5.3. Правова і моральна мотивація тимчасової ізоляції обвинувачуваного

Конституція України остаточно підтвердила намір суспільства і держави рухатися шляхом демократизації та гуманізації правових інститутів до міжнародних правових стандартів.

Основний Закон проголошує, що Україна - правова держава (ст. 1 Конституції України). Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, визнаються найвищою соці­альною цінністю. Однак лише конституційних декларацій недо­статньо, як би прекрасно вони не звучали. Відстань між консти­туційними деклараціями і дійсністю надто велика і, на жаль, невпинно збільшується. Особливо це стосується практики т. зв. "правоохоронних органів". Саме тут повинна існувати система, що автоматично виключає саму можливість будь-якого зазіхан­ня на життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпеку людини, особливо з боку посадових осіб слідчих і оперативних органів, а у випадку здійснення такого зазіхання повинна передба­чати миттєву реакцію з боку держави - захист потерпілої людини і покарання правопорушника.

Першочерговими кроками у цьому напрямі мають стати: послі­довне закріплення цих декларацій у процесуальних та інструктив­них робочих документах, створення реальних умов для впроваджен­ня конституційних положень у практику, надійний судовий контроль за діяльністю слідчих.

Затримання, арешт і взяття під варту - це дії, що різко змінюють життя людини і близьких їй людей, порушують ЇЇ плани і зобов'язання, ставлять під загрозу добре ім'я і репутацію. Ці дії припустимі лише у тому разі, якщо перебування особи на волі таїть у собі реальну загрозу для навколишніх і можливість перешкоджання розслідуван­ню справи. Тут завжди слід керуватися законом і крайньою необхід­ністю - запобігти можливій шкоді особистим і публічним інтересам. Така загроза мусить бути реальною і ретельно обґрунтованою.

На практиці дуже часто такий серйозний процесуальний захід обмеження свободи як ізоляція підозрюваного, обвинувачувано­го від суспільства використовується слідчими для полегшення влас­них зусиль у розкритті злочину. Але коли це відбувається винятково в інтересах розкриття злочину і швидкого розслідування, з дотриман­ням усіх вимог закону, це одне.

Зовсім інша справа, коли арешт і утримання підозрюваного чи обвинувачуваного застосовуються не стільки для істинного розкрит­тя злочину і покарання справжнього злочинця, скільки для можли­вості тиску і тортур щодо арештованого з метою відрапортувати про успішне розслідування і розкриття справи.

Саме арешт та ізоляція людини, з урахуванням комплексу жахли­вих умов утримання арештованого в наших місцях тимчасового утримання під вартою, частіше за усе використовуються слідчими з метою здобуття від останнього т. зв. "зізнавальних свідчень". З огляду на належність приміщень ізоляторів тимчасового утримання Міністерству внутрішніх справ, стан та умови перебування у згада­них місцях, коли людина повністю залежить лише від слідчого, це створює дуже сприятливі можливості для зловживань з боку праців­ників правоохоронних органів, зокрема і у цілях, далеких від істинно­го розслідування справи.

Приголомшливим, як зловісна блискавка, і беззаперечним аргу­ментом на користь невідкладної відмови від "інквізиційного проце­су", який донині зберігається в Україні, виявились події навколо справи запоріжського маніяка Ткача. У той час, коли одні правоохо­ронці 25 років бездарно шукали істинного винуватця десятків крива­вих злочинів, інші - свідомо фабрикували справи на безвинних людей, рапортуючи про "блискуче" розкриті зґвалтування і вбивства людей. Врешті-решт, на совісті суддів та правоохоронців, що прися­галися охороняти і захищати громадян України за своїм службовим обов'язком, більше десятка неправосудних вироків, десятки зламаних людських доль.

Кожному, хто більш-менш знайомий з оперативно-слідчою діяль­ністю, зрозуміло, що для того, аби по десяти кримінальних справах змусити десять безвинних людей дати проти себе самозвинувачувальні свідчення, було задіяно не менше як два-три десятки оперативників, не менше десятка слідчих, нагляд за якими здійснювали з десяток прокурорів. За таким звинуваченням невинних людей судили близько трьох десятків суддів першої інстанції, розглядали справи в апеляцій­ному порядку не менше трьох десятків суддів (по три судді в кожній апеляційній колегії), плюс розгляд десяти справ у найвищій касацій­ній інстанції. Більш як сотня кваліфікованих юристів від найнижчого до найвищого рангів розглядали сфальсифіковані справи і, незважаю­чи на болісні заяви і благання близьких та кваліфіковані скарги адво­катів, не зуміли чи не захотіли побачити очевидного - кривавих слідів нелюдських тортур. Це симптом смертельної хвороби, яка прониза­ла всю правоохоронну систему України, що втратила право назива­тися правоохоронною. Це невтішна характеристика суспільства, що терпить таку систему.

Чи можна щось змінити на краще? Чи існує рецепт для подолан­ня повної анемії таких моральних категорій, як сумлінність, співчут­тя, обов'язок, людинолюбство, чесність, відповідальність? Важко, але необхідно змінювати систему, яку ми дотепер називали правоохорон­ною. Морально-етичним проблемам судочинства і шляхам їх викорі­нення присвячено розділ 7 підручника.

Не секрет, що в державах із тоталітарним режимом такий захід, як тимчасова ізоляція особи, використовується надзвичайно широко і дуже охоче. Чого гріха таїти, на всьому пострадянському просто­рі, зокрема і в Україні, затримки й арешти, утримування під вартою були і нині поширені настільки, наскільки це було і є зручним слідчо-оперативним службам.

Не даремно Україна зарахована до списку держав, де тортури до арештованих і сьогодні застосовуються інтенсивно [46]⁹.

У радянській державі постсталінського періоду де-юре сформува­лось і більш-менш діяло досить прийнятне кримінально-процесуальне законодавство: заборонялося застосування недозволених методів ведення слідства; були встановлені досить сприйнятні процесуальні терміни утримання під вартою; з кінця п'ятдесятих років захисник був допущений до участі на попередньому слідстві [47]¹⁰; здійсню­вався прокурорський нагляд за слідчими й оперативними органами. Здавалося б, існували реальні умови, що дозволяли звести до міні­муму порушення прав людини в період попереднього розслідування справи.

Однак ураховуючи живучість тенденції слідчо-оперативних працівників (і не тільки радянських чи українських) до перевищення своїх повноважень, їхню схильність до заборонених методів. Застосу­вання до обвинувачуваних катувань не тільки практикувалось, але й носило досить розповсюджений характер. Головною причиною цього була, з одного боку, відсутність у радянській державі чітко визначено­го конституційного курсу на захист прав і свобод людини, а з іншо­го - прагнення партійних хазяїв мати в особі слідчих органів могутній ефективнийз засіб впливу на народ.

Всесилля радянських каральних відомств, спрямовуваних і керованих безпосередньо Комуністичною партією, прикривалося могутньою пропагандою і насаджувало ілюзію, що радянські слід­чі "даремно не саджають", і тому людина, яка потрапила до розряду обвинувачуваних і опинилася за ґратами, перебувала у повній і прак­тично безконтрольній владі слідчого.

У деяких слідчих ізоляторах за незгоду одного із співкамерників давати "потрібні" свідчення, у якості тортур практикувалося втиску­вання усіх арештованих камери у так званий "відстійник" - маленьку комірку, розраховану на двох осіб. Іноді сюди заштовхували до деся­ти і більше ув'язнених. Люди задихалися, непритомніли. Скарги ув'язнених неодноразово перевіряла прокуратура, однак таких фактів, як правило, "не виявляла". І лише після того, як в одному зі слідчих ізоляторів України три з тринадцяти поміщених у "відстійник" осіб задихнулися до смерті, а п'ятеро витягнуті у важкому стані, була заве­дена кримінальна справа, внаслідок якої засуджено трьох працівників слідчого ізолятора.

Більш "винахідливі" з метою отримання "правдивих" свідчень використовували спеціальні напівпідвальні камери, вікна яких напо­ловину піднімалися над рівнем зовнішнього асфальту. На прохання слідчого "непокірливого" підозрюваного закривали в камеру, до вікна якої підганяли автозак (машина для транспортування т. зв. "зеків") і встановлювали глушителем до спеціально відкритої віконної кватир­ки. Водій "ненавмисне" вмикав двигун і зупиняв його лише тоді, коли жертва знаходилась на межі життя і смерті. Усі скандальні "проколи" слідчих органів ретельно приховувалися, а винні надзвичайно рідко, і лише в особливих випадках, поставали перед судом.

Найстрашнішим злом правоохоронної системи України були і до сьогодні залишаються слідчі ізолятори й ізолятори тимчасового утримування, де місяцями, а то і роками перебувають особи, обвину­вачувані у вчиненні злочинів, вина яких ще не доведена. Умови утри­мування арештованих там настільки жахливі, що часом люди готові визнати будь-яку провину, аби швидше постати перед судом.

Таке становище йде врозріз із конституційними деклараціями України та моральними принципами українського суспільства. Це також суперечить деонтологічним стандартам МАЮ й іншим міжна­родним документам, що вимагають поваги до затриманих, до їх людської гідності та рішучого припинення в "правоохоронній" прак­тиці знущань і катувань.

Одне із головних завдань судово-правової реформи - концептуаль­но змінити підхід до інституту тимчасової ізоляції особи, обвинува­чуваної у вчиненні злочину. Необхідно радикально змінити морально-правовий підхід держави до судового слідства та морального змісту тимчасової ізоляції від суспільства обвинувачуваних на період слід­ства.

Взяття обвинувачуваного під варту і його тимчасова ізоляція мають на меті позбавити підозрюваного, обвинувачуваного можли­вості сховатися від слідства або перешкоджати розслідуванню злочи­ну. Цей захід не повинен розглядатися слідчим як спосіб фізичного і психічного впливу на особистість, як можливість використання недозволених засобів.

Конституція України і кримінально-процесуальний закон зобов'язують слідчого при обранні запобіжного заходу виходити з основної тези презумпції невинуватості - він має справу з невинува­тою людиною.

Безконтрольне огульне використання утримання під вартою як запобіжного заходу, застосування його без усякої до того необхідності переросло в антидержавну й антигромадську тенденцію і перетвори­ло слідчі ізолятори на місця незаконного позбавлення волі в гіршому розумінні цих слів.

Прийняття нового кримінально-процесуального законодавства, що остаточно передало розв'язання питання про видачу санкції на арешт і на її продовження у до компетенції судів, формально вирі­шує проблему дотримання прав обвинувачуваних. З правового погля­ду питання набуло законодавчого вирішення. Однак з позиції вимог юридичної етики може статися так, що на папері все буде за формою законним, а за своєю суттю - знущанням.

Стан багатьох слідчих ізоляторів не відповідає елементарним вимогам елементарної санітарії. За таких умов недоречно говорити навіть про часткове забезпечення таких інститутів, як честь, гідність, право і свобода особистості громадян.

Неприпустимі за міжнародними стандартами умови в слідчих ізоляторах певною мірою сприяють збереженню серед окремих слід­чих тенденції до використання цих умов утримання з метою досяг­нення бажаних, але не завжди праведних цілей.

Виправдання підсудного, що тривалий час перебував під вартою, в разі недоведеності обвинувачення, відповідно до ст. 440-1 ЦК Укра­їни, породжує відчутні наслідки для держави з компенсації матеріаль­ної і моральної шкоди.

Радянське законодавство не знало інституту моральної шкоди, а тим більше її компенсації. На той час панував цинічний пропаган­дистський "вислів": людське життя і здоров'я безцінні. Як продо­вження цієї декларації існував закон, за яким сотні тисяч безневинно засуджених людей і реабілітованих після відбуття тривалих термі­нів у таборах як компенсацію одержували двомісячний заробіток. З погляду законності того часу слідчий не відчував на собі наслідків реабілітації. Формально це було правильно, тому що вироки виноси­ли суди.

За нових умов слідчий має самокритично і відповідально підхо­дити до обрання запобіжного заходу, не розраховуючи на келійне розв'язання питання з прокурором щодо санкції та її продовження на утримання під вартою і його підтримку в суді.

В. Савченко, автор книги "Від тюрми і від суми", перебував під слідством 22 місяці, і увесь цей час - під вартою. Слідчий без усякої на те потреби заарештував його в лікарні, де обвинувачуваний знахо­дився на лікуванні, і на ношах доставив його до слідчого ізолятора.

Згодом В. Савченка Донецький апеляційний суд виправдав і звіль­нив з-під варти. Можна припустити, що коли б уже тоді існував поря­док видачі санкції на арешт судом, такого не могло статися. За такі дії слідчого та за безвідповідальність прокурора, що давав санкцію на арешт, розраховувалася держава та платники податків.

"Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочи­ну і зловживання владою", що прийнята на 96-му пленарному засі­данні Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 р. у Нью-Йорку, присвячена саме цим питанням.

"Жертвами", - вказується у Декларації,- визнаються особи, яким індивідуально чи колективно була заподіяна шкода, зокрема тілес­ні ушкодження чи моральний збиток, емоційні страждання, матері­альний збиток чи істотне обмеження їхніх основних прав у резуль­таті дії чи бездіяльності, що порушує чинні національні закони держав-членів, зокрема закони, що забороняють злочинне зловживан­ня владою" [48]¹¹.

Декларація закликає уряди краін-учасниць ставитися до жертв з повагою. Вони (жертви) мають право на доступ до механізмів право­суддя і якнайшвидшу компенсацію за завданий їм збиток.

Вченим-юристам України, яка вже півтора десятиріччя проти­скується до Європейського співтовариства і прагне до тісного спів­робітництва з останнім, давно пора розробити механізм компенсації моральної шкоди, але - такий, щоб це не виглядало заохоченням для порушників закону і винуватців заподіяння цієї шкоди.

Без розв'язання проблеми слідчих ізоляторів, законності їхнього використання усі спроби держави здійснити правову реформу будуть марними.