6. Заголовок у дискурсі мас-медіа: семантико-змістові риси і функціонально-структурні типи

Заголовок – це елемент дискурсної структури, підпоряд­ко­ваний загальному задумові, програмі тексту. Він є не лише індек­сом авторської позиції, а й вказівкою на місце індивідуального дискурсу-твору у тематичному чи ідеологічному дискурсі-полі. Утім функції і стильові риси заголовка настільки особливі, що за значенням його легко дорівняти до самостійного жанру. Отож за­головок – це частина дискурсу і самостійний дискурс.

Стиль заголовків репрезентує концепцію видання, “виби­рає”, формує його аудиторію. Концептуальна і стильова револю­ція, яка відбулася у посттоталітарній журналістиці, суттєво торк­нулася способу називання текстів у ЗМІ. Медіа пострадянської епохи значно посилили увагу до інформативної основи та засобів рекламного аранжування заголовка. Українські видання посту­по­во відмовлялися від практики заголовків-штампів (“Справа першо­рядного значення”, “Особлива роль у розбудові держави”, “У центрі уваги – актуальні питання”) й засвоювали конкретно-номінативну стильову манеру, завдяки якій власне і набувала виразності функціональна специфіка заголовка як окремого дис­курсу, самостійного засобу трансляції ідей та фактів.

Назви текстів цілого видання – інформаційна й образна квінт­есенція подій, “путівник” до змісту номера, надійний орієнтир для читача. Автори посібника з редагування друкованих медіа Д. Баулс, Д. Борден і В. Риверс переконані, що принцип конденсованої по­дачі інформації в заголовках сприяє їх використанню як знаряддя експрес-моніторингу, “ознайомлювального” сканування змісту:

У сучасному динамічному світі читачі газети є значною мірою поглиначами заголовків [30, с. 153].

Спільний проект вивчення ролі структурних елементів текс­ту, який реалізували Пойнтерівський Інститут досліджень медіа і агенція Геллап Ай-Трейс 1990 року, виявив цікаві закономірності у перцептивних стратегіях аудиторії: читачі, які стали учасни­ками опитування, засвоювали 56 відсотків заголовків запропоно­ваних матеріалів, натомість кількість інформаційно опрацьованих цілих текстів для цієї ж групи опитаних не перевищувала 25 від­сотків [30].

У центрі журналістського матеріалу – їх величності Подія та Ідея (котра, в певному сенсі, також є подією ментального сві­ту). Отож репрезентувати зміст матеріалу у заголовку можна че­рез опис сценарію подій, їх причину чи результат, контекст або перспективу, особливі риси героїв – учасників подій. Узагаль­нен­ня типових семантичних і структурних елементів, які зазвичай використовують у заголовках, дозволяє створити “карту значу­щостей” різних параметрів інформації для свідомості.

Назви текстів у мас-медіа можна класифікувати й аналі­зу­вати на різних підставах, зважаючи на варіативність елементів універсального “словника змісту” та диверсифікаційні можли­вості структурного інструментарію:

1) авторський погляд на події чи елементи дискурсу героя (цитата) у заголовку;

2) “номінативний” (“назва події”, виокремлення суб’єктно-об’єктної групи), “акціональний” (“назва дії”, виокремлення ди­намічно-подієвого аспекту) принцип репрезентації сценарію, а та­кож варіанти поєднання назв об’єктів та дії з елементами атрибу­тивного та обставинного комплексу;

3) комбінації елементів “сценаріїв життя” з огляду на струк­турно-функціональний тип тексту: а) оповідь: відтворення по­слі­довності і динаміки подій; б) опис: “мапа” сцени подій і пози­ціювання (“хто – що – де і як”, “хто – з ким”, “хто – проти кого”); в) текст-міркування: виявленість у назві категорій наміру, на­слідку, причини, умови;

4) опозиція інформаційних – концептуальних заголовків:

– експліцитні форми конкретної інформації – переважання “ідеологічних”, оцінних елементів у назві;

– об’єктивне спрямування, нейтральні тональності – емо­тивні елементи;

5) модальності (реальна чи прогностична – у варіантах “пе­редбачення”, “очікування”, “відкрита перспектива”; відтінки “до­віри до реальності” – сумніву, впевненості);

6) прагматичні варіанти назв (декларативи, імперативи, перформативи, інтерогативи);

7) внутрішня синтаксична структура (приєднувальні кон­струкції, діалогічні, еліптичні моделі синтаксису у заголовку);

8) стилістичні спецефекти, зокрема фігури і тропи (заго­лов­ки – метафори, символи, метонімії, іронічні формулювання); фор­мально-атрактивні прийоми (ритмізація і рими).

1. Цитата в заголовку може бути оформлена як пряма чи не­пряма мова. Використання фрагмента дискурсу героя журналіст­ської публікації у репрезентативній структурі творів – заголов­ках, внутрішніх заголовках, врізках, – зазвичай виправдане з по­гляду характерологічної адекватності, точності оцінок, яка похо­дить із “внутрішнього” знання про ситуацію. Окрім того, заголо­вок-ци­тата має додаткову вартість достовірності, автентичності дже­ре­ла. Афористично довершені формулювання у заголовку-ци­таті вдало обрамлюють текст інтерв’ю із “зірковою” особистістю, роблять портрет концептуальним, а концепцію – індивідуа­лі­зо­ва­ною: “Пауло Коельо: “Сім разів впасти і вісім разів піднятися” (ВЗ, 28.12.01);. “Оксана Пахльовська: Поділ України проходить лише по одній лінії: між Європою і не-Європою” (Д,30.12.09).

2. У типових заголовкових моделях, створених за принци­пом репрезентації “сценаріїв життя” у відповідних дискурсних сценаріях, розрізнятимемо динамічний і статичний аспекти, гра­матично виражені переважанням іменних чи дієслівних склад­ни­ків у субстанції назви:

– Базовий варіант “номінативного” заголовка – “об’єкт Х”, “просто назва” (“Екстрадиція” (ДТ, 20–26.01.01)). “Акціональ­ний” заголовок, створений лише за допомогою дієслівних форм (“Поторгуємо?” (Д, 31.01.09)), – трапляється нечасто;

– “Наголос на об’єктові” і “наголос на дії” поєднує струк­турно простий, предикатної форми “хто – що робить” заго­ловок, найбільш поширений вид назв медіатекстів (“Ударник” повертається” (ВЗ, 23.01.09));

– Номінативно-дієслівна група слугує основою для складніших структурних моделей, які передбачають урізнома­нітнення інформаційних параметрів, комбінування характеристик сценарію: об’єкт; суб’єкт; процесуальність; обставини (час, місце, спосіб дії).

Означальні й обставинні характеристики можуть наклада­тися окремо і на схему статичної, і на схему динамічної ре­пре­зентації. Типовим є розширення назви через атрибутивний комп­лекс за описовою моделлю “хто – який” (“Нова стара валютна політика” (Е, 23–24.12.08)). Обставинні характеристики природ­но доповнюють характеристики дії (“Перед Різдвом – усе продати” (Е, 23–24.12.08)). Однак у заголовку оповідного типу обставинні деталі часто з’являються поряд з елементами іменної групи (що – де, що – коли): “Зранку цемент, увечері – гроші” (Е, 23–24.12.08), “Найбільша народжуваність у Києві та на Закарпатті” (ВЗ, 31.01.09) – і реально репрезентують динамічний аспект сценарію, виступають характеристиками дії чи стану.

“Хто – що – де – коли – зробив” – найбільш повна схема заголовка “сценарного” інформаційного типу, поширена у сучасних медіа (“На конкурсі пісень “Євробачення” лондон­сь­кого радіо Ані Лорак назвали “найкращою співачкою 2008” (УМ, 31.01.09)). Деякі друковані медіа практикують поєднання стислих визначень (словосполучень, непоширених речень) у заголовках та інформаційно розлогих формулювань (поширених речень) у під­заголовках. У електронних медіа розгорнуті інформаційні струк­тури-заголовки виконують роль анонсу теми, набору ключових слів гіпертексту.

Заголовок віддає перевагу особовим формам, використання безособових конструкцій більш стилістично обмежене через те, що вони створюють імплікації ухильності, евфемістичності, ін­формаційної незавершеності (“Про Гонгадзе згадають” (П, 9–15.09.04), “В Україні прослуховують від президента до журна­лістів” (ВЗ, 23.01.09), “Робінзона депортують” (ВЗ, 28.01.09)). Неповноту інформативності посилюють штампи у визначеннях об’єктно-іменної частини: “Відповідальність взято” (П, 8.09.04). І навпаки, фактуальна вагомість цієї частини певною мірою ком­пенсує структурну та інформаційну несамодостатність безосо­бо­вих форм (“Проект бюджету-2009 доопрацьовується” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09); “Гроші на пенсії доведеться позичати” (ВЗ, 16.01.09)).

3. Якщо текст має помітно виражені риси описової, опо­від­ної чи аналітичної форм зображення, то заголовок закономірно відтворює особливості структурно-функціонального типу тексту: для наративу природним є використання темпоральних індексів, увага до часових обставин і послідовності подій у назвах текстів (“Відгулявши десяток інавгураційних балів, Барак Обама підпи­сав указ щодо Гуантанамо” (УМ, 22.01.09)); для опису – відтво­рення й оцінка “елементів ситуації”, характерних рис фізичного або інформаційного простору (“Трасу – в обхід села” (Е, 23–24.12.08)); аналітичні тексти-міркування органічно втілюють у назвах свій ідейний, концептуальний зміст, зокрема через ви­зна­чення причиново-наслідкових залежностей: “МВФ продовжить співробітництво з Україною, якщо…” (ДТ, 24–30.01.09).

Заголовкові схеми оповіді, опису, а часто і міркування від­різняються особливостями репрезентації елементів “сценарію ре­альності” – насамперед учасників подій і стосунків між ними. Реальність, відображена в заголовку, постає як:

а) дія, ознака чи трансформація об’єкта;

а) суб’єктно-об’єктна взаємодія;

б) суб’єктно-суб’єктна взаємодія.

“Двосуб’єктні” заголовки засвідчують активну роль медіа у фреймінгу міжособистісних і колективних, реальних і симво­ліч­них протистоянь: “НБУ не послухався МВФ”, “Бен Ладен замо­вив Аннана” (П, 8–9.05.04); “БЮТ висуває ультиматум СПУ”, “Бжезинський проти ЄЕП”, “Кучма проти парламенту” (П, 15–16.05.04); “У Донецьку ледве не зійшлися врукопаш русофіли і на­ціоналісти” (УМ, 31.01.09).

4. Умовна загальна структура концептуального заголовка – “факт – імплікація”, “подія – оцінка”, у розширеному варіанті – “хто – що – зробив – як це оцінено”. Позиція автора, стає, отже, реальним елементом загальної структури змісту.

Оцінки можуть відрізнятися інтенсивністю, концепту­аль­ною виразністю, більш чи менш експліцитним характером та сти­лістичним забарвленням, на тлі загального спрямування – тяжін­ня до позитивного чи негативного полюсу:

– позитивна: “Демократи об’єднуються “за п’ять хвилин до розстрілу” (ВЗ, 10.12.08);

– негативна: “Шизофренічний” проект “Підкарпатська Русь” розкручують далеко від Карпат. Зокрема, в Ростові-на-Дону й у Москві” (УМ, 31.01.09);

– амбівалентна, диференційована та ак­сіологічні фор­мули, які сигналізують про “збалансоване” ставлення: “У га­зовому дво­бої, як мінімум, – ні­чия!” (ВЗ, 22.01.09), “Ком­про­міс. І життя після нього” (ДТ, 24–30.01.09).

Негативна оцінка може бути висловлена безапеляційно і різко або дипломатично, стримано (“Газпром вийшов за межі” (Д, 15.01.09)). Негативно-застережлива тональність оцінки типова для аналізу Ми-групи, проблем власного суспільства (“Україна в зоні турбулентності” (Д, 14.01.09); “Кінець тунелю: поки що без світла” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09)). Іноді автор подає емоцій­но-модальні характеристики у пропозиційній частині, через опис ставлення, особливостей сприймання учасників подій: “Фінлян­дія і Польща стурбовані впливом Nord Stream на екологію країн Балтії” (ДТ, 17–23.01.09).

Концептуальність може набувати форми доктринальності: “Мігрантам – однакові умови” (П, 27–28.04.02); “Україні – громадське ТБ” (УМ, 12.01.05) – адже закликати до дії і спо­нукати до реалізації програми можна лише із переконаністю в соціальній бажаності запропонованих дій та проектів. За проти­лежною ж логікою – необхідності відмежування від негативу – формулюють заголовки-застереження і заклики-заперечення: “Обережно, трансгени” (ДТ, 26.04.07), “Геть депутатський імунітет!” (Е, 22–23.06.07).

5. У характеристиках і визначеннях заголовкового дискурсу особливої ваги набувають модальності – відтінки ставлення до дійсності та уявлень про ситуацію, зокрема в аспекті реальності-нереальності, здійсненності-нездійсненності, потрібності, бажа­ності, необхідності дії, визначеності чи невизначеності наміру: “Борги треба повертати” (Е, 31.08. – 7.09.00), “Я впевнена, що буду керівником держави” (ЛГ, 13–15.10.06), “Ми мусимо навчитися чути себе українцями” (Д, 22.01.09), “Варшава дуже хоче бачити Київ членом ЄС і передає йому свій досвід” (ДТ, 24–30.01.09).

6. До найпоширеніших прагматичних типів назв у мас-ме­діа належать декларативи. Ідеться про констатацію фактів, по­дання інформації у найбільш властивій, органічній формі розпо­відного речення. У групі заголовків розповідного типу можна виокремити стандартні структурні формули, моделі:

а) “тематичне розшифровування”, виокремлення найважли­віших аспектів змісту: “Газовий конфлікт-2009: об’єктивні при­чини та прогнози” (ДТ, 17–23.01.09);

б) заголовок “про те як”: “Як конкурс української мови пе­реріс у патріотичний рух”(ВЗ, 28.01.09);

в) дефінітивні формули: “Коломийська “Писанка” – музич­но-ярмарковий вулик” (ВЗ, 28.04.09).

Функціональний діапазон інтерогативності – використання у дискурсі запитальних конструкцій – дуже широкий: від прямого інформаційного запиту із відкритою перспективою дослідження теми (“Хто поїде на Євробачення-2009?” (Д, 22.01.09)) до екс­пресивних формулювань готової, передбачуваної, визначеної від­повіді у запитальній формі, тобто риторичного запитання (“Кру­ти ведуть у НАТО?” із підзаголовком, який не залишає сумнівів у риторично-концептуальній спрямованості назви: “91-ша річни­ця бою з Червоною армією вчить сучасних українців більше дба­ти про своє військо” (УМ, 30.01.09)).

Інформаційну та контактовстановлювальну функцію вико­нують інтерогативні заголовки аналітично-дискусійних матері­алів у найрізноманітніших варіантах “запрошення до дискусії”:

а) дискусійна теза (з відкритою перспективою): “Який УБОЗ нам потрібен?” (ДТ, 27.12.08 – 16.01.09);

б) “альтернатива”: “Ввозити чи виробляти?” (УК, 11.12.08);

в) запитання із “рецептом”, розв’язкою: “Національна ідея? Енергетична незалежність!” (ВЗ, 16.01.09).

До вартих уваги аспектів аналізу прагматичного потенціалу інтерогативності належать зв’язки між стилістичними відтінками заголовків та уявленням автора про статус інформації, яку від­тво­рюють у формі запитального речення. Заголовок-запитання гене­рує модальність сумніву, сигналізує про емоційне відмежування автора від змісту інформації у разі, коли: 1) інформація соці­аль­но, етично небажана; 2) перспектива розвитку подій неостаточно з’ясована; 3) факти недостатньо перевірені:

– заголовок-інтерогатив блокує, пом’якшує вплив негатив­ної інформації, коли новина, повідомлена у формі риторичного запитання, є однозначно небажаною. Запитальна формула у назві тексту залишає надію на можливість позитивного варіанта від­по­віді, альтернативного розв’язання проблеми: “Галичанка” прове­ла прощальні матчі?”, під рубрикою “Коли клубний гаманець порожній” (ВЗ, 28.01.09);

– у ситуаціях концептуальної невизначеності автори схиль­ні формулювати аналітично-оцінні антитези: “Записка Пинзеника – крик душі чи “провокація”?” (ВЗ, 29.01.09). Відсутність натяку на перевагу однієї з альтернатив може бути способом активізації інтересу аудиторії, спонукою для читача до заглиблення в автор­ський текст, ознайомлення з новинами, але також і маркером об’єктивної складності проблеми, перспективи диференці­йо­ваного погляду на неї чи рівного статусу різних версій: “Угода щодо російського газу: хто виграв і хто програв?” (Д, 20.01.09); “Удруге за 70 років польська державна та військова еліта загинула в Росії. Трагічна випадковість чи лихий намір?” (УМ, 10.04.10).

– заголовок-запитання з імплікаціями сумніву стосовно ре­альності репрезентованих у тексті фактів – поширена форма по­дання неперевіреної інформації. Залишаючи вибір ствердного чи заперечного варіанта відповіді на розсуд читача, інформаційний заголовок-запитання знімає відповідальність з авторів популяр­них медіа за використані в матеріалах непідтверджені, супереч­ливі дані, чутки. Особливо актуальною є така риторична форма в заголовках сенсаційних новин: “У Давида Жванії відібрали дип­ломатичний паспорт?” (ВЗ, 15.01.09). Логічним є поєднання запитально-гіпотетичної модальності цього заголовка з експлі­цитними означниками сумнівного статусу інформації у підзаго­ловку та самому тексті – “народний депутат буцімто качав права в Еміратах”, “за інформацією, яку так і не вдалося перевірити,” “не виключено”, “нібито”.

Інтерогативну форму заголовка використовують для фор­мулювання радикальних ініціатив, часто з виразним відтінком сумніву з приводу доречності або ж можливості реалізації таких ініціатив: “Україна змінить державний лад?” (Е, 23–30.05.02), “Бандити сидітимуть у тюрмах?” (П, 16–22.12.04). Запитальні конструкції знімають проблему відповідальності мас-медіа за можливі помилки, некоректні оцінки чи зайву поквапливість в інформуванні про законодавчі акти на етапі їх пропозиції, по­дання та обговорення проектів: “Закон про люстрацію буде і в Україні?” (УМ, 12.01.05), “Ющенко підпише закон про “щурячі перегони” за своє крісло?”(Е, 16.01.09), “За бійки у Верховній Ра­ді нардепів каратимуть?” – про “реєстрацію у парламенті про­екту, який передбачає санкції щодо депутатів, які блокують ро­боту” (ВЗ, 22.01.09).

Імперативні назви матеріалів серед прагматичних типів заголовка вирізняються емотивною наголошеністю, особливо по­рівняно з декларативами: “Не стріляй! Чи ризикне влада засто­совувати силу проти власного народу?” (УМ, 24.12.04), “Страй­куйте, але не брешіть! Журналісти закликають колег розказу­ва­ти тільки правду” (УМ, 24.12.04), “Виходити з Іраку негайно!” (УМ, 12.01.05).

7. Стилістично марковані синтаксичні засоби заголовка слугують увиразненню елементів дискурсної моделі ситуації. Зокрема, парцельовані та сегментовані конструкції виокрем­лю­ють елементи з особливо важливим – із погляду інформаційних завдань тексту – змістовим та оцінно-модальним навантаженням: “Безробітному виплатили сім тисяч євро. Не у нас – в Ірландії” (ВЗ, 28.01.09), “Газ для населення не подорожчає. Поки що...” (ІБ, 29.01–4.02.09). Загалом для синтаксису заголовків характерна структурна компресія, насамперед використання еліптичних кон­струкцій: “Усім сестрам – по Мельбурну” (ВЗ, 31.01.09), “У Брюс­селі – чергова політична криза” (Е, 23–24.12.08).

8. Фігуральність заголовка – це, як правило, ознака його ідеологічно-концептуального характеру, авторського, осмислю­вального підходу (“Продавці повітря, або новорічно-бюджетні вітання від уряду” (ДТ, 27.12.08–16.01.09), “Синдром морального імунодефіциту (ДТ, 27.12.08–16.01.09), “Погано забуте старе, або безвихідь як передвиборчий козир” (ДТ, 21–28.04.09)). Утім іноді яскраві образи “відфільтровують” з інформаційного дов­кілля і використовують за кожної зручної, навіть не вельми сер­йозної нагоди. Відірваність фігуральних елементів від змістової основи твору є ознакою рекламно-атрактивного стилю медіа.

До поширених засобів стилістичного увиразнення заголов­ків належать трансформовані фразеологізми – адаптовані до потреб контексту популярні форми передачі мудрості – крилаті вислови, прислів’я і приказки, пісенні й поетичні цитати, назви фільмів, книг тощо: “Ложка формальдегіду у бочці інвестицій” (МГ, 28.02.02), “Ведмедів боятися – у Європу не ходити” (ДТ, 17-23.05.03), “Бути чи не бути? З Європою” (ЛГ, 5.08.04.), “Сім­надцять днів, які перевернули Україну” (УМ, 10.12.04), “Польові дослідження депутатського гаманця” (ВГВ, 22.06.06), “У Києві бузина, у Брюсселі дядько…” (ВЗ, 28.01.09).

Поширений засіб смислової гри у сучасному заголовковому дискурсі – транс­фор­мація радянських ідеологем: “Два світи – двоє виборів” (ЛГ, 3.11.04), “Партія президента веде (на місцевих виборах гру­зини підтримали політичну силу Саакашвілі)” (УМ, 7.10.06), “Флаг­мани львівського капіталізму. На десять товстосумів побіль­шало” (ВЗ, 25.10.06), “Більше опозицій, хороших і різних? Оце у владі сміятимуться!”(ВЗ, 16.03.10); “Хай живе міжнародна солідарність туроператорів і відпочивальників!” (ВЗ, 30.04.10).

Метод контрасту, що ґрунтується на мовному механізмові антонімії, відтінює смислові альтернативи або ж внутрішню пара­доксальність явища (“Революція чи перемир’я: напередодні 16 вересня перед цією дилемою опинилася українська опозиція” (П, 22–28.09.02); “Від атипової пневмонії врятують типові 100 грамів” (Ст, 16–22.05.03); “Тупий кут круглого столу” (ЛГ, 8.12.04); “Чому правда засекречена?”(Д, 17.01.09)). Деякі види структурних протиставлень і відповідні антонімічні пари дають щедрий врожай штампів: “Великий секрет для маленької ком­па­нії” (ДТ, 7.09.02), “Великі біди малих річок” (ГА, 18.07.02), “Ма­ленькі подробиці великої гри” (ЗВУ, 12.03.03), “Маленька історія великої приватизації” (ЛГ, 19.10.06), “Велика перемога малень­кого ринку” (ЛГ, 4–6.05.07).

У сучасній пресі із властивим їй багатством членування змісту використовують не просто заголовки, а цілі заголовкові комплекси з різними варіантами поєднання в них таких архітек­тонічних і номінативних компонентів, як рубрика, шапка, власне заголовок, підзаголовок, внутрішні заголовки, підписи до фото­графій (підтекстівки), анонс, епіграф, врізка, графічно виділені окремі фрагменти змісту [17]. Одне з новітніх віянь у структур­но­му і графічному дизайні – виноски-витяги із тексту, графічно ви­ділені, оформлені в межах друкованого матеріалу у вигляді ци­тат. Завдяки цьому композиційно-змістовому елементові текст отри­мує можливість максимально повно й експресивно рекламувати себе. Заголовкові комплекси структурно організовують і візуаль­но репрезентують текст. Водночас вони відтворюють таку важли­ву тенденцію сучасних мас-медіа, як тяжіння до конденсованих формул розкриття змісту.

Тип заголовка (“цитата”, “тема”, “факт”, “деталь”, “концеп­ція”) диктує спосіб поєднання його із підзаголовком чи врізкою: цитата – контекст, характеристики героя; тема, деталь – розвиток сценарію; факт – коментар. Заголовок і підзаголовок, заголовок і врізки можуть перебувати у відношеннях повного або часткового контрасту: “Світовий банк виділив “Львівводоканалу” 24,5 міль­йона доларів”, підзаголовок: “Однак для вирішення всіх проблем із водопостачанням у Львові необхідно... півмільярда доларів” (ВЗ, 8–14.06.01). Типова функція підзаголовка – інформаційне розшифровування та фактуальне обґрунтування оцінних твер­джень та емоційних реакцій: “Українці – найнещасніші на пла­неті?” із підзаголовком “Найкомфортнішими країнами для про­живання є Данія, Швейцарія та Австрія, а найменше задоволені життям люди в Угорщині, Болгарії та Україні” (ВЗ, 28.01.09). Заголовкові комплекси газети “Високий Замок” привертають ува­гу особливою повнотою інформаційної репрезентації подієвого сценарію, точністю й оригінальністю формулювань. До прикладу, заголовок-цитата з виразною рекламною функцією “Від часів Кеннеді не було в Америці таких настроїв” набуває інформа­цій­ної і “сценарної” визначеності в обрамленні рубрики-тематичного фрейму “На інавгурацію – як на свято” і концептуального під­за­головка “Громадяни США вірять, що Барак Обама може ви­вес­ти країну з економічної кризи” (ВЗ, 29.01.09).

Конкретна інформація, індивідуальні завдання творця текс­ту та стиль медіа у своєрідний спосіб визначають добір і поєд­нання елементів універсально-структурного “словника змісту” у заголовках. Видання, які, незважаючи на нові конкуренційні умо­ви і стильові вимоги, послуговуються лексичними загальниками та структурними моделями-штампами, значно втрачають на при­ваб­ливості і залишаються символом журналістики, яка не орієн­тована на роботу в ринкових умовах. Популярні ж мас-медіа, зок­рема преса сенсаціоналістського спрямування, демонструють ін­ші крайнощі – штучно інтенсифікують експресивну сторону заго­ловка на шкоду його інформаційним завданням. Заголовки “якіс­ної” преси виріз­няються оптимальним балансом змістової та екс­пресивної функцій.

Питання для обговорення:

1. Поєднання інформаційної, концептуальної і рекламної функ­цій у назвах текстів мас-медіа. Характеристики заголовка як міні-дискурсу.

2. Форми зв’язку тексту і його назви. Підстави класифікації заголовків у друкованих медіа.

3. Назви текстів електронних медіа: специфіка аудіовізу­альної комунікації та інтернет-дискурсу.

Практичні завдання:

1. Проаналізуйте роль різних елементів заголовкового комп­лексу в розкритті теми мас-медійного тексту. Яку частку фактич­ної і концептуальної інформації цілого тексту відтворюють еле­менти заголовкової групи?

2. Доберіть приклади різних видів назв публікацій у мас-медіа.

3. Схарактеризуйте окреме видання за особливостями сти­лю заголовків. Творчі інновації та стандартні елементи у заго­ловках.