5. Цілісність і зв’язність у характеристиках тексту

Єдність задуму твору та інтегрованість компонентів дис­курсу пояснюють на основі двох близьких, але не тотожних слів: “когезія” і “когерентність” [11].

Когезія – це формально-граматична зв’язність дискурсу, узго­джено-нормативні типи відношень між словами і реченнями, які утворюють текст [11]. До традиційних граматичних засобів інте­грування елементів тексту належать насамперед сполучники та прийменники. Стандарт лексико-граматичної зв’язності передба­чає узгодження слів, зокрема іменних частин мови, за родами, числами, відмінками, а в системі дієслова – координацію форм згідно з категоріями способу, виду, часу, стану. У ширшому зна­ченні поняття когезії вживають і стосовно логічних та струк­тур­них засобів об’єднання елементів тексту.

Когерентність – це зв’язок семантико-прагматичних ком­по­нентів висловлювання, їх відповідність єдиній смислоге­не­ра­тивній схемі, загальному планові трансляції значень. Автори праць із дискурсної семантики пишуть про три ключові рівні організації дискурсу:

1) глобальна когерентність: учасники комунікації здобу­ва­ють загальне розуміння змісту оповіді, документа чи розмови;

2) епізодична когерентність: мовці освоюють значення тих дрібніших, часткових текстових структур, сегментів дискурсу, які забезпечують глобальну когерентність, але при цьому мають власний завершений сенс;

3) локальна когерентність: комуніканти визначають внесок окремих речень або висловлювань у тематично-змістову конст­рукцію тексту [60].

Дотримання принципу когезії за відсутності структур ко­ге­рентності і єдиної осі сенсів призводить до утворення формально правильного, але беззмістовного тексту. Переважання випад­ко­вих, довільних, нетрадиційних, оказіонально-авторських зв’язків між частинами тексту, зокрема фразами, дає приклад асоціатив­ного типу зв’язності – “асоціативної когезії”:

Зранку я відчув зубний біль. Я пішов до лікаря. Лікар має велике авто. Це авто купували у Нью-Йорку. Нью-Йорк переживає серйозні фінансові труднощі [б0, с. 90].

Натомість когерентний текст, у якому бракує когезійних елементів, виглядає як створений вербальними засобами ескіз по­дієвого сценарію, “кістяк” фрейму. Часткова відсутність засобів формальної когезії в тексті, структурні блоки якого підпоряд­ко­вані відтворенню єдиної картини подій чи концептуальної схеми, породжує конструкції протокольно-тезового типу. Когезійних елементів може бракувати, зокрема, на рівнях локальної коге­рентності. Такий граматично “розріджений”, але тематично щіль­ний дискурс тримається на риштуваннях логічної зв’язності:

Зубний біль. Дорога до дантиста. Нестерпне очікування у черзі. Бормашина. Крик полегшення.

Цілісність, єдину тематичну організацію дискурсу забезпе­чують ізотопії – ланцюжки тематично близьких лексичних еле­ментів, засоби “наскрізного” семантичного програмування. Такі ланцюжки тягнуться через кілька висловлювань, пов’язуючи одне речення з іншим.

У тексті можна виявити не одну ізотопію, а декілька. Ізо­топії мають різну “глибину” – від кількох фраз – до абзацу й усього дискурсу. Наскрізно-текстова протяжність ланцюжка іден­тичних у певному аспекті компонентів змісту – ознака страте­гіч­ної важливості ізотопії для реалізації концептуально-тематичної програми дискурсу.

Ізотопія – це насамперед засіб семантичного структуру­ван­ня, механізм дистрибуції сенсів. Вона належить до лексичних умов забезпечення і когезії, і когерентності.

Найпоширеніші способи розвитку ізотопії:

1) звичайний повтор слова з речення в речення (ітерація);

2) зв’язок через синонім, антонім, близькі чи, навпаки, кон­трастні семантичні зв’язки між лексичними елементами;

3) займенникові відповідники імені (це, такий, він);

4) чергування гіпонімів (елементів класифікації) і категорі­альних назв;

5) дефінітивні відповідники вжитих у попередній фразі назв;

6) метафоричне, небуквальне відтворення змісту поперед­ньо висловленої думки, розгортання раніше сказаного.

Власне кажучи, текст є синтезом не лише багатьох ізотопій, а й багатьох різновидів ізотопій. При цьому домінантні характе­ристики дискурсу визначають і специфіку його ключових лек­сико-семантичних “вертикалей”, “ниток основи” семантичного “текстилю”. Наприклад, для різних функціонально-риторичних видів текстів – оповіді, опису та міркування, – які співвідносяться із часовою, просторовою та каузальною формами буття, можна визначити принципово важливі форми ізотопій, які виступають ви­довими ознаками, власне засобом маркування цих типів дис­курсу:

1) оповідь: засоби відтворення хронологічної по­слідов­нос­ті, організації елементів сценарію у часі;

2) опис: просторові топоси, засоби зображення єдності, ідентичності простору для усіх елементів сценарію;

3) міркування: засоби інтерпретації причиново-наслідкових залежностей та інших елементів аналізу й узагальнень у дискурсі.

Характеристика ізотопій за формальним, зокрема морфо­ло­гічним, критерієм також має певний сенс – хоча би остільки, ос­кільки морфологічні ознаки можуть бути індикаторами семантич­ної значущості. Наприклад, виокремлення в тексті “іменних” та “дієслівних” ізотопій підкреслить важливість двох однаково важ­ливих аспектів репрезентації змісту – компонентно-об’єктного і динамічно-подієвого – для відтворення цілісної картини подій.

Аналіз тексту як лексико-семантичної єдності передбачає ви­явлення і вивчення таких аспектів: 1) як “нитки”-ізотопії фор­му­ються і “пролягають” через текст; 2) на яку глибину ланцюжки семантично близьких компонентів пронизують різні фрагменти мов­лення; 3) як ланцюжки різних ізотопій переплітаються між собою.

Перервність ізотопії чи відсутність деяких ланцюжків зміс­тової структури характеризує протилежний до цілісного стан іс­нування конститутивних елементів дискурсу – дезінтегрованість. Гіпотетичний “вірус”, здатний втручатися у звичну комбінато­рику граматичних зв’язків, можна спрямувати на різні елементи пропозиційних рядів.

Зокрема, фрагментований дискурс виникає унаслідок пору­шення ізотопії імен одного з учасників сценарію, руйнування номінативного плану текстової конструкції:

Х і Х відмовляються від перепису.

Відмовляються відповідати працівникам перепису Х, при­міром, Х, яких чимало навчається у Львівському мед­університеті. Хоча X мають переписати як X. Є випадки, коли не впускають обліковців Х, мовляв, віра не доз­воляє X брати участь у такій акції. Чимало Х просто відрубують людям з чорними валізками: не будемо брати участь у переписі, бо це порушує Х права^1.

Інша форма дезінтегрованості цього ж фрагмента тексту зумовлена порушенням іншого виду ізотопії, а власне лексичної послідовності назв дії й опису розгортання подій:

Араби і сектанти Z.

Z працівникам перепису закордонні студенти, приміром, араби, яких чимало Z у Львівському медуніверситеті. Хоча їх Z як тимчасових жителів України. Z випадки, коли не Z члени сект, мовляв, віра не Z їм Z. Чимало громадян просто Z людям з чорними валізками: не Z у переписі, бо це Z наші права.

У першому дезінтегрованому дискурсному пасажі читач позбавлений можливості “референційного менеджменту” у зв’яз­ку з відсутністю назв діяча, суб’єкта дії, а у другому – тема не отримує потрібного розвитку. Слово “текст” не випадково збе­рі­гає етимологічний зв’язок із словом “текстиль”. Єдиним змісто­вим полотном текст стає завдяки переплетенню в ньому різних граматичних і семантичних “ниток”.

Як і будь-які об’єкти Всесвіту – від атома чи молекули – до мурашника чи конгломерату зір галактики, – тексти (зафік­совані дискурси) можна описати як системно-структурні утворен­ня – певні типи впорядкованого зв’язку елементів. Закономірно, що універсальні принципи теорії систем поширюються на кому­нікативні феномени. До важливих постулатів теорії систем, які мають аналоги в текстуальному аналізі, належать: 1) принцип незвідності елементів до суми; 2) уявлення про взаємозв’язок структури, функції й еволюції; 3) принцип відкритості; 4) ієрар­хічна організація у межах системи [58].

Положення про те, що системно-структурна єдність – це щось інше і щось більше, ніж арифметична сума усіх її складників, ві­доме лінгвістам як аксіома “текст – це завжди щось більше, аніж формальна сума речень”. Тим додатковим “щось”, яке з’явля­єть­ся унаслідок взаємодії елементів тексту – слів, фраз, речень, – є смисл твору, його ідея та “увітканий” у конотативну тканину тексту психологічний портрет автора.

Принцип ієрархічної організації означає, що будь-яка сис­тема середньої ланки підпорядкована мегасистемі і сама утворена із субсистем. Класична соціальна ієрархія – “су­спіль­ство – гру­па – індивід”; традиційні ланки підпоряд­кованос­тей у лінгвіс­тич­ній системі – “комунікативно-прагматичний різно­вид текстів (дискурс) – текст – фраза”. Зрозуміло, що статус сис­теми, мега­системи чи субсистеми може залежати від “точки відліку”, від­носної відстані спостерігача до об’єктів спостереження. Текст виступатиме мегасистемою в ієрархії “текст – фраза – слово” і субсистемою другого порядку у класифікації “мовлення – функ­ціональний різновид мовлення – текст” [58].

Питання для обговорення:

1. Ізотопії – індикатор основних сенсів тексту.

2. Які висновки стосовно норми і стандартів зв’язності можна зробити на основі експериментів із дезінтеграції, фрагмен­тації тексту, вилучення різних видів його ізотопій?

3. Як екстраполюють постулати аналізу систем на уявлення про текст як системно-структурну єдність?

Практичні завдання:

Позначте елементи різних ізотопій у тексті. Які з них є ви­значальними для реалізації тематичної програми тексту? Чи існує зв’язок між специфікою окремих ізотопій і типом дискурсу?