15. Формалізація та ідеалізіація, як прийоми теоретичного рівня пізнання.

До теоретичних методів пізнання належать сходження від абстрактного до конкретного, формалізація та ідеалізація, аксіоматичний та системний методи.

Ідеалізація — це мислене конструювання об’єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого — є абстрагуванням. Метою ідеалізації є: по-перше, позбавлення реальних об’єктів деяких — властивостей; по-друге, мислене обдарування цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна здійснити на практиці. Основними способами досягнення такої мети є: просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів; багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших; мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу з такими питаннями, які суттєво пов’язані з усуненими властивостями об’єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Формалізація (від лат. formalis — cкладений за певною формою) — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і тверд­ження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання. Він забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їх розв’язання; ґрунтується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість; дає можливість шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності (полісемії) термінів; технологізує процес наукового дослідження способом формального оперу­вання зі знаковою моделлю.

Штучні мови, що використовуються у формалізації, порівняно з природною мовою більш самостійні й незалежні від матеріального носія знака. Операції з природними мовними знаками є змістовими, а операції зі знаками штучної мови мають формальний характер.

16. Аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний метод пізнання.

Аксіоматичний метод. Це метод теоретичного пізнання та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арістотелем. Остаточне його утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути й теорія відносності А. Ейнштейна.

До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного методу, висуваються: 1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може одночасно існувати будь-яке стверджувальне положення разом із його запереченням; 2) вимога повноти, за якою будь-яке положення, що можна сформувати в наявній системі аксіом, можна довести або заперечити в певній системі; 3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматич-но побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому разі, якщо істинні самі аксіоми та правила, за допомогою яких одержано решту положень теорії. Аксіоматичний метод сприяє: а) точному й чіткому міркуванню; б) точному визначенню наукових понять і відповідному використанню їх; в) упорядкуванню знання, усуненню з нього зайвих елементів, двозначностей та суперечностей. Аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового пізнання в цілому.

Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізнання, що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Цей метод дає змогу перевірити будь-яку наукову

гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Гіпотетико-де-дуктивний метод є важливою складовою методології наукового пізнання.

Гіпотетико-дедуктивний метод не тільки забезпечує ознайомлення з емпіричним матеріалом, а й пояснює його за допомогою законів і теорій, які вже діють у науці. Якщо таких немає, то вчений висуває різні припущення про причини та закономірності досліджуваних явищ, визначає ступінь серйозності припущень і відбирає з них найбільш імовірні. На цьому етапі насамперед встановлюється логічна несуперечливість гіпотези і перевіряється її сумісність з фундаментальними принципами певної науки.

У розвитку науки бувають революційні періоди, коли відбувається докорінний злам фундаментальних понять та принципів. У таких випадках, заперечуючи один або кілька принципів, необхідно узгоджувати припущення з іншими фундаментальними положеннями науки. Це і є умовою серйозності та солідності висунутої гіпотези. Надалі відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. І насамкінець — експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків. Гіпотеза отримує емпіричне підтвердження або заперечується.

Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези не гарантує її істинності, а заперечення одного з них не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство із загальною структурою гіпо-тетико-дедуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплексний метод пізнання, що містить у собі багато методів та форм наукового пізнання й спрямований на відкриття й формулювання законів, принципів, теорій.