6. Поняття „пізнання” та „освоєння” світу.

Пізнання— сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання, наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

У класичній гносеології вважалося, що пізнання – це духовна діяльність, результати якої оцінюються на істинність та хибність, добро і зло, конструктивність та ефективність, краса і потворність, правда і неправда та ін. виміри духовної діяльності. Але вони теж мають відношення до пізнавального процесу. Тому у некласичній гносеології прагнуть враховувати ці виміри.

Існують три світи:

-об′єктивний світ – це предметність природи і суспільства;

-суб′єктивний – ідеальність свідомості;

-суб′єктивно-об′єктивний – матеріальна і духовна культура.

При цьому пізнання – вертикальне відношення між першими і другими світами (свідомості до об′єктивного світу). Але людина не лише пізнає, а й освоює світ.

Освоєння – взаємодія першого, другого і третього світів, оскільки в результаті пізнання світу людини освоюють його, перетворюють і створюють матеріальні і духовні цінності.

Відношення 2 до 3 світу (свідомості до культури), є духовно-практичним освоєнням світу. Поняття освоєння ширше ніж пізнання. Це поняття ввів Людвіг Фейєрбах.

Є три форми освоєння світу:

-духовно-теоретичний;

-духовно-практичний;

-матеріально-практичний.

7. Особливості наукового пізнання.

Пізнання— сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання, наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Початкову структуру пізнання представляє об'єктно-об'єктивне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкту (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

Пізнанням називають як (неточно) процес, який правильніше було б позначити словом «пізнавання», так і результат цього процесу. У пізнанні завжди міститься також впізнавання. Нове, не залежне від внутрішнього і зовнішнього досвіду пізнання може виникнути тільки як наслідок творчої фантазії.

Усередині пізнання проводять відмінність між (несправжнім) формальним або абстрактним, пізнанням і (справжнім) змістовним

або конкретним пізнанням; у свою чергу усередині цього ділення відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найбільш важливих наочних областей.

Прогрес пізнання знаходить свою остаточну межу в межі пізнаваності. За цією межею починається непізнаване (часто помилково зване ірраціональним). Існування непізнаваного — це таке існування, яке не дає припинитися процесу пізнання.