Система конституційного права України

Система конституційного права України - це система інститутів і норм конституційного права.

Елементами системи конституційного права є принципи, інститути та норми конституційного права.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України.

Принципи поділяються на загальні та спеціальні. У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України: державний суверенітет, розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо. До спеціальних принципів відносяться принципи діяльності органів державної влади, принцип виборності органів місцевого самоврядування тощо.

Конституційно-правовий інститут - це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних між собою конституційно-правових відносин в межах даної галузі права.

Розрізняють галузеві правові інститути (інститут загальних засад конституційного ладу; інститут прав і свобод людини та громадянина; інститут громадянства; інститут прямого народовладдя; інститути законодавчої, виконавчої та судової влади; інститут територіального устрою; інститут місцевого самоврядування; інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції) та міжгалузеві (інститут права власності).

Конституційно-правові норми – це встановлені та санкціоновані державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють конституційно-правові відносини та становлять предмет галузі конституційного права.

Особливості норм конституційного права:

1. вони здебільшого складаються тільки з диспозиції;

2. характеризуються відсутністю санкцій, що передбачені в інших галузях права;

3. гіпотеза в цих нормах рідко має словесне вираження;

4. мають особливе коло суб'єктів - народ, держава тощо;

5. носять загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-дефініції, норми-програми).

Класифікація конституційно-правових норм:

1. за змістом:

• норми, що закріплюють засади конституційного ладу (ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини, відповідальності держави перед народом і суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, переваги загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.);

• норми, що закріплюють основи правового статусу людини і громадянина;

• норми, що закріплюють систему органів влади (Президент України, органи місцевого самоврядування, Верховна рада України, КМУ);

• норми, що закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдум) та інші форми безпосередньої демократії;

• норми, що закріплюють територіальний устрій України, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;

2. за ступенем визначеності:

• абсолютно визначені імперативні норми - визначають такий і тільки такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років; закон України підписує Голова Верховної Ради і передає його Президенту України; формування Президентом України Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради);

• відносно визначені - передбачають певну свободу вибору:

• ситуаційні - застосовуються залежно від конкретних ситуацій (ст. 112 КУ щодо виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України у разі дострокового припинення повноважень Президента України);

• факультативні - норми, які поряд з основним варіантом передбачають факультативний варіант;

• диспозитивні - надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони;

3. за призначенням у механізмі правового регулювання:

• матеріальні (виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус);

• процесуальні (закріплюють порядок, способи, методи здійснення діяльності державних органів шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм). Прикладами можуть бути законодавчий процес, вибори, референдум, реґламент законодавчого або представницького органу, чітко визначений процедурно-процесуальний характер діяльності Конституційного Суду;

4. за характером припису, що міститься у нормі:

• уповноважуючі (встановлюють права на ті чи інші позитивні дії, наприклад, норми, які уповноважують Президента здійснювати цілу низку дій щодо реалізації свого державно-правового статусу);

• зобов'язуючі (встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії, наприклад, п.1 ст. 92 КУ зобов'язує здійснювати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України);

• забороняючі (встановлюють обов'язок утриматися від певних дій, наприклад, заборона вчиняти дії щодо обмеження прав за расовими і національними ознаками відповідно до ст. 22, 24 Конституції);

5. за сферою дії: загальні та локальні;

6. за тривалістю дії: постійні та тимчасові;

7. за органами, що видають нормативні акти: норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого самоврядування;

8. за характером (ступенем) визначеності гіпотези конституційно-правової норми:

• абсолютно визначена гіпотеза - вказує на гранично визначені, конкретні і точні обставини дії диспозиції (дострокове припинення повноважень народного депутата приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради);

• відносно визначена - вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов'язані з застосуванням норми (ст. 81 КУ - "В разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду");

• невизначена гіпотеза - норма дозволяє застосовувати її за власним розсудом: в нормах вказано "у разі необхідності", "на власний розсуд", " у разі потреби" тощо (ст. 89 КУ - ВР може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань).