§1. Роль аналогії в аналізі доказів

При розслідуванні злочинів аналіз фактів супроводжувався порівнянням окремих обставин цієї справи з фактичними даними, що були доказами по інших справах. Ціль такого порівняння – знаходження подібного в фактах, які порівнюються.

Нерідко, коли знаходять декілька подібних моментів в двох різних випадках, наприклад, в разі однакових методів вчинення декількох різних злочинів по спорідненості методів роблять висновок, що ці злочини скоїла одна особа. З точки зору логіки – це умовивід за аналогією.

Аналогією в логіці називають умовивід від окремого до окремого, в якому через подібність цих предметів або подій в одних ознаках робиться висновок про подібність цих предметів, або подій й в інших ознаках.

В практиці судових розслідувань висновок за аналогією зустрічається при розслідуванні злочинів за способами їх вчинення. В Ленінграді в різний час з 1948 р. по 1950 р. в різних районах були порушені кримінальні справи в зв’язку з виявленням трупів жінок з ознаками насильницької смерті. В 1948 р. був виявлений труп молодої жінки Б., в 1949 р. – труп К., в 1950 р. в слідчі органи поступила заява гр-ки М. про замах на її життя зі сторони невідомого чоловіка. У всіх випадках був своєрідний спосіб здійснення злочину: злочинець користувався однаково затягнутими петлями для придушення жертв. По закінченню певних строків розслідування по всім цим справам було призупинено. В 1950 р. при розслідуванні справи по звинуваченню З. в згвалтуванні 14-річної П. Під час обшуку на квартирі обвинуваченого була виявлена петля з шнура, подібна на ті петлі, які були виявлені по порушеним раніше справам про вбивства зі згвалтуванням.

Виходячи з цього факту, слідчий звернувся до матеріалів однієї з призупинених справ. Викликана в якості свідка М., на яку раніше було вчинено напад з використанням петлі, впізнала в З. того чоловіка, який хотів її задушити. Подальшим розслідуванням було встановлено інші дані, що обвинувачують З. в вчиненні злочинів. В цій справі своєрідність дій злочинця було підставою для висновку по аналогії про вірогідність вчинення ряду злочинів однією тією ж особою. Хоча подібність вчинення дій ще не є достовірним і кінцевим доказом, який викриває дану особу в здійсненні ряду злочинів, вона допомогла знайти слідчому інші дані, що викривають злочинця.

Отже, потрібно зазначити, що висновок за аналогією дає лише ймовірний результат. Для більшої вірогідності необхідно враховувати всі умови, що висуває логіка. Це: істотність подібних ознак, їх більша кількість, взаємозв’язок між ознаками, відсутність істотних відмінностей між явищами, що порівнюються.

§2. Роль силогізму в аналізі доказів

Велике значення при дослідженні доказів грає дедукція та силогістичні умовиводи. Силогізмом називається дедуктивний умовивід, в якому нове знання-висновок з необхідністю виходить з двох вихідних суджень-посилок. Меншою посилкою в силогізмі виступає судження, яке містить знання про існування якого-небудь конкретного факту.

Більшою посилкою в силогічному умовиводі, що встановлює звязок окремого доказу з подією злочину, звичайно виступає загальне судження, яке формує знання про звязки між подібного роду явищами.

Знання – це виражений в різних за своїм характером судженнях, - результат попереднього досвіду. В одному випадку ці загальні судження встановлюються наукою і являють собою достовірні судження. В іншому випадку в якості більшої посилки виступають отримані індуктивним шляхом через прості перерахування, узагальнення, які носять лише вірогідний, проблематичний характер. В залежності від характеру цього узагальнення, тобто від якості більшої посилки, різну цінність має і висновок.

Російський юрист так пише про процес доказування в суді: ”Если пройти мимо частностей приёмов доказывания, то в общих чертах процес доказывания всегда сводится к образованию силлогизма”. Більшою посилкою в цьому силогізмі слугує узагальнення відносно звичайного звязку речей меншою – одиничний факт, що виступає в якості судового доказу.

А ось Люблинський критично висловився про роль дедукції в пізнанні та про ймовірність дедуктивного висновку: “Наше знание общих законов никогда нельзя назвать истинным, а только более или менее вероятным. Рассматривая вывод по форме силогизма, где в качестве большей посылки выступает общее положение, наш вывод будет настолько же далёк от безусловной истины, как далёко от неё лежащее в основе силлогизма общее суждение. Он всегда будет лишь более или менее вероятным: чем длиннее цепь умозаключений, тем вероятность эта будет всё более и более ослабляться”. І далі: “Признав невозможность произвести какое-либо умозаключение без общего суждения, мы тем самым должны отрицать безусловную достоверность наших знаний”.

Помилковість зведення доказування в суді до силогізму пояснюється тим, що силогізм не вичерпує всього процесу доказування в суді. Силогістичний висновок дійсно застосовується в судовому дослідженні для встановлення причинного звязку окремого факту з подією злочину. Вирішити це питання ще не означає доказати винуватість обвинуваченого. Одиничний факт, що виступає доказом по справі, може висвітлити лише одну обставину злочину, одну сторону головного факту, крім того не завжди цей факт з достовірністю доказує те чи інше положення. Для того щоб доказати головний факт, необхідно привести ряд доказів по справі, розглядаючи їх у взаємозвязку.