Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII — XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.). Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 рр.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732р.),собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.).

Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревяянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в с. Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 — після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини “Козак Мамай”. Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. — архітектура бароко, картини “Козак Мамай” та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

оба бароко. Українська барокова архітектура. Найвизначніші українські скульптори. Втілення принципів бароко у графіці. Нова Іконописна школа. Розвиток портретного живопису. Народна картина “Козак Мамай”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.[2] Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. визвольній боротьбі. 3. Розвиток образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва . Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту.. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври. Набілиш парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу - неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо. Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культуриВишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої аристократичності. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись в посиленні емоційного звучання релігійних сцен, в конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їх художньої виразності. \

1.вар 1 Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя . Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації. В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові. окремі дослідники звужують зміст поняття "національне відродження", обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощоЧеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті. поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Американський вчений українського походження Р. дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIIIст. .Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.).. На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі.. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини". На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави. Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.. Національна ідея особливо виразно зазвучала у тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу". В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність.. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження. В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття (1764-1829 pp.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787—1802 pp. Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування.. Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є.Гребінки (1812—1848 pp.). Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили. Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.— Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму..

Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ.. Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник. Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка. Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля". У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації. Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду. Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу радість". Відомий із прогресивними поглядами стосовно місця і ролі української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна". М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки. Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників.. Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія.. Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури.

Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890—1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були: 1.Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави. 2.Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України. 3.На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю. 4.Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України. Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева політична мета — проголошення незалежності України. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Книга Ю.Бачинського "Україна irredenta" привернула увагу широкої громадськості України, зокрема Галичини. В ній чітко і виразно прозвучала українська національна ідея. У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де виникають перші політичні організації, що висувають вимогу боротися за незалежну Українську державу. Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова (1845—1916 pp.). Чільне місце в Україні у другій половині XIX ст. посідала художня література, яка визначила розвиток усіх інших видів духовності українського народу. В цей період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло, зростав зв'язок зі світовим досвідом через переклад і художній синтез. Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепадав. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства письменники звернулися до нового літературного напряму — реалізму. Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838— 1918 pp.), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі чудової української землі. В цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти. Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч з реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод — модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією робітничою тематикою і проголосили аполітичне гасло "чисте" мистецтво. Культура модернізму спиралась на психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації музичного життя в Україні важливе значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний). Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, архітектор Г.Гай). У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного ужиткового мистецтва.. Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.

Основні етапи в історії української культури XX сто¬ліття. б) Тенденції національно-культурного відродження. в) Діячі української культури в еміграції. г) Українська культура напередодні XXI століття. ОСНОВНІ ЕТАПИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТОЛІТТЯ Розвиток української культури XX ст. можна характе¬ризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 ро¬ку, що має відносно різні за змістом етапи: а) національ¬ного відродження (1917—1933 рр.); б) тоталітарного пану¬вання «соцреалізму» (1933—1956 рр.); в) стихійного підне¬сення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) на¬ціонально-духовного оновлення (з 1987 р.). Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» — під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури. Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логіч¬не завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на мі-тцанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму.             ^. ТЕНДЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка роз¬витку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була від¬крита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогоспо¬дарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Наукоао-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн^ ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча¬сопис, 60 газет *. Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом мі¬ністра освіти М. Василенка. У Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковськнй, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М..Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918— 1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Черво¬ний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шля¬хи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо. Новій українській поезії того часу були притаманні ро¬мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумаки («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».Характерними рисами поетики нового стилю були не¬спокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокре¬ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое¬та, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 рр Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П. Тичина (1891—1967 рр.), котрий після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко на¬ціонального поета», його поезії мали новаторський резо¬нанс далеко за межами України. На жаль, під тиском по¬літичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і буа канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних пере¬творень..»). Основні завдання літератури М. Зеров окреслював та¬кими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної тра¬диції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимогУ 19-32 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «пе¬ребудуватися» і став офіційним радянським поетом, авто¬ром «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна». До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хма-ра (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 рр.), П. Фили-пович (1891—1937 рр.), О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891—1947 рр.). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця. У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Визначним теоретиком національно-культурного відро¬дження був М. Хвильовий (1893—1933 рр.). Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». М. Хви¬льовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може під¬нести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень. Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю націо¬нального відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику» вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» — самовдосконалення та са¬модисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, 'О. Близько, М. йогансен, а також деякою мірою М. айважли¬вішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі. В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драма¬тичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецькего, Державний Народний П. Саксаганського і «Молодий те¬атр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і з групою акторів створив театр ім. І. Франка. У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання — театр «Березіль». Теат¬ральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і твор¬чому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в твор¬чу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії -значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880—1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасно¬го соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій йшлося про тра¬гічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужден¬ною реальністю богеми. У На етапі національного відродження в 20-ті роки знач¬но пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холод¬ного (1876—1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.). Значний внесок у розвиток культури на західноукраїн¬ських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869—1941 рр.). йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, му¬зичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у роз¬виток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий. Б. Підгорецький, П. Сениця та ін. У 1920—1930 рр. українська музика виходить на рівень ьіісокої професійності, для неї характерна багатожанро¬вість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність». Проте культурне піднесення в Радянській Україні май¬же припиняється у 1932—1933 рр., відомих як час «розстрі¬ляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, нау¬ки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслід¬ки для духовного життя народу. Навіть талановиті радян¬ські письменники, поети, художники, режисери, які дебю¬тували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пере-січні ідеологічні стандарти та художні прийоми. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПЕРЕДОДНІ XXI СТОЛІТТЯ Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низ¬ка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихічних, геопо-літичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й іс¬торична зміна типів української національної культури. Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а са'.іе: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусві¬домлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчо¬сті; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідом¬лення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цін¬ностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної менталь¬ності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загально¬людське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрі-.лості культури.

Шістдесятники

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

[Ред.] Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.