Тема 30. Колективна поведінка у масовому суспільстві.

План

1. Сутність колективної поведінки.

2. Масова поведінка у суспільстві.

3. Суспільна думка.

Література:

1. Барабашев Г.В. Местное самоуправление. – М., 1996.

2. Волков Ю.Г., Дудкин Ф.Ю. Человек на различных уровнях управления. – М., 1996.

3. Гегель Г. Философия права. – М.: Мысль, 1990.

4. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования. –

1992. - № 9-11.

5. Говолатый М. Социология молодежи. – К., 1999.

6. Город и государство: проблемы, тревоги, надежды граждан востока Украины. – Харьков,

1996.

7. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования.

– 1994. - № 5.

8. Запрутский Ю.Г. Внутри конфликтов // Социологические исследования. – 1993 - № 7.

9. Капитонов Э.А. Социология ХХ века. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996.

10. Кон И.С. В поисках себя: личность и ее самосознание. – М., 1984.

11. Кончанин Т.Л., Пидопригора С.Я. Социология. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.

12. Лукашевич М.П. Соціологізація школи і соціалізація молоді // Національний прогрес

України. Сутність. Виміри. Перспективи. Мат-ли наук. конф. – К.: Компас, 1993.

13. Семья и воспроизводство структуры трудовой деятельности и занятости. – К., 1989.

14. Социология / В.Н. Лавриненко, Н.А. Нартов / Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – М.:

Культура и спорт – ЮНИТИ, 1998.

15. Философия власти / Под ред. проф. В.В. Ильина. – М.: Изд-во МГУ, 1993.

16. Фролов С.С. Социология. – М.: Гардарика, 1999.

Соціальні інститути

Суспільство не може існувати без певної структуруючої, організуючої системи. Такою системою є соціальні інститути (2.2.).

2.2. Соціальний інститут – стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

В повсякденному житті соціальні зв’язки, дії між людьми досягаються через соціальні інститути:

- особливим типом регламентації регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів більш твердо забезпечуються регулярність, велика чіткість, висока передбачливість і надійність функціонування соціальних зв’язків;

- чітким розподілом функцій, прав і обов’язків учасників взаємодії. Кожен виконує свої функції, а тому і кожен інший має досить надійні і обґрунтовані сподівання;

- регулярність і само відновлюваність більшості соціальних інститутів забезпечується знеосібленостю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов’язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв’язками.

Функції соціальних інститутів:

- інтеграція і згуртування суспільства;

- регулювання і соціальний контроль;

- комунікація суспільних зв’язків і дій.

Інституціоналізовані соціальні зв’язки є:

- формальні – взаємодії між суб’єктами здійснюються на основі формально

застережених правил, законів, регламентів та ін.;

- неформальні – хоча і регламентуються в соціальних діях, зв’язках, але не

оформлені законом.

Ознаки функціонування соціальних інститутів:

- наявність настанов;

- велика спільнота;

- наявність кадрів та ресурсів;

- тривалість дій;

- інтегрованість в систему суспільства;

- стандарти поведінки людей.

ТИПИ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ

Економічні інститути – із суворою регламентацією соціальних зв’язків у сфері господарської діяльності (виробництво), розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.

Політичні інститути – пов’язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи і засоби, політичні партії і рухи, об’єднання, армія та ін.

Інститути культури і соціалізації – чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення й поширення культури, соціалізація особистості, оволодіння культурними цінностями суспільства (сім’я, освіта, наука, художні творчі об’єднання).

Інститути науки та масової вищої освіти – забезпечують інституціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності та ін.

Інститут релігії – сукупність соціальних об’єднань (релігійних груп, конфесій, сект), а також установ та організацій (церков, монастирів), зорієнтованих на підтримку, розповсюдження та зміцнення релігійної віри, на посилення її ролі в житті особистості, спільнот та суспільства в цілому.

Інститут сім’ї – виконує багато функцій, як соціальний інститут, характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, які регламентують взаємні стосунки між подружжям, батьками, дітьми та іншими родичами. Виконує також регулятивну, виховну та інші ролі.

СОЦІОЛОГІЯ СІМ’Ї

Соціологія сім’ї (2.3.) – галузь соціології, що вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно-сімейних відносин в конкретних соціально-економічних і культурних умовах.

2.3. Сім’я – об’єднання на шлюбі або на кровному родстві, усиновленні, людей, зв’язаних спільністю побуту, на взаємній моральній відповідальності за виховання дітей, піклуванні про рідних і взаємодопомозі.

Функції сім’ї:

- репродуктивна;

- господарсько – побутова;

- виховна;

- економічна;

- первісного соціального контролю;

- соціально-статусна;

- соціалізація особи;

- духовне спілкування;

- дозвільна.

Форми шлюбу:

Консенсуальний – незареєстрований;

Моногамія – між одним чоловіком і однією жінкою;

Полігамія – між одним і декількома індивідами;

Полігінія – між одним чоловіком і декількома жінками;

Поліандрія – між однією жінкою і декількома чоловіками;

Груповий – між декількома чоловіками і декількома жінками.

Умови, які визначають щастя українських родин: - наявність взаємоповаги і підтримки подружжя; - присутність дітей; - розуміння, толерантність; - подружня вірність; - готовність обговорювати проблеми; - гарні житлові умови; - високі доходи; - секс.

Умови життя сім’ї – це сукупність факторів макросередовища (загальні соціальні умови) і мікросередовища (найближче соціальне оточення).

Важливим явищем, що веде до створення сім’ї і значною мірою визначає характер її існування, є вибір шлюбного партнера.

На цей процес впливають такі чинники:

- просторова близькість (сусідство, далека рідня, належність до однієї місцевої

спільноти);

- уявлення про ідеального партнера;

- приклад власних батьків і намагання знайти партнера, який був би схожий на

батька чи матір;

- прагнення особистості до самоствердження й уявлення про партнера, який дав

би змогу його реалізувати (твереза оцінка життєвих можливостей партнера);

- намагання пошуку партнера, подібного за психологічними чи соціальними

рисами, або навпаки – із цілком відмінними.

Існує спеціальний Український науково-дослідний інститут проблем молоді, який зосередив свою діяльність на проведенні фундаментальних та пошукових досліджень проблем молоді; вивченні, аналізі та прогнозуванні стану справ у молодіжному середовищі; встановленні та налагодженні зв’язків з організаціями в Україні та за її межами, які працюють у сфері молодіжної проблематики.

Інститут підготував статистичний довідник «Молодь України», в якому містяться статистичні дані, що охоплюють основні сфери життєдіяльності юнаків та дівчат.

!

Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем: низький рівень життя, безробіття, значна економічна та соціальна залежність від батьків, шлюбні сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів, низька народжуваність, матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов), поганий стан здоров’я, зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція), втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму. Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилась з 22 до 20%. За всіма прогнозами ця тенденція триватиме і надалі.

Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, складовою частиною якої є комплекс наук про молодь (це розглядається у темі № 9 – «Соціологія молоді»).

Соціальні інститути – відносно стійкі типи і форми соціальної практики, за допомогою яких організується громадське життя, задовольняються його потреби, забезпечується стійкість зв’язків, відносин у рамках соціальної самоорганізації суспільства. Еволюція суспільного устрою є процесом природного добору соціальних інститутів. Ключовим та первинним інститутом у суспільстві є сім’я, яка визначає у сукупності з зовнішніми факторами подальший розвиток суспільства.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА

Одними з певним чином упорядкованих соціальних спільнот є соціальні групи (3.2.).

3.2. Соціальна група – це сукупність людей, які певним чином взаємодіють та усвідомлюють свою приналежність до даної групи та вважаються відмінними від інших людей за соціальними ознаками.

Риси соціальної групи:

- визначений спосіб взаємодій;

- освідомлення членства;

- освідомлення єдності.

Визначають наступні соціальні групи:

- первинні (характеризуються тісними, безпосередніми зв’язками та

співробітництвом);

- вторинні (взаємодія обумовлена намаганням к досягненню визначених цілей).

Типи соціальних груп:

- умовні (об’єднуються за визначеними ознаками);

- реальні (об’єднуються за видами діяльності);

- квазігрупи (об’єднуються за принципом випадковості, стихійності; нестійкі та

короткочасні);

- соціальні кола (вільні союзи на основі слабких зв’язків та нестійких відносин між

членами);

- малі групи (об’єднуються за загальними цілями, інтересами та цінностями,

встановлюють особливі способи комунікації);

- референтні групи (об’єднуються не реально, а співвідносячи себе з еталонами та

нормами, цінностями, думкою та оцінками людей, на яких вони орієнтуються у

своїй поведінці).

Отже, соціальна група – відносно стійка сукупність людей, пов’язаних загальними відносинами, діяльнісна її мотивацією та нормами. Соціальна група – це ланка, яка пов’язує індивіда та суспільство в цілому. Суспільство та окремий індивід живуть за законами групи. Такі властивості особистості, як спрямованість інтересів, характер, мова та мислення, самоконтроль формуються в результаті групової діяльності та спілкування. В групі формуються норми, правила, звичаї, традиції, ритуали. Людина потребує групової ідентифікації та залежить від неї.

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

Суспільство можна розглядати як систему, яка складається зі страт в повній ієрархії з найбільш привілейованими верствами, станами на верхівці і менш привілейованими у підніжжі станової піраміди. Така система називається соціальною стратифікацією (3.3.).

3.3. Соціальна стратифікація - це структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей.

Основні системи стратифікації:

рабство – форма нерівності, за якою частина індивідів належить іншим як їх

власність;

касти – замкнута спільність людей, пов’язаних єдністю спадкової професії і

суспільного статусу;

стани – соціальні спільності в рабовласницьких і феодальних суспільствах, які

мали закріплені в звичаях та законах спадкові привілеї і обов’язки;

класи – великі соціальні спільності людей, що відрізняються їх місцем в

історично визначеній системі суспільного виробництва.

!

Соціальна стратифікація – це поняття, що визначає структуру суспільства та систему ознак соціального розшарування, нерівності. Тобто, за основу розподілу суспільства беруться різні ознаки: політичні, економічні, етнічні, релігійні та ін. Суспільство ділиться на вищі, середні та нижчі соціальні верстви, класи, страти – на основі освіти, побутових умов, заняття, прибутку.

Соціальна стратифікація характеризується мінливістю, рухливістю, тому що залежить від соціальної мобільності (3.4.), тобто пересування людей з одних соціальних класів до інших. Критеріїв визначення стратифікаційної системи багато. Вони визначені в різних теоріях (П. Сорокін, М. Вебер та ін.).

Види соціального розшарування:

- економіко-технологічні – до них входять індустріальні, професійні і комерційні організації;

- відмінності статусів – впливають на міжособистісні відносини і значну роль відіграють в процесах політичної соціалізації та політичної участі;

- інституціональні відмінності – впливають на способи взаємодії особи і соціальних спільностей, верств, станів, прошарків з різними політичними структурами.

СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

3.4. Соціальна мобільність – це перехід, переміщення людей з одних суспільних верств, прошарків в інші соціальні спільності, а також їх просування на позиції з більш високим престижем, прибутком і владою.

Здебільшого поняття соціальної мобільності використовується для характеристики відкритості або закритості соціальних спільностей і прошарків суспільства.

Як приклад закритого суспільства приводять кастовий лад в Індії, відкритого – демократію в розвинутих індустріальних державах.

!	Рівень соціальної мобільності – один з критеріїв віднесення суспільства до певного типу: традиційного, індустріального, постіндустріального.

Соціальна мобільність – форма соціального відтворення населення: від її результатів залежить характер динаміки соціальної структури суспільства. Соціальна мобільність – здатність або готовність населення до соціальних переміщень.

За період трудової діяльності кожна третя людина в Україні змінює своє соціальне становище. Характер, спрямованість і інтенсивність соціальних переміщень – один з важливих показників ступеню між класових, між групових та інших суперечностей. Соціальне відтворення охоплює створення вже існуючих компонентів соціальної структури суспільства; відносин між ними і виникнення нових компонентів. Такий процес триває нині в Україні. Йде процес відтворення якісно нової соціальної структури.

Соціальне переміщення людей пов’язане з дією системних законів суспільного розвитку, із специфічними рисами вдосконалення конкретних соціальних організмів (регіонів) з національними традиціями міжгрупових взаємодій та зв’язків.

П. Сорокін визначає два типи соціальної мобільності:

- горизонтальна – це перехід індивіда або соціального об’єкта від однієї соціальної позиції до іншої, що лежить на такому ж рівні. Індивід не змінює соціального ладу, соціального статусу, до якого належить.

- вертикальна – це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціального об’єкту з однієї соціальної верстви, соціального статусу в інші.

Залежно від умов відрізняють висхідну та низхідну соціальну мобільність.

Наприклад: горизонтальна – територіальна, релігійна, сімейна, політична та інші;

вертикальна – індивідуальна та групова.

В обох випадках розрізняють висхідну та низхідну. Наприклад, економічна, професійна.

За всієї важливості майнових та статусних критеріїв соціальної мобільності неможна залишати без уваги соціокультурні індикатори соціальної стратифікації. Саме вони мають пріоритетну значимість у визначенні меж варіабельності позицій особистості та груп у соціальній структурі суспільства, оскільки: «структура соціальних систем в цілому складається з інституціоналізованих стандартів нормативної культури» (Т.Парсонс).

Критерії структурної диференціації:

Етнонаціональні	Диференціація на українців, руських, білорусів та ін.
Світоглядні	Віруючі, невіруючі, невизначені між вірою та невірою, атеїсти.
Релігійно-конфесіональні	Православні, католики, протестанти, мусульмани та ін.
Освітні	Особи з вищою, середньою, неповною середньою освітою.
Духовно-культурні	Поборники народної, елітарної, масової культури, субкультури, псевдокультури, контркультури.
Цінністно-орієнтаційні	Прибічники релігійної, нерелігійної моралі, морального релятивізму, аморалізму та ін.
Ідейно-політичні	Прибічники ліберально-демократичної, комуністичної, право радикальної ідеології та ін.

Методологією соціології села є:

- по-перше, сільськогосподарське виробництво – це сфера, яка забезпечує цілісність народногосподарського організму, без якого неможливе функціонування ніякої іншої галузі;

- по-друге, причетність великої чисельності людей до праці, до життя в селі (чисельність сільських жителів України на початок XXI ст. становила приблизно 14 мільйонів осіб).

В сучасних умовах України для соціального розвитку села велике значення має поєднання сільськогосподарської і промислової праці, хоча остання в цієї сфері розвинена ще слабо. Незадовільно вирішуються на селі проблеми торгівлі, культури, охорони здоров’я тощо. Саме ці обставини становлять життя села в нерівні умови з міським населенням. Об’єктивний процес подолання істотних відмінностей між містом і селом є не самометою, а засобом досягнення стратегічної мети – перетворити сільськогосподарське виробництво у високопродуктивну галузь, створити умови для розвитку особистості.

Таким чином, стратифікаційна система, процеси соціальної мобільності, міграції є багатоскладовими, а соціальні зміни у суспільстві залежать, в свою чергу, від великої кількості різних чинників.