1. Варіативність уявлень про дискурс у соціогу­мані­тар­них дослідженнях

З латинської мови слово “дискурс” перекладають як “мов­лення”, “міркування”, у французькій воно означає “промова”, “виступ” із додатковими семантичними відтінками “розгалужу­вання”, “розбігання”. Кожна нова структура життя – колектив, рух, ідея – освоює простір нових можливостей дискурсними за­собами. Дискурс – інструмент комунікації людини із найближ­чим оточенням, соціумом, державою чи Богом, канал зв’язку із своїм вищим “я”.

Один із найвизначніших теоретиків дискурсу Т. ван Дейк стверджує, що в соціокультурному аналізі використовують три основні семантичні відміни терміна “дискурс”: а) вживання мо­ви; б) комунікація уявлень (когніція); 3) інтеракція у соціальних си­туаціях [36].

Різні розуміння параметрів комунікації та структури су­спільства лежать в основі різних варіантів дискурсного аналізу. Найбільше таких варіантів на перетині лінгвістичних концепцій і наук про соціум:

1. У культурологічній теорії розвиток дискурсу розгля­да­ють паралельно з динамікою освоєння соціокультурної норми – процесу, відомого як “соціалізація”. Дискурс – це і кінцевий про­дукт соціалізації, і її знаряддя. Трактувати дискурс як форму ін­дивідуального прилучення до культури можна тому, що сам термін “культура” має метадискурсний характер, його визна­ча­ють через когнітивно-лінгвістичні категорії: культура – це “кор­пус відомостей”, “структури розуміння”, “концепції світу”, “колективні репрезентації”. Дискурс перекидає місток між осо­бистим досвідом і колективними формами розуміння:

Дискурс включає мову і у соціальний, і у психологічний контекст, який охоплює афекти, знання, уявлення, со­ціальну активність, діяльність та ідентичність [54, с. 289].

Отож трансмісії соціального знання і, відповідно, станов­лення члена суспільства відбуваються через взаємодію індивіду­ального дискурсу-тексту і соціального дискурсу-поля.

Соціолінгвістичний напрям, зокрема у варіантах, близьких до культурологічно-антропологічних студій, вивчає варіатив­ність дискурсу, субкультурні стилі учасників комунікації. Субкуль­ту­ри, статуси і суб’єктивності, пов’язані з гендером, нацією, етніч­ністю, професією, віком, віддзеркалюють себе у спеціалізованих риторично-структурних формах мовлення – “жіночому дис­кур­сі”, “українському дискурсі”, “соціальному дискурсі”, “дискурсі по­коління X і Z”. Різним віковим ідентичностям зазвичай від­пові­да­ють відмінності у зацікавленні жанрами і темами (муль­ти­плі­ка­ція, пригодницькі фільми чи передачі про здоров’я); увагу медіа до гендерних ідентичностей засвідчують жіночі і “чоло­ві­чі” жур­нали, а також передачі і публікації “для жінок” чи “для чоло­ві­ків”; інди­каторами національних ідентичностей стають вибір мо­ви медіа, зміст концепцій етнічності і захист інтересів певних осіб та груп. Системні риси у дискурсних характеристиках суб­культур пояс­нюють численністю та повторюваністю проекцій со­ціаль­но­го на лінгвістичне.

2. Соціологічний напрям в аналізі дискурсу найчастіше ви­окремлюють із посиланням на праці М. Фуко, присвячені аналі­зо­ві феномену влади і її мовних інструментів. Мішель Фуко роз­гля­дає лінгвістичні практики у тісному зв’язку із прийнятою у су­спільстві системою ідеологічних відносин і розробляє концеп­цію дискурсу як форми влади. Згідно із цією теорією, кожен функ­ціональний тип мовлення і, зокрема, кожен авторський текст має інституційну, правову, дисциплінарну (академічну) іс­торію, його становлення (генеалогію) можна простежити, звертаючись до відповідного каналу передачі суспільного знання. Мовна теорія М. Фуко – це теорія наділених владним потенціалом інституціо­налізованих дискурсів: медицини, історії, юриспруденції, науки.

Стосовно культурного метадискурсу індивідуальний дис­курс може виконувати дві головні функції – стабілізаційну (кон­сервативну) і радикальну (підривну). Радикальні дискурси осно­вані на принципові трансгресії – виходу за межу, порушення норми, відступу від правил. Без дискурсних трансгресій норма перетворюється на догму. Сам М. Фуко був одним із найбільш привабливих і провокативних постмодерних “підривачів норми” і зробив особистий внесок у ту неповторну особливість двадцятого століття, яку сам же й назвав “кризою легітимності”. Властивість дискурсу бути руйнівником консервативних концептуальних схем природно підпорядковується еволюційним завданням і трансфор­маційним закономірностям розвитку суспільств і цивілізацій. Пе­ретворення скандальних елементів комунікації на конвенційні знаменує перехід до нормативного дискурсу. І культивування традиційних цінностей, і легітимація трансгресій становлять чаc­тину звичної роботи масових медіа.

3. Для соціально-психологічного підходу поняття дискурсу виявилося корисним з огляду на можливість інтерпретації уста­но­вок (атитюдів) як дискурсних конструкцій. Аналіз “лінгвістич­но­го репертуару” має прямий стосунок до індивідуальних “я”-кон­цепцій та форм здобування психологічного досвіду через дис­курсне дзеркало “інакшості”, чужого “я”. Психологічний портрет індивіда шліфується “членством” у різних типах дискурсу, належністю до певних комунікативних спільнот, участю в різних формах роботи з інформацією (і роботи з різною інформацією). Дискурс із соціально-психологічного погляду розглядають у та­ких аспектах: 1) мовленнєвого розподілу соціальних ролей; 2) за­собу категоризації та партикуляризації дійсності; 3) конструю­вання бажаного образу реальності; 4) сукупності стратегій самопрезентації та “менеджменту враження”; 5) сукупності си­туативних мовленнєвих пристосувань [38]. Дискурс демонструє таку фундаментальну властивість соціальної перцепції, як емо­ційна та концептуальна диверсифікованість інтерпретацій в описі того самого сценарію.

4. Лінгвістично і соціально орієнтований, критичний ана­ліз дискурсу вивчає роль мовних конструкцій як версій реаль­нос­ті, що мають виразну інструментальну функцію підтримки соці­аль­ної системи певного типу і суспільних процесів бажаної спря­мо­ва­ності. Мета цього напряму, за визначенням одного з його за­снов­ників, Н. Феєркло, полягає в тому, щоб з’ясовувати, як соціо­куль­турні практики, події і тексти “виростають із відносин влади та боротьби за владу і набувають у зв’язку із цим певних ідео­ло­гічних обрисів” [41].

Критичний дискурсний аналіз у версії Р. Водак зосере­дже­ний на характеристиках мовних стратегій, підпорядкованих ство­ренню конструкцій національної ідентичності. Ідентифікаційна тема в аналізі дискурсу можлива і важлива у зв’язку із функцією тексту як знакового ресурсу, через посередництво якого індивід і суспільство означують себе. Дискурси – це тексти, що безпосе­редньо причетні до маніфестування сенсу належності – як об’єд­нання із реальною чи віртуальною групою, виявлення інтересу чи симпатії до неї.

Дискурс як комунікативне знаряддя етнічної групи прожи­ває спільне із соціумом життя завдяки своїй здатності обслуго­ву­вати різні соціальні потреби і набувати визначеної функціо­наль­но-риторичної спрямованості:

1) стратегії конструювання ма­ють на меті формувати на­ціональну ідентичність, підкреслювати об’єднання, ідентифі­ка­цію і солідарність, а також диференціацію;

2) стратегії збереження чи виправдання намагаються під­тримати і захистити загрожену національну ідентичність, виправ­дати і ре­лятивізувати проблематичні вчинки і висловлювання представ­ни­ків “власної” етнічної групи;

3) стратегії трансформації зміню­ють відносно стабільну, сформовану ідентичність, пропонують нові концепції і програми;

4) нарешті, підривні, чи деструктивні, стратегії руйнують загальноприйняті уявлення про національну ідентичність, хоча, як правило, не пропонують принципово нових схем розвитку іден­тичності [65].

5. Діалогічна концепція дискурсу виходить з уявлень про діалог як еквівалент соціальності й універсальну модель кому­ні­кативних процесів. Діалогічна форма існування дискурсу нале­жить до найбільш органічних: це субстрат розмовного стилю, основа художніх і публіцистичних текстів. Діалог виявляє себе через сутнісні, а не формальні характеристики: “згорнуті” діало­гічні структури та імпліцитні діалогічні моделі властиві і моно­ло­гічному дискурсові. Теоретики дискурсу-діалогу обговорюють такі спеціальні теми, як асиметрія в дискурсі, черговість діалогіч­них “ходів”, способи переходу від теми до теми, кооперативні і конфліктні стратегії вирішення проблем. Прямий вплив інтер­ак­тивних буттєвих контекстів на структуру та семантичний інстру­ментарій дискурсу-діалогу наголошено в аналізі форм комуні­ка­ції, породжених інституційними потребами. До типових інститу­цій­них контекстів-сценаріїв з експліцитно виявленими прагматич­ними функціями належать, наприклад, візит до лікаря, виступи зі свідченнями у суді, збори на робочих місцях, переговори в біз­несових справах, розмова з довідковим бюро залізничного вок­залу [51].

6. У когнітивному підході увагу зосереджено на взаємодії між дискурсом і когніцією, тобто процесами мислення і пізнання, опрацювання і відтворення інформації. Праці Т. ван Дейка пояс­нюють роль ментальних моделей, програм-матриць у сприйманні і творенні тексту. Такі структури, які забезпечують здатність ко­мунікатора здійснювати і розуміти мовленнєві акти, називають схемами, фреймами, скриптами, сценаріями [5].

Універсальне, базове визначення фрейму – “структура ре­презентації знань, яка відтворює типові ситуації”. Це тлумачення розшифровують через поняття сценарію, а часто й ототожнюють із ним. Типові сценарії, – до прикладу, купівля продуктів у супер­маркеті, поїздка в транспорті, відвідування лекції, перегляд філь­му, – дозволяють адресанту і адресатові фокусувати увагу на єдиній схемі діяльності, а відтак планувати кодування і декоду­вання інформації згідно з цим прагматичним образом. Фрейми дають візуально-матеріальне опертя мисленнєвим і мовленнєвим процесам.

Візуалізація сценарію передбачає певну послідовність перцептивних актів. Якщо текст задає назву сценарію, тему фрейму (наприклад, “купівля – продаж”), то уява і свідомість починають працювати за кінематографічним принципом розкла­дання сценарію на деталі (“продавець – покупець – товар”) та розгортання елементів сценарію у часі (“кадри” від вибору товару – до оплати товару). Метафора послідовності кадрів, через яку концептуалізують поняття “фрейму – сценарію”, пояснює текст як динамічну, просторову, багатовимірну сутність. Це принци­по­во важливе парадигмальне доповнення до традиційно-лінгвістич­но­го одновимірно-площинного трактування тексту як “послідовнос­ті речень”.

Фрейм – лінгвістичне поняття, яке проектують на соціальні категорії через посередництво ідеї “когнітивного консенсусу”. Ван Дейк зауважує, що фрейми на загал описують типові, ха­рактерні для конкретного суспільства явища. Але сам вибір теми і варіант теми дає дискурсові спрямування, закладає аналітичну програму, визначає вектори оцінок. Якщо фрейм є структурою репрезентації знань, то він і засіб організації інформації, а це вже ідеологічна, інтенційна характеристика мовних засобів тексту, трак­тування їх як “стратегій”, що більш чи менш успішно ведуть до певної комунікативної мети.

Дослівне значення слова “фрейм” – “рамка” – допомагає метафорично пояснити роль фази селективної фіксації під час ро­боти автора із фактичним матеріалом. Через різні “рамки” – ска­жімо, вікна однієї квартири – той самий об’єкт сприйматимуть у різних ракурсах, а з вікон будинку на протилежному боці вулиці краєвид виглядатиме цілковито по-іншому.

Фрейм – це одна з можливих “рамок”, суб’єктивно сфор­мульована тема, концепція. До прикладу, у рекламній практиці стандартний фрейм “купівля автомобіля”, який є репрезентацією відповідного стандартного сценарію, може бути перефор­ма­то­ваний у більш привабливий рекламний фрейм обміну чогось не надто цінного на безумовно вартісну річ: “міняємо гривні на Тойоти”. Отже, фрейм – це форма авторського бачення, розумін­ня подій. Відповідно, поняття “фреймінгу” із значенням “концеп­туалізація”, “формулювання” поширене у дослідженнях стратегій подання інформації у мас-медіа.

Теорія ван Дейка цілеспрямовано розмикає лінгвістичні рамки і встановлює щоразу нові зв’язки із соціальною проблема­тикою. Соціокогнітивне відгалуження теорії Т. ван Дейка вивчає дискур­с­ні форми відтворення стосунків домінування у суспіль­стві, лінг­вістичні аспекти дискримінативних практик, мовний інструмен­тарій розмов “про нас” і “про них”, поляризованість лінгвіс­тич­них стратегій у зв’язку з упередженнями та семантику стереотипних суджень.

Питання для обговорення:

1. Які значення терміна “дискурс” наголошено в різних на­прямах соціогуманітарного знання: культурології, соціології, со­ціолінгвістиці, соціальній психології?

2. Як пов’язаний термін “дискурс” із поняттями “культура”, “ідентичність”, “індивідуальність”?

3. Як поняття фрейму дозволяє інтерпретувати дискурс як багатовимірне, динамічне, контекстуальне явище на противагу ста­тичному і лінійному?

Практичні завдання:

Проаналізуйте зразки політичного дискурсу з погляду ви­явленості в ньому стратегій “конструювання”, “виправдання”, “трансформація”, “деструкція”.