1. Виникнення держави і права, їх періодизація

Стародавня історія Китаю здавна привертала увагу вчених багатьох країн. Проте наукове її вивчення почалося тільки з кінця XIX ст., причо­му спочатку воно йшло шляхом перекладання стародавніх пам'яток китайської літератури, на підставі яких і робилися різні припущення про шляхи розвитку давньокитайського суспільства. Скільки-небудь знач­них археологічних матеріалів, які могли б підтвердити вказівки літера­турних та історичних пам'яток про самобутність китайської культури, не було. У зв'язку з цим виникають різні концепції, теорії, припущення щодо походження китайського населення та його культури. Висловлю­валися, зокрема, думки, що китайська народність прибула на ці землі з Середньої Азії або Західного Сіньцзяну (американський вчений Ріхтго-фен); що китайська раса неспроможна до прогресу; робили спроби дове­сти "застійний" характер китайського суспільства та ін.

Тільки наприкінці XIX ст. досить своєрідно були виявлені необхідні речові докази щодо справжньої історії Китаю. Китайський історик Ван І-жун купив у знахарів лікувальний засіб — так звані кістки дракона, що виготовляли з тваринних кісток, знайдених у землі. На одній із та­ких кісток він виявив висічений ієрогліф. Так були відкриті знамениті написи на кістках тварин і панцирах черепах, зроблені у ХУІ-ХІ ст. до н.е., у часи правління династії Інь. Таких написів знайдено понад сто тисяч. Це було доказом того, що Китай не стояв осторонь стовпових шляхів розвитку людства, що китайське суспільство, перш ніж встано­вилися феодальні відносини, пройшло у своєму розвитку етапи первіс­нообщинного ладу і рабовласницької формації.

Велике значення у вивченні історії Китаю мають "Історичні запис­ки" (Ші цзи) Сима Цяня — батька китайських істориків (155-88 рр. до н.е.). Це перша зведена історія країни, що охоплює період від найдав­ніших часів до І ст. до н.е. Автор використав доступні у той період джерела (II—І ст. до н.е.), які, однак, з часом були втрачені.

Крім археологічних знахідок, виняткове значення для вивчення стародавньої історії Китаю мають пам'ятки китайської історії та літе­ратури "Шу цзін" і "Ші цзін" ("Книга історії" і "Книга пісень"), істо­ричні хроніки "Чуньцю", "Цзочжуань", політико-економічні тракта­ти "Іцзінь", "Сюньцзи" та ін.

Історію Стародавнього Китаю звичайно поділяють на періоди, які називаються в історичній літературі за іменем правлячих династій:

1. період Шан (Інь) — ХУПІ-ХИ ст. до н.е. — рабовласницький період;

2. період Чжоу (XI ст. - III ст. до н.е.) з пїдперіодами Чуньцю (VIII-V ст. до н.е.) і Чжаньго (V—III ст. до н.е.). У цьому періоді з підперіоду Чуньцю, як вважають, виникає феодалізм;

3. період Хань (III ст. до н.е. - III ст. н.е.).

Проте щодо часу виникнення феодальних відносин у країні навіть серед китайських дослідників-науковців немає єдності.

За кліматичними і природними умовами Китай можна поділити на три великі зони: 1) гірсько-пустинні райони Північно-Західного Китаю і Сікан-Тібетського плоскогір'я з різко континентальним кліма­том; 2) басейни рік Хуанхе і Янцзи з помірним теплим кліматом, з ро­дючими лесовими грунтами; 3) райони субтропіків у Південному і Південно-Західному Китаї.

Люди з'явились у Китаї в сиву давнину, ще в епоху нижнього палеоліту. Згодом формується переважно монголоїдна раса людей. У У-ІУ тисячоліттях до н.е. неолітичні племена й общини перехо­дять до осілого способу життя, примітивного землеробства, ремесла, скотарства. Первісна орда (стадо) переростає в первісні общини, які об'єднуються у племена, виникають багаті культури Яншао (3000-2200 рр. дон.е.),Луншань (2200-1700 рр. до н.е.) та ін. Північно-китайські пле­мена, скупчені в долинах Хуанхе і Янцзи, стали предками китайців, а інші неолітичні племена північно-східних, північно-західних та пів­денних районів країни — предками багатьох сучасних малих народів Китаю.

Час існування північнокитайських неолітичних племен збігається з періодом правління легендарної династії Ся, описаної в китайських хроніках. Це був, згідно з легендою, "золотий вік", коли країною пра­вили три царі та п'ять імператорів, кожен з яких дав населенню щось з необхідних речей: рибальські гачки, сіті, мотику і плуг; інший навчив будувати житла і палаци, ще один — ткати матерію на одяг, будувати іригаційні канали і греблі.

Північнокитайські племена мали в той час родовий лад. Родова община будувалась на кровній спорідненості, майно переходило у спад-

98

99

щину по материнській лінії. Основним заняттям людей було землероб­ство — вирощування рису, що вимагало, з одного боку, достатнього зрошування полів, з іншого — захисту їх від затоплення примхливою рікою. Займались також розведенням свійських тварин. Великого роз­витку досягло ткацтво, виготовлення керамічного посуду. Розвиваєть­ся обмін, торгівля.

Найвищу владу в роді мав старійшина, якого обирала вся общи­на, в тому числі жінки, думка яких мала велике значення. Старійшина керував також виконанням релігійних обрядів. Згодом ці функції пе­рейшли до шаманів-віщунів, частіше — до шаманок —"уші".

Кілька родів об'єднувалися у плем'я, на чолі якого стояв вибраний вождь. Його обирали з числа родових старійшин.

Внаслідок розвитку приватної власності, поглиблення соціального розшарування відбувається відокремлення родової верхівки від решти членів роду. Це засвідчують місця і багатство знайдених поховань.

У війнах між племенами, які відбуваються все частіше, зростає роль чоловіків-чужинців, які, одружившись, прийшли у плем'я. Вони навіть обирають, поряд з колишнім, свого вождя — воєначальника. Наявність двох вождів є характерною рисою первіснообщинного ладу в китайців. Зростає і роль військово-дружинної знаті. Війни сприяють накопичен­ню багатств, призводять і до ранньої появи рабства. Рабів стає щораз більше, на них покладаються найважчі роботи.

Специфічні умови виробництва, пов'язані з необхідністю керів­ництва колективними зусиллями общин, спрямованими на зрошення земель, попередження згубних наслідків розливів рік, а, отже, на буді­вництво розгалуженої системи іригаційних споруд, вирубування лісів для розчистки земель під посіви, необхідність захисту територій від набігів сусідів та, у свою чергу, організація воєнних набігів на них ■— зумовили все більше зростання влади племінних вождів — ванів. Вони формують свої військові дружини, влада їх стає спадковою. Виника­ють правлячі династії у племенах чи навіть союзах племен. Так, по се­редній течії Хуанхе жили племена, підлеглі династії Ся, по нижній течії і дельті ріки, а також узбережжі Східно-Китайського моря — династії Інь, на північному сході, північному заході та півдні від них жили ко­чові, скотарські племена цянів, ту, гуй, цюань тощо.

Наявність рудних копалин у Шандуні дало змогу іньським племе­нам раніше від інших вступити на шлях виготовлення бронзових зна­рядь, це привело до зростання продуктивності праці, а бронзова зброя допомагала вести успішні війни з сусідами.

Наприкінці III тис. до н.е. іньські племена, об'єднавшись у союз, захоп­люють чимало земель і здобичі у племен Ся та у кочовиків , у т.ч. рабів.

До початку П-го тисячоліття до н.е. процес розкладу первіснооб­щинного ладу виявився цілком очевидно. Він проходив у безперервній боротьбі як всередині племен, так і між племенами та їх союзами. Отож, поглиблення класового розшарування суспільства, майнової не­рівності, безперервні війни привели до ліквідації родового ладу і ство­рення держави.

Згідно з китайською історичною традицією та хроніками приблиз­но у XVIII ст. до н.е. (за найновішими даними — у 1600-1580 рр. до н.е.) правитель ван іньців Чентан, розбивши кочові північно-східні пле­мена, а потім — племена Ся, тобто завоювавши обширні території Північного Китаю, заснував державу і династію Шан (Інь).

Значні військові події були фактором, який прискорив чи завер­шив процес розпаду первіснообщинного ладу й утворення держави.

Давньокитайська держава сформувалась як рабовласницька за своєю суттю, її столицею у різний час були різні міста — Шанцю, Хао, Аньян та ін. Ван перетворюється з племінного вождя-воєначальника в обожнюваного правителя-царя, наділеного обширною владою. Ут­ворюється адміністративно-виконавчий апарат, що складається з чис­ленних управителів, намісників, військових командирів, жерців та ін., який допомагає ванові-цареві управляти масою общинників, тримати в покорі рабів. Утверджується верховна власність вана-царя на землю, чому сприяє уява про вана як про земне божество.

В 1360 р. до н.е. на престол вступив ван Паньген, котрий правив країною близько 30 років і з часів якого (та його наступників) дійшло багато написів на кістках тварин і черепах, численні предмети матері­альної культури, що дає змогу відтворити соціально-економічні відно­сини того часу. При ньому столиця держави була перенесена у район сучасного міста Аньян (провінція Хенань), де вона знаходилась майже три століття — до падіння династії Інь. Місто було великим політич­ним і торговельним центром іньців, займаючи площу понад 6 км², було обнесено дерев'яною стіною і ровами, мало численні храми, водопровід, житлові будинки аристократів, царські палаци. В інших районах Ки­таю подібних міст археологічні розкопки не виявили.

Інське суспільство, в період якого відбувається перехід від нео­літу до бронзового віку, характеризується низкою нововведень: це і бронзове лиття, великі гробниці — мавзолеї, де зазвичай приноси­лись масові людські жертви, це поява бойових колісниць, це численні війни, порівняно розвинена писемність, поглиблена соціальна ди­ференціація.

І що найголовніше для юристів-правознавців — це виникнення Давньокитайської державності, перетворення племінного вождя у

100

101

правителя, вана-царя, влада якого спадкова, це формування апарату управління в центрі й на місцях, професійних збройних сил, тобто так званої публічної влади, відокремленої від народу.

Поступово оформляється й інший елемент державності — поділ держави і населення на територіальні одиниці, прикріплення населен­ня до певної території. З XIV ст. до н.е. повністю припиняються часті до цього часу переселення іньців, населення міцно зв'язане зі своєю територією. У написах на кістках згадується розмежування на західні, східні, північні, південні, центральні землі, з'являється суто територі­альне поняття "і" — поселення, а столиця називається "Да і" — велике поселення.

Одночасно з появою публічної влади, відокремленої від народу, складається стародавнє китайське право. У родовій общині основним засобом впливу на осіб, котрі не дотримувались загальноприйнятих звичаїв і правил поведінки, був публічний осуд. У Стародавньому Китаї він виявлявся у специфічній формі — винного виділяли серед людей, розмальовуючи його одяг і шапку, тим самим піддаючи загальній ганьбі та зневазі. Але у міру виникнення і розвитку держави до винних застосовуються значно дійовіші міри покарання: биття палицями, тілесні пошкодження, перетворення у рабів.

Процес виникнення давньокитайського права відбитий також у різних джерелах у взаємовідносинах підданих і правителя, людей різних соціальних верств, батьків і дітей тощо. Правові норми захи­щали інтереси правлячої верхівки суспільства, і їх виконання забезпе­чувалось примусовою силою держави.

У соціальному і політичному розвитку народів всього басейну ріки Хуанхе значні зміни відбулись у зв'язку із завоюванням цар­ства Інь наприкінці XII ст. до н.е. чжоуськими племенами, які прий­шли з північного заходу. Вони підкорили населення всього Північно­го Китаю, численні розрізнені родоплемінні общини і племена, що перебували на різних ступенях розпаду родових відносин.

Чжоуський верховний вождь Уван позбавив влади останнього пра­вителя династії Інь Дісіня, проголосив себе верховним ваном завойо­ваних територій, поклавши початок новій династії — Чжоу. Завойо­вані землі він передав, розділивши їх на провінції, у спадкове володін­ня своїм наближеним, які одночасно одержали різні титули. Спочатку центральна влада була міцною, однак з VIII ст. до н.е. удільні правителі починають набувати все більшої незалежності. Влада вана обмежуєть­ся його володінням — доменом. Стаючи місцевими царками, удільні правителі самі починають наділяти землі за службу, обростаючи свої­ми васалами, своїм апаратом управління.

Отже, у чжоуській державі починається роздрібленість із характер­ними для неї міжусобними чварами, війнами, боротьбою за централь­ний престол, захопленням дрібніших царств більшими, сильнішими. За гегемонію в країні боролися головно правителі семи найбільших царств — Чу, Ці, Цінь, Цзінь, У, Юе, Сун.

Безперервні війни призвели до економічного занепаду, знищення іригаційних систем, міст, сіл, зрештою — до зрозуміння необхідності встановлення миру, зближення народів Китаю. Нові погляди, настрої стали активно поширюватися проповідниками конфуціанської релігії. Починають посилюватися економічні та культурні контакти різних районів і народів, що приводить до їх зближення, групування навколо названих семи крупних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V століття до н.е. у багатьох відно­шеннях стало переломним. У цей час зароджується дія тих факторів, які приводять до об'єднання окремих царств в єдину імперію, єдину дер­жаву, де панівною політичною ідеологією стало конфуціанство.

Виплавлення заліза, поширення залізних знарядь праці сприяють різкому піднесенню економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруд, зростання сільськогосподарського і ремісного виробництва сприяють розвитку товарно-грошових відносин, скла­данню внутрішнього ринку, виділенню купецтва.

За цих умов відбувається інтенсивний розпад общинної власності на землю й утвердження приватної власності, створення крупного при­ватного землеволодіння. В останні два-три століття до н.е., що на­звані епохою "Чжаньго", тобто "Держав, що борються", чітко виявля­ється протиборство двох тенденцій у розвитку китайського суспільства. Перша — це тенденція створення великих приватних земельних во­лодінь, отже, шлях роздрібленості, міжусобиць. Друга—зміцнення дер­жавної власності на землю і створення єдиної централізованої держа­ви. Утверджується другий шлях, носієм якого виступає царство Цінь. Воно різними способами, переважно війнами, приєднує до своєї тери­торії низку сусідніх держав. У 221 р. до н.е. правитель Цінь проголосив себе Цінь Шіхуанді, тобто "цінським першим імператором".

Китай стає єдиною і могутньою централізованою державою. На цей час завершується також тривалий процес складання єдиної китайської народності, чому сприяє політичне, економічне і культурне об'єднан­ня країни.

Цінь Шіхуанді проводив широку завойовницьку політику. До Ки­тайської держави були приєднані обширні області на півночі, заході та півдні країни, населені не китайськими народностями. За цього імпе­ратора Китайська держава займала велику територію, її кордони про-

102

103

стягалися на півночі до центральних районів Монголії, на півдні — до В'єтнаму, на заході — до пустелі Такламакан, на сході — до Кореї. Цінь Шіхуанді дбав про економічний розвиток країни. Китайська культура широко проникає в інші регіони азіатського континенту.

Щоб запобігти можливим виступам колишніх правителів і знаті підкорених областей, імператор розпорядився 120 тисячам членів ари­стократичних сімей з усієї країни оселитися у столиці. Він активно про­довжує будівництво Великої Китайської стіни, розпочате ще IV ст. до н.е. Згодом вона перетвориться у потужну оборонну споруду протяж­ністю понад 4 тис. км при висоті від 6 до 10 м і приблизно такій же ширині. На її будівництві, а також численних палаців, міських мурів працювали десятки тисяч рабів, сила-силенна селян і ремісників, яких зганяли на будівництво з усієї країни.

Тяжке становище народних мас викликало численні бунти і по­встання. Один з керівників повсталих, селянський староста Лю Бан в 207 р. до н.е. захопив столицю імперії. До повсталих примкнули всі сепаратистськи налаштовані сили. В 202 р. до н.е. Лю Бан був проголо­шений верховним правителем-імператором під ім'ям Гао Ді, започат­кувавши нову династію — Хань. Щоб зміцнити своє становище, імпе­ратори ханьської династії проводять заходи, спрямовані на зміцнен­ня державної влади й економіки країни. Передусім зміцнюється цент­ральний державний апарат, обмежуються права спадкової знаті. Для збільшення державних прибутків запроваджується відкупна система збирання податків, проводиться широкий продаж титулів. Проводить­ся політика заохочення землеробства, розширюється будівництво іри­гаційних споруд. У перші роки були зроблені деякі поступки на ко­ристь селян: земельний податок знижено до 1/15 частини врожаю, а в 60-х роках II ст. до н.е. селян було двічі звільнено від сплати щорічних податків. Влада в селах здійснювалася виборними старійшинами, яких затверджували місцеві урядовці.

На початку нашої ери імператор Ван Ман, коли внутрішня ситуа­ція знову ускладнилася, чиновництво і великі землевласники тяжко експлуатували низи, провів в інтересах широких верств населення ре­форми. Земля, що належала аристократії, була конфіскована. Всі поля оголошувалися власністю держави. Заборонялося купувати і продава­ти землю, рабів. Кожна сім'я одержала в користування земельний наділ розміром 100 му. Місцевим властям заборонено карбувати монету. Збільшено податки на торговців, встановлено роздачу грошей бідним, на жертвоприношення і похорони.

Не всі ці реформи були запроваджені у практику, доведені до кінця. Так, незабаром Ван Ман скасував указ про оголошення землі держав-

ною власністю, дозволив її купівлю і продаж, як і рабів. Після смерті Ван Мана в Китаї тривала боротьба за престол. Продовжувалися по­встання, на країну часто нападали гунни та інші вороги.

У 220 р. династія Хань припинила існування. Єдиний Китай був знову поділений на кілька держав.