3. Державний устрій

Як і у Вавилоні, держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії —«■ деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних при­родних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської об­щини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому роз­витку приватної власності на землю, в необхідності проведення вели­кого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалі­зованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи ти­тул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілував ли землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл по­цілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідом­ляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, спо­руджені на їх честь, грандіозні усипальниці —піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували відцентрові сили. Але незабаром деспотична влада фараонів зміцнюва­лась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови впли­вали на це постійно. Насамперед, це необхідність будування і підтри­мання в робочому стані величезної, складної мережі каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окре­мим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для ЇЇ виконання

необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної влади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керів­ництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко б занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао­ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред­жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь­ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь­ких робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтриму­вала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедли­вості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром

бога Ра.

Візир зосереджував усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити без­межність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який уразі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Вели­ку раду десяти — дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не ра­хуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний скарбник і одночас­но хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скар­бниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідува­чем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудни­ками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних ма­теріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони ви­конували також функції військового і морського міністрів.

70

71

Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема' "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зро­стала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засно­вували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, бу­дували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апа­рат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними сек­ретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрок­ратизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудника­ми, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією.

. Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закрі­плення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Се­реднього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу писців, наставляв його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді, плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком".

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло чимало ви­щих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, зде­більшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскіль­ки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі дер­жавні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. У цю епоху небачено збагатились храми. За часів Рамзеса III, як засвідчують документи, храми володіли до 15 % усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 ко-

раблів, десятки тисяч рабів; на них працювали тисячі селян. Храмам належали каменоломні, копальні, рудники.

Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військо­вою силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внут­рішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійсь­ких негрів.

За необхідності скликали ополчення, основну масу якого станови­ли селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих земле­власників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою аг­ресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержу­ють додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділян­ки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н.е.) з'являються наймані (го­ловним чином лівійські) війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають. Наділений привілеями клан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири що­раз більше впливають на державні справи. Іноді вони навіть проголо­шували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від X ст.

до н.е.).

Суд. Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступа­ли як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фара­он доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад про державну зра­ду, він розглядав особисто.

В свою чергу, візир розглядав справи або одноособово, або як го­ловуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адмі­ністративні функції. В епоху У-ої династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі спра­ви. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.

72

73

У період Нового царства виникла ще судова "колегія ЗО суддів", до складу котрої входили знатні громадяни найбільших міст країни.

У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв). У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах дрібні, місцеві справи і спори розглядали старости общин. Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однако­вим. І ті й інші порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшко­дувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішен­ня суддя не мусив умотивовувати: він прикладав до чола особи, котра виграла процес, зображення бога істини і справедливості, і це означа­ло виграш справи. Стосовно санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, свою.

Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрар-хи судили усіх нижчепоставлених жерців, залежне селянство, котре мешкало в храмових маєтках, рабів.

Доказами в судовому процесі були: власне зізнання, покази свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при осквер­ненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марцелін зга­дує, що єгиптяни були дуже стійкими до перенесення тортур, болю. Про ордалії прямих згадок немає, хоча, напевне, їх теж застосовували.