6.1. Моральні аспекти судочинства

Поняття "судова етика" на теренах Російської імперії було введене А.Ф. Коні для визначення незаперечної і важливої ролі моральності у сфері кримінального судочинства. Свою вступну лекцію про судо­ву етику, прочитану в Олександрійському ліцеї восени 1901 р., він назвав "Моральные истоки в уголовном судопроизводстве". В 1902 р. лекцію було надруковано в часописі "Журнал министерства юстиции".

Цій лекції судилося згодом стати підґрунтям для виникнення і впровадження у програми підготовки юристів на території Росій­ської імперії навчальної дисципліни "Юридична етика", що висвіт­лює роль моральності в судочинстві. Але це стало можливим лише через півсторіччя.

У царській Росії, а згодом і в радянській державі, погляди А. Ф. Коні щодо ролі моральності в судочинстві відгуку офіційної влади не знайшли, і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.

Під судовою етикою її російський батько мав на увазі досліджен­ня моральних проблем, що виникають у кримінальному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу. До визна­ння права на своє існування в освітніх програмах радянських ВУЗів юридична і судова етика уже завоювала наукові й навчальні простори цивілізованого світу.

Інтенсивний розвиток руху на захист прав і свобод особи в усьо­му світі, прийняття важливих міжнародних документів і створен­ня Міжнародної асоціації юристів сприяли підвищенню моральних вимог до судових та правоохоронних органів і адвокатури в державах - учасницях і поступово призвели до утворення юридичної етики та її відгалуження - юридичної деонтології. У складі першої виникли окре­мі галузі, що досліджують роль і вплив моральних процесів у сфері основних правових спеціалізацій: слідстві, судочинстві й адвокатурі.

Доцільність структурування етики юридичної професії за ознака­ми спеціалізації на слідчу, судову й адвокатську, а згодом, і - право­охоронну (діяльність оперативних органів), нотаріальну, юридичного бізнесу і т. ін. стала очевидною. Кожне із зазначених відгалужень професійної етики вже довело своє право на існування, сприяло формуванню загальновизнаних деонтологічних вимог до представни­ків основних спеціалізацій.

Безсумнівно, що поміж юридичних професій і інституцій судо­ва діяльність займає найвищий поверх піраміди, яка вінчає сукуп­ну працю представників усіх інших служб і спеціальностей. Більше того, якість роботи останніх прямо залежить, з одного боку від знань, досвіду та сумлінності представників цих служб, з іншого - від куль­тури суддів, їхньої професійності та вимогливості, що виявляються в ході судового розгляду справи.

Коли ми говоримо про культуру судді, то розуміємо, що одним із елементів цієї культури є етичність, яка супроводжує кожен рух судді, кожне його слово під час розгляду справи. І, навпаки, визна­ючи етичність конкретного судді, ми підкреслюємо високу культу­ру цієї людини в цілому. Саме з вимог до судді щодо етичності його поводження в суді та поза його стінами і складається культура судді. Оскільки фігура судді у процесі судового розгляду ототожнюється з судом, а всі дії, зокрема і рішення, здійснюються іменем суду, то етика судді розглядається як судова етика, що є цілком обґрунтованим і виправданим.

Вчені-правознавці пропонують своє розуміння судової етики. Так, Л. Д. Кокорев вважає, що судова етика - це "сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасників кримінального, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності і позаслужбового поводжен­ня, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в сфері" юриспруденції [53]¹⁵.

Не досить виправданим, на наш погляд, буде привласнювати цьому вузькому сектору професійної етики ранг наукової дисциплі­ни. Винятково з міркувань наукової коректності вважаємо, що було б більш точно обмежитися терміном "навчальна дисципліна". Доцільно було б включати в поняття судової етики моральні правила поведін­ки деяких учасників судового розгляду справ, наприклад, державно­го обвинувача, адвоката, представника. Вичерпним, здається, було б таке визначення: "Судова етика - це філософське вчення про етику юридичної професії, навчальна дисципліна, що досліджує і висвіт­лює сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасни­ків судочинства, і яка забезпечує моральний характер їхньої процесу­альної діяльності".

Мораль судді як в судовому процесі, так і поза ним, безумовно, є складовою судової етики. Природно, що судова етика може і пови­нна містити визначені правила й настанови позаслужбової поведін­ки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилюва­ти загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

Досліджуючи вимоги суддівської моралі взагалі, ми не можемо не торкнутися питання про стан моральності суддівського корпусу і окремих його представників в Україні.

Не секрет, що саме явище катастрофічного падіння моральності суддів в Україні є однією з найболючіших проблем держави і суспіль­ства. Ми мусимо точно визначити чинники такого беззаперечного і небувалого донині падіння моральності людей, призначенням яких є не що інше, як стояти на варті законності і бути взірцем справедли­вості.

Вершиною публічного падіння й аморальності слід без вагань визнати львівський феномен голови апеляційного суду Ігоря Зварича. Тут не випадково використано визначення "публічне падіння". Можна було б навести ряд історій аналогічного характеру, де судді, зокрема і жіночої статі, перетворювали кабінет правосуддя на власний "вертеп" розбещення, але котрим якимось чином вдалося уникнути публічного розголосу.

Суддя Зварич зумів опуститися до найнижчого щабля амораль­ності - він навіть не зрозумів глибини свого падіння і насмілився в присутності телевізійних камер і журналістського загалу, не зняв­ши суддівської мантії, на фоні державної символіки познущатися над найсвятішими почуттями мільйонів людей - над їхньою вірою і наді­єю в державу, яку він представляв. Цей випадок став хрестоматійним і дає серйозний матеріал для дослідників у галузі психології, етики.

З огляду на те, що предметом підручника з етики юридичної професії є не що інше, як мораль людей, які обрали юриспруденцію справою свого життя, ми не можемо і не вправі обійти мовчанням комплекс болісних запитань, що буквально вибухнули перед владою, суспільством і, безумовно, перед вченими майже у клінічному випад­ку з суддею І. Зваричем.

Суспільство хоче знати, в який спосіб відверто лукава, не обтя- жена високим інтелектом людина із психологією шинкаря і мораллю збоченця могла потрапити у крісло судді і пробратися на посаду голо­ви апеляційного суду, і не де-небудь, а у західній столиці нашої держа­ви - славному своєю інтелігенцією Львові. Суспільство чекає відпо­відей від держави і вчених.

Де той авторитетний поріг до суддівського корпусу, Вища Рада юстиції, за право бути членом якої точаться справжні баталії, і яка ціна цього порогу? Критерій ефективності існування такого органу - справа І. Зварича.

Яка ціна президентського апарату, що готує укази про призначен­ня судів?

Яка ціна відповідного комітету Верховної Ради України, що готує постанови Верховної Ради про затвердження суддів?

Як трапилося так, що серед колег І. Зварича не знайшлося - жодного, хто, не те щоб засудити, наважився б не вийти до журналіс­тів на ганебне інтерв'ю за участю свого боса?

Як трапилося так, що рада суддів області не відмежувалася від судді, що так заплямував суддівську мантію, завдав нищівно­го удару по моральному іміджу суддівського корпусу України? Нині не знайшлося колеги, який би відкрито засудив ганебну поведінку І. Зварича.

Людям не байдуже, хто сьогодні ще перебуває в суддівській мантії і з ритуальним ланцюгом на шиї не лише у Львівському апеляційному суді, а й по всій Україні.

Питання юридичної освіти і моральної підготовки суддів; система відбору і призначення на цю посаду; дієвий контроль з боку держави і суспільства над професійною діяльністю і поведінкою поза межа­ми суддівського кабінету; відповідальність суддів не лише за злочини на суддівському кріслі, а й за аморальні вчинки, що плямують звання судді - ось які питання давно вже очікують на дієве вирішення, і лише приводом для повернення яких стала справа І. Зварича.

Професійні вимоги до суддів і суддівської діяльності майже такі самі, як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотриман­ня положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості) і законність; неупередженість; об'єктивність; справедливість; повага до своєї професії і до людей - ось чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це дається нелегко і далеко не усім.

Професіонал будь-якої справи має у своєму розпорядженні одна­ковий інструмент, але свою справу кожен виконує з урахуванням таких факторів, як рівень знань і майстерність, сумлінність, працездатність, бажання, наявність стимулів тощо. Суддя, наряду з будь-яким іншим професіоналом-юристом, повинен відповідати цій високій державній посаді адекватною моральністю.

Чи можна припустити думку, що щиро релігійна людина, перебу­ваючи на посаді судді, навіть у страшному сні, незважаючи на сотні спокус, здатна перетворити свою суддівську посаду на торговий балаган, а власний кабінет - на притон для розваг? Таке дуже важко припустити.

Чи можна припустити, що щиро віддана будь-якій благородній ідеї (служіння своїй Вітчизні, служіння народу України) ідейна люди­на, потрапивши на суддівське крісло, опуститься до вищезгаданих вчинків? Таке дуже важко припустити.

Чи можна припустити, що інтелектуально розвинена людина вийде на публічне інтерв'ю із пресою, і знаючи, що все сказане стане відомим не лише в Україні, але і за її межами, буде відверто глузувати над собою і людьми, нахабно вірячи у свою безкарність.

Виявляється, цілком можливо. 2009 рік став у цьому сенсі дуже плідним. І. Зварич, сидячи серед своїх колег у суддівських мантіях, з лукавою посмішкою куражився над журналістами, розповідаючи, як щедрі відвідувачі апеляційного суду буквально "засівали" приміщен­ня мільйонами доларів. У червні цього ж року нардеп Лозинський, що обвинувачується у навмисному вбивстві людини, з екранів телевізо­рів на всю Україну запевняв людей у тому, що він достойний держав­ної нагороди за заподіяне вбивство.

У серпні 2009 р. мер Ужгорода Ратушняк не побоявся і, головне, не посоромився відверто висловити журналістам свої антисемітські погляди.

Наведені епізоди висвітлюють головну проблему українського суспільства: владних персонажів цих печально-сенсаційних подій - суддю І. Зварича, нардепа Лозинського і мера Ужгорода Ратушняка - об'єднує повний відрив професійної, партійної та посадової діяль­ності від моралі, що офіційно і ментально є панівною у державі і суспільстві.

Перш ніж вчинити злочин, суддя повинен був внутрішньо переко­нати свою совість у тому, що він згоден на цей гріх. Готовність до пору­шення службового боргу і жертвування справедливістю заради влас­ного блага повинна бути свідомою. 1 тому суддя, котрий вирішив сам для себе, що готовий поступитися обов'язком і справедливістю зара­ди грошей, свідомо проігнорував вимоги закону, який на момент його дії державою і суспільством визнається справедливим і моральним. Тобто, на час вирішення конкретної справи, що пов'язана з отриман­ням хабара, суддя повністю розірвав свої стосунки з мораллю суспіль­ства, в якому він ріс, виховувався і яке фінансувало його освіту і дові­рило йому високу і достойну посаду. У цьому сенсі, суддя виявився зрадником власного суспільства.

Останніми роками серед суддів стало модним відверто нехтувати над релігійними святинями і змагатися між собою за кількістю та якіс­тю церковних ікон, що прикрашають стіни їхніх кабінетів. На манер злочинних братків на суддівських грудях нерідко висять коштовні золоті хрести. Це дуже нагадує відомий італійський кінофільм, де злодій, вирушаючи на пограбування скарбів святого Януарія, ходив до церкви і звертався саме до цього святого з проханням не кара­ти його за майбутній злочин. Отже, моральність людей, які сідають в суддівське крісло, - це фактор, що визначає, які пріоритети стануть головними в роботі конкретного судді.

З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч мораль­них проблем, адже закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розши­рення функцій суду, визнавши судову систему самостійною гілкою державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передання судам права видачі дозволів на виконання окремих слідчих дій слід розглядати як передання під контроль судової влади дотримання конституційних вимог про недоторканність особи (ст. 29 КУ), недоторканності житла громадян (ст. ЗО КУ), про дотримання таємниці листування, телефон­них розмов (ст. 31 КУ), а так само вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ) і має не тільки правовий зміст.

Історичною подією морально-правового характеру в карному судочинстві стала остаточна відмова України від застосування смерт­ної кари. Цей знаковий і неоднозначний за своїм характером крок українських інститутів влади є ніби символічним і рішучим поворотом українськог о суспільства до загально-європеиських ідеалів у карному судочинстві.

Цей крок набуває особливо гострої дискутивності на фоні таких світових гігантів, як США, Китай, Індія й інших країн, де ця крайня, на європейський погляд, за своєю безглуздою жорстокістю міра пока­рання залишається й досі.

Слід також зауважити, що в усіх пострадянських країнах і до цього часу населення майже навпіл розкололося щодо застосування смерт­ної кари.

Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, криміналь­ного законодавства було введення у Конституцію України статті 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, хоча цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати від матері викривати сина тощо.

Приведення кримінально-процесуальних норм у відповідність до конституційних положень припускає наповнення їх моральним змістом, підвищеною повагою до особистості, прав і законних інтер­есів людини, її приватного життя.

Морально орієнтоване законодавство України - це важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє можли­вості виправдовувати несправедливість і неправосудність мораль­ною недосконалістю закону. Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недо­сконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає застосування окремих, створених і використовуваних у радянські часи порочних правових інститутів. Одним із таких є збереження права судді на повернення справи слідчому для додат­кового розслідування. До речі, в Росії уже законодавчо відмовилися від цієї практики.

Головний недолік цього законоположення полягає в тому, що воно за відсутності причин для винесення обвинувального вироку дає судді можливість ухилитися від ухвалення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додаткове розслідування - це, власне, ухилен­ня від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх для того причин, часом по декілька років, утримувати невинувату люди­ну в ізоляції від родини, суспільства, від усіх видів діяльності. Таке право надане суддям місцевих судів, апеляційної і касаційної інстан­цій статтями 246,281,366 і 374,396 і 398 КПК у редакції Закону Укра­їни "Про внесення змін у кримінально-процесуальний кодекс від 21 червня 2001 року.

Існування інституту "додаткового розслідування" тільки підтвер­джує наявність в Україні інквізиторського судочинства. Воно лише потурає слідчим у застосуванні тортур і робить суддів, що користу­ються цим "рятувальним колом", причетними до збільшення кількос­ті помилок і зловживань з боку слідчого. Збереження добрих, а часом і дружніх стосунків зі слідчими за рахунок страждань невинуватої людини, яка з волі судді знову повертається на кілька місяців у розпо­рядження того самого слідчого, є ні чим іншим, з погляду судової етики, як аморальним вчинком, порушенням присяги. Закон, що надає таку можливість, є завідомо аморальним.

Сказане вище пояснює, чому виправдувальний вирок в Україні є майже надзвичайною подією. Отже, цілком обґрунтованим є твер­дження авторів російськомовного довідника "Правові системи країн світу" про те, що в Україні "відсоток виправдувальних вироків - один із найнижчих у світі (близько 0,3%)". (Вид-во Норма-Інфра. - М., 2001 p.).

Водночас загрозливо виглядає цифра, що характеризує кількість справ, повернутих на досудове слідство. За даними Голови Верхо­вного Суду України В.Ф. Бойка, тільки у 2000 р. з 240 тис. розгляну­тих судами кримінальних справ - 10% були повернуті на додаткове розслідування. Якщо до цього додати характеристику наших слідчих ізоляторів, то маємо погодитися і з іншим твердженням авторів зазна­ченого довідника, що "в Україні, як і раніше, широко застосовують катування підозрюваних". Отже, можна дійти лише єдиного висно­вку - зростаючий потяг суддів до безвідповідальності, збереження розмаху тортур є наслідком недосконалості чинного законодавства.

Іншою складовою етико-правової основи, що покликана забез­печити правильне застосування чинного законодавства суддею, є особиста моральна настанова, його прагнення та рішучість поважати закон і дотримуватися його вимог.

Тут на перше місце виступають такі моральні якості особистості, як людинолюбство, внутрішня потреба в доброзичливості, принципо­ве несприйняття пороку і загострене почуття справедливості. Ці якос­ті, крім свого вродженого походження, є наслідком виховання, осві­ченості, культури людини, усвідомлення нею високої місії юридичної професії та суддівського обов'язку. Беззаперечно, що згадані якості не слід змішувати із м'якотілістю, нерозбірливістю і некритичністю.

Значну роль у формуванні моральної позиції при виконанні суддею свого службового обов'язку покликана зіграти його суспільно-моральна орієнтація. Вихованням моральності покликана займатися загальнонародна ідеологія, що пронизує державні принципи.

Ми можемо припустити, що у нас з'являться судді, які щиро сповідують християнство чи іншу релігію, - законом це не забороня­ється. Ці люди будуть черпати свої моральні сили в релігії.

На сьогодні переважна більшість суддів - атеїсти, що не сповід­ують жодних релігійних переконань. За відсутності у країні єдиної загальнодержавної чи пануючої в суспільстві ідеології, судді, як і весь український соціум, формують своє внутрішнє духовне кредо (яке не слід ототожнювати з релігійним) на ґрунті домашнього виховання того духовного заряду, який вони отримали у вищому навчальному закладі, опановуючи професійні знання.

Домашнє виховання залежить від багатьох побутових, релігій­них, соціальних, моральних та інших факторів, що формують психі­ку дитини, її систему цінностей і, зрештою, моральність, з якими вона покидає сім'ю і вступає в життя. Залежно від релігії дитина може прийти у світ з різними схильностями - доброю, м'якою, делі­катною і ввічливою (християнство), шанобливою до старших, але жорсткою, нетерпимою і, навіть жорстокою до представників іншої віри (мусульманство), непередбачуваною, свавільною, нерозбір­ливою і, частіше за все, без твердих правил поводження у соціумі (атеїзм).

Якщо вищий навчальний заклад зосереджує свої зусилля винятково на виконанні програми надання професійних знань і не переймається проблемами виховання моральності майбутньо­го професіонала, то, частіше за все, диплом спеціаліста отримує "технічний" професіонал, якого з успіхом може замінити і робот. Така людина позбавлена сумнівів, у свої міркуваннях і вчинках вона не спирається на будь-які моральні школи чи систему погля­дів, крім службових розпоряджень, що містять і деякі моральні положення. Така людина позбавлена твердого стрижня мораль­них поглядів, вона здебільшого слабка і не захищена від спокус та зовнішнього впливу.

Отже, в таких професіях, як педагог, лікар, юрист не менш як 10-15% навчальної програми має бути передбачено на вихован­ня високої моральності майбутнього професіонала. Чого, на жаль, не знайдеш у системах західної вищої освіти.

На дуже низькій стадії розвитку и активності в Україні перебувають і суспільно-державні інститути духовного виховання особис­тості. Частіше за все поняття духовності обов'язково ототожнюють з релігійною приналежністю. Але слід чітко розрізняти ці поняття. Основним джерелом моральності для державного чиновника суддів­ського рангу має служити насамперед усвідомлення своєї ролі як слуги Закону, що служить не окремим людям, а державі, яку уосо­блює державна влада. Незмінним джерелом високої моральності судді мають завжди бути істинний патріотизм і почуття величезної відповідальності за авторитет судочинства і корпорації, до якої він належить.

Таким професійно-громадським інститутом є Рада суддів України. На превеликий жаль, громадськість України не має жодної інформації про діяльність Ради суддів України. Невідомі громадськості її реак­ції на випадки притягнення суддів до кримінальної відповідальності. На практиці Рада суддів України - це закрита від людського ока орга­нізація, яка не тільки бездіє, але і не підвідомча будь-якому контролю з боку української громадськості.

Ознайомившись з Кодексом професійної етики суддів, прийнятим за рішенням Ради суддів України № 5 від 24 лютого 2000 р., усві­домлюєш, що це сухий формальний документ, не тільки позбавлений живого духу, але й за формулюванням окремих статей (а їх усього 12) не відповідає українській лексиці і національному мисленню.

Раніше наголошувалося, що особистісні риси морального харак­теру майбутнього судді значною мірою залежать від якості духовно­го виховання у стінах навчального закладу, де він отримує не лише професійні знання, а й людські якості, без яких не може відбутися справжній суддя.

Дозволимо собі висловити особисту думку про нинішній стан такого виховання в Україні. По-перше, популярність професії буду­ється, в основному, на міфі, що ця професія обіцяє "золоті гори", точніше, блискучі матеріальні можливості. До того ж, основна маса студентів, в кращому випадку, до третього курсу навіть не задуму­ється, в який спосіб міфічний добробут забезпечується. Сам підхід до зарахування в юридичний ВУЗ чи на юридичний факультет повніс­тю зведено до механічної процедури, де, в основному, все вирішують зусилля батьків.

аважусь стверджувати, що значна кількість викладачів у бага­тьох ВУЗів - це люди, яких не бажано підпускати до юридичних

кафедр “на гарматний постріл”. Алє не спадаючиЙ попит на юридич­ну освіту й відсутність кваліфікованих педагогів призводить до того, що вчорашні практичні працівники міліції, прокуратури, нерідко вигна­ні звідти за службові провини, швиденько "здобувши" кандидатський титул, йдуть "навчати" майбутніх фахівців права за "власним образом і подобієм".

У наказі міністра науки і освіти України за № 000 від 00 000, що ставить певні вимоги до керівництва ВНЗ у підборі педагогічно­го персоналу, згадано як обов'язкове - наявність вченого ступеню, стажу, відповідність певній кваліфікації і т. ін. Але там немає жодного слова про моральні критерії до претендентів на роль викладача.

Контроль з боку держави за підготовкою юристів у численних навчальних закладах, як державних, так і приватних, повинен бути кращим. Сама держава в особі Міністерства науки і освіти приділяє недостатньо уваги методичними питаннями і формуванням освітньої професійної програми юристів. Роками не поновлюються державні стандарти підготовки фахівців права.

Сьогодні єдиною навчальною дисципліною, що опікується моральністю майбутніх вершителів людських доль, залишається юридична етика, предметом якої є духовна і професійна моральність. Але в такому форматі, як вона запланована, не виконує свого важли­вого призначення.

Все це не може не турбувати вчених-правознавців. Отже, на перший план у розбудові дієвої, надійної та максимально захище­ної від будь-якого впливу правоохоронної системи виступає створен­ня сучасної науково обґрунтованої концепції, що буде охоплювати не лише перебудову окремих юридичних інститутів, але й належну підготовку юридичних кадрів.

Концепція також має відмовитися від спонтанних та фундамен­тально не опрацьованих законів у правоохоронній сфері, спрямував­ши регуляторну діяльність в еволюційне русло.

Значне місце у новій концепції має посідати реформа органів правопорядку. Ми свідомо уникаємо словосполучення "правоохо­ронні органи", цього рудименту, відкинутої в минуле соціалістичної правової системи.

Дотепер вишівське ознайомлення студента з правоохоронною системою здійснюється через навчальну дисципліну "Судові і право­охоронні органи України", яка залишилася в наших навчальних програмах з часів існування СРСР Між тим, правозахисний механізм демократичної правової держави, статусу якої прагне Україна, ані за формою, ані за змістом не вміщається в прокрустове ложе названої навчальної дисципліни.

Поняття правоохоронної системи набагато ширше за термін "судо­ві і правоохоронні органи" і за суттю, і за формою, і за своїм зміс­том, тому що правоохоронна система передбачає сукупність декіль­кох неодмінних складових, однією з яких є "судові та правоохоронні органи".

Сама назва згаданої навчальної дисципліни втратила право на використання в юридичній літературі з моменту прийняття Консти­туції України 1996 р., де судовій системі надано статусу незалежної гілки влади. У навчальній дисципліні "Судові і правоохоронні орга­ни" термін "правоохоронна система" не згадується взагалі, а охоплю­ється розпливчастим радянським словосполученням "правоохоронні органи", до яких традиційно причисляли суди, прокуратуру, органи МВС, Службу безпеки.

Із прийняттям Конституції України, а 7 лютого 2002 р,- Закону України "Про судоустрій" термін "судові органи" є де-юре непри­йнятним щодо його офіційного застосування відносно судів. Суди є органами судової влади, а якщо бути гранично точним - установами судової влади.

До речі, державний класифікатор професій ДК003:2005, затвер­джений 26 грудня 2005 р., не містить терміну "судові органи". Нато­мість щодо судів там застосовується термін, що більше відповідає нинішньому правовому статусу судів - "орган судової влади". Так, під шифровим кодом 1120.4 значаться "вищі державні службовці орга­нів судової влади", під шифровим кодом 1229.2 - "керівні працівни­ки апарату органів судової влади". Термін "судові органи" повністю вилучено з державних класифікаторів. Він більше не існує. Тобто, назва навчальної дисципліни "Судові та правоохоронні органи Укра­їни" де-юре не відповідає офіційному державному класифікатору, а відтак має бути замінена новою, більш відповідною.

Це щодо назви. Але ця навчальна дисципліна застаріла і за своєю суттю. Чи можуть суди, як і раніше, називатися судовими органами?

10*

147

1. Орган, за значенням, - це елемент будь-якого організму, який беззаперечно виконує волю певного командного центру. Органи вико­навчої влади тому і є "органами", що слухняно і точно виконують волю вищих за ієрархією керівних органів. Суд за нинішнім стату­сом - це владна установа, яка керується лише законом і самостійно ввершіть судочинство, не підкоряючись при цьому жодній владі (зокрема, і вищим судам).

2. Вища за статусом судова інстанція, переглядаючи справи за апеляційними чи касаційними скаргами, керується лише законами і виконує при цьому не адміністративну функцію щодо суду першої інстанції, а лише судово-владну, тобто приймає самостійне рішення у справі.

3. У відносинах з державними і правоохоронними органами суд діє як суб'єкт судової влади.

Отже, сам термін "судовий орган" втратив своє право на вико­ристання його щодо суб'єктів судової влади, тобто він застарілий за формою і суттю. Отже викладання дисципліни "Судові та право­охоронні органи", де використовується згаданий термін, - це нонсенс.

Врешті-решт, ця назва не відповідає реаліям сьогодення. Вона звужує зміст навчальної дисципліни до вивчення власне самих право­охоронних органів, залишаючи поза рамками такі важливі інститути, як демократичний соціальний контроль над діяльністю останніх. Це анахронізм радянської дійсності, коли "органи" перебували в особли­вому статусі, були недоступні для громадського контролю і виконува­ли роль одного з озброєних загонів КПРС.

Що ж до терміну "правоохоронні органи". Нам добре відома його історія. До нього в радянській практиці вживався термін "караль­ні органи", який повністю виправдовував свою назву. В часи т. зв. "хрущовської відлиги" політика партії була спрямована на зміну іміджу горезвісних НКВС та НКДБ і насамперед за рахунок зміни назв на більш "демократичні". Так виникли Міністерство охорони громадського порядку, Міністерство внутрішніх справ, Міністер­ство державної безпеки. А для зміни ставлення до цих органів з боку суспільства було винайдено такий камуфляж, як "правоохо­ронні органи", який мав викликати у людей довіру та повагу до цих установ.

Слід бути справедливим і зауважити, що на побутовому рівні міліція, прокуратура та суди, в основному, виправдовували свою приналежність до т. зв. "правоохоронних органів". Через те, що судової влади не існувало, суди також іменувалися органами. Але трьома названими суб'єктами й обмежувалося коло правоохорон­них органів.

Як і багато інших, термін "правоохоронні органи" було автома­тично перенесено у правову систему нової України. Одноразово його використано навіть у Конституції України (ч. 3 ст. 17). Але необе­режне використання законодавцем неконкретного і майже побутового терміну потягло за собою низку негативних наслідків.

Першим серед них виявилася тенденція до недоречного викорис­тання цього терміну в офіційних документах і справах. Коли відбува­ється нагородження працівників міліції, підкреслюється їхня прина­лежність до правоохоронних органів. Якщо йдеться про злочин, вчинений останніми, згадка про правоохоронну діяльність, як прави­ло, відсутня.

Коли йдеться про надання певних пільг працівникам міліції, знову ж таки використовується цей термін. Якщо ж ідеться про позбав­лення цих пільг, застосовуються назви конкретних посад. Тобто, згаданий термін не є обов'язковим і не носить конкретного правового навантаження. Це гарна етикетка, якою можна маніпулювати - корис­туватись чи ні. Як кому вигідно.

З іншого боку, існує нестримна тенденція до поширення кола відомств і організацій, яких, не вдаючись у "тонкощі" справи, причисляють до правоохоронних органів. Досліджувані цього питання [5, 6, 7] називають вже 17 відомств, що з легкої руки державних посадовців віднесені до правоохоронних органів. Зокрема, це Контрольне реві­зійне управління, Податкова адміністрація, Державна лісова охорона, митні органи, адвокатура й ін.

Не відстають у цьому питанні і вчені. Декотрі шановані авто­ри долучилися до активного обговорення питання про суть терміну "правоохоронні органи" і необхідність його наукового обґрунтування, про право називатися такими і т. ін. Мабуть, захищаються дисертації на цю, майже віртуальну, тему.

Ознайомлення майбутніх правників з роллю моралі й моральнос­ті і прищеплення їм високих принципів служителя Закону покладено на єдину навчальну дисципліну - юридичну етику. Етика юридичної професії пропонує формулу порядності і моральності слідчого, судді, прокурора, адвоката у якій виражений сплав двох істин - правової і етичної. Ця формула зводить воєдино освячений законом і тисячо­літнім визнанням сплав презумпції невинуватості із "золотим прави­лом": поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою. Цей ідеал існує поза партіями, державними режимами і політичними напрямками.