2 Політика глобалізації сша, її вплив на міждержавні відносини.* Терористичні акти у сша та в країнах Західної Європи на початку XXI ст. Та їх наслідки.

Глобалізація, згідно з визначенням американського дослідника Хелда Макгрю [www.dushkin.com/online], — це розширення, поглиблення та прискорення взаємозв’язків у світовому просторі в усіх аспектах сучасного людського життя. Поряд із позитивними чинниками глобалізації їй притаманні і болючі проблеми та загрози. Ризики втрати національної ідентичності та культури малочисельних народів, прояви міжнародної злочинності, корупції, тероризму, злочини в інформаційних мережах тощо —«інший бік медалі» глобалізації.

Одна з головних особливостей глобалізації полягає в тому, що це явище супроводжується «нестримним» розширенням світових ринків для певних видів продукції, товарів чи послуг. При цьому постає гостра проблема: як зберегти достатні простори для розвитку людських, громадських і природних цінностей в умовах нестримного розвитку глобальних ринків? Коли вони починають «безроздільно» домінувати над соціальною і навіть над політичною сферами суспільства — це є ознакою «іншого боку медалі» явища глобалізації, свідченням недостатнього розвитку демократичних інститутів цього суспільства. У такому разі влада і багатство концентруються в невеликої групи людей та корпорацій, відділяючи решту суспільства від демократично встановлених норм використання громадських прав і ресурсів.

Позитивне сприйняття глобалізації полягає в тім, щоб сприяти конституюванню всепланетної спільності та співробітництву людей заради загальної безпеки. У той же час, США прагнуть зміцнити своє гегемоністське становище у світі, передусім, за допомогою інформаційної сфери. Американські засоби масової інформації завжди виступають на захист американських інтересів як у політичній, так і в економічній сферах. Інформаційна сфера використовується США як важлива умова здійснення впливу на інші країни, на ментальність інших народів. США значно випереджають інші країни за розмірами, могутністю економіки, контролю за діловою активністю у світі, їхня валюта – основна розрахункова одиниця міжнародних торговельних і валютно-фінансових операцій. Американські війська знаходяться в 120 країнах, а в 45 з них вони мають стаціонарні бази.

Підґрунтям американського культурного імперіалізму, з одного боку, виступає політична традиція США з її демократичними ідеалами, з іншого ̶ інформаційна монополія цієї країни у міжнародному інформаційному просторі. У той же час США захищають власний інформаційний простір від будь-якого втручання ззовні. Усвідомлення важливості та невідворотності існування світового інформаційного простору, де США посідають чільне місце, спонукає провідні європейські країни продукувати власну інформаційну політику, згідно з національними інтересами та європейськими стандартами.

Екс держ – секретар США Г. Кіссінджер визнав, що глобалізація – це лише інша назва просування інтересів США у світі, а Б. Клінтон був ще лаконічнішим: «Глобалізація – це Америка»! Цілком зрозуміло, чому антиглобалістський рух, який виник в 1996 році та активно веде боротьбу проти всевладдя транснаціональних корпорацій, екологічних загроз тощо, бачить основного ворога саме в гегемоністській геополітиці США.

У той же час на сучасному етапі людство зіштовхнулось з глобальною небезпекою міжнародного (транснаціонального) тероризму. Акція 11 вересня 2001 року була декларативним викликом не тільки США, але й західному «золотому мільярду», в цілому політиці глобалізації, втіленням якої виступав Всесвітній торговельний центр. Ця подія та наступні терористичні акти в інших країнах призвели до певних наслідків, а саме:

̶ масової паніки, депресії населення цілих держав;

̶ обмеження громадянських прав і свобод, насамперед, у найбільш розвинутих демократичних країнах;

̶ економічних потрясінь;

̶ зростання військових витрат на антитерористичні заходи;

̶ зміни формату та характеру міжнародних відносин.

Спроби створення системи міжнародного антитерористичного співробітництва орієнтовані на попередження та придушення терактів, однак вони залишають осторонь головну проблему – пошуки шляхів глобальної зміни умов, що породжують тероризм. Тому вони мають бути націлені, передусім, на компенсацію політичного, економічного та соціального розшарування світу на тлі та під впливом глобалізації.

3 Прискорення процесу інтеграції західноєвропейських країн на рубежі XX – XXI ст. Політичні кризи в ряді країн СНД на початку XXI ст., їх причини.* 25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль у галузі ядерних досліджень.

Метою ЄЕС проголошувалося:

- поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

- ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між державами ЄЕС;

- зближення законодавств країн ЄЕС;

- розробка принципів узгодженої економічної політики;

- спільна політика в транспорті та сільському господарстві.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х ̶ на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

- забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

- сприяти економічним та політичним реформам у країнах Центральної та Східної Європи;

- розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастрихт (Голландія). Було укладено Маастрихтську угоду, яка набрала чинності 11 листопада 1993 року, та відкрила нову фазу в поглибленні економічної та політичної інтеграції. ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, у якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою. Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських організацій, Судової палати. Фінансової палати. Передбачалось, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні відповідати вимогам, що встановлені 1993 р., за такими напрямами: демократія та верховенство права; права людини і захист національних меншин; економічний стан;

здатність виконувати завдання у разі членства в ЄС.

Верховенство права є фундаментальним принципом Європейського Союзу. Усі рішення та процедури ЄС спираються на договори, схвалені всіма країнами ЄС. Економічна та політична інтеграція між країнами Європейського Союзу означає, що ці країни повинні приймати спільні рішення з різних питань. Таким чином країни ЄС розробили спільну політику в дуже широкому спектрі галузей – від сільського господарства до культури, від прав споживачів до умов конкуренції, від охорони довкілля та використання енергії до транспорту та торгівлі. Єдина європейська валюта – євро – стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 (тоді з 15) країн ЄС.

Таблиця 3 - Історія розширення ЄС

Рік вступу	Країни – члени ЄС	Кількість членів
1957	Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція	6
1973	Велика Британія, Данія, Ірландія	9
1981	Греція	10
1985	Ґренландія (автономна територія Данії) виходить з ЄС	10
1987	Португалія, Іспанія	12
1990	НДР (Об'єдналась з ФРН)	12
1995	Австрія, Фінляндія, Швеція	15
2004	Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія	25
2007	Болгарія, Румунія	27

Продовжуються переговори про приєднання до ЄС найближчим часом Хорватії та Туреччини. 2003 р. ЄС прийняла концеп­цію відносин з країнами-сусідами.

29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Держави - члени ЄС прагнуть підвищити результативність діяль­ності своїх управлінських структур. Із цією метою навесні 2005 р. було скликано "Конвент про майбутнє Європи» для обговорення Конституції ЄС. Цей тимчасовий консультативний орган очолив Валері Жискар д'Естен, колишній президент Франції. Результатом роботи Конвенту стало прийняття 29 жовтня 2004 р. єдиної Конституції ЄС (вступила в силу 2009 р., після ратифікації усіма державами-членами ЄС), яка складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрями діяльності організації.

На відміну від інтеграційних процесів навколо ЄС зовсім інші процеси відбуваються на пострадянському просторі в межах аморфного утворення СНД (більш схожого на форму мирного розлучення, ніж реальної інтеграції). З одного боку, РФ розглядає весь пострадянський простір як пріоритетну зону власних геополітичних інтересів, тому і її політика там має малоприхований імперський характер. З іншого боку, слабкість політичної опозиції в самій Росії та в союзній Білорусії посилює авторитарні риси політичних режимів у цих країнах.

Політичні протистояння в Молдові значною мірою пов`язані з проблемами цілісності країни та її зовнішньополітичним вибором. Головні проблеми – це, по-перше, самопроголошена ПМР та присутність там 14-ї російської армії, а по-друге, зазіхання сусідньої Румунії на повернення до свого складу молдавських земель. До того ж, невдала модель правління після поразки КПМ на парламентських виборах (тричі за півтора року) не дозволяє вже два роки підряд обрати Президента країни.

В країнах Закавказзя (Грузії, Азербайджані, Вірменії) важкі наслідки радянського періоду на перший план виводять проблеми цілісності своїх територій та національної ідентичності. Якщо в Грузії – це міжнародно невизнані самопроголошені проросійські Абхазія та Південна Осетія, то в Азербайджані ̶ провірменський Нагірний Карабах.

2003 р. змінились президенти в Азербайджані та Грузії, причому якщо в першому випадку син Г. Алієва (колишній глава уряду) майже за місяць до смерті хворого батька переміг своїх суперників на чергових президентських виборах уже в першому турі, то в Грузії відбулася оксамитова революція «білих троянд» після виявленої фальсифікації парламентських виборів, відставка (під тиском громадськості) Е. Шеварнадзе, перемога на позачергових виборах 35-річного Михайла Саакашвілі, який рішуче подолав сепаратизм «аджарського князя» А. Абашидзе, але не впорався з поверненням до складу держави Абхазії та Південної Осетії та в серпні 2008 року дав привід РФ ввести свої війська та визнати їх у супереч Статуту ООН незалежними державами. Грузія на знак протесту вийшла з складу СНД та подала заявку на вступ до НАТО, отримавши понад 60 % підтримки цього на референдумі.

Центральноазійські пострадянські країни дотримуються, із одного боку, курсу на розбудову власних незалежних держав, а з іншого, – там проглядається тенденція становлення авторитарних режимів. У Киргистані 2005 р. відбулась „революція тюльпанів”, яка усунула від влади Президента Аскара Акаєва. Але на відміну від Помаранчевої революції в Україні, вона супроводжувалась анархічним безладом, мародерством, кривавими зіткненнями. До того ж, через 5 років протягом двох днів відбулися масові протести вже нової опозиції, які завершилися усуненням влади. Переворот знову супроводжувався масовими безладами та мародерством.

На відміну від Киргизстану, у сусідніх Туркменістані та Узбекистані практично немає опозиційних сил, спроможних організувати дії зубожілого населення. Під приводом боротьби з тероризмом узбецька влада поставила опозицію поза законом і будь-які прояви невдоволення жорстко придушує.

Тим часом у Казахстані відсутні масові протестні настрої населення, бо економіка країни швидко розвивається і підвищується рівень життя.

4. Державотворення, конституційний процес і еволюція політичної системи в Україні. У прийнятті 1996 р. Конституції громадяни України мали всі підстави вбачати початок якісно нового етапу життя держави, рішучий крок на шлях демократичного розвитку, де пануватиме право і не буде свавілля влади. На долю Конституції випали порушення Президентом Кучмою конституційних меж влади, рішення Конституційного Суду про третій строк президентства, внесення із суто політичних міркувань сумбурних змін 2004 р., систематичне ігнорування нардепами ст.84 Конституції про обов`язковість особистого голосування та ще ціла низка не таких резонансних, але не менш згубних ударів по Основному Закону. Нарешті, безпрецедентне скасування Конституційним Судом змін до Конституції від 8 грудня 2004 року із-за порушення за поданням 252 нардепів, більшість з яких цю процедуру тоді і порушували.

Сумніви щодо легітимності центральних органів влади підсилює й той факт, що їхня діяльність нині базується на правилах, які були змінені судом, а не Верховною Радою, яка є демократично уповноваженим органом. У Венеціанській комісії наголошують, що Конституційний суд за своєю правовою природою керований Конституцією, а не стоїть над нею. З огляду на це, рішення такого роду як скасування конституційних змін викликають запитання щодо верховенства права.

Особисте голосування – це пряма протилежність імперативному мандату. А особиста присутність депутатів на своєму несумісному ні з якими іншими посадами робочому місці – омріяний механізм відокремлення влади від бізнесу. Кожного дня зростає потреба "розмінувати", тобто легітимізувати, українське правове поле, прибравши небезпеку його руйнування через систематичне порушення процедури депутатами. Чи можна це зробити, просто викресливши вимогу щодо особистого голосування депутатів з Конституції, як запропонував голова комітету ВРУ з питань регламенту та депутатської діяльності, представник правлячої Партії Регіонів В. Макєєнко? Можна, через референдум, на якому буде скасовано визначення України як демократичної держави, усунено розподіл державної влади на три гілки, а також ліквідовано парламент, уряд та судову систему взагалі. Оскільки в кожному з цих колегіальних органів рішення ухвалюються виключно шляхом голосування на засіданнях. А голос як форма волевиявлення є приналежністю особи кожного окремого депутата, міністра й судді. Втім, це буде останній референдум в Україні, оскільки ним буде покладено край використанню свого голоса і громадянами.

У той же час, ще в жовтні 2010 Президент Янукович запевняв керівництво ЄС про тверді наміри провести справжню демократичну конституційну реформу: «Усі наші подальші дії з вдосконалення Конституції будуть ефективними, системними й прозорими. Нова реформа політичної системи є невід`ємною складовою курсу реформ і стане вагомим кроком до загальнонаціональної злагоди”. Він також також заявив, що підтримує ідею проведення референдуму, а також ідею Національної конституційної асамблеї, “як механізму для ефективної консолідації на шляху реформування політичної системи”.

Проведення системної конституційної реформи для зміцнення демократії в Україні є спільним завданням для українських владних структур. Про це 13 січня 2011 р. на засіданні комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права заявив Президент України Віктор Янукович, передає кореспондент РБК-Україна: "Урешті-решт, питання системної конституційної реформи, яка виникла в останній час. Про необхідність у ній ідеться не в одному документі європейських структур і Парламентської асамблеї Ради Європи, і Венеціанської комісії, і Європарламенту. Вирішення цих та інших важливих для зміцнення демократії проблемних питань є нашим спільним завданням".

Президент також зазначив, що "Ми вже маємо сумний досвід несистемної та непрозорої роботи над змінами до Основного закону 2004 р. і те, що сьогодні нас критикують, це абсолютно природно. Тому що не можна було так нехтувати Конституцією і так підходити до цього рішення тоді". На його думку, отриманий раніше досвід на сьогоднішній день підказує, що "ми повинні підійти до цього питання системно на основі діючих в Україні законів із залученням широкого кола громадськості. Обов'язково".

"Упевнений, що новий конституційний процес буде побудований на основі відкритості, публічності та легітимності", - зазначив глава держави. Ці запевнення голови держави треба реалізовувати, інакше про інтеграцію в ЄС і мріяти марно, бо ніякої правової держави з України не вийде.

5. Проблеми входження України до загальноєвропейських структур. Основні проблеми міжнародних відносин можна віднести до глобальних проблем сучасності, тому визначення місця в них України має величезне значення. До того ж, треба звернути увагу не тільки на наміри, декларації, а і на реальні здобутки та втрати. Зволікання з досягненням бажаних результатів. Зволіканням з реалізацією обіцяних реформ занепокоєний і Євросоюз. Єврокомісар з питань розширення ЄС Штефан Фюле в ході візиту до Києва 21-23 квітня 2010 року передав Україні документи, які регламентують терміни виконання Україною ключових реформ у сфері євроінтеграції, ̶ це таблиця, яку в Єврокомісії називають «Матрицею співпраці з Україною».

«Раніше ЄС уникав регламентувати терміни реформ, які повинна провести Україна. Тепер ми бачимо якісно новий підхід», – поділився з «Ъ» один з українських дипломатів. Усі без винятку реформи в розділі Мобільність має бути реалізовано протягом шести місяців. Серед інших ключових пунктів матриці слід вказати на вимоги привести систему держзакупівель у відповідність зі стандартами ЄС (термін до шести місяців), реалізувати конституційну реформу та змінити виборче законодавство (6-18 місяців), а також прийняти закони, спрямовані на боротьбу з корупцією (різні терміни, усі - до 18 місяців).

Раніше мінливий характер зовнішньої політики України називали багатовекторністю. Українська багатовекторність сприймалася не як мистецтво лавірування, а радше як нездатність чітко визначати стратегічний курс країни на міжнародній арені і послідовно втілювати його в життя. Утім, треба розрізняти поняття «багатовекторність» і «багатосторонність» відносин. Багатовекторність зовнішньої політики можуть собі дозволити Сполучені Штати Америки, які мають глобальні інтереси у світіта колосальні ресурси для їх реалізації. Всі решта країн мають по 1-3 основні вектори. Відома британська зовнішньополітична доктрина «трьох кіл» орієнтує зовнішню політику цієї країни на атлантичний напрям, Європу і Британську Співдружність. Два, максимум три стратегічних вектори своєї зовнішньої політики. Німеччина традиційно має два стратегічних вектори. Це її східна і європейська політика.

Важливим показником визначення стратегічного курсу є концентрація національних інтересів на тому чи іншому напрямі та можливості їх реалізації. В усіх інших випадках ітиметься про співпрацю, яка забезпечується багатосторонністю відносин. Чим багатосторонніші відносини, тим більший спектр можливостей реалізувати наші національні інтереси на міжнародній арені. Відносини з Росією і південний напрям реалізації нашої зовнішньої політики є важливими для України. Але зовнішня політика України має бути багатосторонньою, але не багатовекторною.

Україна прагне відновити свою геополітичну ідентичність, визначити свої пріоритети, національні інтереси, виробити стратегію і тактику їх реалізації. До того ж, вона змушена враховувати інтереси як могутніх держав Заходу, так і Сходу, які не завжди повністю збігаються з її власними.