2. Iсторичнi етапи становлення юридичної логiки.

В своєму історичному розвитку юридична логіка пройшла декілька етапів.⁵ Перший пов’язаний з самим її виникненням і відноситься до часів Стародавньої Греції і Риму, коли бурхливий розвиток господарювання неминуче призводив до численних майнових спорів і вимагав їх постійного судового вирішення. Саме цією причиною пояснюється становлення римського права, яке зберігає своє практичне значення й до нині. В свою чергу судові процеси вимагали розвитку техніки судових дискусій, уміння побудови виправдальних чи обвинувальних промов, логічної побудови аргументації і правил спростування та ін.⁶ Як свого часу практичні потреби землемірства в Єгипті сприяли виникненню науки геометрії, так інтенсивна юридична практика виступила тут основним джерелом розвитку логічної науки, сприяла її виділенню в окрему галузь знань зі своїм власним предметом і законами. Без обов’язкового засвоєння цих знань і відповідних навичок їх застосування неможливо було сподіватись на успішну юридичну чи політичну кар’єру. Судові промови Демосфена, Ціцерона, Плінія Молодшого⁷ відзначаються бездоганною логічною організованістю і аргументованістю. Таким чином, на першому етапі логіка хоча й виділяється в окрему науку, але існує і функціонує саме як практичний засіб юридичної діяльності, розуміється як прикладна, інструментальна наука. Це дає всі підстави вказаний період вважати часом виникнення юридичної логіки.

Середньовіччя і Нові часи характеризуються перш за все розвитком чистої логічної теорії. Тут були досягнуті серйозні результати, деякі доробки середньовічних схоластів-логіків, наприклад, використовуються в сучасній комп’ютерній техніці. Для юридичної логіки як самостійної науки середньовіччя є скоріш латентним періодом розвитку, хоча і в цей час, як зазначалося, йшов інтенсивний аналіз логічних прийомів тлумачення класичних текстів римських юристів, перш за все Дигестів Юстиніана, що дозволяло розшифровувати й накопичувати типові схеми техніки оперування з правовим матеріалом як основи юридичної логіки і правового мислення.⁸ Цей матеріал став предметом рефлексії та спеціального розгляду вже на початку Нових часів. Відомі праці з юридичної логіки таких авторів, як П.Гамарія (Болонья, 1524), Х.Хегендорфа (Лейпциг, 1531), М.Вігелія (Базель, 1557), А.Фронса (Лондон, 1588). В 1615 році, наприклад, тюбінгенський професор В.Шикхард видав в Гейдельбергу книжку “Logica juridica”, в якій розкривав логічні підстави класифікації правил тлумачення правових норм. Значного поштавху для розвитку юридичної логіки завдали праці класиків філософії та права Нових часів Т. Гоббса та Г.Лейбніця.¹

З ХІХ століття починається новий, етап в становленні та розвитку юридичної логіки як науки. Перш за все це пов’язано з поширенням у цей період ідей і практики юридичного позитивізму, який передбачав широке використання логічної техніки в судових процесах, по суті будував на ньому все судочинство. По-друге, в минулому столітті склалася сприятлива гносеологічна ситуація, коли в наявності були як високий рівень логічних знань, досягнутий за попередні часи, так і значний історичний досвід правозастосовчої діяльності. Тому з необхідністю почала актуалізуватись об’єктивна потреба в об’єднанні цих галузей знань з тим, щоб використати їх сумісний потенціал для розвитку як права, так і логіки. Поступова реалізація й задоволення цієї теоретичної потреби призвели до формування міждисциплінарної логіко-юридичної науки, а її практичні досягнення давали всі підстави для досить високої оцінки її значення. “Логіка права, - зазначав в ті часи Р.Ієринг, - є певним чином самий квіт правових положень, екстракт з них”.² Остаточне становлення юридичної логіки як сучасного напряму наукових досліджень ще не завершилось і донині, однак чітко вималювались предмет і стратегія їх подальшого розвитку.

Фундаментальне обгрунтування логіки як науки, яка розвиває право і права, як логічної системи здійснив Гегель в своїй знаменитій праці “Філософія права”(1820). Можна вважати, що після її опублікування юридична логіка отримала глибокі теоретичні засади, які забезпечують можливість її інтенсивного подальшого розвитку. Однак слід враховувати й те, що Гегель, вважаючи “мислення – основою права й державного устрою загалом”,³ у своїй праці використовував вищий на той час рівень логічних знань - логіку діалектичну, а юридична практика, і перш за все представники школи юридичного позитивізму обмежувались лише використанням формально-логічних законів і правил у судовій діяльності. Виник певний розрив, навіть суперечність між фундаментальними теоретичними засадами юридичної логіки і практикою її застосування. Увесь подальший шлях еволюції цієї науки пов’язаний саме з подоланням вказаного розриву.

Євген Ерліх (1862-1922), засновник світової соціології права (в минулому декан юридичного факультету (1901), а згодом і ректор університету (1906) Франца Йосифа в Чернівцях)⁴, автор знаменитої “Юридичної логіки” (Die Juristische Logic. - Tübingen, 1918; друге видання - у 1925 р.), чітко усвідомлював суперечливість між статичною формально-логічною системою, яка використовувалась прибічниками парадигм юридичного позитивізму і динамічною, постійно змінною, прогресуючою системою живого права. Саме ця недостатність, неспроможність формальної логіки охопити, опанувати “живе право” привело Ерліха до радикального висновку про шкідливість застосування логіки в праві взагалі, оскільки вона не тільки не спроможна охопити реального процесу судочинства, але й часто призводить при її використанні до винесення явно несправедливих вироків. Постійна зміна реальної правової ситуації в суспільстві не вкладається в сухий формальний механізм дедуктивного слідування з більшого засновку, який складає статичну правову норму, через конкретний “живий” випадок, до висновку, який з причини поєднання “живого” з “мертвим” перетворюється в юридичну фікцію, або, просто кажучи, в несправедливий вирок суду. Здається, склалася парадоксальна ситуація: автор “Юридичної логіки” виступає проти логіки. Насправді парадокс тут тільки уявний. Є.Ерліх виступав проти абсолютизації юридичними позитивістами використання в праві саме формальної логіки, але доводив необхідність застосування логіки більш вищого порядку, яка б враховувала всю суперечливу динаміку соціально-правових процесів у суспільстві, іншими словами, стверджував важливість переходу юридичної практики на рівень застосування діалектичної логіки права. Для такого висновку у засновника соціології права були всі підстави не тільки тому, що соціальна ситуація в юриспруденції на початку століття вимагала докорінних змін функціонування правового механізму, його серйозної динамізації, але й ще тому, що навіть у період панування юридичного позитивізму судові рішення при наявності прогалин у праві практично ніколи не здійснювались і принципово не могли здійснюватись на основі законів формальної логіки, а вимагали творчого підходу з урахуванням положень всієї системи права як цілого, з елементами суб’єктивізму, що випливали з особливостей правосвідомості судді та ін. Так, Є.Ерліх зауважував, що “юрист, який визнає юридичну логіку, поступово переконується в тому, що суддя на противагу своєму обов’язку при рішенні конкретного правового випадку так чи інакше слідує інтуіції свого власного духу”⁵. Ця особливість судочинства ще в гегелівський період створювала умови для подолання зазначеного вище розриву між діалектико-правовими засадами юридичної логіки і формально-логічними настановами і судовою практикою юридичного позитивізму. Епохальна праця Ерліха “Юридична логіка” зробила значний внесок у подолання цього розриву. Хоча опоненти знаменитого чернівецького правознавця, наприклад, відомий юрист І.А.Покровський, обвинувачували його в переході з однієї крайнощі в іншу, тобто від абсолютизації логіки юридичними позитивістами до логічного негативізму представників “живого права”,⁶ в дійсності Є.Ерліх зовсім не заперечував доречність використання логіки в юридичній практиці, він тільки показав обмеженість можливостей формальної логіки і обгрунтував небхідність переходу до логіки юридичного мислення більш вищого порядку, більш складної діалектичної логіки права. Таким чином, саме погляди Є.Ерліха сприяли радикальному переосмисленню предмета юридичної логіки і дали значний поштовх для розвитку цієї науки в 20 столітті.⁷