Тема 5. Діяльність і її структура

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв'язки організму із середовищем. Джерелом активності живих істот є потреби, що спонукають її до відповідних реакцій, дій. Потреба — це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність від конкретних умов існування.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується свідомістю і цілеспрямованістю.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення.

Діяльність людини — це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

Успіх будь-якої діяльності залежить від вмінь. Вміння — це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, що базується на знаннях і навичках.

Удосконалені шляхом багаторазових вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками.

Уміння і навички формуються у людини у процесі її навчання.

Розрізняють такі види діяльності: гра, навчання, праця.

Основними особливостями професійної діяльності менеджера є:

• правова регламентація (нормативність) професійної поведінки;

• обов’язковий, владний характер професійних повноважень;

• екстремальний характер окремих видів діяльності;

• нестандартний творчий характер праці;

• процесуальна самостійність, персональна відповідальність.

Література:[4, 5, 14, 15, 17]

Тема 6. Спілкування

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії.

Визначають основні функції спілкування:

комунікативна функція — це обмін інформацією між особами, що спілкуються.

перцептивна функція означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуванню та встановлення на цій основі взаєморозуміння

інтерактивна функція полягає в організації взаємодії між партнерами, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками.

В сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна комунікація, що реалізується за допомогою мови. Але комунікативний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не використовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідомо та мимовільно.

Невербальні засоби спілкування складаються з: 1) паралінгвістичних та екстралінгвістичних знаків; 2) оптикокінетичних знаків: 3) міжособистісного простору; 4) візуального контакту; 5) мимовільних проявів фізіологічних реакцій.

Найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми розуміння іншої людини:

1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).

2. Соціальна категоризація та порівняння — це розподіл людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом.

3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного пе­ренесення на неї типових для даної групи характеристик.

4.Атрибуція — розуміння іншої людини шляхом приписування їй тих чи інших причин поведінки з позицій власного життєвого досвіду та здорового глузду.

5.Емпатія — розуміння іншої людини без слів, на чуттєвому рівні, завдяки проникненню в її внутрішній світ.

6.Особистісна ідентифікація — розуміння іншої людини шляхом ототожнення себе з нею.

Література: [5, 12, 15, 20, 22, 24]