11.3. Використання й охорона ресурсів тваринного світу України

Біомаса тварин становить лише 2 % усього живого на нашій планеті, але у зв'язку з високим рівнем енергетичних процесів, величезною різноманітністю та значною рухливістю значення фауни в біосфері дуже велике. Нині налічується майже 2 млн видів тварин (рослин у 5 разів менше). Найчисленнішою групою є безхребетні. Наприклад, у 1 га ґрунту лісу середніх широт живе 2,5 млн особин дощового черв'яка, 6 млн комах, 1 млн молюсків. На кожну людину планети припадає одних лише комах і мух не менше 200 млн, а в тайзі є райони, де на кожному гектарі живе майже 5 кг комарів.

Тварини потрібні для нормального функціонування географічної оболонки. Найважливішу роль відіграє найчисленніший та найрізноманітніший клас тварин — комахи, які виконують функції запилення, є поживою для птахів, звірів, амфібій, рептилій, беруть участь у процесі формування ґрунту, розкладання тваринних залишків, впливають на склад повітря, вод і ґрунтів. Безхребетні становлять 95—99 % біомаси тварин на Землі, їх значення в кругообігу речовин і трансформації енергії величезне.

На сьогодні на території України відомо майже 45 тис. видів тварин, серед яких понад 700 видів — це хребетні, а інші — безхребетні (рис. 11.4). Універсальна цінність тварин виявляється у таких їх функціях:

— середовище твірна, сутність якої полягає в підтримці тваринами цілісності природного середовища шляхом кругообігів речовини й енергії. За участю тварин формуються хімічний склад ґрунтових вод, багато осадових гірських порід (вапняки, крейда, фосфорити тощо), ґрунти, а також поділяються плоди і насіння, здійснюється самоочищення навколишнього середовища;

— ресурсна — це ресурси тваринного світу, як і всі біологічні ресурси, що є відновлювальними лише кількісно, а не якісно, тобто втрачені види не відновлюються. Особливо вирізняються генетичні ресурси, тобто обсяг спадкової інформації, що міститься в живих організмах. їх використовує людина за допомогою селекції та генної інженерії; — естетична.

Антропогенний вплив на тварин здійснюється двома шляхами: 1) безпосередньо шляхом знищення, 2) опосередковано в результаті зміни умов їх існування — це розорювання великих територій суші, осушення боліт, спорудження гребель і каналів, а також забруднення довкілля (ґрунтів, рослинності, водойм, повітря). Руйнування людиною місць мешкання тварин (біотопів) призвело до того, що на сьогодні під загрозою знищення перебувають близько 600 видів птахів і 120 видів ссавців, багато риб, земноводних, молюсків, комах. Окрім повного вимирання, поширеним явищем стало часткове вимирання, тобто різке зменшення чисельності виду або його зникнення в окремих країнах та регіонах.

Загалом вплив на біоту здійснюється внаслідок антропогенних процесів, що безпосередньо чи опосередковано впливають на біологічні об'єкти (рослинний світ і царство тварин) аж до їхнього знищення, або зумовлюють погіршення їх репродуктивних або інших функцій. Процеси безпосереднього впливу спричинюють ушкодження або загибель біологічних об'єктів. Подібними процесами вважаються усвідомлені дії людини (пов'язані з полюванням, збиранням, рибальством, промисловою заготівлею рослин, вирубуванням лісів, знищенням рослин і тварин унаслідок промислового та цивільного будівництв) чи непередбачені.

Разом із первинними процесами прямого впливу на біоту також впливають вторинні процеси деградації екосистем. Наприклад, вирубування лісів призводить до заміни біоценозів і появи пустель. Вилучення біологічних видів, коли досягається критичний мінімум популяції, зумовлює їх деградацію та вимирання. Форми опосередкованого впливу на біоту пов'язані з порушенням рівноваги природних екосистем. Основними причинами цих явищ е дії людей, котрі у зв'язку з неосвіченістю, технічною неспроможністю, моральною недосконалістю та ін. не можуть або не хочуть передбачати вторинні наслідки впливу на біоту та запобігати їм. Найхарактерніші такі процеси:

— блокування за допомогою технічних споруд (трубопроводи, дамби, насипи, транспортні магістралі) або об'єктів первинної екодеструктивної діяльності (кар'єри, відвали, канали) шляхів міграції тварин; наприклад, у тундрі за допомогою трубопроводів перегороджують звичні шляхи міграції оленів;

— ускладнення або повне блокування пересування тварин, з метою задоволення репродуктивних функцій (наприклад, каскади водосховищ, що перешкоджають нересту риби);

— порушення умов зростання рослин і проживання тварин унаслідок різноманітних видів забруднення, кислотних опадів, так званих факторів занепокоєння (шуми, вибухи, вібрація), особливо у період розмноження;

— спрощення екологічних зв'язків;

— гіпертрофія кількості популяцій деяких біологічних видів, які е кориснішими, ніж інші види (звичайно, це погіршує умови життя останніх);

— порушення екологічної рівноваги у зв'язку з вилученням частини популяцій або привнесенням (інтродукцією) чужорідних для певної екосистеми видів.

У певному відношенні, тенденція, яка найбільше впливатиме на перспективи людства, є незворотною — це прискорене знищення рослинних і тваринних видів. Відсоток видів птахів, ссавців та риб, що перебувають під безпосередньою загрозою вимирання, вже вимірюється двозначними числами: 11 % із 8615 існуючих у світі видів птахів, 25 % із 4355 видів ссавців і майже 34 % від усіх видів риб^*150. Головна причина втрат видів полягає у руйнації середовища їх проживання, але й зміна цього середовища унаслідок підвищення температури або забруднення теж може спричинити вимирання значної кількості як рослинних, так і тваринних видів. У той час, коли чисельність людства збільшується, кількість видів рослин і тварин зменшується. У міру того, як більше видів зникає, місцеві екосистеми починають гинути, що може призвести до їх загальної загибелі.

*150: {Стан світу – 2000: Доповідь Інституту всесвітнього спостереження про прогрес до сталого суспільства. – К.: Інтелсфера, 2000. – С. 8. }

Серед ресурсів тваринного світу України, які є об'єктами спеціального використання (промислу), вирізняють дві великі групи:

1) хребетні тварини — риби, мисливські птахи і ссавці;

2) морські молюски та ракоподібні.

На частку водних тварин припадає понад 95 % усієї біомаси тварин, що добуваються в Україні. Виснаження ресурсів тваринного світу пов'язане не зі зниженням продуктивності всіх промислових видів без винятку, а зі зменшенням продуктивності й навіть зникненням найцінніших промислових видів. Особливо помітні зміни у фауні риб — групі хребетних, — що зазнає в Україні максимального антропогенного пресингу. Наприклад, із 196 видів, котрі мешкають у водоймах, 74 належить до категорії зникаючих, вони також потребують негайної охорони. Нині замість цінних промислових видів в уловах почали домінувати малоцінні. Основу ресурсів мисливських ссавців України становлять 5 видів, на які припадає майже 90 % усієї біомаси мисливських звірів: заєць сірий (10 тис. т), дикий кабан (6,7 тис. т), козуля (понад 4 тис. т), благородний олень (3,4 тис. т), лось (3,7 тис т).

Охорона ресурсів рослинного і тваринного світів здійснюється декількома шляхами (рис. 11.5). Найвідоміша пасивна охорона видів та їх груп, котрі можуть безпосередньо та опосередковано знищуватися. До пасивної охорони належать:

— правила експлуатації ресурсів біосфери (правила рибальства, мисливства, збору грибів та ягід тощо);

— регулювання обсягу заготівок, який не має перевищувати щорічного приросту популяцій;

— охорона умов життєдіяльності видів (для риб — якості води, для промислових тварин — якості мисливських угідь, для лісів — якості атмосфери, рівня ґрунтових вод тощо).

Якщо пасивної охорони недостатньо, здійснюють комплекс відтворювальних заходів. Важливе значення має охорона умов життя видів від корінного змінення та знищення, а також охорона спадковості всього живого на Землі від впливу забруднювальних мутагенних факторів, серед яких особливо небезпечними є радіоактивні речовини, що можуть акумулюватися в організмах.

Ще за часів СРСР в Україні було прийнято Закон "Про охорону і використання тваринного світу" (1981 р.), а у 2001 р. ухвалили Закон України "Про тваринний світ", за яким передбачається збереження середовища мешкання тварин, умов розмноження та шляхів їхньої міграції. До об'єктів тваринного світу, на які поширюється дія цього нормативного документа, належать:

1) дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні і безхребетні, в усьому їх видовому та популяційному різноманітті й на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки), що перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах або в неволі;

2) частини диких тварин — роги, шкіра та ін.;

3) продукти життєдіяльності диких тварин — мед, віск та ін.

Всі вони належать до природних ресурсів загальнодержавного значення. Об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній і приватній власності, але охороняються державою незалежно від права власності на них. Охорона тваринного світу включає систему правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і використання об'єктів тваринного світу^*151.

*151: {Закон України "Про тваринний світ" від 14 грудня 2001 р. №2894-ІІІ // ВВР. – 2002. - № 14. – Ст. 5. }

За роки незалежності прийнято низку законів і постанов, що є суттєвим кроком на шляху створення юридичних засад з метою припинення подальшої деградації рослинного і тваринного світів України та сприяння його відтворенню:

— Закон України "Про мисливське господарство та полювання" від 22 лютого 2000 p.;

— Закон України "Про рибу, інші водні живі ресурси і харчову продукцію з них" від 6 березня 2003 p.;

— Закон України "Про Загальнодержавну програму розвитку рибного господарства України на період до 2010 року" від 19 лютого 2004 p.;

— Закон України "Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" від 10 лютого 2000 p.;

— Закон України "Про захист рослин" від 14 жовтня 1998 p.;

— Постанова Верховної Ради України "Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні" від 22 вересня 1994 р.

Ще у 1948 р. Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (організація, яка очолює роботу з охорони природи та є консультативним органом ООН із питань охорони природи) створив постійну Комісію з рідкісних та зникаючих видів, список яких у 1970 р. був оформлений у спеціальну Червону книгу, в якій зазначалися найостанніші відомості про стан тварин, що перебували під загрозою зникнення та потребували охорони в міжнародному масштабі. Рідкісні та зникаючі види у Червоній книзі поділяли на п'ять категорій:

— зникаючі види, для врятування яких необхідні спеціальні заходи з охорони;

— рідкісні види, котрі ще не вимерли, але через деякий час могли зникнути;

— види, чисельність яких швидко зменшувалася;

— невизначені види, їх біологія мало відома, але вони перебували під загрозою вимирання;

— види, що відновилися за допомогою проведених заходів. У Міжнародну червону книгу внесено 292 види і підвиди ссавців, 341 — птахів, 36 — земноводних, 119 видів плазунів. Нині встановлено, що швидкість вимирання тварин зростала майже пропорційно збільшенню чисельності населення і досягла максимальних значень за останні 100 років. Загалом за історію людства вимерло понад 150 видів та підвидів птахів, 110 видів ссавців.

У 2002 р. (раніше у 1982 та 1992 pp.) в Україні прийняли Закон "Про Червону книгу України". Червона книга України — офіційний державний документ, в якому міститься перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу в межах території України, її континентального шельфу та морської економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів та заходи щодо їх збереження і відтворення. Об'єкти Червоної книги України належать до природних ресурсів загальнодержавного значення й особливо охороняються на всій території країни. Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання Червоної книги не рідше одного разу на 10 років^*152.

*152: {Закон України "Про Червону книгу України" від 7 лютого 2002 р. №3055-ІІІ // ВВР. – 2002. - № 30. – Ст. 3, 4. }

Рідкісні та зникаючі види у Червоній книзі України поділяються на 7 категорій залежно від стану й ступеня загрози їх зникнення:

— зниклі — це види, про які після неодноразових пошуків у типових місцях їх поширення немає жодної інформації про наявність їх у природі або спеціально створених умовах;

— зниклі в природі — види, що зникли в природі, але збереглися в спеціально створених умовах;

— зникаючі види перебувають під загрозою зникнення у природних умовах і збереження яких є малоймовірним, якщо триватиме дія факторів, що негативно впливають на стан їх популяцій;

— вразливі, котрі в майбутньому можуть належати до категорії зникаючих, якщо триватиме дія факторів, які негативно впливають на стан їх популяцій;

— рідкісні види — їх популяції невеликі та їм загрожує небезпека;

— неоцінені — можуть належати до категорії зникаючих, уразливих або рідкісних, але ще не віднесені до неї;

— недостатньо відомі, їх не можна віднести до жодної з перерахованих категорій у зв'язку з браком необхідної повної й достовірної інформації.

На сьогодні до Червоної книги України занесено 382 види рідкісних тварин і тих, які перебувають під загрозою знищення, що становить 1,1 % від їхньої загальної кількості (рис. 11.6). За період після першого видання Червоної книги України кількість "червонокнижних" видів збільшилася у 4,5 рази. Протягом XX ст. із території України зникло 6 видів ссавців, багато перебуває на межі вимирання. За останні 50 років особливо постраждали рибні ресурси: замість цінних промислових видів в уловах почали домінувати малоцінні.

Європейські експерти (Atlas Flora Europaeae, 1999) вважають, що Україна розташована в тій частині Європи, де щільність генетичного різноманіття коливається в інтервалі 23—430 умовних одиниць (вищий рівень інтервалу властивий гірським районам Карпат і Криму).

Порівняно з деякими країнами-сусідами основне таксономічне ядро біорізноманіття України має низку переваг, що надає їй певну відповідальність у питанні забезпечення збереження біорізноманіття у пан'європейському контексті. Водночас має місце зникнення окремих видів, або проникнення нових на територію України. З 1992 до 2002 р. зафіксовано понад 15 прикладів зникнення або появи нових видів чи видів-уселенців. Найбільше знахідок 1992—2002 pp. було в Чорному й Азовському морях (маються на увазі водорості, поліхети, молюски тощо). Під час аналізу стану різноманіття гідробіонтів, у тому числі видів риб, виявили негативні тенденції.

Наприклад, ще у 2000 р. експерти ЄБК звернули увагу на суттєве зменшення вилову риби у внутрішніх водоймах України (за даними Європейського центру збереження природи (ECNC)). Кількість степових видів у флорі лучних степів Середнього Придніпров'я за останнє століття зменшилася майже на 4 % (19 видів), що зумовлено негативним антропогенним впливом та, ймовірно, змінами клімату. Значно змінилася, зокрема, флора на Південному узбережжі Криму, де зафіксовано поповнення переліку ендемічних видів і спостерігалося проникнення сюди 6—7 адвентивних видів, занесених з інших регіонів світу. Це відбувається в основному внаслідок руйнування природних екологічних ніш і формування якісно нових, що виникають у зв'язку з рекреацією, урбанізацією, пожежами тощо.

За роки після Чорнобильської катастрофи в зоні відчуження на відкритих угіддях відбувається природне поновлення листяних і хвойних деревних порід. Припинення господарської діяльності та полювання в зоні відчуження Чорнобильської АЕС сприяли відновленню чисельності ссавців, наприклад, рисі, а, можливо, навіть хохулі звичайної. Як окремий приклад позитивних змін усеєвропейського значення, можна навести дані про стан "червонокнижних" видів у зоні відчуження Чорнобильської АЕС, де зафіксовано, що майже 23 види рослин і щонайменше 38 видів тварин цієї категорії наявні і перебувають у задовільному стані. Зауважено, що збільшилася кількість водних "червонокнижних" рослин — водяного горіха, альдрованди, сальвінії, а також хижих птахів і ссавців; покращується стан видів, на які впливала низка негативних факторів, зокрема, викошування і випалювання трав, розорювання ґрунтів, застосування пестицидів тощо. Прогноз стосовно розвитку фауністичних комплексів зони відчуження загалом оптимістичний.

У процесі вивчення рідкісних видів тварин України також помічено, що є тенденція до суттєвого і вже майже сталого зменшення чисельності й видового багатства хижих тварин — консументів вищих порядків, серед яких багато ссавців. На робочих нарадах у Києві експерти Європейської економічної комісії підсумували, що орієнтовно 9 % судинних рослин, 38,0 % ссавців, 38,1 % плазунів і 29,4 % амфібій перебувають у складному становищі. Передбачається, що за умов збереження темпів зростання "червоних списків" у арифметичній прогресії, до третього видання Червоної книги України потраплять до 5 % фауни та дві третини хребетних тварин^*153.

*153: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. - К., 2003. – С. 45. }

Паралельно зі створенням Червоної книги Міжнародна спілка охорони природи розробила Конвенцію, що регламентує міжнародну торгівлю рідкісними видами диких тварин і рослин. Конвенція складається з 25 розділів, за якими встановлюються правила торгівлі рідкісними видами, контроль за їх дотриманням, та включав два списки рідкісних видів тварин, торгівля якими має бути регламентованою. У 1996 р. Україна приєдналася до Конвенції 1979 р. "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі" (Бернська конвенція).

Отже, охорона тварин полягає у здійсненні таких основних груп заходів:

— заходи з охорони тварин від безпосереднього необмеженого знищення, в тому числі обмеження обсягу та засобів добування промислових видів. З метою правильного ведення промислу тварин визначається допустима норма вилучення з популяції певного виду, встановлюється оптимальна структура популяцій, за якої життєздатність певних видів зберігається на високому рівні та забезпечується отримання максимальної продукції;

— заходи з охорони тварин від різних опосередкованих впливів, до яких належать охорона місць проживання видів та боротьба зі шкідливими видами. Це пов'язано з великим ступенем антропогенної перетвореності сучасних ландшафтів — знищенням лісів, оранням, меліорацією, забрудненням. Порушення місць помешкань тварин відбувається також у результаті стихійних лих. У такому разі їх виловлюють і випускають у безпечні місця. Під час боротьби зі шкідливими видами слід пам'ятати, що в природі немає абсолютно шкідливих та абсолютно корисних тварин; кожен вид взаємопов'язаний з іншими через ланцюги живлення, які можуть порушитися у процесі знищення будь-якого виду. Ці питання не можна вирішувати однозначно на користь знищення шкідливих видів, наприклад, хижаків; потрібно регулювати їх чисельність.

— заходи, спрямовані на перетворення фауни — акліматизація, одомашнювання. Акліматизація — це заселення певних регіонів новими видами. Реакліматизація (інтродукція) — заселення певних регіонів видами, які мешкали тут раніше. Цей процес має здійснюватися на науковій основі. Крім того, фауна диких тварин є невичерпним джерелом для одомашнювання, наприклад, пушні звірі, лосі, сайгаки та ін.

Отже, підсумуємо. Стосовно рослинних ресурсів, то природні умови України сприяють розвиткові дуже багатої та різноманітної флори, яка розподілена досить нерівномірно територією держави. Наприклад, лісові ресурси розглядаються як сукупність матеріальних благ лісу, котрі можна використовувати без шкоди навколишньому середовищу з найбільшою господарською ефективністю. Але Україна, на жаль, належить до малолісних і лісодефіцитних країн. її лісистість (частка вкритих лісовою рослинністю земель у загальній площі території країни) становить загалом 15,6 % за оптимальної 25—ЗО %, а в більшості степових районів вона не перевищує 1,9—4,8 %, що значно менше, ніж лісистість більшості розвинених країн світу.

Сучасний екологічний стан лісів України зумовлюється як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і техногенним навантаженням, яке збільшується та порушує природну стійкість і середовищетвірні функції лісових екосистем. Порушення природної стійкості лісів спричинює збільшення вразливості насаджень і зростання загальної площі осередків шкідників і хвороб лісу.

З 1994 р. в Україні діє Лісовий кодекс, за яким регулюються правові відносини з метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, поліпшення їх корисних властивостей, а також задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі їх раціонального використання. Лісове законодавство України передбачає охорону й захист лісів, тобто здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також раціональне використання.

Окрім лісів, раціонально використовуються й охороняються також ресурси недеревної рослинності України, представлені рослинністю боліт, плавнів, прісноводних і морських акваторій, солонців і солончаків, степовою рослинністю. Вони характеризуються багатством видів і є цінними кормовими, лікарськими, технічними, декоративними, харчовими, медоносними рослинами, які щороку виробляють майже 22 тис. т органічної речовини. Але недеревна рослинність в Україні також зазнала і зазнає неабиякого антропогенного впливу. Наприклад, у результаті інтенсивного випасання худоби, знищення цілинної рослинності під час орання, будівництва міст, спорудження промислових об'єктів, транспортних магістралей тощо зовнішній вигляд степової ландшафтної зони в межах України значно змінився.

У зв'язку з цим у 1998 р. був прийнятий Закон України "Про захист рослин", за яким регулюються відносини стосовно захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів, а також визначаються права й обов'язки підприємств, установ, організацій та громадян, повноваження органів виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері. Крім цього, у 1999 р. ухвалили Закон України "Про рослинний світ". Українські ботаніки першими в світі порушили питання про необхідність охорони рослинних угруповань та розробили методологічну основу їхньої реєстрації у вигляді Зеленої книги. Перша Зелена книга України була видана у 1987 р. Положення про цю книгу, затверджене 2002 р., встановлює порядок її ведення, визначає категорії рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань, що потребують охорони та внесення до Зеленої книги України, а також шляхи здійснення охорони природних рослинних угруповань, унесених до Зеленої книги України.

Захищаються й охороняються ресурси тваринного світу України, антропогенний вплив на які здійснюється двома шляхами: 1) безпосередньо шляхом знищення; 2) опосередковано в результаті зміни умов їхнього існування — розорювання великих площ суші, осушення боліт, спорудження гребель і каналів, а також забруднення навколишнього середовища. Тому в 2001 р. прийняли Закон України "Про тваринний світ", за яким передбачається збереження середовища мешкання тварин, умов розмноження та шляхів їхньої міграції.

Незважаючи на те, що об'єкти тваринного світу в Україні можуть мати різні форми власності, вони перебувають під охороною держави незалежно від права власності на них. При цьому охорона тваринного світу передбачає систему правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і використання об'єктів тваринного світу. Варто також зауважити, що за роки незалежності України прийнято низку законів і постанов, що є суттєвим кроком на шляху створення юридичних засад з метою припинення подальшої деградації рослинного і тваринного світу України та сприяння його відтворенню.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Коли людина почала використовувати ресурси біосфери? Відповідь обґрунтуйте.

2. Визначте сутність прямого й опосередкованого використання біологічних ресурсів.

3. У чому полягає цінність природної біоти для людини?

4. Доведіть, що деревина є універсальною сировиною.

5. Як виявляється вплив антропогенних факторів на ліси?

6. Охарактеризуйте сучасний стан лісових ресурсів в Україні.

7. Назвіть головні екологічні наслідки знеліснення.

8. Які ви знаєте заходи з охорони та раціонального використання лісів?

9. З якою метою здійснюють системне ведення моніторингу лісів?

10. Які законодавчі акти регламентують використання, відтворення й охорону лісових ресурсів в Україні?

11. Обґрунтуйте, чому рослинність степів зазнала найбільш руйнівного впливу з боку людини.

12. Назвіть основні напрями використання дикорослих рослин.

13. Поясніть, чому охорона рослин є комплексним міжнародним завданням.

14. Які рослини вносяться до Зеленої книги України?

15. Чому вважають, що тварини мають універсальну цінність? Відповідь обґрунтуйте.

16. Як насамперед виявляється антропогенний вплив на тварин?

17. Які ресурси тваринного світу України є об'єктами спеціального використання (промислу)?

18. Назвіть головні шляхи здійснення охорони біологічних ресурсів.

19. Визначте основні законодавчі акти України, що передбачають збереження середовища мешкання тварин, умов розмноження, шляхів їхньої міграції тощо.

20. На які категорії поділяють рідкісні та зникаючі види тварин у Червоній книзі?

21. Назвіть головні групи заходів щодо охорони тварин.

Рекомендована література

1. Данилишин БМ., Дорогунцов С.І., Міщенко B.C. та ін. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. — К.: ЗАТ "НІЧЛАВА", 1999. — 716 с.

2. Закон України "Про рослинний світ" від 9 квітня 1999 р. № 591-XIV // ВВР. — 1999 — № 22—23. — Ст. 198.

3. Закон України "Про захист рослин" від 14 жовтня 1998 р. № 180-XIV (зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 18 березня 2004 p. № 1628-IV) // ВВР. — 1998. — №50—51. — Ст. 310.

4. Закон України "Про тваринний світ" від 13 грудня 2001 р. № 2894-ІП // ВВР. — 2002. — № 14. — Ст. 97.

5. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. № 2456-ХП // ВВР. — 1992. — № 34. – Ст. 502.

6. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 14 грудня 1999 р. № 1287-XIV // ВВР. — 2000. — № 4. — Ст. 26.

7. Закон України "Про Червону книгу України" від 7 лютого 2002 р. № 3055-ІП // ВВР. — 2002, — № 30. — Ст. 201.

8. Закон України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000— 2015 pp." від 21 вересня 2000 р. № 1989-ІП // Урядовий кур'єр. — 2000 р. — 8 листопада. - № 207.

9. Звіт про підсумки роботи Мінекоресурсів України щодо виконання програми діяльності Кабінету Міністрів України і результати соціально-економічного розвитку в галузі охорони навколишнього природного середовища в 2003 р. та пріоритетні завдання на 2004 p. — К., 2004. — 36 с.

10. Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. // Голос України. — 1994. — 13 квітня. — № 68 (818).

11. Мельник Л.Т. Екологічна економіка. — Суми: Університет, книга, 2003. — 346 с.

12. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2004 p. — К., 2005. — 227 с

13. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — 128 с.

14. Окружающая среда в Европе: Третья оценка. — Копенгаген: ЕАОС, 2003. — 61 с.

15. Реймерс Я.Ф., Яблоков А.М. Словарь терминов и понятий, связанных с охраной живой природы. — М.: Наука 1982. - 144 с.

16. Стан світу — 2000: Доповідь Інституту всесвітнього спостереження про прогрес до сталого суспільства. — К.: Інтел-сфера, 2000. — 285 с.

Розділ 12 СУЧАСНИЙ СТАН І МАЙБУТНІ ПЕРСПЕКТИВИ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

Охорона біологічних ресурсів, зокрема, рослин і тварин, потребує встановлення особливого режиму охорони на окремих територіях. Ретельні екологоекономічні розрахунки свідчать, що нормальне функціонування та самовідновлення біосфери можливе лише за умови наявності в будь-якому регіоні не менше 10—15 % площі, зайнятої природно-заповідними територіями. У процесі створення таких об'єктів керуються, як правило, такими критеріями:

— характер та основна мета режиму використання території, що передбачає різні варіанти: 1) повне вилучення з господарського використання; 2) обмеження експлуатації в інтересах науки й туризму; 3) відновлення природних ресурсів; 4) охорона об'єктів, які мають освітнє або меморіальне значення тощо;

— ступінь складності об'єкта, що охороняється, — це може бути окремий компонент природного ландшафту або ландшафт в цілому, вид або декілька видів природних ресурсів та ін.;

— тривалість уведення обмежувального режиму, який може бути введений на необмежений термін або лімітуватися певними термінами.

Природно-заповідний фонд (ПЗФ) України становлять ділянки суші й водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища^*154.

*154: {Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. №2456-ХІІ // ВВР. – 1992. - № 34. – Преамбула, С. 1. }

До природно-заповідного фонду України згідно з чинним законодавством належать такі природні та штучно створені території й об'єкти, котрі відрізняються за ступенем суворості заповідного режиму (табл. 12.1, рис. 12.1).

І. Природні території й об'єкти:

— природні заповідники;

— національні природні парки;

— біосферні резервати міжнародного значення;

— регіональні ландшафтні парки;

— заказники;

— пам'ятки природи;

— заповідні урочища.

ІІ. Штучно створені об'єкти:

— ботанічні сади;

— дендрологічні парки;

— зоологічні парки;

— парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду — це сукупність науково-обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, що визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів^*155.

*155: {Там само. – С. 3, 4. }

Природні заповідники — ландшафти, на яких зберігаються, охороняються і вивчаються всі компоненти екосистем: повітря, ґрунти, гірські породи, природні води, рослинний і тваринний світи, пам'ятки природи та культури. Це територія, вилучена з будь-якого господарського використання та призначена для особливих форм використання, насамперед, збереження інформації про незайману природу, наукових цілей, стеження за загальним станом природного середовища планети (глобальний та інші види моніторингу) та підтримки екологічної рівноваги в особливо уразливих місцях, котрі мають важливе значення для збереження природи великих регіонів^*156. У заповідниках забороняються всі види господарського використання природних ресурсів, чисельність тварин не регулюється, біотехнічні заходи не здійснюються, туризм обмежений або взагалі заборонений.

*156: {Реймерс Я.Ф., Яблоков А.М. Словарь терминов и понятий, связанных с охраной живой природы. — М.: Наука 1982. – С. 50. }

Таблиця 12.1. Категорії територій та об'єктів ПЗФ України^*157

*157: {Маринич О.М., Шищенко П.Г. Фізична географія України: Підручник. – К.: Знання, 2005. – С. 451. }

Категорії територій та об'єктів ПЗФ України	2000 р.		2005 р.
	Кількість	Площа, тис. га	Кількість	Площа, тис. га
Природні заповідники	16	160,7	17	163,7
Біосферні заповідники	4	212,1	4	226,3
Національні природні парки	11	599,8	15	670,9
Заказники	2432	987,5	2648	1073,3
Загальнодержавного значення	281	344,8	292	356,4
Місцевого значення	2151	642,7	2356	716,9
Пам'ятки природи	2992	22,0	3044	24,6
Загальнодержавного значення	132	5,7	132	5,7
Місцевого значення	2860	16,3	2912	18,9
Ботанічні сади	22	2,0	22	1,9
Загальнодержавного значення	17	1,9,	17	1,8
Місцевого значення	5	0,3	5	0,1
Зоологічні парки	12	0,4	12	0,4
Загальнодержавного значення	7	0,1	7	0,1
Місцевого значення	5	0,3	5	0,3
Дендрологічні парки	35	1,4	41	1,5
Загальнодержавного значення	19	1,3	19	1,3
Місцевого значення	16	0,1	22	0,2
Парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва	516	13,4	537	13,4
Загальнодержавного значення	88	6,0	88	6,0
Місцевого значення	428	7,4	449	7,4
Регіональні ландшафтні парки	28	410,3	44	605,3
Заповідні урочища	740	76,0	785	83,7
Усього (фактична площа ПЗФ України)	6808	2398,7	7169	2757,4
Відсоток фактичної площі ПЗФ від площі України		4,0		4,57

Заповідання — це вилучення певної території зі сфери звичайної господарської діяльності з метою підтримки екологічної рівноваги, збереження еталонів недоторканої природи, наукових досліджень характеру взаємозв'язків між екологічними факторами екосистем для збереження і відтворення ландшафтів. Заповідники також є формою збереження генофонду нашої планети. В основу організації природних заповідників покладені такі принципи:

— території мають бути найменше змінені господарською діяльністю людини;

— до природних ландшафтів цих територій повинні належати рідкісні види флори і фауни;

— заповідники є еталонами природних зон або менших таксономічних одиниць;

— розміри територій заповідників мають бути достатніми для саморегуляції природних процесів;-

— насамперед заповідаються еталони тих ландшафтів, яким загрожує зникнення.

Національні природні парки (НПП) — це природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення й ефективного використання природних комплексів та об'єктів, що мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність^*158.

*158: {Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 20.}

У НІШ завдання охорони природи поєднуються з туризмом, рекреацією. їх основна мета полягає в організації відпочинку там, де природні ландшафти добре збережені. Але рекреаційні завдання природних національних парків не мають переважати над природоохоронними. До основних цілей створення національних парків належать такі:

— збереження репрезентативних екосистем планети;

— підтримка біорізноманіття на певному рівні;

— збереження генетичних ресурсів тварин і рослин;

— проведення наукових досліджень та моніторингу за станом природного середовища;

— організація туризму й відпочинку населення. Найважливішим принципом під час організації природних

парків є встановлення "місткості" парку, тобто тієї кількості відпочиваючих, що може одночасно перебувати на території парку з урахуванням допустимої щільності на одиницю його площі, а також природних умов території (рельєфу, типу рослинності). Найстаріший у світі Єллоустонський національний парк з дуже різноманітним тваринним світом створений у 1872 р. у США; його площа становить 900 тис. га.

На території національних природних парків встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з їх функціональним зонуванням. Розрізняють такі функціональні зони^*159:

*159: {Там само. – Ст. 21. }

— заповідна, призначена для охорони та відновлення найцінніших природних комплексів, її режим визначається відповідно до вимог, установлених для природних заповідників;

— зона регульованої рекреації призначена, для короткострокового відпочинку й оздоровлення населення; дозволяється влаштування туристських маршрутів та екологічних стежок; забороняються рубання лісу головного користування, промислове рибальство й промислове добування мисливських тварин, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів заповідної зони;

— зона стаціонарної рекреації призначена для розміщення готелів, мотелів, баз відпочинку тощо;

— господарська, в її межах проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, тут розташовані населені пункти, а також землі інших землевласників, на яких господарська діяльність здійснюється з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

На жаль, для національних природних парків України на сьогодні характерні такі негативні ознаки:

— катастрофічно малі їх розміри для забезпечення самовідновлення природних екосистем та охорони природних процесів;

— наявність населених пунктів і різноманітних землекористувачів;

— інтенсивне економічне використання навколишніх сусідніх територій.

Регіональні ландшафтні парки є природоохоронними рекреаційними установами місцевого або регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної, наукової й історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення^*160. Заказники — природні території (акваторії), створені з метою збереження і відтворення природних комплексів або їх окремих компонентів. Залежно від походження, мети і необхідного режиму охорони вони поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні.

*160: {Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 20.}

У довготермінових заказниках охороняється лише частина природного комплексу, наприклад, дикі тварини. В них іноді дозволяється вирубка лісу або знищення шкідливих хижаків. Мета створення заказників полягає в збереженні, відтворенні та відновленні окремих компонентів природи й підтримці загальної екологічної рівноваги. Тимчасові заказники організуються для охорони та відновлення популяцій мисливських тварин; коли термін закінчується, в них здійснюється мисливство.

Пам'ятки природи — це природні об'єкти, що є унікальними або типовими, цінними в науковому, культурно-освітньому й оздоровчому значенні. До них належать невеликі урочища, окремі об'єкти (водоспади, печери, мінеральні джерела, місця історичних подій тощо), а також природні об'єкти штучного походження (кар'єри, ставки та ін.). Розрізняють такі пам'ятки природи: комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Заповідними урочищами називаються лісові, степові, болотні й інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої й світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної й освітньої робіт.

Дендрологічні парки формуються для збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев, чагарників та їх композицій для найефективнішого наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.

Парками — пам'ятками садово-паркового мистецтва називаються найцінніші зразки паркового будівництва з метою їх охорони й використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. Наприклад, "Софіївка" в м. Умань, "Олександрія" в м. Біла Церква та ін.

Біосферні заповідники є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються для збереження в природному стані найтиповіших природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, дослідження навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів. Біосферні заповідники формуються на основі природних заповідників, національних природних парків за умови, що до їх складу входять території й об'єкти природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і вони належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників^*161. Кожен біосферний резерват має виконувати такі основні функції:

*161: {Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. // ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 17.}

— зберігати і захищати генетичні ресурси, види, екосистеми і ландшафти;

— активно сприяти сталому розвиткові на основі відповідного наукового та матеріально-технічного забезпечення;

— підтримувати проекти з освіти та навчання, проводити наукові дослідження та моніторинг на локальному, регіональному, національному та глобальному рівнях.

Для біосферних заповідників встановлюються диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з їх функціональним зонуванням, тобто виділяються такі функціональні зони:

1) ядро у або заповідна зона — території, призначені для збереження і відновлення найцінніших природних та мінімально порушених природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світів; режим цієї зони визначається відповідно до вимог, установлених для природних заповідників;

2) буферна, до якої належать території, виділені з метою запобігання негативному впливові на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; її режим визначається згідно з вимогами, встановленими для охоронних зон природних заповідників;

3) перехідна, або зона антропогенних ландшафтів — території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.

Створення біосферних заповідників для спостереження" вивчення та контролю за станом і антропогенними змінами природного середовища в межах планети почалося в 70-ті роки XX ст. за ініціативи ЮНЕСКО, ЮНЕП і МСОП.

Концептуальні засади організації та функціонування біосферних резерватів мають наукову і практичну значущість для розробки концепції моделі переходу України на принципи сталого розвитку. З 1970 р. у всьому світі з ініціативи ЮНЕСКО виконується міжнародна програма "Людина і біосфера" (МАВ, від. англ. МАВ — Man and Biosphera), тобто здійснюються комплексні багаторічні дослідження впливу людства на біосферу та зворотної дії змінених біосферних процесів на здоров'я людини. Ця програма включає 75 наукових проектів спільних досліджень, що виконуються більш як у ЗО країнах світу. На сьогодні понад 90 країн почали виконувати програми МАВ, створивши національні комітети, які організовують відповідні дослідження. У грудні 1973 р. при Академії наук України сформували Національний комітет МАВ України.

У Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 14 грудня 1999 р. зазначено, що рішення про створення біосферних заповідників приймаються з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна (ст. 53). Нині в Україні створено такі біосферні заповідники: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський і Дунайський.

Показники площі земельних угідь територій та об'єктів ПЗФ України та їхня частка (у відсотках) від загальної площі країни, відповідно до Загальнодержавні Програми формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 pp. (затверджена 21 вересня 2000 p.), наведено у табл. 12.2.

Станом на 1 січня 2004 р. у складі природно-заповідного фонду України було 7120 територій та об'єктів загальною площею понад 2,7 млн га, що становило 4,5 % території країни^*162. Слід зазначити, що за період із 1992 р, площа ПЗФ збільшилася майже удвічі в основному у зв'язку з відносно новими категоріями природоохоронних територій — біосферних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків (табл. 12.3). Триває реалізація Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні "Заповідники", затвердженої Постановою Верховної Ради України 22 вересня 1994 р.

*162: {Звіт про підсумки роботи Мінекоресурсів України щодо виконання програми діяльності Кабінету Міністрів України і результати соціально-економічного розвитку в галузі охорони навколишнього природного середовища в 2003 році та пріоритетні завдання на 2004 рік. — С. 27.}

Таблиця 12.2. Охоронні території й об'єкти ПЗФ України^*163

*163: {Закон України "Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" від 21 вересня 2000 року №1989-ІІІ // Урядовий кур'єр. – 2000. – 8 листопада. - № 207. – Дод. 2. – С. 13. }

Об'єкти ПЗФ	Площа земельних угідь, тис. га / % від загальної площі країни
	01.09.2000	2005 р.	2015 р.
Національні природні парки	600/1,0	1455/2,4	2329/3,9
Природні заповідники	160/0,3	350/0,6	422/0,7
Біосферні заповідники	212/0,3	250/0,4	301/0,5
Інші категорії ПЗФ	1427/2,4	2200/3,6	3223/5,3
Усього	2399/4,0	4255/7,0	6275/10,4

Площі територій та об'єктів окремих категорій у природно-заповідному фонді України мають такі параметри: природних заповідників — 6 %, біосферних заповідників — 8, національних природних парків — 22, заказників — 38, пам'яток природи — 1, регіональних ландшафтних парків — 21, заповідних урочищ — 3, штучно створених об'єктів ПЗФ (ботанічних садів, зоологічних парків, дендрологічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва) — 1 %. Частка площ ПЗФ істотно відрізняється від площ адміністративних одиниць ("відсоток заповідності") (рис 12.2).

Таблиця 12.3. Зміни кількості та площі об'єктів ПЗФ України за період із 1992

до 2003 р., тис. га^*164

*164: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 57.}

Категорії об'єктів ПЗФ	1992 р.			2003 р.
	Кількість	Площа	Кількість		Площа
1	2	3	4		5
Природні заповідники	15	207,5	17		163,7
Біосферні заповідники	—	—	4		222,5
Національні природні парки	3	123,2	12		632,1
Державні заповідно-мисливські господарства	1	34,1	_		_
Заказники	1711	746,7	2595		1067,4
Загальнодержавного значення	227	330,0	292		356,4
Місцевого значення	1484	416,7	2303		711,0
Пам'ятки природи	2661	16,3	3000		24,4
Загальнодержавного значення	123	4,9	132		5,7
Місцевого значення	2538	11,4	2868		18,7
Ботанічні сади	16	1,9	22		2,0
Загальнодержавного значення	16	1,9	17		1,9
Місцевого значення	—	—	5		0,1
Зоологічні парки	6	0,1	12		0,4
Загальнодержавного значення	6	0,1	7		0,1
Місцевого значення	—	—	5		0,3
Дендрологічні парки	19	1,2	37		1,5
Загальнодержавного значення	19	1,2	19		1,35
Місцевого значення	—	—	18		0,13
Парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва	497	13,1	536		13,6
Загальнодержавного значення	83	5,8	88		6,0

Закінчення табл. 12.3

1	2	3	4	5
Місцевого значення	414	7,3	448	7,6
Регіональні ландшафтні парки	1	42,1	43	603,6
Заповідні урочища	672	68,5	762	82,0
Усього (фактична площа ПЗФ)	5602	1254,7	7040	2715,4*
Відсоток фактичної площі ПЗФ від площі України		2,1		4,5

Примітка: * - фактична площа ПЗФ України (без урахування площ тих об'єктів ПЗФ, території яких входять до складу територій інших об'єктів ПЗФ).

Найменша (до 1 %) площа у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Кіровоградській, Харківській областях, найбільша (11-15 %) — у Закарпатській, Івано-Франківській, Хмельницькій областях, м. Києві, а в м. Севастополі становить майже ЗО %. У Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Черкаській областях та Автономній Республіці Крим заповідні території займають 2-4 %, у Волинській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Чернівецькій та Чернігівській областях — 6-9 % ^*165.

*165: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 57.}

Серед показників сталого розвитку держави щодо природно-заповідної мережі розрізняють такі:

— загальна площа природно-заповідних територій в абсолютній та відносній кількостях ("відсоток заповідності"), що становить екологічний каркас держави;

— якісний (категорійний) склад природно-заповідних територій. Значну роль в інтеграції природно-заповідної мережі в господарство відіграють поліфункціональні території;

— наявність планів перспективного розвитку заповідної мережі держави;

— наявність мережі міждержавних природно-заповідних територій, що в Європі з'єднують заповідні мережі різних країн, створюють основу для спільних досліджень.

За першим показником нині Україна має не дуже великий відсоток заповідності — лише 4,5 %, але темпи його зростання цілком задовільні. За другим показником Україна, зберігаючи мережу заповідників, успішно формує мережу поліфункціональних значних за площею територій, насамперед, національних і регіональних ландшафтних парків. Площа національних парків України на сьогодні перевищує площу її 17 заповідників. Також зростає мережа місцевих і регіональних ландшафтних парків.

Щодо третього показника, Україна має затверджену в 1994 р. програму перспективного розвитку її заповідної справи. Цей документ спрямований на збільшення кількості територій та частки поліфункціональних територій.

З метою виконання положень Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000—2015 pp. здійснюються такі роботи щодо створення нових територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення:

— Ічнянського національного природного парку (Чернігівська обл.), розширення території Луганського природного заповідника;

— національного природного парку "Гомільшанські ліси" (Харківська обл.), національного природного парку "Галицький" (Івано-Франківська обл.);

— Мезинського національного природного парку (Чернігівська обл.), національного природного парку "Великий Луг" (Запорізька обл.).

Особливої уваги заслуговує четвертий показник — формування в Україні мережі міждержавних природно-заповідних територій. У 65 країнах світу існує понад 100 таких територій, в Європі їх більше 50. Це дуже актуально для України, оскільки чимало її природно-заповідних територій продовжуються на територіях держав, що межують з нею, наприклад, Східні Карпати, Розточчя, Українське Полісся, відроги Середньоросійської височини. Перший такий об'єкт вже створений у Східних Карпатах — масив Стужиця площею майже 15 тис. га, який увійшов до складу першої в Центральній Європі трилатеральної міждержавної території — українсько-польсько-словацького біосферного резервату "Східні Карпати".

Шацький національний природний парк — основа української ділянки потенційного українсько-польського заповідника "Західне Полісся". Перспективним є створення на р. Десна українсько-російського біосферного заповідника з умовною назвою "Брянсько-Старогутські ліси".

Отже, Україна потребує збільшення площі природно-заповідних територій та об'єктів, що повинно сприяти встановленню геоекологічної рівноваги на всій її території. Заповідними мають стати^*166:

— *166: {Маринич О.М., Шищенко П.Г. Фізична географія України: Підручник. – К.: Знання, 2005. – С. 463. }

— ділянки, найменше змінені антропогенною діяльністю;

— території, на яких є види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України;

— ділянки з природними рослинними угрупованнями, занесеними до Зеленої книги України;

— басейни окремих річок, озера, коси й острови;

— колишні військові полігони;

— деякі мисливські господарства;

— райони, в котрих інтенсивно розвиваються ерозійні процеси, зсуви тощо;

— місця археологічних розкопок;

— унікальні природні об'єкти (печери, водоспади, гірські вершини, річкові долини, екзотичні рослинні угруповання та ін.).

Отже, до природно-заповідного фонду України належать природні та штучно створені території й об'єкти, які відрізняються за ступенем суворості заповідного режиму. Лише у природних заповідниках повністю заборонені всі види господарського використання природних ресурсів, чисельність тварин не регулюється, біотехнічні заходи не проводяться, туризм обмежений або повністю заборонений. Оскільки під час створення природних національних парків, як правило, керуються не тільки природоохоронними цілями, слід пам'ятати, що рекреаційні завдання не мають переважати над природоохоронними.

На основі природних заповідників, національних природних парків із включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій створюються біосферні заповідники, які належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних резерватів.

На сьогодні Україна має невеликий відсоток заповідності — лише 4,5 %, але темпи його зростання цілком задовільні. Крім цього, Україна успішно формує мережу поліфункціональних значних за площею територій, насамперед, національних і регіональних ландшафтних парків. Також збільшується мережа місцевих, регіональних ландшафтних парків. В Україні продовжує формуватися мережа міждержавних природно-заповідних територій, що е дуже актуально для України, оскільки чимало її природи о-заповідних територій продовжуються на територіях держав, які межують з нею.