6.2. Етика судового процесу

Розглядаючи справи, що стосуються окремої особи - члена грома­ди, індивіда, - суд захищає добре ім'я, честь, гідність, права і свобо­ди громадянина і, таким чином, так чи інакше, торкається інтересів суспільства. Процедуру розгляду судової справи - судовий процес - побудовано так, що суд використовує усі передбачені законом засоби і способи для досягнення єдиної цілі - винесення справедливого рішен­ня у кожній конкретній справі. З цією метою суд торкається не лише матеріальних інтересів, але і таких тонких та делікатних сторін життя людини, як її почуття, моральні цінності, честь та гідність. Таке втру­чання потребує, відповідно, й особливого морального підходу - судо­вої етики.

Судова етика - це відгалуження юридичної етики, вчення про сприйняття і втілення норм моралі в умовах специфічної діяльнос­ті суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про дотримання моральних принципів у розслідуванні та розв'язанні різних судових справ.

Здійснення судочинства нерозривно пов'язане з морально-етичною проблематикою. Норми права апріорі вважаються мораль­ними і нерідко містять у своєму тексті норми моралі. У таких випад­ках вимоги моралі співпадають з вимогами закону: "не вбий", "не вкради", "не лжесвідетельствуй". Сам судовий процес, і будь-яке судове рішення, виконують певну виховну функцію.

Мораль - це духовний засіб опосередкування закону зі способом його застосування з метою запобігання формально-бюрократичній реалізації закону і гармонійного поєднання його букви й духу. Не секрет, що дуже багато залежить від конкретного виконавця, його особистісних, насамперед моральних якостей. Моральністю судді, під якою ми вбачаємо порядність, чесність, професійну сміливість, нерідко досягається ідеальне єднання букви і духу самого закону. Позицію судді, що вперто не помічає очевидних огріхів слідства, з півслова відкидає скарги підсудного на незаконність дій слідчого, не можна характеризувати як моральну. Коли ж мотиви такої амораль­ності доведені, ця позиція має кваліфікуватись як незаконна, проти­правна.

Порушення норм етики - це ще не порушення закону. Порушення закону - це завжди порушення етики в тій чи іншій формі. Етика - це моральний поріг, не переступивши який можна вберегтися від злочи­ну. Судова етика стоїть на перешкоді на шляху до суддівської уперед­женості, особистої зацікавленості при вирішенні справи, до прагнен­ня досягти потрібного результату будь-якою ціною. Саме суддівська етика визнає морально недопустимими прийоми допиту, побудовані на упередженому ставленні до допитуваного, некоректність до люди­ни, винуватість якої ще не доведена.

Ще трапляються випадки, коли суддя починає допит підсудного із запитання: "Підсудний, ви підтверджуєте свої свідчення на досудовому слідстві?" А коли останній відмовляється від своїх попере­дніх свідчень, посилаючись на те, що вони були зроблені під тиском і з застосуванням до нього тортур з боку слідчого, суддя з погрозами відкидає звинувачення на адресу слідчих. Так і народжуються фаль­сифіковані справи на кшталт тих, що виникли за злочинами запорізь­кого маніяка Ткача.

У центрі юридичної етики постійно перебуває категорія справед­ливості. Отже, і основу судового процесу становлять такі моральні категорії як справедливість, гуманізм та сумлінність судді. Під спра­ведливістю слід розуміти неупередженість, повага до учасників судо­вого процесу, відповідність міри покарання тяжкості злочину. Тут воєдино сходяться дві форми суспільної свідомості: право й мораль. Це щодо кримінальних справ. Справедливість у справах цивільного, адміністративного чи господарського судочинства - це насамперед максимальне дотримання закону з урахуванням таких загальнолюд­ських цінностей, як гуманність, духовність.

Через те, що усякий закон апріорі визнається моральним, а мораль­ні тенденції схильні до періодичних трансформацій, залежно від бага­тьох історично-соціальних обставин, можливим є виникнення ситу­ації, коли законне рішення буде викликати у суспільства несхвальну реакцію і навіть обурення. За прикладом не потрібно далеко ходити. Кожного разу, коли суди у своїх вироках щодо маніяків, убивць, згідно з чинним законодавством, не застосовують смертну кару, це, як прави­ло, викликає бурхливе незадоволення з боку суспільства, яке вважає несправедливим збереження життя таким нелюдям. Однак, суд, ретель­но дотримуючись закону, не має права віддати перевагу моральним поглядам і вимогам навіть тоді, коли він сам на боці суспільства.

Це означає лише те, що будь-яке рішення суду оцінюється суспіль­ством не тільки за правовими, а й за морально-етичними критеріями, а отже, рішення суду, спираючись на закон, не може брати до уваги моральні тенденції, що давало б змогу уникати неузгодженостей між правом і мораллю, законністю та справедливістю.

Із 2004 року українське суспільство спостерігає владний розлад у державі і перманентний, наростаючий тиск з боку інших гілок влади та президентської команди на українські суди. Між тим, будь-який тиск на суд, хай навіть з найкращими намірами, є аморальним явищем. Подібне втручання позбавляє суд головного: безпристрас­ності, неупередженості, об'єктивності і, як наслідок,- справедли­вості. Це розбещує суддів, потурає корупції. Суд, що стає заручни­ком інших владних структур, преси, натовпу, високопоставлених осіб чи власних інтересів, перестає бути органом правосуддя і перетво­рюється на орган судової розправи. Злочинно, а значить амораль­но, чинити тиск на слідчого, прокурора, суддю, примушуючи їх порушити закон і прийняти рішення на користь однієї зі сторін. Державні чиновники від юстиції: суддя, прокурор, слідчий, що ігно­рують закон під тиском чи на вимогу будь-яких політичних сил, - поза всякими сумнівами, вчиняють аморально і дескридитують не лише орган, до якого належать, але й закон, який вони використовують не за призначенням, а на замовлення. Принцип незалежності право­суддя і суддів, що забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких позаправових чинників, за торжество якого боролися кращі представники юриспруденції - є не тільки державним, право­вим, а й моральним ідеалом демократичного суспільства.

Судовий процес у будь-якій справі - це, насамперед, правосуддя, тобто реалізація морального закону - "кожному своє". Тут не повинно бути місця пристрастям, емоціям, люті й ненависті, помсті, зведен­ню політичних чи особистих рахунків. Використання судової влади з будь-якими цілями, крім правосуддя, руйнує саму ідею, визнаєть­ся злочинним, а відтак і аморальним. Учасники судового процесу дотримуються процесуальних і етичних норм, виявляють взаємну повагу, тактовність, витриманість, ввічливість. Нестиманість в емоці­ях і висловлюваннях, злісна агресивність замість зважених аргу­ментів лише принижують особистий авторитет прокурора, адвока­та, а зрештою і судді, що допускає такі прояви в судовому процесі, викликають неповагу до самої ідеї правосуддя.

Не слід забувати, що крім вирішення конкретної справи, судо­вий процес реалізує також виховну місію, формує у громадян довіру і повагу до суду, котра виражена в давньоримській формулі: "Закон суворий, але це - закон!"

Як це не парадоксально, але виникнення поняття "судова етика" породжена, насамперед, тими аморальними і корисливими проявами, якими, на жаль, така багата судова практика. Якби не було сумних аморальних фактів у судочинстві, не було б потреби і в судовій етиці.

За єдності моральних вимог і спільної професійної мети - віднай­дення істини у справі та винесення справедливого вироку - у робо­ті судді та слідчого досить багато істотних розбіжностей у засобах і підходах до досягнення цієї єдиної мети, що, безумовно, впливає на їхній характер і поведінку.

Основні професійні фігури кримінального судочинства (слідчий, прокурор, адвокат), маючи кінцевою метою здійснення правосуддя, працюють, врешті-решт, на суд. Підсумком цієї багатоликої і різнобіч­ної роботи є поява на суддівському столі справи, крапку в якій може поставити тільки суд. Ця крапка - рішення суду, вирок.

Будь-яке рішення суду проголошується іменем України. Звідси і широкі владні повноваження, які урівноважуються високою мораль­ною та правовою відповідальністю за якість прийнятого рішення.

Слідчий, як ми вже знаємо, працює в умовах кабінетної процесу­альної таємності, наодинці з обвинувачуваним, потерпілим, свідком, він не скутий умовами гласності і відкритості та суспільною думкою широкого кола людей. Крім цього, у слідчого є завжди перевага в тому, що він допитує обвинувачуваного, потерпілого, свідка першим і, найчастіше раптово, коли той ще не підготовлений до допиту. Слід­чий неквапливо і продумано домагається найбільш прийнятної відпо­віді, а потім фіксує її у протоколі. Відсутність у приміщенні сторон­ніх сприяє розкутості допитуваної особи і, нерідко, штовхає останню до виливу різних "одкровень".

Робота судді провадиться в умовах повної гласності, під прискі­пливим оком присутніх в аудиторії людей. Кожне його запитання звучить у судовій залі і, природно, має бути продуманим та зваженим.

Суддя не може дозволити собі піддаватися емоціям, незалежно від того, хто перед ним стоїть: підсудний, обвинувачений у вчинен­ні злочину чи особа, що постраждала від нього. Головний принцип в судовому процесі - об'єктивність. Це означає, що учасники процесу (суддя, обвинувач, адвокат і ін.) позбавлені права у ставленні до пози­вача та відповідача, обвинувачуваного й жертви піддаватися особис­тим симпатіям чи антипатіям.

Учасники процесу, й насамперед суддя, зобов'язані приймати рішення, що спираються на закон і відповідають їхньому внутрішнь­ому переконанню. Внутрішнє переконання утворює певний інтелек­туально-моральний стан, що дає почуття впевненості у правильності та справедливості прийнятого рішення. Запитання судді чи іншого учасника процесу негайно фіксується у протоколі судового засідання і технічними засобами, а також всіма учасниками процесу. В такий самий спосіб фіксується і відповідь підсудного, свідка. Суддя позбав­лений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, обрала більш-менш зручну і вигідну для себе позицію.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією свідчень, наданих в офіційно-інтимній обстановці слідчого кабінету,- дуже непроста процедура.

Не слід також забувати і про психологічний вплив, якому підда­ються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від власних свід­чень або змінити їх.

Обов'язок судді, що домагається істини у цій справі,- створити сприятливу спокійну обстановку, дати можливість свідку освоїтися в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захи­щеним від можливих наслідків у зв'язку з виконанням свого громад­ського боргу - свідчень перед судом. Водночас, суддя зобов'язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідаль­ність перед законом за надання завідомо неправдивих свідчень. Це положення закону, безсумнівно, несе в собі й елементи морального впливу як на 0 особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.

Одним із найважливіших засобів відшукання істини у справі є чітко продумана, виважена тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя має дуже тонко відчувати настрій судового залу і зважати на вкрай непросте становище люди­ни, що стоїть перед судом, її психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні й морально виправ­дані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можли­вість освоїтися в судовій аудиторії, захистити її від вигуків та погроз із залу - це мистецтво, досліджуване етикою юридичної професії. Відсутність цього уміння не може бути компенсована навіть високою кваліфікацією.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистос­ті - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для свідчень. Кілька прикладів з практики дають уявлення про те, як різняться між собою в моральному і професійному змісті підходи суддів до цього відповідального судового процесу

Виконавши процедуру ідентифікації особистості, істинний суддя може надати кілька хвилин питанням, що не стосуються справи. Якщо це приїжджа людина, суддя спокійним, співчутливим тоном з'ясовує самопочуття допитуваного, як той добрався, як влаштувався, і лише після цього пропонує останньому у вільному викладі розповісти судо­ві усе, що йому відомо у справі. За час такої бесіди людина, викликана в суд, заспокоїлась, трохи звиклася з обстановкою і пройнялася дові­рою до судді.

Під час вільної розповіді суддя час від часу направляє свідка в потрібному суду напрямку, десь просить зупинитися більш доклад­но, але ніколи не перебиває свідка і не дозволяє цього іншим учас­никам судового засідання. При цьому він суворо стежить за тим, щоб секретар записував розповідь точно так, як свідок висловлюєть­ся, зберігався стиль мови свідка. Це дійство виконується суддею Т. з такою прискіпливістю і професіоналізмом, що у самих допитливих учасників судового засідання не виникає приводу для запитань. Це класика проведення допиту особи в судовому засіданні.

У цьому самому суді й у тому самому складі колегії така проце­дура здійснюється іншим суддею. Після грізного з'ясування анкетних даних суддя, не даючи свідкові часу на освоєння з ситуацією, ставить запитання: "Свідок, Ви підтверджуєте свої свідчення, на попередньо­му слідстві?" І не дай боже, якщо допитуваний хоча б у дрібних дета­лях змінює свої попередні свідчення. Звучать погрози судді про пору­шення кримінальної справи за лжесвідчення, свідок губиться, плаче, а нерідко трапляються й істерики. Судове засідання перетворюється на засідання інквізиції. Свавілля судді переходить етичні межі, усі учасники процесу напружені і, відповідно, знервовані.

Двоє суддів, два стилі роботи, два полярних підходи до людей, до виконання обов'язку. Однак, згадуючи першого суддю, я називаю його прізвище - Тимохін Василь Максимович, тому що у пам'яті всіх, кому довелося стикатися з цією людиною, зберігся образ розумного, інтелігентного і справедливого судді - справжнього професіонала. Другого імені волію не називати, адже шкода, заподіяна ним право­суддю за довгі роки роботи на посаді судді, у багато разів перевищує принесену користь.

Суддя не повинен бути споконвічно заряджений "однополюсною енергією" щодо справи і майбутнього підсудного. Він не має мораль­ного права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолют­но нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і влас­ними емоціями.

У наведеному раніше прикладі про так звану "справу запорізько­го маніяка" слідчі й оперативні працівники, перебуваючи під тиском суспільної думки і прагнучи виправдати перед керівництвом свої промахи в розслідуванні скоєних останнім злочинів, пішли на фаль­сифікацію доказів, домагаючись незаконними методами зізнань в учиненні убивств у осіб, непричетних до них.

На підставі сфальсифікованих різними судами матеріалів деся­тикратно виносилися вироки із застосуванням вищої міри покаран­ня, як пізніше з'ясувалося, до невинуватих у цих злочинах людей. Ці справи розглядалися суддями місцевих і апеляційних судів, у каса­ційних судах грамотними, з багаторічним досвідом юристами. І судді не меншою мірою, ніж слідчі, відповідальні за смерть безневинно засуджених, тому що слово "винен" пролунало з їхніх вуст.

Які саме фактори й обставини заважають судді, професіоналу високого класу, розглянути явне підтасування доказів і змушують взяти на себе гріх винесення тяжкого вироку невинуватій людині?

У радянській державі прокуратура де-факто володіла набагато вагомішими повноваженнями, ніж суд, і мала право прокурорського нагляду за законністю діяльності останнього. Як правило, прокурор був "партійним оком" в регіоні і представляв юстицію району, облас­ті у відповідному місцевому бюро КПРС. Партійна організація суду і прокуратури завжди була єдиною. Іншими словами, у прокурора в радянські часи були реальні важелі впливу на суд. Пояснити пове­дінку суддів того періоду можна, однак це не значить - виправдати.

Навіть за тих умов чесний і принциповий суддя мав у своє­му розпорядженні можливості не піддатися тиску і вирішити спра­ву за законом і по совісті, спираючись на внутрішнє переконання. Внутрішнє переконання безпосередньо пов'язане з моральним світом людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милу­вати, брати на себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої - життя, свобода й гідність іншої людини. Прикладів тому немало.

На початку 80-х років минулого століття виникла криміналь­на справа про розкрадання державного майна у великих розмірах на одному з лікеро-горілчаних заводів України, на лаві підсудних опинилися шість жінок і один чоловік, що утримувалися близько 7 місяців під вартою. їм ставилося в провину розкрадання продукції - лікеро-горілчаних виробів - шляхом недоливу в пляшки на значну за тих часів суму - до сімдесяти тисяч карбованців.

Підсудні категорично заперечували можливість розкрадання горілки шляхом недоливу в пляшки. Однак одна з підсудних, робо­ча цеху Ф., повіривши обіцянкам слідчого, що її за співробітництво зі слідством відпустять, уперто повторювала, що "горілку в пляшки недоливали", хоча і не могла пояснити, як це відбувалося. Експертиза однозначно підтверджувала, що в усіх досліджених зразках (пляш­ках) виявлений недолив 2-3 кубічних сантиметрів рідини.

Формальні підстави для визнання підсудних винними були, і прокуратура рішуче вимагала завершення справи та винесення обви­нувального вироку. В умовах масованого тиску з боку УВС і обласної прокуратури суд прийняв рішення - судове слідство визнати закінче­ним. Залишалися доповнення сторін і судові дебати.

Саме в цей час один із адвокатів дізнався, що вилучені на заво­ді зразки (ящик із двадцятьма пляшками горілки) перш ніж потра­пити на експертизу, більше 6 місяців зберігалися в кабінеті слідчо­го. Незважаючи на категоричні заперечення державного обвинувача, суд дозволив адвокату сформулювати додаткові запитання експертам: чи не могло збереження спиртного в непристосованих умовах протя­гом 6 місяців відбитися на кількості рідини у пляшках. Відповідь була однозначна: безперечно, відіб'ється. Ця відповідь руйнувала осно­вний доказ пред'явленого обвинувачення, що загрожувало чималим скандалом - підсудні тривалий час перебували під вартою, і комусь слід було відповідати за це. Суддю неодноразово "запрошували" до прокурора області, йому дзвонили з обкому партії, погрожували.

Однак ні перспектива конфронтації з обласною прокуратурою, ні дзвінки партійних апаратників, ні власний стан здоров'я не зупинили суддю. Він відновив слідство, допитав слідчого в особливо важливих справах М. щодо збереження зразків горілки в кабінеті. Врешті-решт, версія про недолив горілки в пляшки на величезну суму відпала, а троє підсудних були виправдані за обвинуваченням у розкраданнях і звільнені з-під варти у залі суду. За тих часів це, без перебільшення, був мужній, істинно суддівський вчинок.

У суверенній Україні судді одержали реальну незалежність і наді­лені вищими владними повноваженнями. Конституція України встановила, що “судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону" (ст. 129), "вплив на суддів будь-яким способом заборо­няється" (ст. 126 КУ). Сьогоднішні судді не відчувають на собі "прони­кливого партійного ока", не зашорені ідеологічно і цілком звільнені від прокурорського нагляду Законодавчо судді убезпечені і захищені.

Чого ж бракує нашим суддям, щоб високі ідеали правосуддя - законність і справедливість - завжди тріумфували в суді? Запитан­ня не риторичне, і відповідь на нього варто шукати не тільки у вадах законодавства.

Однією з причин, чому судді, незважаючи на конституційні гаран­тії, не почувають себе захищеними від тиску з боку представників влади і президентського апарату, є на сьогодні зневажання Конститу­ції з боку найвищих осіб держави - чиновників апарату Президента і парламентарів. Численні скандальні прояви з боку вказаних представ­ників влади були висвітлені на сторінках вітчизняних і зарубіжних газет. Але становище не змінилося.

Іншим фактором, що, безперечно, визначає рівень моральності, є гідний добір до корпусу слідчих і суддів. Трагедія України, як і інших пострадянських республік, полягає в тому, що, зіткнувшись з тяжки­ми проблемами раптової суверенності, вона не зуміла перебороти інерцію численних психологічних і організаційних негативів радян­ського періоду, серед яких правовий нігілізм, недооцінка матеріальної винагороди за працю, "зрівнялівка" й ін.

Однак зазначені фактори виявлялися б безсилими за умов морального, професійно-етичного виховання майбутніх юристів, починаючи з ліцейного класу, інститутської аудиторії і протягом усього періоду служби.

Як свідчить історія, саме Олександрівський ліцей, потім юридич­ний факультет Санкт-Петербурзького університету дали Росії плеяду розумних, освічених і чесних діячів, про яких можна лише згадувати і мріяти. Не гріх зауважити і те, що ідеологією їм слугувала християн­ська віра і щира, непритворна відданість обраній професії.

Відсутність стійкого ідеологічного стрижня морального вихован­ня, поглиблена несвоєчасною і досить низькою оплатою праці слід­чого і суддів, призвели до повальної корупції у сфері судочинства, що викликає справедливі дорікання у населення.

Названі вади стали настільки розповсюдженими і глибокими, що тепер, хоча заробітна платня суддів значно підвищена, зловживання та пороки множаться і вже інколи набувають досить огидних форм і загрозливих масштабів.

Шлях до виправлення становища, що склалося в державній юриспруденції, до мінімізації корупційних процесів - у подолан­ні застарілих підходів до оцінки роботи судово-слідчих працівників, у переході до системної підготовки і виховання майбутніх і нинішніх юристів у поєднанні з підвищенням їхньої відповідальності за помил­ки та службові зловживання.

Встановлення істини у конкретній кримінальній справі - проблема не тільки правова. Моральний аспект встановлення істини є не менш важливим у роботі судді. Про це неодноразово висловлювався і відо­мий процесуаліст радянського періоду М.С. Строгович: "... пробле­ма істини у кримінальному процесі - це не тільки правова, але й не в меншій мірі етична проблема", що "... в етичному плані дослідже­на дуже мало і слабко" [54]¹⁶. З часу, коли були сказані ці слова, багато чого істотно змінилося. Однак встановлення істини судом, як і раніше, залишається не тільки важливим юридичним завданням, а й питанням моральності у карному судочинстві. Якщо ж моральність приноситься в жертву іншим цілям, якими б важливими вони не були, істина зникає, а вирок чи рішення не досягають вищої мети, вони несправедливі.

Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьому розу­мінні не виняток. Такі пороки, як байдужість, корисливість, само­впевненість, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, привести його до сумних наслідків. Прикладів тому дуже багато. Можна погодитися з правом судді на помилку, виправдати разову неохайність, пробачити спокусу. Однак суспільству від цього не легше. Скільки несправедливості, надламаних душ і людських трагедій залишає за собою такий суддівський чиновник у гіршому розумінні цього слова... Лише один приклад.

Справа "про ордени Леніна" потрясла область. Злочинці, довіда­вшись про те, що орден містить більше 30 грамів золота найвищої проби, почали викрадати, скуповувати ці ордени і збувати зубним технікам. Зараз продаж нагород нікого не бентежить. За тих часів це був не просто тяжкий злочин, але і найвищою мірою цинічний та аморальний вчинок. Така справа слухалася Д-ким обласним судом у першій інстанції.

Обвинувачення у справі будувалося на свідченнях П., єдиного свідка обвинувачення, зубного техніка, так званого "сексота" (секрет­ного співробітника міліції), який, підтверджував факт придбання своїм колегою у підсудного трьох орденів Леніна. Як завжди у таких випадках, у залі судового засідання постійно були присутні працівни­ки ОБХСС, які стежили за тим, щоб їхній "стукач" не відмовився від свідчень, тому що від цього залежала і їхня подальша доля - підсуд­ний уже півроку знаходився під вартою.

Родичі та спільники підсудного, мешканці так званого "циган­ського селища", підстерегли П. і попередили, що якщо він підтвер­дить свої показання на попередньому слідстві, то завтра "ноги будуть в одному місці, а голова - в іншому". Суду про це стало відомо.

Кілька днів учасники процесу спостерігали, як П., стоячи за кафе­дрою свідків, зацьковано оглядався то на родичів підсудного, які голо­сно викрикували на його адресу погрози, то у бік своїх "кураторів" з ОБХСС, що погрожували "посадити" його на три роки, якщо він змінить свої свідчення.

В такій ситуації від заляканого і зацькованого свідка суд не міг отримати будь-яких свідчень, і суддя оголосив перерву до наступного дня. Зранку наступного дня свідок в суд не з'явився. Не знайшли його і після довгої перерви. Він зник. За таких обставин підсудного було виправдано і після піврічного перебування у слідчому ізоляторі звіль­нено з-під варти в залі судового засідання.

Суддя, розуміючи ситуацію, не зробив нічого, щоб захистити свід­ка від залякувань з боку родичів підсудного, що розперезалися в залі, і фактично сприяв розправі зі свідком і розвалу справи.

Пізніше, у приватній бесіді суддя, фактично прирікший П., пояснив свою поведінку тим, що ненавидить "стукачів". До категорії людей, іменованих "стукачами", можна ставитися по-різному - симпатизува­ти і ненавидіти - це особиста справа кожної людини. Для судді немає і не може бути поділу свідків на приємних або неприємних. Потура­ючи своїм симпатіям і антипатіям, суддя зневажає інтереси справи і ризикує безпекою свідка. Саме так і сталося в наведеному прикладі.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутріш­нє переконання судді. Стаття 323 Кримінально-процесуального кодексу України формулює цю прерогативу суду в такий спосіб: "Суд оцінює доказ по своєму внутрішньому переконанню, заснованому на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин спра­ви в їх сукупності, керуючись законом".

За українським кримінально-процесуальним законодавством значна частина кримінальних справ розглядається суддею одноосіб­но. Стаття 10 Закону України "Про судочинство" уточнює, що "суддя, що розглядає справу одноособово, діє як суд". Отже, право і тягар оцінки доказів у великій кількості кримінальних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю.

Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, О. С. Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний, психо­логічний і моральний [55]¹⁷. Українське право не визнає формально­го підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів і обставин. У такий спосіб цінність того чи іншо­го доказу визначається суддею в процесі об'єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.

За цих умов результат оцінки суддею доказів в усіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб'єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А через те, що ці суб'єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судо­вої помилки.

Аналізувати статистику судових помилок, виявлених вищими судовими інстанціями, на нашу думку, немає сенсу, тому що дуже важко відокремити помилку від навмисного відхилення від закону в діяльності судді. Ще менше піддається визначенню ступінь непра­вильної оцінки суддею тих чи інших доказів.

Суддя несе персональну відповідальність за допущену судову помил­ку. Однак, якщо юридична помилка виявляється досить легко, то помил­ки психологічного і морального характеру практично незбагненні.

Міркування про право судді на судову помилку в психологічно­му і моральному аспекті цілком припустимі. Суддя - жива людина, і ніщо людське, зокрема й омани, йому не чужі. Що ж до юридичної реалізації судової помилки у вироку, рішенні суду, то варто погодити­ся з М. С. Строговичем, що "..право на помилку ні звідки не випливає ні в юридичному, ні в етичному сенсі, так само як права на помил­ку слідчого і прокурорів при розслідуванні та вирішенні криміналь­них справ не існує, такого права не було раніше, немає зараз і не буде надалі. Судова помилка - це завжди порушення законності" [56]¹⁸.

Саме тут, на наш погляд, слід детально зупинитися на такій склад­ній і важливій темі, як свідоме чи помилкове покриття суддями випад­ків застосування слідчими тортур і, як наслідок, засудження безви­нних. навіть якщо не погодитися з цитованим шановним автором про відсутність у судді права на помилку, слід визнати, що помилка і помилка різняться. Практика свідчить, що судді, не бажаючи псува­ти відносин з прокуратурою та іншими слідчими органами, усіляко замовчують випадки скарг підсудних на тортури слідчих з метою "вибити" визнавальні докази.

Коли підсудний у суді скаржиться на застосування до нього на досудовому слідстві тортур, а суддя оголошує перерву лише для того, щоб дати слідчому можливість "вплинути" на останнього, і після цього підсудний відмовляється від своїх скарг - це не що інше, як свідоме приховування злочину.

На відміну від слідчого, що одноосібно вирішує питання слід­чої тактики, суддя неухильно підкоряється встановленому процесу­альним кодексом порядку, де вказується, кого, коли і як допитува­ти. Судові процедури узгоджуються з учасниками судового процесу. За будь-якої позиції сторін суддя приймає рішення самостійно, однак вислухати думку учасників судового процесу він зобов'язаний. Якщо питання стосується допиту додаткових свідків, призначення експерта та ін., ігнорування суддею думки учасників процесу, крім юридичних порушень, містить елементи упередженості, недостатньої кваліфіка­ції і є, безумовно, неетичними, тому що йдеться насамперед про вирі­шення долі підсудного, торкається інтересів сторін.

Суддя не може уникати у своїй роботі моральних критеріїв, що містяться в процесуальних нормах. Кримінально-процесуальне зако­нодавство, будучи абстрактним за формою, припускає безпосередню персоніфікацію в процесі його застосування суддею до конкретного підсудного, позивача, відповідача.

Етична суть кримінальних, цивільних, а також процесуальних норм і їхнього застосування в судовій роботі полягає в гармонічному поєднанні вимог закону і моралі. За формального застосування закону без урахування цієї важливої особливості робота судді, нерідко, може виглядати просто аморальною. На жаль, практика дає чимало підстав для подібних висновків.

Свого часу народним судом Добропільського району Донецької області розглядалася кримінальна справа за обвинуваченням голови колгоспу і трьох бригадирів у розкраданні колективної власності.

Справа була сфабрикована за вказівкою місцевого партійного керівництва. У ході судового слідства адвокати і прокурор, що підтри­мував обвинувачення, прийшли до єдиного висновку про необхід­ність призначення нових бухгалтерської і будівельної експертиз, про що були заявлені відповідні клопотання.

Суддя, яка кожен свій крок погоджувала з райкомом партії, відки­нула клопотання і призначила дебати сторін. Прокурор (що було на той час великою рідкістю) відмовився від обвинувачення в розкрадан­ні колективного майна. Проте суд під тиском районного керівництва засудив П. до восьми років, а інших - до 6 і 4 років позбавлення волі. Жорстокість і черствість молодого судді (а це була вагітна жінка!) врази­ла навіть членів обласного суду, яких важко було чимось здивувати...

За скаргами адвокатів і засуджених обласний суд змінив вирок народного суду, а П. і всі інші були засуджені "за халатне виконання своїх обов'язків" до виправних робіт.

Цікаво, що причиною неправосудного вироку стала не професійна помилка судді, а свідоме ігнорування нею фактичних обставин справи і моральних принципів у бажанні догодити тодішнім можновладцям.

У розділі слідчої етики значне місце посідають взаємини слідчого з потерпілими. У цьому сенсі у судді завдання виявляється настільки простішим наскільки і складнішим. Суддя, на відміну від слідчого, позбавлений необхідності позаслужбового спілкування з потерпіли­ми до судового засідання. Межі участі останніх у судовому засіданні чітко визначені законом, і суддя не може самочинно їх змінити.

Допит потерпілого в судовому засіданні, залежно від характеру злочину, - дуже тонка та делікатна процедура. Від чутливості і етич­ності судді, його культури й уміння поважати достоїнство людини, що потерпіла від злочину, часом залежить навіть життя останньої.

В суді розглядалася кримінальна справа про зґвалтування заміж­ньої жінки. В поведінці потерпілої відчувалося бажання приховати причину її перебування на місці вчинення злочину у вечірню пору. Ця обставина, хоч і була пов'язана з подією злочину, але ніяк не вплива­ла на його доведеність - підсудний визнавав себе винним. Особливої необхідності уточнювати цю деталь у суду не було потреби.

Суддя, самотня дама, що завжди охоче бралася за такі справи, доклала зусиль, щоб змусити потерпілу "пролити світло" на замовчувану обста­вину в судовому засіданні, не подбавши про видалення із зали судового засідання сторонніх, серед яких був і чоловік постраждалої. Наступного дня потерпіла не з'явилася в судове засідання, а згодом стало відомо, що вона викинулася з вікна дев'ятиповерхового будинку і померла в лікарні.

Як з'ясувалося пізніше, чоловік потерпілої, дізнавшись про причи­ну її поведінки того вечора, заявив їй про розрив сімейних стосунків.

Йдеться про делікатну етичну проблему ретельного підбору на посади судово-слідчих працівників та недопущення до суддівсько­го крісла людей з ознаками психічної неврівноваженості, ущербності, людей, наділених такими психологічними вадами, як заздрість, озло­бленість, некерованість, корисливість. Можливо, для правильного вирі­шення цього питання потрібні спеціальні служби за участю психологів, медиків, що будуть провадити добір людей для судово-слідчої роботи.

Сумлінність і людська порядність - поняття, про які в нормаль­ному оточенні не прийнято говорити: дивіться, він вчинив порядно! Вважається, що людина не могла вчинити інакше в силу свого вихо­вання і приналежності до такої спільноти.

Однак ми все частіше з сторінок преси дізнаємося про випадки несумлінного, необ'єктивного, упередженого та корисливого суддів, а факти нормальної суддівської поведінки стають майже подвигом. І хоч одиниця виміру порядності, чесності, людяності і сумлінності відсутня, про такі прояви слід говорити і писати для майбутніх суддів. Це особливо важливе за умов, коли значна кількість кримінальних справ вирішується суддею одноосібно.

В одному зі своїх виступів на телебаченні один із Президентів Укра­їни говорив про створення спеціального підрозділу, який займався б ретельним добором людей на суддівські посади. Стурбованість глави держави станом правосуддя зрозуміла. Однак підвищення іміджу судо­вої влади буде досягнуто не через створення ще однієї бюрократичної структури, укомплектованої з фахівців того самого рівня і виховання.

Потрібна насамперед серйозна програма морально-патріотичного виховання майбутніх юристів у навчальних закладах України, що передбачає: а) продуману систему відбору абітурієнтів на юридичні факультети; б) розумно виважену і добре організовану практику, почи­наючи, щонайбільше, із третього курсу. Особливої уваги слід надавати добору працівників, що допускаються до роботи з практикантами.

З огляду на сказане вище не можна обійти мовчанням небезне- винне явище - повсюдне євроремонтів і перебудову прокурорських і судових приміщень у палаци розкоші, що за своєю вартістю виходять далеко за межі бюджетних асигнувань. Виховний вплив цих євроре­монтів, здійснених, хтозна на які кошти, варто визнати скоріше як поглиблення корупційної залежності цих органів від "щедрих" спон­сорів, ніж моральне явище.

У Конституції України йдеться про суд присяжних - давно забутий для нас інститут. Він існував на території України в часи Російської імперії, однак у перші дні жовтневого перевороту був скасований як "буржуазний пережиток". В усьому світі, за винятком держав з тота­літарним і авторитарним режимами, такий суд вважається одним із важливих досягнень демократії. Тут є про що дискутувати, але такі суди вже де-юре визнані.

Участь у суді присяжних людей з народу, що обираються демо­кратично для кожної судової справи за участю сторін обвинувачення і захисту, захищених від стороннього впливу і вільних в ухваленні рішен­ня, справді створює ілюзію незалежного і об'єктивного судочинства.

Однак, як і всі життєві явища й соціальні інститути, суд присяж­них, поряд з перевагами, має і недоліки. Саме в судах присяжних проблема дисонансу закону і справедливості одна із найгостріших, тому що від суду присяжних завжди чекають справедливості, але відбувається це далеко не завжди.

Суд, рішення якого цілком залежить від таланту захисника, його вміння використовувати всі недоліки слідства, розжалобити присяж­них, зручний для заможних підсудних, що мають фінансові можли­вості для запрошення знаменитого адвоката (кількох адвокатів). З погляду людей, які постраждали від злочину і, що цілком природ­но, чекають справедливої кари для злочинця, суд присяжних дале­ко не завжди виявляється ідеалом правосуддя, а нерідко виглядає як знущання над їхніми почуттями.

Проте, слід визнати, що суд присяжних - це той поріг, за яким влада втрачає звичний вплив на суддю і можливість розправитися з небажаним ідейним супротивником руками суду. "Технологію" робо­ти майбутнього суду присяжних на українському ґрунті можна відда­лено прогнозувати на прикладі кримінальної справи, що розглядалася у свій час в м. Д-ку.

Сталося так, що новоспечений дізнавач, двадцятирічна випус­книця школи міліції, піддавшись на умовляння обвинувачуваного, за одну тисячу карбованців хабара віддала йому порушену проти нього кримінальну справу,. Просто взяла гроші і віддала справу. Потерпілий, що побажав з'ясувати, як йде розслідування, довідався, що - ніяк, бо справа зникла. Здійнявся галас, і все одразу з'ясувалося. Проти дізнавача була порушена кримінальна справа за ч. 2 ст. 168 КК УРСР - одержання хабара особою, що обіймає відповідальну посаду. Санкція статті передбачала до 12 років позбавлення волі.

Справа розглядалася обласним судом у першій інстанції. Підсуд­ній пощастило: у справі головував член обласного суду (нині пенсі­онер), професіонал високого класу К. Засідателями були два літніх чоловіки, як тоді водилося, представники робочого класу. Справа була заслухана швидко, свідків практично не було, підсудна у вчиненому зізналася й увесь час мовчки плакала. Адвокат щиро співчував дівчи­ні і зміг передати це почуття засідателям. Усім, зокрема і судді, уже літній жінці, також було щиро жаль дівчину.

Через тридцять хвилин після наради в дорадчій кімнаті судця і народні засідателі з'явилися у дуже збудженому і схвильованому стані. Здивуванню присутніх, не кажучи вже про адвоката і прокурора, не було меж, коли суддя виголосила вирок, яким підсудну було виправдано.

Як з'ясувалося пізніше, народні засідателі в один голос відмови­лися підписувати обвинувальний вирок і наполягли на - виправдан­ні підсудної. Суддя, природно, приклала до вироку свою особливу думку. Ми, юристи, розуміли, що це гірший варіант вирішення спра­ви, тому що неминуче надійде протест прокурора, і вирок буде скасо­вано, а справу направлено на новий розгляд. Так і сталося. Був протест прокурора. Вирок було скасовано, а справу направлено на новий судо­вий розгляд у новому складі суддів.

У цьому прикладі розкрита психологія засідателів й один із можли­вих способів впливу на неї. Засідателі керуються не стільки матері­алами справи і юридичними міркуваннями, скільки особистими й враженнями емоціями. У присяжних, яким притаманна аналогічна психологія, існує можливість виявляти свою думку шляхом таємного голосування, що лише посилює можливість будь-якої несподіванки.

Ще один приклад. У Москві було оголошено вирок судом присяж­них у кримінальній справі щодо обвинувачуваних у погромі, вчинено­му групою озброєних молодиків на одному з московських ринків, де торгували "особи кавказької національності". За вироком майже всі підсудні відбулися легким переляком. Державний обвинувач, відпо­відаючи на запитання журналістів, поремствував на суд присяжних, який вирішив справу не за законом, а за емоціями.

У радянському механізмі судочинства існували могутні важелі впливу на суд з боку партійних інстанцій, що забезпечувало контроль над роботу судів і вплив на їх рішення. Вердикт суду присяжних - це документ, що володіє великою юридичною вагою, і у світовій практи­ці дуже мало випадків скасування рішень цього суду.