4. Структура процесу учіння.

Процес навчання розглядається як спеціальна форма передавання і засвоєння суспільно-історичного досвіду. Це діяльність, яка криє в собі два протилежні (хтось віддає, а хтось приймає), але єдині та внутрішньо зв'язані моменти навчання - викладання та учіння.

Викладання та учіння являють собою два аспекти того самого процесу і нерозривно пов'язані між собою. Це означає, що процес навчання фактично роздвоюється, розпадається на дві діяльності, які аж ніяк не є фазами, які змінюють одна одну, чи ступенями навчання, - вони є одночасно діючими актами, аспектами чи моментами його.

Викладання - цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педагогом, організатором педагогічного процесу.

Упродовж кожного уроку вчитель дає учням дозовану частку певної науково-практичної інформації в педагогічно опрацьованій формі.

Зміст викладання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду людства, методи і форми - віковими та індивідуальними відмінностями учнів, потребами суспільства і школи передати своїм вихованням максимум знань і вмінь із мінімальними затратами і в історично короткі строки.

Викладання є активним процесом, бо в його здійсненні намагаються не лише передати учневі (студентові) певні знання, а й розвивати у нього прагнення і вміння самостійно, без учителя, набувати нових знань, досвіду.

Учіння - цілеспрямоване засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.

Учіння є однією зі складових педагогічного процесу, що охоплює діяльність учня (студента) під керівництвом учителя (викладача).

Учіння зумовлюється станом розвитку науки, навчальними програмами, підручниками і посібниками, а методи і форми - специфікою матеріалу, що його засвоює студент (учень), науковою скерованістю його матеріалу тощо.

Конкретно учіння виступає у формі інтелектуальних дій учня (читання літератури, слухання і засвоєння того, що викладає вчитель, власні спостереження та експеримент, розв'язання різних навчаль-них задач тощо), а також у формі фізичних дій (уроки праці, робота в майстернях, на пришкільній ділянці, посильна праця в промисло-вості чи сільському господарстві).

Кінцевою метою учіння є міцне засвоєння знань, вироблення практичних умінь, доведення навичок до автоматизму їх виконання.[6, стор.28-29]

Учіння доцільно розглядати як активну цілеспрямовану діяльність школярів, яка полягає у засвоєнні знань, навичок та умінь, способів їх набуття, форм поведінки та видів діяльності.

Виходячи з того, що учіння має місце там, де дії людини підпорядковуються свідомій меті засвоїти досвід, його слід вважати специфічно людською діяльністю. Здатність до регуляції своїх дій свідомою метою виникає у дітей 4—5 років. Виникнення її зумовлено попередніми вилами діяльності.

Учіння, як і будь-яка діяльність, є зовнішньою та внутрішньою активністю. Зовнішня активність характеризується наявністю в ній фізичних дій, а внутрішня є особливою гностичною діяльністю, що спрямована на пізнання, збір та переробку інформації.

Учіння може протікати по-різному,— наприклад, при відносно малій психічній активності та більш вираженій зовнішній активності, навпаки, зовні не виявляється активність, а лише у внутрішньому плані. Часто буває так, що зовнішня та внутрішня активність взаємопереходять одна в одну.

Домінування одного виду активності над іншим залежить від засвоєння суб'єктом учіння способів оволодіння досвідом. Якщо вони сформовані, то переважає внутрішня активність (гностична діяльність), а коли потрібні дії не сформовані, то для формування потрібні зовнішні предметно-практичні дії як джерело внутрішніх гностичних дій. Останні утворюються на основі предметних зовнішніх дій шляхом їх ідентифікації.

Зовнішню (предметно-практичну) діяльність вчені називають первинним учінням, а внутрішню гностичну активність називають вторинним учінням.

Своєрідністю учіння є те, що воно спрямоване не тільки на засвоєнння суб'єктом знань, умінь та навичок, а й на формування якісних змін у самого суб'єкта учіння. зокрема, прийомів, способів здобуття ним досвіду, його пізнавальної потреби, інтелектуальних почуттів, волі тощо.

Учіння в умовах організованого навчання набуває форми учбової діяльності учнів. Термін учбова діяльність вживається, щоб розрізнити такі поняття, як навчальна діяльність вчителя, учіння, учбова діяльність учня, засвоєння досвіду, навчальність та інші. Цей термін має зауваження з точки зору словотворення. Воно має й інші форми, виникнення яких зумовлене перебігом цього процесу у грі, спорті або ж у праці.

З поняттям учіння, засвоєння навчального матеріалу, навчальної діяльності учнів пов'язані такі поняття, як научіння та навчальність учнів. Научіння є результатом дидактичних впливів вчителя та власне учбової діяльності учнів. Научіння полягає у набутті людиною нового сенсомоторного та інтелектуального досвіду, а також нових форм поведінки.

Навчальність — це індивідуальні особливості швидкості та якості засвоєння учнем знань, умінь та навичок у процесі навчання. Розрізняють загальну навчальність, як здатність засвоєння будь-якого матеріалу, та спеціальну, як засвоєння окремих видів матеріалу (різних наук, мистецтва, видів практичної діяльності). Перша є показником загальної, а друга — спеціальної обдарованості людини.

Навчальність — це здатність до учіння та засвоєння, а також — до самостійного пізнання. Вищий рівень навчальності визначається можливостями самостійного пізнання.

В основі навчальності лежить рівень розвитку пізнавальних процесів, мотиваційно-вольової та емоційної сфери людини, а також рівень оволодіння навчальною діяльністю учнем.

В предмет учбової діяльності входить внесення змін в інтелектуальний та особистісний розвиток учня. Такий вплив учбової діяльності, тобто вплив на зміни самого суб'єкта, проявляється особливо тоді, коли вона є провідною діяльністю, зокрема, в молодшому шкільному віці.

До засобів учбової діяльності відносяться інтелектуальні дії. С.Л. Рубінштейн називає їх мисленнєвими операціями, тобто аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, класифікація та інші. Крім інтелектуальних дій, до засобів учбової діяльності належать знакові, мовленнєві, вербальні засоби, а також знання, що складають основу, базу для засвоєння нових знань.

Учбова діяльність здійснюється з допомогою способів. Цими способами учні здобувають знання. В.В. Давидов, В.В. Рубцов до способів учбової діяльності відносять репродуктивні, проблемно-творчі, дослідницько-пізнавальні дії. Роботу над способами учбової діяльності розкриває теорія поетапного формування розумових дій (П.Я. Гальперін, Н.Ф. Тализіна). П.Я. Гальперін у дії, яку необхідно засвоїти, виділяє дві частини: розуміння її, що відіграє роль орієнтації, та уміння її виконувати, тобто виконавська частина. Особливого значення П.Я. Гальперін надає орієнтувальній частині. На цьому етапі учням пояснюють мету дії, її об'єкт, систему орієнтирів. Весь зміст орієнтовної основи дії полягає в тому, що учням показують, як та в якому порядку виконують всі три види операцій, зокрема, орієнтувальні, виконавчі, та контрольні. Це ще лише ознайомлення з дією, а формування самої дії відбувається у виконанні її самим учнем. Виконання дії відбувається у матеріальному (або матеріалізованому) вигляді, у зовнішньо-мовленнєвому, у зовнішньому мовленні про себе та у внутрішньому мовленні.

Характеризується дія за такими параметрами, як форма, що означає рівень присвоєння дії (матеріальна або матеріалізована, зовнішньо-мовленнєва та розумова), узагальненість, що означає міру виділення суттєвих для виконання дії властивостей предмета та відділення їх від несуттєвих, розгорнутість та засвоєність, що означає виконання дії без зайвих операцій, легко, автоматизовано, швидко. Процес скорочення операціонального складу дії може відбутися тоді, коли учні досить свідомо засвоїли дію у розгорнутому вигляді, а згорнутість дії виникає пізніше, шляхом запровадження досягнень у її виконанні до рівня автоматизації. За такої умови елементи операцій або окремі операції випадають зі складу дії. Дія виконується повноцінно тоді, коли учень у випадку необхідності може поновити дію у розгорнутому виді.

Продуктом учбової діяльності є сам учень, його знання, виникнення змін у його мотивах, цінностях, цілях, планах, а також у поведінці, що виражається у ставленні учня до цієї діяльності та в емоціях, які він в ній переживає.

Щоб навчання створювало всі необхідні умови для засвоєння індивідом досвіду, необхідно знати його природу, основні закономірності виникнення та формування основних компонентів учіння. Враховуючи це, психологія учіння має на меті описати його основні особливості, пояснити механізми виникнення та вдосконалення основних компонентів такої форми учіння, як учбова діяльність учня, виявити можливі рівні їх сформованості та умови, що необхідні для успішного оволодіння учнями цією діяльністю.

Процес навчання в історії педагогіки. З історії розвитку світової пе­дагогічної думки відомо, що педагогів і психологів у процесі навчання в першу чергу цікавила діяльність учня — учіння, його структура, при­рода, механізми здійснення. Тому психологічна і педагогічна науки мають велику кількість поглядів на учіння. Я.Коменський розглядав учіння як придбання знань із різних наук і умінь розв´язувати різноманітні завдання й виконувати дії з викори­станням знань. Знання розглядались частково як чуттєві уявлення, а особливо як поняття і їх системи. Головними компонентами учіння, за Я.Коменським, є розуміння, заучування напам´ять, мовна і зовнішня маніпулятивно-ручна дія. Розуміння він уявляв як пізнання, в якому виділялося два ступені: чуттєвий і раціональний. На чуттєвому ступені використовуються відчуття, сприймання, уявлення. Раціональний ступінь ґрунтується на мисленні. Структура розуміння включає такі компоненти як сприймання предметів, уявлення їх, мислення, яке здійснює порівняння, аналіз, узагальнення та оцінку. Запам´ятовуван­ня більшою мірою залежить від розуміння і вправ. Великий вітчизняний педагог К. Ушинський (1823-1872) розріз­няв два види учіння: учіння з одержанням знання від учителя та учіння шляхом розв´язання проблеми. У першому виді він виділяв такі чин­ники учіння: свідомість, самостійність, наочність, послідовність, сис­тематичність, готовність, повторення і вправи. Німецький філософ і педагог Й.Гербарт розрізняв учіння як зас­воєння знань і умінь та розвиток як удосконалення загальних пізна­вальних процесів (увага, пам´ять, мислення). Процес учіння ним трак­тувався як активна взаємодія психічних елементів — уявлень. А.Дістервег розрізняв процеси учіння і процеси розвитку, які відбу­ваються в учінні. Учіння дає матеріальний ефект навчання — знання, уміння, навички. Розвиток — за ним, це тренування і вдосконалення мислення, мови, довільної уваги, здібностей. “Засвоювати і досліджу­вати предмет за допомогою розуму” — це і є, власне розвиток, на думку А. Дістервега. Розвиток дає формальний ефект навчання. На той час уявлення А. Дістервега про учіння як про процес, який залежить від методу навчання, були надзвичайно передові. Вони і сьогодні мають винятково важливе значення. Він виділяв два методи навчання: пові­домляючий метод (науковий) і елементарний (розвивальний) метод. Під час навчання за допомогою першого методу учитель викладає ма­теріал, учні його сприймають рецептивно, включаючись, дотримую­чись думки учителя. Як бачимо елемент пасивності в діяльності учнів дуже великий. Другий метод виглядав так. Учні виходять із певних положень, дос­ліджуючи їх, або те, що випливає з них, і одержують істину шляхом влас­них роздумів, дослідження, вивчення. Побудова новоутворення є ак­тивним процесом, самодіяльністю і вона проходить шляхом об´єднан­ня раніше засвоєних елементів минулого досвіду в нові зв´язки, які від­повідають новим знанням і умінням. Певний внесок у розроблення теорії учіння зробили відомі зарубіжні педагоги, зокрема, такі як американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859-1952), та німецький педагог В. Лай (1862-1926). Дж. Дьюі розг­лядав структуру учіння, ототожнюючи його з компонентами процесу мислення (виникнення проблеми — спостереження і розгляд фактів для з´ясування проблеми — утворення гіпотези — перевірка гіпотези в спо­стереженнях і експериментах). Він звертав увагу нате, щоу Й. Гербарта відсутній ступінь виникнення затруднення (суперечність, яка є од­ним із головних компонентів мислення, а не побічною умовою в отри­манні інформації). Визнаючи таке учіння, за якого відсутня проблем­на ситуація, цілком можливим, він, однак, уважав його неефективним, пов´язаним із зниженням активності учнів. Отже, Дж. Дьюї вважав, що учіння — принципово активний процес. На його думку, новоутворен­ня будуються аддитивно з елементів минулого досвіду. В.Лай розглядав учіння як активний процес побудови новоутворень з елементів чуттєвого і мислительного змісту при необхідній участі зовнішніх рухів. Значний інтерес становлять погляди відомого швейцарського пси­холога Жана Піаже. Вучінні він виділяв дві фази: асиміляцію й акомо­дацію. Асиміляція — включення нового об´єкта в старі схеми, а також розширення сфери застосування наявних окремих схем у різних відно­шеннях. Акомодація — пристосування актуалізованих вихідних схем до нових об´єктів дій шляхом зміни структури останніх. Навчання поля­гає у підвищенні самостійності учнів у цьому процесі. Необхідною умо­вою становлення суперечностей як рушійної сили навчання є сумісність пізнавальних сил учня з величиною самої суперечності. Якщо супе­речність така, що потенційні сили учня дають можливість її розв´язати з деякою незначною допомогою вчителя, то вона стає чинником роз­витку пізнавальних сил учня. Внутрішньою рушійною силою процесу навчання є суперечності між вимогами, які висуваються до знань умінь і навичок учнів і реаль­ними можливостями учнів з їх виконання. Ця суперечність стає дже­релом розвитку процесу навчання, якщо висунуті вимоги відповідають можливостям учнів і, навпаки, вона не служить позитивному перебігу процесу, якщо вимоги виявляються дуже важкими або дуже легкими, тобто не перебувають у зоні найближчого розвитку учня. Ось чому для правильної організації процесу навчання необхідно дуже глибоко вив­чати учня, добре знати його пізнавальні можливості.