Кропив’янському побито москвинів, що домагалися присяги, киями. Уманський і Брацлавський полки також не склали присяги, рівно ж зле прийняли москвинів Чорнобильці, а Кияни “склали присягу під мечевим каранням”, та й то не всі! Духовенство заявило: “Волієм померти, ніж царю присягати”, та послало до луцького судового уряду протест проти спроб насилування його.

Самих переяславців заганяли до присяги киями (де ж тут “радостноє єдінєніє єдінокровних”?).

Московські історики твердять, що московським дворянам усе ж вдалося відібрати присягу від 63 000 козаків на вірність цареві. Але, звичайно, в правильність цього числа не слід вірити. Обіцянками й крутійствами, може, й вдавалося москвинам відібрати у кількості наполовину меншої, що також треба вважати великим їхнім успіхом. По-друге, навіть і ця цифра є меншою 1% народу Русі-України.

З пізніших заяв наших послів у Москві: щоб схилити до присяги вороже настроєне до москвинів козацтво, обіцяли, що кожному козакові цар буде платити по 30 золотих. Це намагання підкупити також аж ніяк не свідчить про будь-яке бажання руського народу бути у зв’язку з народом московським. На запоріжжя ж цілком не важилися москвини послати своїх відбирати присягу, а коли пізніше виявили бажання, щоб гетьман допоміг їм таку присягу відібрати, наші посли ухилилися від цього, мотивуючи змінним складом запорожців та що вони “люди не значні”.

Оформлення словесного Переяславського порозуміння мало відбутися у Москві, і гетьман з цією метою у лютому 1654 року вислав туди козацьке посольство, якому вручено вірчу (акредитуючу) грамоту від гетьмана Русі. На жаль, зберігся тільки відпис її в перекладі на московську мову, який, певно, ще й цілево був змінений. В тій грамоті й “статтях” про Русь-Україну говориться як про “государство руське”, а народ Русі, від імені якого говорить гетьман Б.Хмельницький, зветься “увесь народ руський” або “увесь мир християнський руський”.

Сказане доводить, що не може бути й мови про будь-яке бажання Русі-України зректися своєї державності (“государства”) й суверенності на користь Московії. Навпаки, маємо всі докази того, що русичі-українці вважали відновлену козацтвом державу нашу за єдиного правового спадкоємця Київської князівської держави і не збиралися зрікатися своєї державності.

А ось головне: «На Переяславській Раді були домовленості, але ніякої угоди Руссю-Україною і Москвою не було підписано».

Згадане наше руське посольство привезло з собою «неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів, що доти 400 років розвивалися без жодних міждержавних контактів». («Заява Президії АН Вищої школи України...»).

Як виглядали ті пункти в оригіналі ми не знаємо, бо збереглася тільки московська копія-переклад, а оригінал, можливо, цілево був “загублений”, бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку і цю копію, заступаючи її фальсифікатом.

Згадані “березневі статті” затвердив московський уряд в дійсності з дописами і змінами, що мали величезне значення. Зокрема, один з пунктів піддавав закордонні зв’язки Русі-України під Московський контроль, зв’язки з державами, ворожими Москві, Польщею і Туреччиною, забороняв цілковито. Рівно ж москвини додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові, Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації, внесені односторонньо москвинами.

Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не існувало жодної підписаної обома сторонами угоди, тільки існувало загарантоване присягою визнання Україною протекції царя під умовою додержання Московією умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування мала гарантувати Московія окремим актом за підписом царя. Недодержання з боку Московії обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися уряд Русі, спричинилось до того, що гетьман Русі Богдан Хмельницький не ратифікував цієї угоди, не подаючи її, як і Зборівської, до прилюдного відома. Правда він і не відкинув її формально, але й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. Тому, зокрема, не припинив гетьман Русі зносин з Туреччиною. Більше того, є переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький уважав, з огляду на порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки, себе вільним від присяги.

Як ми вже казали, основною істотною передумовою присяги було зобов’язання Московії розпочати війну з Польщею і не припиняти її до визволення українських земель.

Тим часом москвини не спішили з війною і московські війська почали воєнні операції лише 1955 року. За цей час поляки напали весною 1654 року і загналися на Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі і при тому вславилися тоді героїчною обороною Подільськ і ряд інших містечок. Наїзд поляків затримав щойно міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман Русі рушив тоді на відсіч і на дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з обох сторін дійшло до 15 тисяч.

Один із сучасників подавав, що за цей час було спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200 000 людей. Самих дітей, подушених в замках і на дорогах рахує цей сучасник на 10 тисяч.

Таким чином, цій трагедії посприяла невиконанням своїх зобов’язань Переяславської угоди “єдінокровная” Московія, і раділа з ослаблення Русі-України.

Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький уже тоді мав усі підстави вважати свою присягу не дійсною? І він її такою і вважав! Він чудово бачив, до чого прямує Московія, чудово розумів, що вона і не думає виконувати свої зобов’язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні розмови зі Швецією, але й посилає таємного листа до шведського короля, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі західноруських (українських) земель. У цьому листі гетьман Русі писав, що він намагатиметься унеможливити москвинам здобуття великих твердинь, щоб москвини не могли там залишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішати.

Цим пояснюється те, що, хоча козацькі війська під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава, Замостя і Любліна, — гетьман не захотів займати Львова.

Дії гетьмана Богдана є тим більш зрозумілими, що англійська преса вже тоді писала: “Непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають... Гетьман робить усе від нього залежне, щоб звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (“Several Proceedings” від 13-20 квітня 1654 року.)

На тлі всього сказаного ясним є, чому під Гусятином гетьман козакам наказав розігнати шаблями московські війська, що рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський воєвода: “Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли.... велів цих людей від города відбивати і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно”.

Взагалі цю війну веде гетьман (для якого ясні протируські плани Москви) в порозумінні зі Швецією, хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте. Подібні непорозуміння траплялися не під одним Гусятином. Антимосковські настрої, без сумніву скріпляє ще й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів “таке ж пограбування божих домів, як і від татар... (скажімо від себе, бо військо москвинів і було більшою частиною з татар; тільки й того, що не кримських). В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило... які неподобства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі... скільки душ у неволю забрали... а цю землю знищили...”

Під Любліном дійшло до конфлікту з комадуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати присягу на вірність московському цареві. Обурений тим Хмельницький склав угоду з татарами, в якій зобов’язався не боронити москвинів, наслідком чого було оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив віддати всю воєнну здобич.

Шведи тоді також рушили на Польщу, і це полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.

Однак поляки спокушали москвинів перспективою обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши руських, розпочали переговори з Польщею, а послів Русі-України, які приїхали домагатися признання Україні земель заселених русичами-українцями, москвини взагалі не допустили до участі в переговорах. Мало того, москвини віддали полякам ряд руських земель, визволених козацькою кров’ю.

Таким чином Московія знову не додержала головної передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила взагалі Богдана Хмельницького від його присяги.

Як свідчать історичні пам’ятки, Хмельницький після повернення послів з Вільна сказав: “Треба відступити від царської руки і піти туди, куди бог повелить”. Що ж до Віленської усної угоди, то заявив, що її не визнає.

Але Хмельницький не вважав ще своєчасним нормально заявити також про неважність Переяславської умови, і тому, наприклад, коли в 1657 році наказав цар Бутурлінові запитати гетьмана, чому воєвода московський є лише в Києві, адже ж, мовляв, у Москві було ухвалено, що мають стояти московські війська і в Чернігові, Переяславі та Ніжині, відповів тільки, що він не наказував своїм послам про те домовлятися, а в Переяславі про те не було мови, лише про Київ. Додамо, що й до Києва московський воєвода вступив лише одержавши дозвіл уряду Хмельницького.

Отже, Віленською умовою Московія остаточно перекреслила Переяславську угоду і тому Хмельницький всупереч Переяславській:

1) утримував війська більше 60 000, 2) незважаючи на московські остереження й протести, проводив переговори зі Швецією і склав з нею Союзну угоду (“вічний союз”), хоча вона була у ворожих відносинах з Московією, 3) не посилав Московії умовленої данини і 4) не звертав уваги на зобов’язання визнавати важність усталених Московією західних кордонів, тільки при кожній нагоді намагався звільнити і приєднати все нові землі Русі-України.

Таким чином, ніколи не ратифікована Переяславська угода, не дотримана москвинами вже під час зафіксування на письмі, і яка завжди була для Гетьмана Русі Хмельницького лише звичайним тимчасовим оборонним союзом, що в ньому замість султана Турції фігурував цим разом цар Московії, а завдяки тому, що Московщина зайняла відразу ницу лицемірну позицію неповажання партнера по союзу, Переяславська угода перестала навіть і морально зобов’язувати ще до підписання у Вільні сепаратного перемир’я.

Тому 1655 року підписав Б.Хмельницький зі Швецією військову конвенцію і увійшов до козацько-балканської ліги, яка була під протекторатом шведського короля і лорда-протектора Олівера Кромвеля, та склав угоду з турецьким султаном, себто діяв так, немовби жодної Переяславської угоди не існувало.

Після ж підписання Московією Віленського перемир’я, що передбачало потому поділ Русі між Польщею і Московією, — Переяславська угода стала фікцією, актом, що мав таке ж значення, як наприклад, має нині підписаний під час війни в 1941 році союзний “договір дружби” західних держав з московською червоною імперією.

Москвини так само ж розуміли, що не можуть вимагати дотримування Переяславського порозуміння, якого вони самі ж не додержували і яке, властиво, перестало існувати. Тому, наприклад, у 1655 році не тільки Московія не наважилася, посилаючись на Переяславську угоду, перешкодити зносинам Русі-України зі Швецією, але й затримку нею послів, що їхали через Москву, “вважала” своїм безправним актом і цар доручив Бутурліну “переконувати гетьмана Русі всіма можливими способами”, що той вчинок не скерований проти Русі, щоб, мовляв, “оні (русичі-українці) таво сєбє в аскарблєніє нє ставілі”.

Русь москвини вважали окремою чужою державою, заселеною відмінним від них народом, і вважали її такою державою не лише перед, а й після Переяславської угоди, а тому й не наважилися домагатися виконання вже ними порушеної угоди.

Трактуючи Русь як чужу державу, москвини зносини з нею вели через “Посольскій пріказ”, тобто міністерство закордонних справ Московії. Існував між двома державами кордон, купці кожної держави в другій вважалися чужоземцями і платили мито як і всі інші чужинці, гроші Московії не мали в Русі обов’язкової сили, а московські урядовці ще і в 1666 році звали Русь-Україну державою (“А в іхнєм государствє, городе Стародубє...”). Між іншим, Польща і після 1920 року продовжувала називати Україну — Руссю, а Росію — Московією).

Інші сусіди — Англія, Швеція, Австрія, Туреччина, Бранденбург, Семигород та інші — розуміли всю відносність Переяславської угоди і тому і після 1654 року вели зносини з Руссю-Україною як з суверенною державою.

Нарешті, москвини, які самі угрунтували у 1654 році своє право до переговорів з Руссю-Україною тим, що, мовляв, польський король не додержав присяги щодо оборони православної віри і тим самим звільнив своїх підданих від даної ними присяги вірності польскій короні, — прекрасно розуміли, що й московський цар, не додержавши своїх урочистих зобов’язань, також тим звільнив Гетьмана Русі Богдана і весь руський народ від присяги, даної у 1654 році.

Розумів це й гетьман Богдан та руські люди і тому вони перекреслили ту Переяславську угоду шведсько-українським “вічним союзом”. Те, що формально в тій угоді зі шведами не заперечувалася важність Переяславської угоди з Московією, не перечить нашому твердженню, бо й Гадяцька умова 6.ІХ.1658 між гетьманом І.Виговським і Польщею (Козацька держава під назвою Велике князівство Руське мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний член), яка привела до русько-московської війни, також не заперечувала права й Московщині починать об’єднання. Одне й друге були лише дипломатичними погашеннями.

Таким чином бачимо, що для гетьмана Русі Богдана Хмельницького “Переяславська угода” 8-го січня 1654-го була лише одним з ходів на політичній шахівниці, який мав на меті ослабити та знешкодити Польщу, але який був тільки одним з таких ходів, що мали полегшити Великому Гетьманові збереження самостійності відновленої держави Русь. Попереднім ходом на тій шахівниці була присяга на вірність турецькому султанові, наступним — русько(українсько)-шведський союз 12 червня 1657-го.

Що саме так розумів свої завдання Б.Хмельницький та його сучасники і безпосередні наступники, доводять вислови сучасників Богдана, які збереглися до наших днів.

Ось, наприклад, слова одного з вихованців тих часів Київської академії: “Виною синів Володимирових Русь впала, за Хмельницького Богдана на ноги встала”. Ясно, для автора цих слів існувала лише одна Русь — Україна, лише вона була тою самою державою Руссю, яка за Володимира була імперією, і ту, власне Володимирову державу підійняв з упадку Гетьман Богдан Хмельницький!

Для людей, що так думають (які є свідоміші від не одного з сучасних русичів-українців, які й досі не можуть собі з’ясувати простої істини, що Київська князівська імперія Русь була найбільшою на той час державою в Європі і була державою українською і тільки українською), — було неможливим, смішним і безглуздим всіляке стремління до об’єднання з дикою Московією на будь-яких умовах (де ще переслідували тих, хто лише читать умів — “А ти грамотний ?” — це ще й сьогодні можна почути від росіян). І тому гетьман Богдан Хмельницький іменував себе “Гетьманом Всієї Русі з божої милості”, а підвладні звали його “государем нашим” та “самодержцем”. Рівно ж знаємо, що московський посол Старков докоряв гетьманові за те, що він листи скріплював своєю печаткою, не бажаючи вживати печатки, надісланої йому царем.

Нарешті, коли хворому вже (чи не посприяла захворіти непокірному Москва?) гетьманові дорікав московський посол Бутурлін за угоду 8 жовтня 1656 р. з Ракочієм та за союз зі шведами, гетьман відповів: “Ніколи я не відстану від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві... А великий государ допустився наді мною та над Військом Запорозьким немилосердного вчинку — погодився з поляками, бажаючи віддати їм нашу батьківщину”.

Ці слова говорять ясно про те, що гетьман вважав наслідком зради москвинів Переяславську угоду не дійсною, обрав інші шляхи і інших союзників.

Більше того, коли нагадаємо собі листа гетьмана до шведського короля, в якому він пише, що намагатиметься перешкодити москвинам зайняти великі твердині, нагадаємо його дії під Львовом, Гусятином, Любліном і справу Бихова, — не лишається сумніву, що гетьман Русі уже у 1655 році, збагнувши крутійство москвинів і небажання додержувати угоди, — вважав Переяславську угоду недійсною і прагнув до розірвання союзу з Московією й налагодження тіснішого союзу зі шведами.

Таким чином ми ствердили, що Богдан Хмельницький ніколи не вважав Переяславську угоду за акт виняткового значення — тільки за одну з численних, підписуваних ним угод, що мали на меті полегшити йому збереження самостійності відновленої держави Русь-Україна, а не її ліквідацію.

Ствердили ми також, що з огляду на недодержання москвинами Переяславської угоди і зраду підписанням з поляками 24 жовтня 1656-го р. перемир’я — гетьман і цілий народ руський уважали ту угоду за неіснуючу, а натомість важливою угодою була нова угода з королем шведським, яку він не хотів порушити, бо не бачив для того причин і закидав москвинам, що вони зрадили Русь, а з того випливає, що угода зі Швецією, ворогом Московії, — була виправдана, бо про Переяславську вже нічого було згадувати.

Коли б Великий Гетьман не вмер 27 липня 1657-го (у дослідників є підозра, що допомогли), а міг ще особисто керувати державою, — можливо, він би прийняв протекторат шведський, бо така можливість передбачалася шведським урядом і обговорювалися відповідні умови. Однак...

Московія підступно пробувала використати смерть великої людини і володаря “козацької нації”, щоб запрягти її в москвоське ярмо. Негайно по смерті Гетьмана вона намагається захопити владу в свої руки і хоче сама скликати Козацьку Раду там, де їй було вигідно, і на цій, а не на скликаній урядом Русі-України, — провести бажаного кандидата і накинути йому під тиском військової сили, під назвою “переяславських статей” інші “умови”. Москвини висилають, з одного боку, таємних агентів бунтувати народ та сіяти незгоду між старшиною, а з другого — князя Ромодановського і воєводу Шереметьєва з добірним пішим і кінним військом, що мало фактично окупувати Русь-Україну.

Москвини, однак, помилилися в своїх розрахунках і, хоча вони добре вибрали момент, — їм не вдалося легко накинути пофальшовані “переяславські статті”, не вдалося запрягти без кривавої боротьби (радостноє едінєніє “єдінокровних” народов?) народ Русі-України в московське ярмо.

Не допомогла ані “братовбивча” війна, яку не гірше за агентів комуністичної Москви запалили агенти “тішайшево” царя Олексія (1645-1676), ані замахи на життя визначних полковників Богданових, ані підкупи, ані брехливі обіцянки, ані велика московська армія!

Московська армія, вступивши на територію Русі, натрапила на шалений і несподіваний спротив! У Конотопі замкнувся з козацьким військом героїчний його оборонець полковник Гуляницький і три місяці давав відсіч московській армії, а по трьох місяцях надійшли українсько-татарсько-польські армії на чолі з Гетьманом Русі Іваном Виговським і, розгромивши 28-29 червня 1659 року в битві під Конотопом московське військо, кров’ю перекреслили навіть спогад про “Переяславську угоду”. За спробу поневолити вільнолюбний народ Русі москвини заплатили життям 30 000 своїх вояків.

Треба було ще понад 60 років кривавої, жорстокої, майже безперервної боротьби з українським народом, щоб було можна накинути йому на шию... давно вже не дійсні “переяславські статті”, а ще піввіку, щоб цілком “прібрать к рукам Малороссію”, тобто “радостно соєдініть в соотвєтствіі(?)” с “Пєрєяславскім договором” (більше ніж через 100 років!) на вєчниє врємєна і... створити “переяславську легенду”.

Коли ми нині, охопивши цілісність політики Великого Гетьмана Русі, зрозуміли його плани й наміри, то на тлі тих планів Переяславська угода виглядає не більше як прикрий епізод, але який використали москвини (не без зради перевертнів-хахлів) з тяжкими наслідками для народу Русі-України.

Москвини взяли до уваги й виборність гетьманів, які вважали, що Переяславська угода та присяга наступних гетьманів не зобов’язує. Тому домагалися від кожного з наступників Богданової угоди і нової згоди на союз з Московією. Оскільки всі ті наступні гетьмани, які визнавали зверхність Москви, складали свої присяги під тиском зброї московської (оточені московським військом), постільки їхні присяги не могли бути дійсними, як присяги вимушені, але фанфари московські продовжували (і продовжують!) славити легенду про “... радостноє воссоєдінєніє на вєчниє врємєна...”

Присягу ж тої частини козацтва, яка її за Богдана склала або під примусом, або обдурена москалями, також не можна вважати дійсною, а тим більше поширювати її на нащадків.

Мало того! Ми, хоча не маємо тексту тої присяги, можемо мати цілковиту певність, що та присяга не була, властиво, присягою “підданого” в нашому розумінні і не заперечувала першого і головного обов’язку — вірності батьківщині Русі-Україні.

Певність, що це так, підтверджена загально відомими фактами: конфліктом між гетьманським урядом Русі та московським військовим командуванням, який виник внаслідок намагання відібрати присягу на вірність цареві від мешканців Любліна, порту Бихова і інших місцевостей у Білорусі. Коли б та присяга була ідентичною — не було б підстав для конфлікту. Крім того рішучий спротив Гетьмана Русі Богдана Хмельницького не лишає сумніву, що гетьман, який будував свої дальші плани на тісному порозумінні зі Швецією вже у 1655 році не вважав українців пов’язаними присягою, чи інакше — з московською державою і противився всіляким спробам пов’язати з тою державою населення руських (українських) земель, визволених українською зброєю.

Тим самим немає найменших підстав, піддаючися московській пропаганді, генералізувати “Переяславську угоду” і вважати її більш важливою хоч би за Білоцерківську, Зборівську чи якусь іншу....

Не забули про неї відразу тому, що вдавалося москвинам протягом тривалої кривавої боротьби накидати силою підкупу і зброї все нові фальсифікати Переяславської угоди.

Але накинуте підступом, силою чи нечесними способами не може мати жодної обов’язкової сили. Не має її і Переяславська угода ні в своїй первісній редакції, ні тим більше в наступних фальсифікатах. Москвини в дійсності оперують лише “переяславською легендою”.

Але навіть і створену так “легенду” ще раз перекреслив у 1917-20 роках спраглий волі героїчний народ, а українська молодь під час величезної маніфестації на честь гетьмана Мазепи, що відновив шведські плани Великого Богдана, збила молотками з мосяжної брили пам’ятника брехливі слова “волим під царя” та “єдіная і нєдєлімая Росія”.

Нині ми не повинні у відповідь на нову московську кампанію, приурочену до роковин Переяславської угоди, відповідати навіть обговоренням тої умови, яка була тільки епізодом, тільки одною з деталей політики Богдана Хмельницького, бо таке обговорення допомагає Москвинам генералізувати ту угоду.

Натомість ми повинні відповісти москвинам висвітленням справжніх планів Великого Гетьмана Русі Богдана Хмельницького і його політики, щоб з’ясувати дійсне місце тої угоди, а також широко закроєною акцією святкувань Конотопської перемоги. Та перемога є чудовою відповіддю на московську провокацію.

Святкуючи ту перемогу, ми вказуємо на 30 000 трупів москалів, що ними наші предки загатили конотопські багна, щоб усім було ясно, яка доля рано чи пізно чекає всіх агресорів і загарбників на українській землі!

А новий “переяслав” можуть накинути нам тільки за умови зради наших “гарантів”-керманичів, одночасно зламавши нашу волю до боротьби і перемоги.

Але й тоді ми в слушну хвилину ще раз доведемо своє право до вільного життя і свою нехіть до будь-яких угод з одвічними ворогами нашими.

Микола Кабаків,