ББК 67.9

Т47

Рецензенти:

чл.-кор. Академії правових наук, проф.,

д-р юрид. наук В.С.Кульчицький,

доц., канд. юрид. наук В.О.Семків,

доц., канд. юрид. наук А.В.Кольбенко,

доц., канд. іст. наук В.М.Ягнішак

Допущено Міністерством освіти і науки України (Протокол № 14/18.2-563 від 26.04.2001 р.)

Редактори Діана Карпин, Любов Кирієнко

Тищик Б.Й.

Т 47 Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с. І5ВИ 966-603-019-5.

Згідно з навчальною програмою, у посібнику висвітлені питання виник­нення та суті держави і права в стародавніх країнах Сходу — Вавилоні, Єгипті, Індії та Китаї, їх суспільний лад, державний устрій, джерела та характерні риси права (основні його галузі, інститути, кодифікації тощо). Охарактеризована державність античних країн — стародавніх Греції та Риму. Проаналізовано особ­ливості виникнення цих держав, реформи, які узаконили їх утворення (Тезея, Солона і Клісфена у Греції, Сервія Туллія у Римі), суспільний лад та державний механізм античних країн (Афін, Спарти, Риму), джерела й основні галузі права. Показано історичне значення досвіду цих держав для сучасної Європи та світу.

Для студентів юридичних інститутів, факультетів університетів, коледжів та інших юридичних навчальних^заі^іадів.

1201000000-004 ББК 67.9

225-2001

ISBN 966-603-019-5 © Тищик Б.Й., 2001

Передмова

Предмет. Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільно-політичних наук, які прийнято називати історико-правови-ми, оскільки вони мають безпосередній зв'язок як з наукою історії, так і з наукою про державу і право. Однак за суттю і змістом історія держа­ви та права є наукою правовою, юридичною, тому вона введена до ос­новних навчальних курсів, які читають у вищих і середніх спеціальних юридичних закладах і які становлять невід'ємну частину, необхідний елемент повноцінної юридичної освіти.

На відміну від загальної історії історико-правові науки вивчають не суспільство загалом в усіх аспектах його розвитку, а процеси ста­новлення, розвитку, суть, причини загибелі різних держав та систем права, систем державних і юридичних установ тощо.

До вивчення і пояснення державно-правових інститутів, явищ і процесів, характерних для того чи іншого суспільства або певного пе­ріоду його розвитку, історія держави і права підходить з конкретно істо­ричних позицій, використовуючи велику кількість фактів, конкретних подій державно-політичного життя, діяльності держав, їх систем вла­ди, класів, партій, правових джерел тощо. Тут йдеться про залучення, дослідження саме всієї сукупності фактів і подій, а не вибіркового їх вивчення — тобто тільки тих, які не виходять за заздалегідь вивчені межі, підтверджують заздалегідь визначені ідеологічні чи політичні догми. Так, зокрема, чинила у всі часи існування посткомуністична "на­ука". Ті історичні, політичні чи державно-правові явища, події і фак­ти, які суперечили ідеологічній лінії, відкидали геть, замовчували або

фальсифікували.

Справжня, об'єктивна наука, в тому числі історико-правова, так не може чинити, бо інакше це не наука. Тільки всебічне, глибоке, об'єктив­не вивчення, аналіз явищ, подій, державно-правових інститутів дає змо­гу правильно їх оцінити, визначити соціальну службову роль у

суспільстві.

Наголосимо, що, оперуючи всією різноманітністю фактів, конкрет­них явищ політичного, державно-правового життя, історія держави

З

і права не тільки має на меті зібрати їх якнайбільше, описати, оцінити. Така чиста описовість значно б Збіднила науку, хоча і це має значення. Отже, йдеться про те, що історія держави і права має також на меті виявлення історичних закономірностей розвитку держави і права.

Зауважимо, що конкретно-історичні закономірності розвитку дер­жави і права мають специфіку порівняно зі загальними закономірнос­тями розвитку суспільства, оскільки держава і право посідають у ньо­му особливе становище, характерне їх відносною самостійністю і зна­чимістю.

З іншого боку, історія держави і права тісно пов'язана з такою юри­дичною наукою й дисципліною, як теорія держави і права, що теж вивчає закономірності їх розвитку. Але теорія держави і права за до­помогою логічного, системного, порівняльного й інших методів відоб­ражає історичний процес в узагальнюючій, абстрактній формі, ви­вільненій від зайвої конкретики, історичних випадковостей і ухилень. Вивчаючи конкретні дані історико-правової й інших наук, вона вироб­ляє свою систему загальноправових понять і категорій, які, в свою чергу, широко використовуються в навчальному предметі історії держави і права.

Тобто на відміну від теорії держави і права історико-правові пред­мети вивчають конкретні процеси виникнення та розвитку різних дер­жав і систем права, державно-правових інститутів і явищ в їх хроно­логічній послідовності, що появились у певному історичному просторі й часі.

Отже, визначаючи предмет історії держави і права зарубіжних країн, підсумуємо: ця наука (і навчальна дисципліна) вивчає процес виник­нення, розвитку, суть, основні функції, соціальну роль та причини за­гибелі різних держав і систем права в хронологічній послідовності та конкретній соціально-історичній обстановці, які існували чи існують сьогодні за межами України.

Знання цього предмета необхідне не тільки для загально-юридич­ної культури. Відомо, що без знання й усвідомлення минулого немож­ливо творити сучасне, передбачити майбутнє. Без таких знань, враху­вання досягнень і помилок минулих поколінь, держав часто все сучас­не життя втрачає свій смисл. Засвоєння предмета історії держави і права зарубіжних країн дає студентам необхідну фактичну основу для вив­чення і засвоєння багатьох галузевих предметів.

. Наука історії держави і права зарубіжних країн (на Заході вона ча­сто йменується загальною історією права, історією права і державних інститутів тощо) має свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере початок з кінця ХУШ-початку XIX ст., коли виникла

історична школа права у Німеччині (Г.Пухта, Ф.Савіньї та ін.), розви­нена у багатьох інщих країнах. Згодом появилися позитивістська (О.Конт, П.Лафіт, Г.Спенсер, Е.Дюрінг), соціологічна (Е.Нейкамп, О.Холмс та ін.) школи права. Був вивчений і узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці (наприклад, бага­тотомна "Історія права" німецьких учених Й.Коллера і Л.Венгера (1914 р.), "Панорама правових систем" (1928 р.) і "Історія права" (1924 р.) аме­риканців Д.Вігмора і У .Сігля та інших, які широко застосовували істо-рико-порівняльний метод досліджень. Цей предмет був уведений у навчальні програми вузів, оскільки за пізнавальною цінністю, інфор­мативністю історія держави і права є дієвим інструментом формуван­ня історичної свідомості, світогляду взагалі. Отже, ця наука дає змогу не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, а й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона озброює юристів, яким належить працювати на благо своєї країни на межі тися­чоліття і в XXI ст., необхідними знаннями, що допоможуть їм прак­тично здійснювати програми глибоких економічних реформ, демокра­тизації політичного життя, реалізації конституційного положення про створення соціальної, правової держави в Україні.

Методологія науки і курсу. Дослідження, пізнання і вивчення історії держави і права зарубіжних країн не зводяться, як зазначалось, до збо­ру й опису фактів та подій. Вони передбачають концептуальне й теоре­тичне осмислення, узагальнення цих фактів, що вимагає, в свою чергу, використання загальнофілософських і спеціальних методів дослід­ження.

Одним з таких загальних методів є метод матеріалістичної діалек­тики, згідно з яким природа, матеріальне життя, спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економіка, є первинною, об'єктивною реаль­ністю, а свідомість, мислення, релігія, ідеологія, держава, право — дру­горядними, "надбудовними" елементами. Далі, всі явища суспільного розвитку повинні розглядатися у зваємозв'язку, взаємозумовленості, в усій сукупності, оскільки історія людства постійно змінюється, розви­вається, рухається вперед — по висхідній лінії тощо.

Загалом, все це правильно, і даний метод, "вдосконалений" класи­ками марксизму-ленінізму, був покладений в основу їхнього вчення. Але марксисти-ленінці його переінакшили, "підігнали" під свою ідео­логію. Економічний фактор, матеріальні умови життя суспільства, еко­номічні закони розвитку ними оголошені об'єктивними, незалежни­ми від волі людей, роль так званої надбудови — невелика. Боротьба антагоністичних класів, з яких обов'язково складається будь-яке сус­пільство, крім соціалістичного, боротьба протиріч є основною рушій-

4

5

ною силою суспільства. Боротьба класів мусить закінчуватися револю­цією, отже, насилля неминуче, без нього суспільство не може розвива­тися. За словами В. Леніна, воно "локомотив" історії. Таку теорію лег­ко можна зрозуміти: В. Ленін та інші лідери більшовицької партії доб­ре знали, що парламентським, ненасильницьким шляхом до влади прийти їм не вдасться.

Марксизм-ленінізм брав у науці лише те, що підходило до його кон­цепції. Все інше оголошувалось помилковим, несуттєвим або замов­чувалось. Те, що використовували, тлумачили на свій розсуд, часто перекручували. В комуністичній "науці" насправді домінувало не діа­лектичне, а, як правильно зазначає професор О.О. Шевченко, так зва­не соціоцентричне мислення ■— прямолінійне і примітивне, що прояв­лялося у постійному повторенні одних і тих самих думок, догматизмі, неспроможності вийти за раз і назавжди визначені межі, підгонці ма­теріалу під політичну "лінію", ідеологію. Такий підхід породжував у науці, в тому числі в історії держави і права, безальтернативність, куль­товий підхід, безликість, страх першоджерел тощо. Вчення "класиків марксизму-ленінізму" та їх послідовників оголошувалось єдино пра­вильним, єдиною науковою істиною. Марксистське єдиномислення догматично повторювало раз і назавжди встановлені "істини", ідео-лого-політичні штампи приклеювало на всі етапи, всі епохи. Буржу­азне суспільство, державу і право, наприклад, безапеляційно оголо­шували загниваючими, такими, що прямують до загальної кризи і загибелі, а єдино прогресивним — соціалістичне, яке йде до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Насправді "соціалістична демокра­тія" була наскрізь фальшивою, показовою, з абсолютним безправ'ям особистості.

Намагання приховати справжній стан речей, абсолютна необ'єк-тивність, заідеологізованість призводили до того, що численні першо­джерела, архіви, документи переховувались у закритих спецфондах, як і зарубіжна література, періодика тощо.

Не повністю сприйнятним є і метод позитивізму, який протистав­ляє марксистській ідеології класової боротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, стрибків, вибухів, революцій.

Немарксистські історики здебільшого заперечували безапеляцій­но вирішальну і визначальну роль економічних факторів у розвитку суспільства, явну недооцінку так званих надбудовних елементів. Вони цілком справедливо зазначали, що ці елементи спроможні суттєво впливати на економічні процеси, матеріальний базис, навіть зміню­вати його.

Загальних методів вивчення тієї чи іншої науки може бути декіль­ка. Сучасна світова наука містить широкий діапазон філософських ус­тановок, які дають змогу з різних позицій пояснювати історичні про­цеси виникнення, суті та розвитку держави і права. Відмова від яко­гось нібито "єдино правильного", моністично-матеріалістичного по­гляду на історію, методологічний плюралізм стали характерними і для

науки в Україні.

Вплинула на це й різноманітна історико-правова література різних країн, у якій можна знайти багато концепцій, що намагаються прояс­нити походження й наступну еволюцію держави і права (у тому числі релігійний, ісламський фундаменталізм, ліворадикальні, марксистські та немарксистські тощо). Це змушує думати, аналізувати, а не займа­тися доктринерством і догматизмом. Стала очевидною обмеженість і односторонність марксистської п'ятичленної формаційної періоди­зації історичного процесу, побудованої, знову ж таки, на суто еко­номічній типології (первіснообщинний лад, рабовласництво, фео­далізм, капіталізм і соціалізм-комунізм). Але у цю схему не вписува­лося чимало явищ, процесів, цілих періодів розвитку суспільства. Зовсім не брали до уваги роль у розвитку суспільства релігії, традицій, історичного досвіду та ін. Це й призвело до широкого використання в українській науці поняття "цивілізація", яке склалось у Європі ще наприкінці ХУШ-початку XIX ст. Прихильники нових підходів ваго­ме місце приділяють людині, бо об'єктивні процеси історії значною мірою проходять, конкретизуються через внутрішній світ і досвід людини, що виражається у способі її життя, світогляді, системі цінно­стей, вчинках.

В історії держави і права зарубіжних країн у зв'язку зі специфікою предмета важливе значення має використання спеціальних методів і підходів, скажімо, конкретно-історичного, порівняльно-правового, логічного, системного, моделювання та ін.

Періодизація історії держави і права. Періодизація курсу необ­хідна, оскільки надто великий за обсягом матеріал міститься у цій на­уці — від найдавніших часів аж до сьогодення.

У світовій історії та літературі прийнято виділяти в розвитку людсь­кого суспільства такі основні епохи: стародавній світ, середні віки, но­вий і новітній час. Кожна з цих епох являє собою певний історичний ступінь. Підходять вони і для історії держави і права, оскільки тут за основу беруться не формаційні, суто економічні межі, а низка важли­вих цивілізаційних, історико-політичних, ідеологічних, економічних та інших факторів.

Отже, подаємо таку періодизацію:

6

7

1. Історія держави і права Стародавнього світу (IV тис. до н.е — V ст н.е.).

2. Історія держави і права середніх віків (V ст. н.е. — ХУІІ-ХУШ ст.).

3. Історія держави і права нового часу (ХУІІ-ХУШ ст. — 1918 р.).

4. Історія держави і права новітнього часу (1918 р. — 2000 р.).

^ Звичайно, така періодизація умовна. її межі можуть бути визначені и інакше. Скажімо, еволюція стародавніх і середньовічних суспільств і держав Сходу, Африки, Америки відбувалася за особливим, своєрід­ним напрямом; іншими були її часові періоди. Але ми беремо за осно­ву цього посібника розвиток європейської цивілізації.

Частина І

ДЕРЖАВА

І ПРАВО КРАЇН

СТАРОДАВНЬОГО

СХОДУ

Розділ І

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Держава як організація політичної влади, система органів управ­ління, за допомогою яких здійснюється управління в інтересах усього суспільства чи певної його частини, та право як система загально­обов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих держа­вою, існували не завжди. Вони виникли на певних етапах, у певні періоди соціального розвитку людства. За первіснообщинного ладу їх ще не було. Згодом разом з його розпадом — з появою приватної власності, майнової нерівності, рабства, обміну і торгівлі, формуванням соціально-економіч­них класів чи груп з різноманітними, нерідко протилежними, інтересами та інших факторів виникає потреба у створенні такої організації сус­пільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку. Так постає держа­ва. Крім загальних закономірностей, у кожного народу процес творення держави має характерні особливості.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у півден­но-західній частині Азії та північно-східній Африці. Саме тут створе­но колиску людської цивілізації, письменності, культури тощо. У ме­жиріччі Тигру та Євфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству з ними розташувалися Хеттська дер­жава, Фінікія, єврейські (семітські) царства, потім — Персія, Урарту та ін. В Африці, у долині річки Ніл, знаходився Єгипет. До цієї групи країн належать також Стародавні Індія та Китай.

Насамперед постає питання: чому саме там виникли перші в історії людства держави?

Найімовірніше, відповідь треба шукати у природних умовах цього регіону земної кулі, тобто в матеріальних умовах життя суспільства. Родючі землі, здебільшого сприятливі кліматичні умови, великі, по­вноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осі­лого, землеробського способу життя. Водночас розвивалися скотар­ство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність

грунтів, наявність великих просторів пустелі, засушливі періоди року, що наставали після надмірних опадів і повені, зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є на сьогодні основою східно­го землеробства.

У Вавилоні, Єгипті, Індії, Китаї та інших країнах здавна навчилися використовувати повноводдя великих рік для зрошення полів. Висо­кий рівень води, який наставав, коли у верхів'ях рік випадали великі дощі, у горах розтавали сніги, використовували для наповнення во­доймищ, каналів тощо. Саме тому люди і оселялися біля великих рік, вздовж їх течії — Нілу, Євфрату, Тигру, Гангу, Брахмапутри тощо. Роз-лив^вод цих рік не тільки забезпечував зрошення земель, а й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу.

Звичайно, одна людина чи навіть вся родина не в змозі була про­копати зрошувальні канали, особливо до віддалених від ріки земель, або споруджувати дамби чи у випадку необхідності підняти воду на вищий від поверхні ріки рівень тощо. Вітри з пустелі засипали іри­гаційні споруди піском, і щороку для їх розчищення доводилось та­кож докладати великих зусиль. До того ж території деяких країн, зок­рема Індії, Китаю, були вкриті дрімучими лісами, джунглями, які ви­рубували, вивільнюючи простори для землеробського господарства.

Всі ці роботи люди виконували гуртом — селищами, общинами. Саме тому сусідська або територіальна община зберігалася у них упро­довж тривалого часу, навіть незважаючи на виникнення перших дер­жавних утворень. Цими ж причинами пояснюється й існування спільної общинної власності на землю, оскільки розвиток приватної власності на неї неминуче ускладнив би реалізацію широкого і склад­ного плану будівництва іригаційних споруд.

Отже, відсутність приватної власності на землю, зокрема на пер­ших етапах виникнення і розвитку держави, є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Для виконання робіт, пов'язаних з іригацією, вирубуванням лісів, прокладанням доріг, будівництвом храмів, палаців вельмож і царів, їхніх усипальниць — пірамід потрібна була неабияка робоча сила. Знову ж і тут виручала община. Однак згодом і общинники не справлялися з цими надзвичайно трудомісткими роботами, люди гинули від тяжких умов праці, часто розбігалися. Вдавалися до інших джерел робочої сили. Почали масово перетворювати у рабів військовополонених. Щораз частіші війни з сусідами в основному вели заради захоплення полоне­них. Рабську працю дедалі в ширших масштабах використовували на найважчих роботах — спорудженні каналів, дамб, водойм, пірамід,

10

11

храмів, а також у домашньому господарстві, в землеробстві, ремеслі. Поява рабства, як і поступовий розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, соціальних протиріч, веде до швидшого розпаду в цих країнах, ніж в інших регіонах земної кулі, первіснообщинного ладу і появи держави.

Перші держави в Азії та північно-східній Африці виникли ще у IV тис. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, характерні особливості. Водночас є і спільні риси, які об'єднують їх у єдину, близьку за суттю групу країн — країн Стародавнього Сходу. На­звемо їх:

1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зок­рема сусідської (територіальної) общини, помітних слідів патріархаль­ного побуту, звичаїв, традицій. Значна питома вага у виробництві праці вільних общинників.

2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю, слабкий її розвиток загалом.

3. Наявність колективного рабоволодіння (храми, общини).

4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього рабства, коли раби ще мають деякі права (майно, сім'ю та ін.).

5. Створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояс­нюється не тільки необхідністю чітко управляти суспільством, утри­мувати у покорі рабів, захищати свою землю від численних нападів войовничих сусідів чи нападати на них самому, а й особливістю спосо­бу виробництва. Створення технічно продуманої, складної системи іригаційних споруд, виконання великого обсягу інших робіт, економ­не і спільне використання води — все це настійно вимагало централі­зованої, міцної влади.

До деспотичної форми правління спонукала також необхідність створення системи міцних оборонних споруд, забезпечення великої боєздатної армії, оскільки відсутність природних перешкод (гір, морів) сприяла частим нападам сусідів на ці країни.

Однак не можна заперечувати й того, що у давньосхідних цивілі­заціях у масовій свідомості населення існувало особливе містичне став­лення до влади, правителів, котрих обожнювали.

Визнання влади й особи правителя вищими, божественними ав­торитетами, інституціями, які органічно витікають з існуючого об'єк­тивно світового порядку, а, отже, і необмеженість деспотичних по­вноважень правителя, було наріжним каменем, елементом східної ду­ховної культури, релігійної ідеології, життєдіяльності давньосхідних суспільств.

6. Ще однією характерною рисою цих суспільств і держав була на­явність трьох галузей, відомств чи систем управління — відомства внутрішніх справ,' відомства військових справ і відомства публічних робіт. Це були системи органів, їх комплекс, які відали тією чи іншою сферою державного життя.

Відомство внутрішніх справ займалось проблемами управління країною, накладення і стягування податків, поборів та мит, здійснен­ня правосуддя, охорони внутрішнього правопорядку та ін.

Відомство військових справ — функціями оборони країни від на­падів агресивних сусідів, забезпечення її кордонів системою оборон­них споруд та гарнізонами, матеріальним забезпеченням військ, будів­ництвом річкового флоту тощо. Воно займалось також організацією військових походів на сусідні народи і держави — задля помсти за руйнівні набіги, захоплення територій, рабів, багатств. Зрештою, ці два відомства характерні для будь-яких інших держав, а не тільки для Стародавнього Сходу.

А ось третє відомство — публічних робіт — характерне саме для них. Йдеться про систему органів, які займалися організацією, прове­денням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт — передусім іригаційної системи — каналів, водосховищ тощо, будів­ництвом палаців, храмів, пірамід, вирубуванням лісів, прокладанням доріг та ін.

Зрештою, всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, функції їх часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні й ті самі державні органи виконували різні функції. Всю систему органів, галузей управління очолював правитель — цар, фараон тощо.

Найвідомішими і найхарактернішими представниками групи країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Зупинимося докладніше на питаннях виникнення і розвитку держави і права цих країн.

12

Розділ II

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ